Літературний первообраз легенди про зерна пшениці

Іван Франко

Можемо сміло сказати, що се остатнє слово польської соціально-революційної пропаганди, найдальша межа, до якої дійшла вона. Та заразом чи не пригадується фантастична картина того викладу пшеничної алегорії, який ми стрічали вложений в уста Шевченка? Концепція та самісінька: наверсі цар, понижче нього міністри, далі пани і слуги, а геть внизу мир спертими лавами. Картина готова, лишається тільки зробити її наглядною яким-будь способом.

Чи хто справді робив се при помочі зерен пшениці, чи тільки усний переказ під враженням отсих слів Ценглевичевої «Інструкції» скомпонував таке укладання зернят, се питання, на яке я, судячи по суперечностях у різних варіантах сеї легенди, склонявся б дати радше негативну, ніж потверджуючу відповідь. В усякім разі се здається мені певним, що батьком літературного первовзору сеї легенди був Ценглевич, котрий таким способом, при помочі усної її вандрівки, несподівано і досить дивоглядно входить узв’язь з польськими поглядами на Шевченка.

Та чи справді ся зв’язь така несподівана та дивоглядна? Ценглевич і Шевченко! Польський шляхтич, що кличе руського мужика до кіс, до кривавої помсти за свої кривди, до брутальної різні і руйнування, не вказуючи йому при тім, крім туманного «щастя» («Миру, встань, для щастя-сь зріс!»), ніякого ясного ідеалу, та все-таки в серці маючи ту надію, що з кривавих руїн, з хаосу, справленого вибухом, якісь чудодії «ляхи» зможуть якимось таємничим способом збудувати нову Польщу на руській землі – і український кріпак, що на своїх плечах переніс увесь тягар тої доживаючої неволі і з-під того тягару здужав продертися до ясного світла науки та духової свободи; що, «голову схопивши в руки», дивувався, «чому не йде апостол правди і науки» для його рідного народу, що хоча й розказував про криваві події народної помсти, руїни та пожежі, то все-таки ані на хвилю не забував, що се «батьки наші помилялись», і остерігав внуків перед такими помилками! Що може бути спільного між такими двома появами і яке значення може мати перенесення гайдамацько-руїнних ідей польського шляхтича на українського поета? Я думаю, що певну психологічну зв’язь тут легко виказати і зрозуміти.

В інтересній казці Віктора Гюго про Пекопена і Батільду находимо такий уступ. Лицар Пекопен у своїй вандрівці по світі попадає в те місце, де чорт громадить усі грішні душі з цілого світу, щоби відтак, спакувавши їх у великий мішок з верблюдової шкіри, завдати їх собі на плечі і махнути до пекла. Власне він навантажив отак свій мішок і взяв його на плечі, коли побачив Пекопена. Йому заманулося дістати й сю душу, і він шепнув своєму товаришеві, щоб незримо взяв каменюку і згори пустив її на лицаря.

Та Пекопен, який удавав, що спить, і чув сі слова, раптом схопився і, вихопивши меч, шпигонув ним чорта в плечі, а сам відскочив набік. В тій хвилі впав згори величезний камінь, що мав убити Пекопена, і відбив чортові п’яту – і відтоді чорт кривий на ногу. Та не досить того. Своїм мечем лицар продірявив чортівський міх, і всі душі крізь ту діру пурхнули на волю, полишивши в місі всі свої гріхи. Ті гріхи, чорні як смола, силою натуральної атракції пристали до чорта і враз зі шкірою приросли до нього навіки, – і відтоді чорт ходить горбатий.

Щось подібне сталося й з отсею революційною легендою і Шевченком: чужий гріх силою натуральної атракції (мужицький поет мусить бути й демагогом!) приріс до нього в понятті польських шляхтичів і патріотів.

Ми бачили, що пропаганда Ценглевича і подібних йому в тім часі зробила була велике враження серед польської шляхти. Що те враження не мусило бути корисне, на се маємо деякі немаловажні докази. Сам Ценглевич у своїй автобіографії, писаній геть пізніше, цілковито промовчує про ту пропаганду, а свою діяльність серед молодежі силується показати як патріотичну, польську. Та ми знаємо і з інших джерел, що тодішня шляхта добре розрізнювала патріотизм від пропаганди соціального перевороту, в дусі Ценглевичевої «Інструкції», через різню та пожежі. Недовго перед катастрофою 1846 року Красінський остерігав польських пропагандистів:

Lecz nie nęcić polski lud,

By niosł szlachcie polskiej mord!

А галицька шляхта, поступаючи консеквентно, прямо накликала австрійську поліцію, щоб арештувала демократичних емісаріїв і не допускала їх до краю (Wiesiołowski. Wspomnienia z r. 1846. Lwów, 1868, стор. 50). І сам Ценглевич швидко, мабуть, ще в тюрмі і в кріпості, прийшов до зрозуміння, що така пропаганда різні та пожежі до ніякої свободи, до ніякого щастя не доведе. В р. 1848 він являється уже основно виліченим із ідей своєї «Інструкції» і з свого характеру «pieśniarza czerwonoruskiego».

Відтепер він тільки поляк, польський патріот, а коли ще раз вертає до руської справи, то тільки на те, щоб у брошурі, подиктованій крайнім польським шовінізмом, відмовити тій справі всякого права на існування. Його «Rzecz Czerwonoruska» – се правдивий арсенал найрізнішого оружжя против Русі: і лінгвістика, і етнографія, і історія, і традиція, і державне право, і ніби цивілізаційна місія – все тут порушено, щоб доказати, що Галицька Русь, то невідлучна часть Польщі і поза рамами Польщі не має ніякої рації існування. Руська мова для нього не більше як powiatowszczyzna, яка може собі жити, але не може мати претензії до витворення окремої літератури і освіти. Інтересно, як Ценглевич виражається в тій брошурі про свою власну червоноруську письменність.

«Червонорущина не має літератури такої, яку має польщина, а має тільки народні пісні і пісеньки Падури. Вводити її до шкіл, значить опізнювати просвіту. Хто не знає, як то тяжко в руській повітовщині висловлювати свої думки, нехай спитає мене, бо я в ній працював; а звісно ж, що легше в повітовщині написати пісеньку, ніж викладати якусь науку. Але чому ж я писав руською мовою пісні і вказівку («Інструкцію») для вчителів руського народу? Щодо пісень, то я хотів писати людові пісеньки, котрі б прийнялися в устах мого люду, а через те вплинути на його духа.

Має руський люд пісні народні; я хотів йому підсувати інші, писані втім самім дусі, та дарма, я не осягнув цілі. Швидше поет здужає написати найвеличнішу оду, ніж людову пісню. Я вважаю написання такої пісні найвищим доказом поетичного майстерства. Так само й пісеньки Падури дуже гарні, а все-таки не перейшли в люд; видко, що писані не зовсім в дусі пісень народних.

Вказівка писана по-руськи на те, щоб учитель (значить – пропагандист) зараз мав під рукою потрібні руські вирази (певно, такі як «велколюд», «вінзіння», «криж» і т. ін.), ширячи ідеї нашої будущини. Але я не писав нічого в тій цілі, аби творити самостійну мову» (К. Ćięglewicz. Rzecz Czerwonoruska, 1848 roku. W drukarni Ossolińskich, стор. 2).

Лишаючи на боці те розумне слово, яке Ц[енглеви]ч сказав про народні пісні, ми звернемо увагу тільки на ту скромність, з якою він говорить про свою «Інструкцію». Вона мала ширити між руським людом «pomysły naszej przyszłości»!

Дивно тільки, що він так пильно вистерігався сказати трохи докладніше про її зміст. Та ба, се йому було не на руку – не задля руської мови, якою писана була «Інструкція» (мова ся, як ми бачили, була страшенно підмішана полонізмами), а задля різунсько-гайдамацьких її ідей. Виступаючи против русинів, Ц[енглеви]ч, може, бажав потрохи зреабілітувати себе в очах польської шляхти. І справді се йому удалося. Він дістав місце в шляхетськім маєтку і вмер на ласкавім хлібі у шляхтича.

Але революційна легенда, що на основі його «Інструкції» витворилася була перед 1840 роком, не загибла. Відірвавшися від особи Ценглевича, вона, можна сказати, літала в повітрі, чіпляючись, мов павутиння, раз сього, а раз того діяча. Її прикладувано до Едварда Дембовського [Я чув усно оповідання того роду, де багато говорилося про Дембовського, звісно, речі легендарні, а не історичні. Щось подібного є в оповіданні пані Ебнер-Ешенбах «Der Kreisphysikus»]; приложено до Фердінанда Чаплицького, мандатора з Горожани, а вкінці пришпилено й до Шевченка.

Се дає нам міру не талантів, не заслуг, не ідей тих людей, але міру тої ненависті, з якою володарі Придніпрянської України гляділи на кріпака, одного з тих битих та неволених Грицьків, Кузьмів і Тарасів, який, дійшовши до розуму і до слова, взявся по-своєму малювати козаччину, Січ і гайдамаччину.

Такий чоловік в понятті польських шляхтичів міг мати тільки одну ціль – різати, міг мати тільки такі ідеали, які вони знали з Ценглевичевої «Інструкції» і з його пісень. Такий чоловік мусив бути одним із тих фатальних «учителів народу руського», про яких говорив Ц[енглеви]ч, мусив поступати так, як такому вчителеві було слід – і маємо готову логічну і психологічну основу, на якій повинна була до Шевченка прилипнути польська революційна легенда.

Випливом тої самої ненависті було й пізніше домагання маршалка та підмаршалка київської шляхти в р. 1861, щоб усі твори Шевченка і Куліша поконфіскувати і не допускати до рук народу. Excusez du peu! Про закони Ману тоді вже, розуміється, не було й мови. Тільки яких 10 літ по похороні Шевченка і по похороні кріпацтва поляки здобулися на спокійніше і більше безстороннє оцінювання Шевченка, на праці Гвідона де Батталія та Леонарда Совінського.

Примітки

В інтересній казці Віктора Гюго про Пекопена і Батільду… – точна назва твору: «Легенда про прекрасного Пекопена та прекрасну Больдур».

Ебнер-Ешенбах Марія (1830 – 1916) – німецька письменниця, авторка численних повістей з життя аристократії.

Батталія (Батталья) Гвідон де (бл. 1846 – після 1913) – польський журналіст і критик. Автор першого критико-біографічного нарису «Тарас Шевченко. Його життя і твори» (Львів, 1865).

Совінський Леонард (1831 – 1887) – польський письменник і літературознавець, перекладач творів Т. Шевченка.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 244 – 248.