Автограф № 282

Іван Франко

В осінню ніч по соннім, темнім Львові

Два други йдуть в живій, палкій розмові.

Два молодці. Один високий, прямий.

Мов та сосна в гущаві між дубками.

На нім хороша шуба. З строю знати,

З постави, й ходу, й слів, що він багатий,

В достатках зріс і пестощах, без горя,

Без смутку й сліз, мов рибка серед моря.

На другім сіре витерте пальто,

Слабенький захист від вітрів холодних,

І вбога одіж; скуливсь він прото;

Встидаючись уборів благородних.

Насунувсь капелюх йому на очі,

Мов закривав їх від навалу ночі.

І хоч від холоду тремтіло тіло,

Розмова йшла, ступали ноги сміло.

«Ні, Мироне, ти не поняв мя, друже, –

Болюшим тоном мовив панський син.–

Ти мислиш, я не знав тяжких хвилин?

Ох, ні! Терпів я часто тяжко дуже!»

«Я не перечу, Мільку, – Мирон рік, –

Лиш що терпіння не рівня терпінню.

Ти десь терпів там за якусь богиню,

Що не прийшла на рандеву під тінню

Дерев, – на те терпіння легший лік!

Но є терпіння й інші. Не говорю

О недостатку й нужді, – бо ти гнеть

Мені закинеш, що я, хоч поет,

Матеріалізмом пахну. Лиш о горю

Душевнім скажу, о терпінні тім,

Яке в нас будить вид нужди чужої,

Пониження, нещастя і недолі!

О, хто відмалку в тім чувстві тяжкім

Ховавсь і ріс, кого поїли сльози

Свої й чужі, палющії, на кім

Весь вік тяжів важкий тягар погрози,

Хто, мов хробак, під вражою ногою

Вертівсь, і корчивсь, і не міг повстати, –

Той знає, брате, що значить страждати

І з болю рватись до страшного бою!»

«І я се знаю! – обізвавсь панич. –

І я терпів, мов птах, запертий в кліті!

Багатства блиск – чи ж міг він наситити

Прагнуще серце? Мов зловіщий сич,

Гудів не раз в ніч тиху, в хвилі втіх,

Серед розкішних поривів усіх

Таємний голос в серці молодому.

І страшно якось діялось мені

В таких хвилинах, мовби з-поза лому,

З-за яру десь, в лісній гущавині

Медвежа мні грізна являлась паща.

Но довго я не понімав тих знамен,

Втишав той звук, носив, мов зимний камінь,

Грижу на серці, і душа пропаща

В любві, у втіхах забуття шукала.

Чи ти гадаєш, що туди мя гнала

Якась природна до розпусти хіть?

Тривога гнала мя туди глибока,

Щось, що мні груди гризло, наче сніть,

Щось, що грозило мні, мов гирло смока!

Я вергся в розкоші блискучий вир.

Мені здавалось, що шукав любові,

На ділі ж сльози ссав я, мов опир,

Невинні чисті сльози… Мало крові

Б’єсь в серці моїм, щоб усі ті сльози

Днесь відкупити! Но тоді се мні

Було байдуже. Мов з водою лози

Похильно гнуться, так насліпо й я

Ішов за крові голосом палкої.

А від дитинства роздували в ній

Надмірний жар і те життя бездільне,

Виховання ледаче, і моя

Фантазія огниста, і з ховзької

Літератури черпані знання.

В яку безодню блукання безцільне

Вело мече – я й бачить не хотів.

Мій батько був маєтний і глядів

(По давній пам’яті) на все крізь пальці.

«Най хлопець бавиться, – а по забавці

Прийде й сама розвага ще в свій час.

Тра ж молодому прошумітись раз».

І я шумів. Хтозна, чи так шуміли

Батьки колись в днях юної весни,

Но сли шуміли, то хіба вони

Залізні мали мускули і жили,

Залізні нерви, так що не терпіли

Й не чули того, що днесь чуєм ми!

Я радості шукав – а гореч находив.

І бачив підлість, де за приязню слідив.

Я рад би був любить, но по упої хвили

Обридження вчував, бо гнеть мене разили

Недумство, пустота тих, що я хотів любить.

А сли стрінулися й такі, що тільки б жить,

Дружитись з ними, – дух якийсь проклятий

Мов рвав мене від них, кусив мене – ламати,

Топтати їх чуття, в шаленому упої

Враз нищити й свою і їх будущу долю!

Отак минула молодість моя,

В літ двадцять п’ять уже став старцем я,

Безсильним старцем, без чуття, без волі,

Без запалу й енергії молодої».

Далі йде перший розділ, що має незначні розходження стилістичного характеру з «Прологом» опублікованої частини твору. Три початкові строфи другого розділу в автографі не мають суттєвих розбіжностей з першою–третьою строфами першого розділу надрукованого уривка поеми. А далі рукописний варіант розходиться з основним текстом:

Тень-тень-тень! – зазойкав проразливо

Дзвінок над входом сонного двірця,

До поїзду, поводячись ліниво,

Зблизивсь начальник, буркнув два слівця

До машиніста і сховався живо

Назад в двірці. Теленькав без кінця

Бренячий телеграф, неначе чміль великий,

І чувсь машини соп і кондукторів крики.

Ті видавали пошту із вагону,

Той від віконця до віконця біг:

Хто висідає? Прошу слухать дзвону!

Хто висідає? Але на нічліг

В вагонах гості залягли: котрому

Не стало лавки – примостивсь як міг,

Хріп всякий; лиш часом, як надто крик докучить,

Хтось буркне десь крізь сон: «Який там біс тя мучить!»

«Я висідаю! Прошу отворити», –

Роздався голос із вікна; сей час

Підбіг кондуктор. «Прошу вилазити;

Бо ось уже дзвонили другий раз!»

Панок в пальті виліз, в шаль завитий,

В малім ручнім куферку весь запас.

Знать, не тяжкий, бо йшов з ним до двірця

І шапку втис на вид, щоб не пізнать лиця.

Тут заспаний слуга його спинив,

І відібрав його білет дорожний.

Затим в покій гостинний він вступив –

Покій маленький був зовсім порожній,

Лиш з лампи гніт ся нафтовий димив

І на стіні не образок побожний,

А кольоровий анонс пишавсь («До чорта

З тим дрантям!» – рік панок) Клейтона й Шетлюорта.

Втім проти нього з темного закутка

Піднявся хтось із лавки й наблизивсь.

«Чи ви пан Владко?» – «Я».– «Так от я тутка

На вас чекаю. З дому поспішивсь

Завидна ще, і добра вже минутка,

Як жду. Та добре хоч, що не трудивсь

Даремно, що ви тут! Гнет можемо сідати.

Вже пізно, – довга путь, – а дома вчасно б стати».

Пан Владко випрямивсь і шапку зняв.

І нафтової лампи блиск жовтавий

На молоде лице блідеє впав

І на м’який, пещений вус чорнявий;

Він тусклим, чорним оком позирав

На візника, що нижчий був, з постави

Нестрійний, наче дуб у полі коренастий,

Но чулась сила, твердість у кождій тіла часті.

Хоч не подібні з вигляду й крихітки,

Оба були однакових майже літ,

Лиш що панич, мов птах невольний з клітки,

Глядів так гірко, зависно на світ;

На молодім чолі чи з горя свідки,

Чи то розпуста записала слід

Морщинами – уста біль глибокий кривить,

Чи то тривожить ум страшний, безсонний привид…

Зате мужик здоровий і спокійний,

Як чоловік, що зна, нащо жиє.

Но й на його чолі рівець подвійний,

Знак, що й туди провів рало своє

Болючий досвід; але той постійний

Осад, що, раз осівшися, стає

Опокою, уже осівсь у нього після бурі,

Ум вияснився, пройшли, мов мла, думки понурі.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 455 – 459.