Автограф № 206

Іван Франко

Опублікований уривок поеми ближчий текстуально до рукописного віранта, який знаходиться в одній із записних книжок Франка (№ 206, с. 3–37, 39). Правда, велика частина тексту цього рукописного варіанта не ввійшла до надрукованої редакції. Крім того, строфи тут у першому і другому розділах мають нумерацію, яка не завжди чітко відбиває дійсну послідовність розповіді. Чимало строф мають той самий номер або подвійну нумерацію. Розходження (не лише стилістичного характеру) починаються між текстами цих редакцій після 14-ої строфи першого розділу.

Замість 15–25-ої строф першого розділу надрукованої редакції в автографі (с. 10–11, 19, 20, 23) маємо:

15

«Та впрочім, друг мій, Ярко ідеальний.

Такого дива мні наговорив

Про ту оселю, про новий, соц’яльний

Устрій її, що й справді побудив

Мою цікавість. Може, дух печальний

Освіжиться серед розлогих нив,

В фізичнім труді, – ну, або й життя нове те

Дасть серцю корм новий, думкам новії лети».

16

«І певно дасть, – озвавсь незнаний голос

За ним, – сли серце не застило в вас,

Сли тішить вас лук зелень, спілий колос, –

Проведений в хосеннім труді час.

Все, що мололось, те перемололось,

Вино буде, як перекисне квас.

Що днесь ранить, болить – те завтра лиш скобоче;

На біль згадок вмира лиш той, хто жить не хоче».

17

До голосу звернув лице панок

І здивувавсь. Слова розумні, смілі,

А перед ним звичайний мужичок:

Сорочка груба на черствому тілі,

На ній короткий, грубий сардачок,

А руки рапаві і обгорілі,

Обутий в постоли, намазані ропою.

Батіг в руці держав, а шапку під пахвою.

18

Панок, нічо не кажучи, бундюжно

Оглянув го від стіп до голови,

Але мужик всміхнувся добродушно…

«Я гнеть пізнав, що пан Євгеній ви,

Той, що ним Ярко так занявся дружно,

Котрому з піль, з лісів, з роси, з трави

Він виздоровлення віщує духу й тіла.

Вітайте ж до життя нового і до діла!

19

Щоправда, скромна є оселя наша,

Но можна жити в ній – се перша річ.

Сли зразу вас дрібниці не застрашать,

Пізніш самим вам вже не схочесь пріч.

Котлети вам сільська заступить каша,

Відхочесь вам пригод і дивних стріч,

У труді правильнім і дух ваш проясніє;

Лиш той великий, хто й в тісноті не дрібніє».

20

«Так ви Микита Тихий, – рік Євгеній, –

Той хлоп, що в Відні медицини вчивсь,

Що добровільно з авлі академій

В село вернувся, і в землі заривсь,

І тут, в глуші, в пустині тій зеленій,

І хлопом, і філософом зробивсь?

Вже то мні Ярко вас так малював щосили,

Що аж недовірство ті вісті в мні збудили!

20

Простіть, що так вам зразу й признаюся!

Ви філософ, то й сумнів є ваш брат!

А я недужий – серце в груді дусять

Ті лицемірства, їх я й скинуть рад!

Сли на нове життя вже подаюся,

То в всім новий повинен стати лад!

Сли маю вольним тут в нову пристань впливати.

То пощо ж в ту нову старий баласт таскати?

21

Та тільки жаль, що вам, мій ґаздо милий,

Ледве чи милим буде приїзд мій!

Слабий, розбитий, без надій, без сили,

Мов той моряк по бурі весняній

На стрісканім судні гребесь по хвилі,

Ледве живий, к пристані затишній, –

Так я, як бачите, хоч молодий літами,

Зруйнований цілком, стаю тут перед вами».

22

Всміхавсь Микита на слова ті скорі.

«Міркую вже, що Ярко вам наплів!

Ентузіаст він непоправний! ‘Дгорі

Його все тягне, як мене долів!

Я філософ лиш в полі та в оборі, –

В високі сфери зроду не летів,

І сумнів мні не брат, не сват, не друг, а ворог.

Хоч порох чоловік, но вірю я в той порох!

23

Я твердо вірю в труд його могучий,

В ті міліони невсипущих рук,

І твердо вірю в людський ум робучий,

І в ясний день по ночі горя й мук.

В тій вірі й сам я свій маленький ручій

Посеред тих підгірських піль і лук.

Врівнобіж величним струям часу простую,

І, роблячи свій пай, для загону працюю.

24

А та моя наука в академ’ї –

Се казка, з неї я й лизнуть не вспів.

Кінчив гімназ’ю по старій системі

В Бучачі й буки брав від монахів,

Відтак пішком, без крейцара в кишені,

На філософію пішов у Львів.

Засіло в лоб мені лікарство, наче пень твій,

І не хотів я брать попівських тих стипендій».

В автографі (с. 20) між 24–28-ою (за пізнішою нумерацією між 25–29-ою) строфами, які відповідають 29–30-ій строфам першого розділу друкованого тексту, є ще одна строфа, закреслена поетом:

«Болить мене те ваше щире слово, –

Сказав він сумно. – Бо на мене б’ють

Ті стріли гострі!» Затряслись нервово

Уста його, зносилась швидше грудь.

«Коли згадаю, як мене чудово

Манила юність і яку я путь

Обрав, що сил, надій по манівцях розтратив, –

То й думаєсь мні: ні, запізно вже вертати!»

Наступній частині першого розділу друкованого тексту відповідають загалом такі строфи (за винятком 39): 25-а (с. 23), 26–27-а (с. 24), 24–29/33-я (с. 20–21), 23/30-а (с. 12), 31/35–35/39-а (с. 22–23).

У першому розділі є ще 21.5 строфа. Вони йдуть після 23/30-ої строфи (с. 12), яка відповідає 35-ій строфі друкованого тексту, що започатковує новий епізод: Євгеній і Дорош їдуть в маєток: «Возок легенький і дорога рівна…». В автографі розповідь продовжується:

24 / 31

Знакомі наші поруч посідали,

І луснув бич, аж вкруг пішла луна,

Побігли коні, аж огню кресали

Копитами. Дорога кремінна

Тяглась, мов струна, і щезала в далі…

Мовчали путники, немов із дна,

З глибин душі їх дух видобуває мислі,

Щоб, прибрані в слова, в ярких картинах блисли.

25

Ця і чотири наступні строфи в автографі закреслені поетом.

І швидко дружня почалась розмова

Під шум ріки й торохкання коліс –

Про Ярка, прудко, якось згарячкова

Питав Микита і чи не привіз

Від нього гість написаного слова?

«Авже[ж] привіз».– Микита аж підріс,

Аж затремтів.– «Ну-ну, все ж таки догадався!

Два роки вже письма його я дожидався».

Та годі щось розмову розпочати.

Мов зимний камінь поміж ними ліг.

Микита, видко, рад був щось питати,

Натужувавсь, та слів знайти не міг.

Євгеній чув, о чім той рад би знати,

Та радше в смерті б був ступив поріг,

Ніж мову розпочав про те болюче діло,

Що в серці наче ржа його мулило й їло.

26

Микита посумнів. «За ті два літа

Що я натерпівся за нього! Адже ж він

За брата й сина мні. До того світа

Наук ідей і поступових змін

Один він в’яже мя, – лиш ним огріта

Душа взнеслась колись над той загін,

По труді на свій хліб до труду для громади,

До труду спільного – з його намов і ради.

Була ще 26/29-а строфа, але Франко її закреслив.

27

І він два літа тому щез зі Львова,

Мов камінь в воду, – вістки не подав:

Куди, за чим? Пішла по людях мова,

Що він в любві якесь нещастя мав,

То знов, що в поєдинку, десь близ Гдова,

Чи вбив противника, чи сам упав…

Що я намучився, питав, писав, як вмію,

Щоб слід знайти! Дарма. Вже стратив я надію…

28

Аж тиждень тому карточку від нього

Дістав, коротку, – в ній лиш те мні рік:

«Будь ласкав в дім приняти друга мого

Євгенія, недужий чоловік.

Приглянь його, як би й мене самого.

Труд, мірність, лад – се весь для нього лік

До тебе загощу колись, як тут віддишу, –

А про минувше – ну! як буде час, напишу».

30

Не думайте, що се пуста цікавість!

Для вас він друг, для мене більш, як брат.

Колись його талант, наука, жвавість

Були миліші мні від всіх наград, –

То й нині, чи весела, чи сумна вість, –

Я тільки певність, певність мати рад.

Два роки вже ота непевність б’є мя в тім’я.

Що се за біль! Та ні, ось все вам розповім я.

31

Отець його попом був в нашім біднім

Селі, давно, ще в панщиняний час.

Стогнав тоді народ в ярмі негіднім,

Прибитий, темний, бидло, скотопас.

Чи людської душі найдесь хоч слід в нім –

О те пани перечились не раз

І гнали буками на труд, топтали сміло

Без намислу його і честь, і душу, й тіло.

32

А пан у нас був лютий, мов звірюка,

Шляхетська воплоченая бута.

Ніяких прав не знав він, окрім бука.

Ніяка власть му не була свята.

Для нього не була велика штука

На ланц прип’яти хлопа до кута,

І рік цілий держать, як пса, порівну з псами,

І цвігати щодня в проході канчуками.

33

Ще й досі, хоч вже тридцять літ, як вмер він.

Тремтять старі, коли згадать о нім.

За кару голих він в’язав до бервін

І в спеку сонця клав по дню цілім

Або в мороз тріскучий. Дотепер він

Єсть пострахом селянським дітям всім.

Судьбі він наругавсь, судьба його й здавила:

Страшне життя його страшна і смерть скінчила.

34

Важке було життя попа сільського,

Де був такий скажений, дикий пан.

Тим тяжче ще було вно для такого.

Як Ярків батько, що поняв свій стан

Як службу бідним, бій напротив злого,

Обмивання тяжких, кривавих ран,

Котрі народові день-денно наносила

В безпам’яті сліпа, брутальна, груба сила.

35

Признаюсь вам: людей чимало знав я

І заглядав в їх серця й мислі зміст,

Но другого такого не видав я!

Так простий, щирий і не знав, що злість –

З природи ворог всякого безправ’я, –

Слуга й герой, наскрізь ідеаліст.

Де другі кидались – він смирно йшов з дороги.

Де другі падали, він кидавсь без тривоги.

36

Донині живо бачу ще в уяві

Його спокійну, чесну, тиху стать.

Низенький, очі сяють, все ласкаві, –

Ще чую, як слова його летять,

Так ясні, мов потічок по мураві,

І серце в груді тішать і пестять.

Де, як навчивсь він їх? З книг? Чи під жизні гнетом?

Ні, вчителем тра тож родитись, як поетом!

37

Мабуть, і школа ум його ззарана

Звернула на важку народну путь.

Чуття звернула к тим, котрих тирана

Важкії руки тиснуть і гнітуть.

Він другом був поета Маркіяна, –

Розстаючись, оба вони, мабуть,

Клялись весь вік служить святому заповіту:

В народі свідомість здвигати і освіту.

38

Бувало, все з полудня щонеділі

Наш піп Іван в село між хати йде:

Старі в той час, по трудах одубілі,

Лежать і сплять, а дітвора де-де

Купками граєсь, – він ік ним. Несмілі

Були ми зразу: може, поведе

До пана, думали, – і так того боялись,

Що з криком, де хто міг, втікали, розбігались.

39

А він смієсь: «Дурні! дурні!» – та й з свого

Приполу вийме ябко чи горіх

І ніби бавиться, а ми на нього

З кутів, мов миші, глядимо – і в сміх.

І він смієсь. І звільна сього, того

Він вивабить, вкінці збере нас всіх.

Забаву заведе, жартує, і співає,

І обдарує всіх, осмілює, єднає.

40

І швидко знали вже його всі діти,

До нього бігли, скоро де вказавсь,

При нім любили найрадній сидіти,

І гра не гра була, сли й він не гравсь;

Як сонце надто починало гріти,

Він в тіні лиш з всім стадом простиравсь

І зачинав казки, – не раз і при смерку вже

Ми, сидя, слухали, про дім, їду забувши.

А як згромадив нас і зацікавив.

То швидко інші бесіди почав:

То нам о бозі і о раї правив,

То нас [на] пальцях рахувать навчав;

Вкінці нам плиту камінну поставив

Серед зарінку і по ній писав

Річною крейдою стовпки, кружки й каблуки, –

Се зарід школи був і початок науки.

Іграючи, ми вчились і не знали

О тім самі; гнеть звикли день у день

Збігатись на попівство. Помічали

Старі, що дієсь, – спочатку лишень

Сміялися, попа дурним назвали,

Що бавиться з дітьми. Пішло брехень,

Підозрінь і обмов по всім селі немало.

Но швидко стихло все, і враз всім ясно стало.

В неділю раз – жнива кінчились власне –

На казальницю вийшов піп Іван,

І полилось його спокійне, ясне,

Чарівне слово (був у церкві й пан)

О тім, як в темноті життя нещасне,

Як розумом здвигаєсь кожний стан.

І став на тім, що тут по волі чи неволі,

Громаді конче тра просвіти, школи, школи!

«Не бійтесь коштів, ані перешкоди.

Кошт невеликий, сам я буду вчить,

Нехай до мене дітвора приходить –

Вже початок я здужав ізробить».

Розповідь у наведеному вище уривку про сільського попа Івана знайшла місце в поемі «Панські жарти», написаній 1887 р. (пор. розділ VI). Тому поет відкинув цей уривок, готуючи пізніше до друку частину першого розділу поеми «Нове життя» («Стріча»). Те саме зробив він і з оповіданням Євгенія в другому розділі поеми («Панич») про вчинок його батька з австрійським комісаром в день, коли було проголошено скасування панщини. Це оповідання було покладене в основу XV–XVII розділів «Панських жартів». Починається воно після 5-ої строфи другого розділу «Я панщини не тямлю…», яка в автографі має інше закінчення:

Вважав незгідним з шляхетським станом

Усякі бесіди про волю, переміну:

Се вже тоді туй-туй не пхнуло го в руїну.

Після цих слів починається сама розповідь:

6

«Було се в пам’ятний день третій мая.

Газет мій батько, звісно, не читав.

Що хлопам воля дана вже святая,

О тім не знав і знати не бажав.

Спокійно він оконома Глитая

Шле, щоб людей на панщину зганяв.

Еге, за хвилечку біжить Глитай оббитий:

«Ті хами вольні вже, не хочуть більш робити!»

7

«Що, вольні? – крикнув батько з рундука. –

Łżesz, psia krew, panie, то не може бути.

Вони мої, і лиш моя рука

Їх може від повинності розкути.

Ні цар, ні чорт най носа не втика

В мої права! Всіх ми їх тут кликнути!

Бери десятників, всіх з хат гони тут, з поля!

Я їм покажу гнеть, що то значить їх воля!»

8

Мій батько був флегматик, но та вість

Збентежила до дна його природу:

Се, може, перший раз в таку він злість

Попав; метавсь, мов пронурений в воду,

І пищик люльки гриз; ні стать, ні сість

Не міг, а бігав-бігав по городу,

В руках канчук, очей не зводячи із брами,

Не слухаючи рад та вцитькування мами.

9

Аж ось на улиці зчинився гамір,

І крик, і шум – грохоче барабан,

Реве труба, співає і рида мир:

«Здоров наш цар, наш тато! Де наш пан?

Най слухає, який є царський намір.

Ходім! До нього звав нас отаман!»

І з криком, грохотом, мов брикаючі стада,

В подвір’я брамою втовпилася громада.

10

З-поміж товпи в фрачині урядовій.

При шпаді наче чапля з-між качок,

Протисся пан комісар повітовий

І перед батьком станув, мов кілок,

Очки надів, наморщив лисі брови,

Відкашельнув, натужив голосок

І крикнув: «Тен папір! Губернія голосить,

Що цісар паншину навік безплатно зносить!»

11

Загрохотіли бубни, втих народ,

І пан комісар пропищав щосили:

«Вам наместніцтво през моєго рот

Голосить: всі. що панщину робили,

Віднині вільні. Панщина є tot,

Сам цісар той дарунок учинили!

Панам з ціс[арських] кас за то прийде заплата!

А хлоп щоб dankbar був і лапав атентата».

12

Народ мовчить, глядить на батька мого,

Що на лиці мінивсь і зуби стис.

«О, Sapperment! – враз вирвалось у нього. –

Так от який над нами шнур завис!

Недаром цар вербує слуг так много. –

Знать, в сорок шестім нас не всіх загриз.

А чи не каже він хлопам у тім патенті,

Щоб знов несли ножі й ціпи панам в презенті?»

13

«Herr Schlachzitz, – гордо відповів комісар, –

Не ображай цісарський Majestät!

Добра лишень для всіх бажає цісар,-

Про ціп і ніж ist hier ja keine Red!

Und Revoltanten, Herr, – ich sag nur dies, Herr, –

Es ist vorbei mit ihnen, ist zu spät!

Der Bauer ist für uns! Як вовк ввірвесь до хати.

Найдуться вірні пси, щоб вух йому нам’яти!»

14

О, вірні пси – тих, певно, не хибне, –

Тих, psia krew, panie, аж замного нині!

Не тільки вовка, але і мене

Готові з’їсти в найближчій хвилині!

Та се й не пси, най тільки пан зирне, –

Але скажені пажерливі свині!

Пес пана не куса! Ану, ти, біс лабатий,

Стрібуй-но моїм псам свій патент прочитати!

15

«Гей, гайдуки, до псарні сього пана, –

Най псам також про волю прочитає!»

«Herr Schlachzitz, то образа неслиханна!» –

Пищить комісар. Батько не пита.

Вся злість, що накипіла в нім відрана,

На бідного урядника зліта.

Два кріпкі гайдуки під руки го спіймали

І з глупим реготом до псарні з ним помчали

16

У батька псів було, мабуть, зо сто

Усяких родів, величі і масті,

Домашні й польовні. Стояло то

В високій огорожі, а почасти

На ланцюгах. Не дай г[осподь], щоб хто,

Окрім псаря, посмів туди попасти!

В тій огорожі їх, мов мурашок, роїлось,

Все вічно дзявкало, скиглило, вило й злилось.

17

Комісар зразу, знать, не розумів,

Небезпеченства дивної афери,

До гайдуків щось мимрив, бубонів.

Немов ягня до смочої печери,

Його тягли. А батько до хлопів

Зблизивсь. «А що ви стали так, бургери?

Вже вольні? Козаки, замкніть там браму швидше

Кладіть їх зарядом! Різок сюди, патиччя!»

18

В тій хвилі з псарні крик роздавсь страшний,

Що приглушив собак виття скажене:

«Рятуйте, люди!» – І мов в день літній

З навислих хмар грім гряне і прожене

Глуху тишу, і дощ за ним рясний

Поллєсь на поле, спрагою зв’ялене, –

Так дрогнули на крик селяни й заревіли:

«Комісар серед псів! Комісара пси з’їли!»

19

І наче повінь, розірвавши гать,

По чистім полю котить дикі вали,

Так кинувсь люд комісара спасать.

Під напором ворота затріщали

«Ламай паркан!» – безпам’ятні кричать.

А на комісарі вже пси порвали

Штани й литки; лиш те й вгледіли очі люду,

Бо верхню тіла часть запхав він в песю буду.

20

Та не до сміху видався той вид

Хлопам; вид крові роз’ярив їх нерви.

«Бий клятих псів! Вали колом! Досить

Нажерлись праці наших рук ті стерви».

Пекельний галас, дзеньк і стон; скиглить

Псів стадо, йдуть удари без перерви.

За п’ять, за шість хвилин сповнилась месть народу,

І кров’ю псів була окроплена свобода.

21

Між тим комісар виліз і відсапав

І крикнув: «Пана під арешт беріть!»

Отець стояв, як стовп; він вже полапав,

Яку дурницю стрілив був вперід.

З кривавими литками вже чалапав

Комісар ‘д ньому й люд за ним услід.

«В’яжіть його!» Отець без опору піддався.

Бо гіршої біди від лютих товп боявся.

22

Дармий був плач, заклинання дармі

Моєї мами; комісарські рани

Були сильніші свідки, хоч німі.

На довгім шнурі, перучи бичами,

Хлопи пігнали батька. У тюрмі

Брудній, поміж злодіями й жидами

Два тижні продержав його комісар з месті,

Потім per Schub вночі велів домів відвести.

От скільки я традицій політичних

Із дому виніс – невеликий скарб.

Дитячий вік мій плив без поетичних

Пригод, та все ж і без понурих фарб.

З дітьми сільськими я в іграх уличних

Помалу бігав: часто на свій карб

У кухні мама їх гостила потай тата,

Котрий все воркотів: «Різунські гаденята!»

Замість усіх цих строф І. Франко подав у друкованому тексті нові (6–8-у), яких в автографі нема. Дальший текст автографа відповідає надрукованому текстові аж до кінця другого розділу, а після цього в рукописі (с. 35) йдуть такі невикористані строфи:

41

Та що, на те, мабуть, сю правду я

Пізнав, щоб зараз з неї наругатись!

Прийшла весна, збудилась кров моя,

І враз роботи я почав лякатись.

Проклята страсть, немов з-під пня змія,

Чимраз живіше стала прориватись.

Я трохи ще боровсь, но се було даремно, –

Я чув, як мулить щось внутрі, стається темно.

42

Неначе звір голодний, некормлений

З розкішним риком кидаєсь на жир,

Так я нараз, безпам’ятний, скажений,

Подався в розкошів змислових вир.

Парний, мов вітер, пилом насичений,

Затьмить, закриє небо вдаль і вшир,

Так страсть заволокла весь світ передо мною,

Змела до праці хіть, немов сміття мітлою.

43

Ще, може б, я не швидко був подався.

Коли б не клятий управитель мій.

Він, наче лис, до мене підлизався

І зміркував нутро моє як стій.

От він щосили роздувать принявся

Той жар, що тлів у крові молодій,

На себе звідника взяв ремесло негідне,

Бо бачив, як воно для нього є вигідне.

44

Ця і наступні дві строфи в автографі закреслені поетом.

Невичерпаний в повістях брудних

І в ще брудніші замисли багатий,

Він попихав слабий мій ум до них,

Розогнював уяви порив клятий;

На толоках, на гулянках нічних –

Усюди вмів поживу їй піддати.

Намови, підступи, погрози або й сила

Кормила страсть мою, но жару не гасила.

45

Я не зважав на плач, ридання й стони,

Хоч неридаючими погорджав;

Гули батьків і матірок прокльони,

Но управитель всіх в руках держав.

А хоч часом якісь відмінні тони

В душі дзвеніли, жаль на дні дрижав, –

То управителя прогнать не мав я змоги,

Бо він в хазяйстві був знающий, щирий, строгий.

46

Принаймні так я думав, а не знав,

Яку під мене він підводить штуку.

Не зразу-то йому я й довіряв.

Аж випробував ум його і руку, –

Та й сам між тим під власть його попав

І заплатив тяженько за науку.

Запізно довелось мені про все дізнатись,

Як з моїх грозьб, проклять і сліз він міг сміятись.

47

А поки що я, мов отуманілий,

Ішов за ним, приймав гидкі його

Услуги. По селі загомоніли

Нарікання, а звісно на кого:

На панича! А далі заніміли,

Немов закляте, знітилось село.

Аж в осінь раз вночі кругом зробилось ясно:

Всі гумна й скирти мні спалили рівночасно».

Після цього йшла ще одна строфа, необроблена, яку поет закреслив:

«Та се не знищило мене. Весь збір

Був проданий, змолочено чимало.

Вни пробували запалити двір,

Та се три рази їм ся не вдавало.

На мене засідали; наче звір

По лісі, я ходив, і чатувало

На мене много віч, стріляли з-поза плота.

Се перший був задаток до руїни;

З переляку мій батько захворів,

Як я любив, коли в…».

Примітки

Він другом був поета Маркіяна… – тобто Маркіяна Шашкевича.

…день третій мая… – Мається на увазі 3 травня 1848 р. – день, коли було проголошено скасування панщини в Галичині.

«Різунські гаденята» – діти селян, які брали участь у придушенні повстання польської шляхти 1846 р.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 459 – 470.