Автограф № 362
Іван Франко
1
Була пречудна липнева ніч. Через сонне Підгір’я, грохочучи та дуднячи, гнав поїзд залізниці. Стогнали під ним ковані залізом мости на мілких шумлячих річках, тремтіли дерева і тихо шепталися при його пролеті і дрімаючий в сумерку вітер зривався в погоню за могучим дивоглядом, що всею силою пари, фукаючи та прищучи іскрами, гнався до своєї далекої, незвісної цілі. І серед того скаженого розгону роздався свист, довгий, прошиваючий; потвір почав звільнювати в бігу і вкінці став.
– Стація Н. Н., п’ять мінут! – крикнув кондуктор, а затим, пробігаючи здовж поїзду, раз у раз повторяв: – Стація Н. Н., п’ять мінут! Хто висідає? Хто висідає? Прошу!
Се посліднє слово було відкликом на голосний стук о шибку самого посліднього купе в посліднім вагоні. Там находився одинокий подорожній, що висідав на тій маленькій, відлюдній стації, котрої низенький, брудно-жовтий, шифром критий будинок стояв, немов загублений на краю лісу, меланхолійно поглядаючи на широкі пусті поля, що розлягалися праворуч і наперед нього ген-ген хвилястою площиною. Тільки одна нужденна, вічно болотниста дорога вела від того двірця десь-кудись в безвісті, кривлячись та звиваючись без цілі поміж горбками, немов заблукана, шукаючи якої-небудь людської оселі. Величезні стирти тертиць, порогів і других дерев’яних матеріалів показували, що стація та тільки задля лісових спекуляцій була тут побудована так далеко від усякого людського житла. Тільки вбогі рубачі, трачі та фірмани, звозячи сюди дерев’яний матеріал, пробирались щодня довгими, понурими шнурами по сій, більшу часть року бездонно болотяній та вибоїстій дорозі; тільки ще бідніші зарібники, складаючи звезений матеріал в стирти або нагружуючи його на вагони, оголошували день у день відлюдну стацію своїми криками, розмовами, жартами і прокльонами, а вряди-годи, особливо надвечір, тужливими, то розгульно-веселими піснями. Лиш кілька разів до року, перед роковими святами, всідали і висідали на тій стації гамірливі товпи вояків з околичних сіл, що спішили або додому на кількаденний урльоп, або з урльопу назад до служби. Впрочім, появлення якогось постороннього чоловіка, висідаючого з вагону на тій стації, було рідким і незвичайним явищем.
Тож ніщо й казати, що немало здивувався одинокий, повнячий службу при стації «пакер», коли побачив висідаючого з вагона молодого ще і дуже вродливого панича. Немало здивувався такій появі й сам начальник стації, що тільки що, проговоривши пару слів з машиністом поїзда, проходив здовж перону і якось не то сонливо, не то гнівно поглядав на той чорний, дрімаючий поїзд, наморщивши низьке чоло з мохнатими, навислими над очі бровами, на котрі насувався дашок його червоної урядової шапки…
Примітки
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 479 – 480.