Автограф № 404
Іван Франко
1
Чудова, тепла, тиха літня ніч. Широка підгірська долина розкинулась, як сонна красавиця, обмаєна впівокруг темною стіною гір, оперезана широкою рікою, що вдень блищиться, мов срібна стяжка, а тепер чути тільки її шум та холодний подих. Тут і там по долині розкинулись невеличкі села серед садків, що в місячному світлі бовваніють, мов великі, круглясті стоги, то знов немов високі, острокінчасті полукіпки. Поміж селами тягнеться, майже рівнобіжно з рікою, тут і там на закрутах її перескакуючи, простий, широкий гостинець, значний тепер тільки як довжезна низка тополь, ясенів та рябинових дерев. Потяглася та низка ген-ген аж під темну стіну гір і губиться десь – не знати, чи за якимось крутим сугорбом, чи так-таки в непрозорому тумані ночі. А села, і садки, і гостинець з деревами по обох його боках, усе те – то лиш острови серед широкого, тихого, та, проте, різнобарвного моря – зелених нив та лугів, що, покриті розкішною травою та різним збіжжям, розкинулися тут довгими смугами, там широкими запахущими плесами, деінде знов пестрою шахівницею.
Та все те спить тепер. У селах не видно світла, не чути голосу людського. Гостинець пустий, на лугах тільки десь здалека чути брязкіт залізних пут – знак, що там між низькими лозами пасуться десь попутані коні. Тільки річка шумить ненастанно і наповнює цілу долину своїм одностайним гомоном; хоча не чути в повітрі ані найменшого подуву, то, проте, шум її долітає до нашого слуху раз голосніше, різкіше, то знов глухіше і лагідніше – знов голосніше, то знов тихіше, в якімось одностайнім темпі, немов віддих якоїсь величезної, таємничої груді.
Чим далі від гір, тим долина стає ширша. Здавалось би, втече вся у широкий світ, разом з річкою, що її витворила, від тисячів літ розбиваючи гірські опоки, підмулюючи береги, намулом заносячи широку рінь. Та ні, великий, темний ліс відгородив її від решти світу. Широчезним, важким пластом розлігся він півперек долини, мов величезна гать, мов живий пліт, самою природою засаджений на те, щоби захистити сей тихий, чудовий куток від решти світу. Недаром і зветься він Залісся для тих, що живуть там, з другого боку сього величезного лісу. До найближчого села за сим лісом дві милі, до міста більш як три. Люди в тім куточку знайомі тільки з собою, сватаються та кумаються тільки між собою, а «за ліс» визирають якмога рідко. Та й пощо? Живуть собі попросту, по-старому, поля мають досить, потреби невеликі, надмірної бідноти, ані надмірного багатства нема – справді рідкий куточок в нашім краї. Навіть власті небагато мають тут діла, бо злодії та розбійники тут не водяться, сварки га грунтові спори залагоджує «старшина» по старим звичаям, а хоч і освіта і шкільництво й не поступає наперед, то вимогам букви закону люди сяк-так відповідають і, що їм накажуть, те платять. А сього для кермуючих зовсім достаточно.
Справді, незвичайний, чудово гарний закуточок нашого краю! Місяць любується ним, пливучи по небі, зорі моргають до нього так любо, мовби слали йому свій привіт з незміримої далечини. Навіть ота темна, а по краях срібляста хмара, що виповзла з-за лісу, похожа на величезного, дивовижного крокодила, навіть вона зупинилася і з подиву звільна широко розняла страшенну, зубату пащеку.
– Ну, зовсім крокодил, такий як у Бремі нарисований! – буркнув лісник, що з стрільбою на плечі, нерухомий, як стовп, стояв на краю великого лісу під березою, чатуючи на дика, що частенько ніччю вибігав з лісу на молоду картоплю. І він, хоч зовсім не успособлений до поезії, мимоволі задивився на красоту заліської долини, на цілий той широкий, а з усіх боків ограничений та обрамований крайобраз, на те небо, на місяць і на хмару з широко роззявленою пащекою.
– Може, воно й недарма! – міркував він дальше, осторожно та звільна ступаючи крок за кроком по окопі і пильно озираючись довкола. – Може, воно й справді знак, що вже якийсь пажерливий смок рознимає пащеку на наш тихий закуток. Адже чути, що князь запродує ліс на зруб. А може, вже й запродав? Ну, тоді, певно, тут не те буде. Нове життя почнеться, правдивий ярмарок. Наїдуть жиди, купці, в лісі застукочуть сокири, затріщать дерева, захрумтять пили, залунають крики. Що ж, можна буде дещо заробити. І певно, що не один заробить. І людей більше буде, товариство збереться… Ну, що ж, нехай і так буде! Жаль лісу, жаль, та що діяти. Зжився з ним чоловік, та все-таки ніколи не забуває, що не тут би йому жити! Ex, та що там! Якось-то буде.
Він махнув рукою і йшов дальше. Раз зворушені в один бік думки снувалися дальше. Хто ще знає, чи князь продасть ліс. Князь багатий, грошей не потребує, а зато страх як любить полювання і для полювання держить сей ліс. Навіть з Відня приїжджали сюди панове, графи та князі, полювати на рисі та олені. В усякім разі ані продаж, ані вирубання лісу не піде так швидко. Певна річ, що різні жиди-гендлярі віддавна вже гострять зуби на столітні дуби та ялиці в сьому лісі. Аж із Гамбурга німці приїжджали їх оглядати і тільки поцмокували: «Чудесний матеріал на кораблі!» Може, то їм князь і продає на вибір оті дерева. Се було б добре, бо князь мав би дохід і ліс не був би знищений. Певна річ, що князь так і зробить. Князь занадто розумний чоловік, занадто добрий господар і занадто любить ліс, щоб мав інакше зробити.
Лісничий високо поважав князя, навіть любив його – якось не особисто, не як чоловіка, котрого знав надто мало і здалека, а як уособлення багатства, поваги, значення, як душу того величезного маєтку, котрого частиною був отсей ліс, в котрім знов він сам був частиною заряду і через котрий мав запевнений заробок і удержання. І яко такому, лісничий бажав князеві всякого добра, думав о нім само добре і стеріг того добра, оскільки се входило в обсяг його власті. Звичаєм слабих і несамостійних натур він потребував якогось осередку для своїх думок, бажань і мрій, як хміль потребує тички; таким осередком був для нього князь. Він гордився, що належить до князівського скарбу, порівнював князя з іншими околичними панами і був певний, що жаден з них не годен розв’язати ременя в князівських черевиках; частина тої князівської величі, очевидно, спливала й на нього, і в крузі рівних собі околичних лісничих та офіціалістів він чув себе чимось вищим, поважнішим. Бути у князя, говорити з князем, подобатися князеві, заслужити собі його похвалу – се був предмет його найвищої амбіції. Він радо повторяв князеві слова, дотепи і жарти, які чув з уст князевих, а часом в потребі, в розговорі з добрими знайомими приписував князеві і такі дотепні, мудрі або меткі слова, яких той ніколи й не говорив. Одним словом, пан лісничий, Зенон Смуглевич, був ідеалом вірного слуги, був натурою, немов зроду сотвореною на слугу, одним із немногих представників того типу старих слуг, який тепер чимраз більше переводиться і вимирає.
Нараз пан Зенон зупинився, притулився до високого дуба, що стояв на самім окопі, і почав надслухувати. Та не був се звір, що звернув на себе його увагу. Він почув, як під його ногами земля почала глухо гудіти та дудніти, а далі почув далеко-далеко за лісом легесенький та довгий свист.
– Одинадцята година! – промовив він. – Поїзд надходить. Персонка. Цікаво, чи нема кого до нас! Піти хіба на стацію.
І він рушив прискореним кроком наперед, тою самою стежкою по окопі, якою йшов і досі. Стація залізниці була не дуже далеко, не більше кілометра дороги. Прийде якраз в пору, коли поїзд вирушить зі стадії, – значить, коли хто висяде на стації, то він мусить побачити його. Пан Зенон ждав і не ждав приїзду знайомих: брат його жінки обіцяв колись, що приїде в гостину, та коли-то він збереться! Можуть приїхати знов які купці, котрих з поручення князя треба буде примістити на лісничівці; в остатніх часах такі гості вже кілька разів бували у нього. І бог знає, хто ще може приїхати і потребувати у нього притулку, бо стація стоїть серед темного лісу, далеко від села. Князь умисне вистарався о те, щоб побудувати йому стацію в лісі – для вигоди в разі рубання лісу; що через се дооколичні села мали величезну невигоду, бо доїзд до стації був далекий і дуже трудний, особливо весною і восени – се князя нічогісінько не обходило. Адже вся ота віднога залізниці, що перед двома роками була побудована за його старанням, то була, властиво, його залізниця, хоч і побудована головно на крайові гроші. Вона перетинала його маєток, доходила аж близько до його резиденції, зупинялася там, де йому було треба, і поки що служила головно для його потреб: возила його збіжжя, дрова, поташ і смолу з його лісів, скло з його гути, вапно з його вапнярок, його воли, вівці та свині; коли й другі люди хоч що то користали з сеї залізниці, то виглядало се так, немовби князь робив їм якусь особливу ласку.
Все дужче і дужче гуде і гуркотить земля. Ось в темряві ночі далеко під лісом заблисла мов зірка – се світло стації залізничої. Друга зірка віддалік – се барвиста лампа коло зворотниці. Ось роздався сильний свист – поїзд наближається. Далеко-далеко під лісом показалося мов криваво-червоне око, що свердлує пітьму, а за ним і весь потвір – чорний, грізний та довгий. Він бухає димом, гуркоче тисячами залізних суставів, сотками коліс товче о залізні шини на своєму шляху, а сірим димом, пересипаним іскрами, бухає високо вгору, майже врівень з дубами та березами лісовими.
Коли поїзд надлетів близько, пан Зенон зупинився. Він був задиханий швидкою ходою. Стація вже недалеко, поїзд стоїть там п’ять минут – буде час дійти. Він оперся о дуба і почав числити вагони, що один за одним пересувалися поперед нього, віддалені від нього лиш о пару кроків. У особових вагонах він міг зазирати до вікон і бачити нутро кождого купе, де фіранки не були спущені. А його, певно, ні один пасажир…
Примітки
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 476 – 478.
крокодил, такий як у Бремі нарисований – тобто у книзі Альфреда Брема «Illustriertes Thierleben» (Ілюстроване життя тварин), котра друкувалась трьома виданнями (1863 – 1881 рр.).