XI. Промова Сократа

Платон

Переклад Івана Франка

22. Сократ:

А тепер дам тобі спокій, і, виходячи з того, на що ми згодилися з Агатоном, я далі сам від себе, оскільки зможу, передам вам промову про Ероса, яку я колись чув від Діотіми Мантінеянки. Се була жінка мудра в тих і в многих інших речах і виєднала раз для афінян з нагоди їх жертви проти зарази десятилітнє відвернення тої хороби. Вона також учила мене любовних справ.

Треба, отже, Агатоне, як ти сам признав, насамперед розслідити, хто такий Ерос і який він, а потім його діла. Думаю, що найлегше буде розслідити се так, як, відповідаючи мені, викладала тоді та чужинка. Бо я більше-менше так говорив з нею, як тепер Агатон зі мною, що Ерос великий бог і бог краси; а вона збивала мене такими самими словами, як я тепер – Агатона, що він після моїх власних слів ані гарний, ані добрий.

Я сказав: «Як же се так, Діотімо? Чи ж Ерос бридкий і злий?»

А вона відповіла: «Не богохуль! Чи думаєш, що що негарне мусить бути бридке?»

– «Певно, що так».

– «А що не мудре, те дурне? Чи не догадуєшся, що є щось посереднє між мудрістю і незнанням?»

– «А то що?»

– «Коли розумієш щось правдиво, а не можеш про се здати собі справи, то знай, що се ні розуміння, – бо непізнане діло як може бути зрозумілим? – ані глупота, бо доходження до правди як може бути глупотою? Існує, отже, таке правдиве представлення, посереднє між розумінням і незнанням».

– «Правду говориш», – відповів я.

– «Отже, не заключай, що що негарне, те бридке, а що недобре, те зле. Так само і щодо Ероса. Коли сам признаєш, що він ані добрий, ані гарний, то зовсім не думай, що мусить бути бридкий і злий, але щось посереднє між обома».

– «Але ж бо, – сказав я, – всі признають, що се великий бог».

Вона відповіла: «Як міркуєш, чи всі незнаючі, чи також знаючі?»

– «Як усі, то всі».

Вона ж, усміхнувшися, мовила: «Як же, Сократе, чи й ті признають його великим богом, котрі кажуть, що він зовсім не бог?»

Тоді я: «А се хто такі?»

Вона відповіла: «Ти один, а я друга».

Я на се: «Як се розумієш?»

Вона відповіла: «Проста річ! Бо скажи мені, чи не твердиш ти, що всі боги щасливі й гарні? Або чи посмів би ти сказати, що котрийсь бог нещасливий і негарний?»

– «На Зевеса, ні!» – сказав я.

– «А щасливими називаєш тих, що посідають добро й красу?»

– «Певно».

– «Але ж про Ероса ти згодився, що він із потреби краси й добра бажає тих речей, яких не має».

– «Так, я згодився».

– «Як же, проте, був би богом той, що не має краси й добра?»

– «Ніяким світом, здається».

– «Бачиш, отже, – сказала вона, – що й ти сам не вважаєш Ероса богом».

23. «Що ж таке Ерос? – запитав я. – Смертний?»

– «Зовсім ні».

– «Але що ж?»

– «Так як я перше сказала, щось посереднє між смертним і безсмертним».

– «Що ж таке, Діотімо?»

– «Великий дух, Сократе. Бо кождий дух є чимось посереднім між богом і смертним».

– «А яку має силу?» – запитав я.

– «Пояснює і доносить богам людські справи, а людям – божі; одних – просьби і жертви, а других – прикази і нагороду за жертви. Як посередник він доповняє обі сторони, так що весь світ в’яжеться ним в одну цілість. Через демонську силу йде також усе віщування і ремесло жерців щодо жертв і празників, щодо замовлювань, вороження і чарів. Бог з людьми не мішається, але через демонів чи то на яві, чи в снах відбуваються взаємини та розмови богів із людьми. Чоловік, що знається на тих речах, стає духовним; а хто знається на чім іншім, чи то на штуці, чи на ремеслі та рукоділлі – се простий чоловік. Таких духів багато і вони різнорідні, а один із них – Ерос».

– «А від якого батька й матері походить він?» – запитав я.

– «Про се довго би говорити, але я скажу тобі. Коли вродилася Афродіта, пирували боги, а між ними також – Пор, син Метіса. Коли вже пообідали, прийшла Пенія (Бідність), жебраючи з нагоди такого бенкету, і стала коло дверей. Пор, п’яний від нектару, бо тоді ще вина не було, ввійшов до городу Зевеса і, обтяжений їдою, заснув.

Тоді Бідність, бажаючи задля свого недостатку мати дитя від Пора, положилася біля Пора і почала Ероса. Через се Ерос став товаришем і слугою Афродіти, бо був початий в день її уродин, і заразом із уродження – любителем краси, бо й Афродіта була красуня. Як син Пора й Пенії Ерос знаходиться ось у яких обставинах!

По-перше, він усе бідний і зовсім ані ніжний, ані гарний, як вірять многі, але жорстокий, непоказний, босий і бездомний, волочиться по землі і, не маючи ліжка, спить під дверима і по дорогах під голим небом, а маючи вдачу матері, все терпить недостаток.

По батькові знов він полює на всяке добро й красу, відважний, смілий і енергічний, завзятий ловець, невтомний інтригант, цікавий на знання, вигадливий, філософує ціле життя, страшний чарівник, і отруйник, і софіст, і не має вдачі ані безсмертного, ані смертного; раз того самого дня здоров і цвітучий, коли йому добре ведеться, умирає і знов оживає задля батькової вдачі.

Що придбає, все розтратить, так що він ані бідний, ані багатий; стоїть також посередині між мудрістю і глупотою. Річ у тім: ніхто з богів не філософує, ані не бажає стати мудрим; і ніхто інший, бувши мудрим, не філософує. Також глупі не філософують і не бажають бути мудрими, бо се, власне, біда глупоти, що вона, не бувши ані гарною, ані доброю, ані розумною, задоволена сама собою. Хто знає про себе, що не потребує чогось, той не бажатиме того, що вважає непотрібним».

– «Котрі ж, Діотімо, – запитав я, – філософують, коли того не роблять ані мудрі, ані глупі?»

– «Се вже, – сказала вона, – навіть дитині ясне, що посередині між тими обома, із яких один – також Ерос. Бо мудрість належить до краси, а Ерос як любов любить красу, так що мусить бути філософом (любителем мудрості), а як філософ стоїть посередині між мудрими й глупими. І тому причина – його походження, бо він походить від мудрого і багатого вітця, а від немудрої і бідної матері. Така-то, любий Сократе, природа того духу. А кого ти представляв собі Еросом, сьому зовсім нема що дивуватися. Бо ти думав, оскільки можу судити з твоїх слів, що Ерос – те, що любимо, а не той, хто любить. Задля того, гадаю, Ерос видався тобі прекрасним. Бо й справді все, що гарне, ніжне, досконале і щасливе, гідне любові. А той, хто любить, може мати зовсім іншу вдачу, як я вияснила тобі».

24. Сократ:

А я сказав: «Нехай і так, чужинко! Добре говориш! Та коли Ерос такий, то яка з нього користь для людей?»

– «Се, Сократе, – сказала вона, – попробую тепер вияснити тобі. Такий, отже, Ерос і таке його походження; се любов краси, як сам кажеш. А коли би хтось запитав нас: «Що ж гарного має в собі Ерос, Сократе й Діотімо?» Скажу се докладніше: коли хто любить красу, то що любить?»

А я відповів: «Її посідання».

– «Але, – відповіла вона, – ся відповідь вимагає ще одного питання: «Що має той, хто посідає красу?»»

На се я сказав: «На таке питання я не міг би ще відповісти відразу».

– «Але, – сказала вона, – коли би хтось замість краси поставив добро і запитав: «Отже, Сократе, коли хто бажає добра, то чого бажає?»»

– «Його посідання», – відповів я.

– «А що буде такому, котрий осягне добро?»

– «На се можу легше відповісти, – сказав я, – буде щасливий».

– «Бо через осягнення добра, – додала вона, – він стане щасливим. Та й уже не треба більше питати, чого хоче той, що бажає бути щасливим, але відповідь, здається, вже скінчена».

– «Правду говориш», – сказав я.

– «А як гадаєш, чи се стремління і се бажання спільне всім людям, і всі хочуть мати протягом цілого життя добро, чи як кажеш?»

– «Зовсім так, – відповів я, – се спільне всім».

– «Чому ж ми, Сократе, не кажемо, що всі люблять, коли всі бажають усе того самого, але говоримо, що одні люблять, а інші ні?»

– «Мені се й самому дивно».

– «Не дивуйся, – сказала вона, – бо, взявши з любові якусь часть, називаємо її любов’ю, переносячи на неї назву цілості, а решту означуємо іншими назвами».

– «Як же се?» – запитав я.

– «Возьмім так: знаєш, що поезія – щось велике, бо творить із неіснуючого існуюче. Так само продукції всіх інших штук основуються на поезії, і всі творці штук – поети».

– «Правду кажеш».

– «Але про те ти знаєш, що не всі вони називаються поетами, але мають інші назви, а з цілої поезії виокремлено лиш одну часть, іменно поезію музики й метрики, і названо іменем цілості. Бо поезією зветься лише се, а ті, що мають сю часть поезії, – поетами».

– «Правду говориш», – сказав я.

– «Так само мається річ і з любов’ю. Головна річ у ній – бажання добра і щастя, і се найбільша і найсильніша любов для кождого. Але ті, що віддаються іншим заняттям, звертаються дуже часто до неї чи то в заробкованні, чи в замилуванні до тілесних вправ, чи в філософії, але се не називаємо любов’ю, ані їх любовниками. Тільки ті, що беруться за один лише вид її і пильно віддаються йому, одержують ім’я цілості, себто Любови, люблення і любовників».

– «Здається, говориш правду», – сказав я.

– «Говорить дехто, – сказала вона, – що ті, що шукають половини свого «я», люблять. Але я, друже мій, думаю, що любов не шукає ані половини, ані цілості, коли в ній нема добра. Бо люди рішаються відтинати собі ноги або руки, коли бачать, що вони попсовані. Бо не свойого, думаю, держиться кождий, хіба що назвемо добре своїм і власним, а зле – чужим; виходить, що люди не люблять нічого, крім добра. Чи, може, гадаєш навпаки?»

– «На Зевеса, не гадаю», – відповів я.

– «Чи, одначе, тільки те одно можна сказати, що люди люблять добро?»

– «Так», – відповів я.

– «Ні, не так. Чи не слід припустити, – сказала вона, – що люблять тільки те добро, яке бажають мати?»

– «Можна припустити».

– «А навіть, – сказала вона, – не тільки мати, але й завсігди мати?»

– «І на се можна згодитися».

– «Отже, зібравши все враз, чи ж не є любов бажанням постійного посідання добра?»

– «Зовсім вірно говориш», – відповів я.

25. Діотіма:

Коли, отже, любов усе така, то яке поводження й поступовання у зносинах і співжитті людей можна назвати любов’ю? Міг би ти сказати, як виглядають такі діла?

Сократ:

Якби я се міг, Діотімо, не подивляв би тебе за мудрість і не ходив би до тебе вчитися того.

Діотіма:

В такім разі скажу тобі. Є певний порід у красоті, зарівно тіла, як і душі.

Сократ:

Треба бути віщуном, аби зрозуміти твої слова, а я не розумію їх.

Діотіма:

Отже, скажу виразніше. Всі люди, Сократе, вагітні тілом і душею і, коли дійдуть до певних літ, наша природа бажає родити. А родити в бридкім не може, лише в добрім. Бо пожиття мужа з жінкою має на меті плодження; а се боже діло, у живім смертнім безсмертне – запліднення і родження. В незгіднім воно неможливе. Незгідне ж усе гидке з усім божим, а гарне згідне.

Отже, Мойрою (Долею) і Ейлейтією (Рожаницею) є красота при родженні. От тим-то, коли плодюче приблизиться до гарного, робиться веселим, радісно оживляється, плодить і родить; а коли зблизиться до гидкого, то стає насуплене й сумовите, стягається само в собі, відвертається, корчиться і не плодить, але важко носить далі своє запліднення. Для того плодючий і повний життєвих соків чоловік усіма силами заходиться коло гарного, бо його посідання увільняє його від великої прикрості. Бо любов, Сократе, – не бажання гарного, як ти думаєш.

Сократ:

Тільки чого?

Діотіма:

Запліднення і родження в гарному.

Сократ:

Вірно.

Діотіма:

І зовсім певно.

Сократ:

А чому ж, власне, запліднення?

Діотіма:

Бо запліднення для смертного – се вічність і безсмертність. А бажати безсмертності з добром – се конечна річ, бо любов до добра бажає мати добро завсігди з собою. З сього випливає, що Ерос – се любов до безсмертності.

26. Сократ:

Сього, отже, всього навчила Діотіма мене, коли говорила про любовні питання, і раз запитала мене: «Як думаєш, Сократе, в чім причина сеї любові і сього бажання? Чи не завважив ти, як страшно мучаться всі звірі, коли забажають розплоду, крилаті й безкрилі, як хорують і дістають любовних поривів, насамперед, коли лучаться з собою, потім – при родженні плоду, а потім – при вихованні, коли навіть найслабші готові боронити свого плоду проти найсильніших і навіть умерти за нього, та самі не раз терплять голод, аби лише виживити малих, і роблять для них усе інше. Бо про людей міг би хто подумати, що вони роблять се з розмислу; але яка причина кидає звірів у таку любов? Чи вмієш на се відповісти?» – І я сказав знов, що не знаю, а вона мовила: «Чи ж думаєш, що будеш колись знавцем любовних справ, не зрозумівши того?»

Сократ:

Але ж, власне, тому, Діотімо, як я вже сказав, прийшов я до тебе, бо знав, що потребую вчителів. Тож скажи мені ту причину і виясни всі інші любовні питання.

Діотіма:

Коли, отже, віриш, що Ерос має таку природу, на яку ми обоє згодилися, то не дивуйся. Бо по тій самій логіці смертна природа і тут шукає по змозі вічного життя й безсмертності. А се може вона осягнути тільки через розроджування, бо тоді після старого завше лишається молоде. Бо ж і про кождого живого говорять, що він жиє і держиться той сам від дитячих літ аж до старості; він усе називається той сам, хоч у ньому все раз у раз відновлюється, а старе гине, як ось: волосся, м’ясо, кості, кров і все тіло.

І не лише на тілі, але й на душі міняє чоловік обичаї, звичаї, погляди, бажання, радості, смутки, страх; усе те не лишається однаковим, але одно повстає, а друге загибає. А далеко важніше ще й те, що також відомості одні набираються, а інші заникають у нас, і ніколи ми не такі самі також щодо наук, але і з кождою поодинокою наукою діється те саме. Бо те, що називається пригадка, – се тільки відновлення минулого знання; бо забуття – се заник відомості, а пригадка відновлює страчену відомість і надає її пам’яті як нову, так що вона видається нам тою самою.

Сим способом усе смертне рятує себе від смерті не так, що все лишається тим самим, як божество, але так, що на місце відходячого і перестарілого лишає нове свого роду. От таким природним механізмом, Сократе, усе смертне має участь у безсмертності, тіло і все інше; бо інша безсмертність для нього неможлива. Отже, не дивуйся, коли кожде сотворіння з природи шанує свій плід. Бо скрізь задля безсмертності родиться те саме змагання й та сама любов.

27. Сократ:

Почувши сю мову, я здивувався і сказав: «Чи справді, премудра Діотімо, се діло стоїть так?»

А вона звичаєм справжніх софістів сказала: «Добре знай се, Сократе! Коли хочеш звернути увагу на честолюбність людей, то мусив би ти дивуватися їх нерозумові в тім, що я навела, коли не зрозумієш, як страшно вони змагаються під впливом любові стати славними і лишити безсмертну пам’ять на всі часи і через те готові наражати себе на небезпеки ще більше, як в обороні дітей, і тратити маєтки та брати на себе всякі труди і навіть умирати.

Коли думаєш, що Алкеста вмерла за Адмета, або Ахілл умер по Патроклові, або коли Кодр пожертвував себе за королівство дітей, то чи не думали вони, що про них буде держатися безсмертна пам’ять чесноти, котру тепер ми маємо для них? Далеко до того, але думаю, що всі все роблять задля безсмертної чесноти і такої ж слави, а власне, чим ліпші, тим більше з любові до безсмертності.

Плодючі, сильні тілом звертаються радше до жінок і тим виявляють свою любов, що через плодження дітей осягають безсмертність, і пам’ять, і щастя, на їх думку, на всі пізніші часи, а плодючі душею, – бо є такі, що мають більшу плодючість у душах, як у тілах, – для того, що слід плодити душі. А що ж, слід плодити душі?

Мудрість і всяку чесноту. Творцями її бувають усі поети, а з рукодільців – ті, яких називаємо винахідниками. А найбільша і найкраща мудрість та, що відноситься до держав і заряду господарств, котру називаємо розважність і справедливість. А хто від молодості був плодючий задля божеського духу, дійшовши до літ, забажає родити і плодити. Такий, думаю, ходячи, шукатиме гарного, в якому б міг розродитися, бо в бридкім він ніколи не розродиться.

Отже, він любить гарні тіла більше від бридких, які б міг запліднити, а коли стрітить гарну, благородну й високо розвинену душу, дуже вподобає собі спільне життя з нею і для такого чоловіка зараз знайде слова про чесноту і про те, як треба бути добрим мужем і до чого стреміти, і зараз починає вчити його. Дотикаючися гарного і розмовляючи з ним, він, думаю, родить і плодить те, чим давно вже був вагітний.

Присутній і відсутній він пам’ятає про нього і спільно з ним виховує сплоджене, так що вони мають далеко більшу спільність, як подружжя, і тривкішу приязнь, і плодять спільно кращі і безсмертніші діти. І кождий повинен би воліти мати такі діти, як людські, особливо, поглядаючи на Гомера й Гесіода та інших великих поетів і завидуючи, які плоди вони полишили, що запевнили їм безсмертну славу й пам’ять тому, що самі стали безсмертними! Або коли хочеш, яких дітей лишив Лікург у Лакедемоні, спасителів Лакедемону і, так сказати, цілої Еллади?

І у вас віддають почесть Солонові за сплодження законів. І деинде були многі інші мужі, чи то греки, чи варвари, що витворили многі й гарні діла та сплодили всякі чесноти, таким поставлено вже багато храмів за тих їх духових дітей, а за людських дітей – ніде нікому».

28. Діотіма:

Настільки, Сократе, можу тебе ввести в тайники любові. Чи потрафить хто вникнути вповні в найвищі і найсвятіші, задля котрих існують і отсі, і чи ти можеш бути одним із них, того не знаю. Та проте я розповім тобі і не помину нічого важного. Пробуй слідити за мною, як можеш. Бо хто йде просто до того діла, повинен замолоду починати ходити за гарними тілами, і насамперед, коли добре веде його провідник, любити лиш одно тіло і його запліднювати гарними словами.

Потім сам дорозуміється, що краса в однім тілі збратана з красою другого тіла, і коли хто хоче стреміти до ідеї краси, був би великий нерозум не шукати одної і тої самої краси на всіх тілах. Пізнавши се, він стане любовником усіх гарних тіл і покине сильно любити одного, розуміючи, що сього замало.

Після сього цінитиме вище красу в душах, як у тілі, так що коли хтось має приличну душу, хоч і з малим цвітом, йому вистарчає, щоб любити і плекати його, і плодити в ньому та вишукувати такі слова, котрі роблять молодого чоловіка ліпшим, щоб він мусив у законах і заняттях життя бачити красу і знати те, що все те йому рідне; щоб маловажив красу тіла, а до занять брався вміючи; щоб бачив красу знання і, бачачи вже красу в многім, не служив одному, як невільник, закоханий у одного гарного хлопця або дівчину, або заняття, служачи лихо та байдужно, але, випливши на широке море краси і бачачи многі й гарні та високі речі, плодив думки в безконечнім змаганні до мудрості, аж поки скріплений і вдосконалений не осягне таке розуміння, що проникає всяку красу. Прошу тебе, напружи тепер свою увагу якнайбільше!

29. Діотіма:

Хто аж до сього ступеня був вихований у любовнім дусі, бачачи красу скрізь і ясно, нарешті, доходячи вже до досконалості в штуці любові, побачить щось чудесне, гарне з природи, те саме, Сократе, для чого підіймав усі попередні труди; побачить красу, що була на початку і ані родиться, ані гине, ані росте, ані нидіє, а сама собою ані гарна, ані бридка, ані раз гарна, а раз ні, ані для одного гарна, а для другого бридка, ані тут гарна, а там бридка, як звичайно одно й те саме для одних гарне, а для інших бридке; і він не буде фантазувати про красу якогось лиця або рук, або чогось іншого тілесного, ані про красу слів, ані відомостей, ані про що інше ні в кого живого на землі, ані в небі, ані деінде, але вона явиться йому сама в собі і з собою, одноцільна й вічна, а все інше гарне має з неї тільки якусь частину, так що коли воно родиться або гине, у неї ніщо не прибуває ані меншає, і вона не підлягає ніякому припадкові.

Коли хтось із так понятої любові до хлопців підійметься до бачення тої загальної краси, тому вже мало хибує до досконалості. Бо се одинокий простий шлях у любовних ділах, чи самому йти, чи дати вести себе кому іншому, починаючи від одного гарного, через того гарного підноситися все вище, немов по сходах, від одного до двох, від двох до всіх гарних тіл, від гарних тіл до гарних занять, від гарних занять до гарних наук, до того найвищого знання, що є знанням не чого іншого, тільки тої самої краси, і пізнає те саме найвище, що називається краса.

– На тій точці життя, любий Сократе, – мовила мантінейська чужинка, – варто, коли взагалі де варто жити чоловікові, що вміє бачити саму красу. Бачачи її, не будеш шукати її в золоті та строях, ані гарних хлопцях та молодцях, яких бачачи тепер, ти хвилюєшся, і готов ти сам і многі інші, коли би се було можливе, ані їсти, ані пити, лише дивитися на них і бути з ними.

Що ж подумати, коли б кому довелося побачити красу досконалу, чисту, не змішану, не переповнену людськими тілами, фарбами й іншим смертним крамом, але коли міг би бачити саму божеську одновиду красу? Чи думаєш, що міг би тут вести погане життя той чоловік, який бачачи дивиться на те, на що треба дивитися і чим жити? Чи не розумієш, що тоді, коли він бачитиме красу такою, якою її треба бачити, йому самому дано буде робити не подобу чесноти, бо він доторкнувся не до подоби, але до самої правди. А хто робить і плекає саму правдиву чесноту, тому пощастить стати богу милим, і коли хто з людей буде безсмертним, то певно – він.

Сократ:

Так, Федре, і ви, інші, говорила Діотіма, і я увірив їй, а увіривши, пробую переконувати також інших, що для осягнення сього добра ліпшого помічника від Ероса людській природі нелегко знайти. От тому я говорю, що кождий муж повинен чтити Ероса, і сам віддаю честь усьому, що доторкається любові, і труджуся щосили наклонювати до сього й інших, і тепер, і завсіди по всій своїй змозі вихваляю силу й хоробрість Ероса.

Отсю промову, Федре, прийми як похвалу, висловлену Еросові, а коли ні, то назви її як і чим хочеш.

Примітки

Пор (Порос) – у давньогрецькій міфології син Метіси (Мудрості), дружини Зевса, яку він проковтнув, щоб народити Афіну з голови.

Мойра (Доля) – У давньогрецькій міфології мойри – богині долі, дочки Зевса і Феміди, які визначають термін життя людини.

Солон (бл. 640 – 560 до н. е.) – афінський політичний діяч і поет. Скасував більшість привілеїв родової аристократії, що сприяло розвитку рабовласницької демократії. Згодом зарахований до числа Семи мудреців.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 110 – 120.