XIII. Промова Алківіада

Платон

Переклад Івана Франка

32. Алківіад:

Похвалу Сократа, панове, зачну образово. Сей спосіб можна взяти за висмівання, але в мене буде образ для правди, а не для сміху.

На мій погляд, Сократ найподібніший до тих силенів, що стоять у робітнях різьбарів, яких деякі художники представляють із сопілками або флейтами в руках, а яких верхню половину віднявши, бачимо внутрі статуйки богів. Тверджу також, що він подібний до сатира Марсія.

Що твоя подоба, Сократе, подібна до них, ти не заперечиш і сам; що й де в чому іншому ти подібний до них, послухай далі. Гордий ти чи ні? Коли не признаєш, поставлю свідків. Граєш на флейті? Певно, що далеко краще від Марсія, бо той чарував людей своїми інструментами силою свойого рота, і ще й тепер чинить се всякий, хто грає його мелодії.

Бо що Олімп накомпонував, се приписую Марсію, його вчителеві. Його твори, чи грає їх добрий флейтист, чи лиха флейтистка, одиноко надаються до того, щоб збудити в людях потребу богів і їх досконалості, бо й самі вони божественні. Ти ж тим тільки різнишся від нього, що без інструментів, самими словами чиниш те саме.

Із нас принаймні, коли хто чує промову якого бесідника, хоч би й доброго оратора, лишається, що так скажу, зовсім байдужий. Коли ж хто чує тебе або твої слова з уст іншого, хоч би й зовсім лихого бесідника, – чи то жінки, чи мужа, чи хлопця, всі ми дивуємося і впадаємо в захват. Я принаймні, панове, коли б ви лише не подумали, що я зовсім п’яний, потвердив би вам навіть присягою, як захопили його слова мою душу і захоплюють і донині. Коли його слухаю, то мені б’ється серце живіше, як у танцюючих комедіянтів, і сльози ллються від його слів. Бачу також, що й многі інші почувають те саме.

Слухаючи Перікла і інших добрих бесідників, я признавав, що вони говорять добре, але не почував при тім нічого, ані душа моя не турбувалася, немов поневолена; але той «Марсія» не раз так зворушив мене, що мені видалося, наче не варто жити в такім стані, як мій. Не кажи, Сократе, що се неправда!

Бо ще й тепер чую сам у собі, що коли б я хотів давати тобі послух, то я би не видержав, і зо мною стало би ся те саме. Бо він змушує мене признати, що самому мені ще багато потрібно, а я, занедбуючи себе самого, займаюся ділами афінян. Насилу, отже, немов від сирен, затикаючи вуха, я втікаю поспішно, аби не постарітися, сидячи біля нього.

Тільки з сим чоловіком трафилося мені почути таке, про що ніхто й не надіявся, почути якийсь сором; лише перед ним одним я соромлюся. Бо чую сам у собі, що не можу заперечити йому, що не треба робити того, що він велить. Але коли відійду, почесті народу перемагають мене знов. Тому драпцюю від нього й тікаю, коли його побачу, стидаючися того, в чім йому признавався, і не раз я волів би, щоб він не жив між людьми; але якби се сталося, знаю добре, що се було би для мене болючіше, так що й сам не знаю, як треба бути з тим чоловіком.

33. Алківіад

Від тої його гри на флейті я й багато інших зазнали того самого, що й той сатир. Але послухайте мене, як подібний він до тих, з котрими я порівняв його, і яку чудесну силу має в собі. Знайте добре, що ніхто з вас не знає його, але я опишу його, коли вже почав. Бачите, що Сократ закоханий у всіх гарних і все бігає за ними і все в захваті, а з другого боку, повний невіжа, який не знає нічого. Ніхто не знає, що се у нього тільки зверху так.

Чи се не подібне до силена? Навіть дуже. Се він зверху показує, так як той унутрі порожній силен. А внутрі, коли його розкрити, як думаєте, панове товариші від чарки, якої повно в нім мудрості? Знайте, що йому зовсім байдуже, чи хто гарний; він цінить се так низько, якби ніхто й не думав; або чи хто багатий, або чи має яке інше достоїнство, за яке величає його народ. Усі ті достатки він уважає безвартними, а нас – нічим, і, не кажучи сього, маскує себе перед людьми, іронізує і грається з ними весь свій вік. Але, коли він щирий і одвертий, то не знаю, чи бачив хто ті коштовності, які він має в своїм нутрі. Але я бачив се вже раз, і мені видалося воно таким божеським, золотим, прекрасним та дивоглядним, що я, як стій, готов був зробити все, що велів би Сократ.

Думаючи, що Сократ закоханий у мою молодість, я вважав се знахідкою і чудесно щасливою нагодою, що мені вдасться, оказавши ласку Сократові, почути від нього все, що він знав. Бо я дуже гордився своєю молодечою красою. Знаючи, що я вперед ніколи не лишався з ним сам, без слуг, одного разу я відіслав слугу і лишився з ним сам. Мушу перед вами визнати всю правду, тож уважайте, а коли збрешу, ти, Сократе, запереч мені.

От так ми, панове, лишилися сам на сам, і я думав, що він зараз почне мені говорити таке, яке говорить любовник любимцеві на самоті, і був тому рад. Але ніщо подібне не сталося. Він розмовляв зі мною, як звичайно, і, провівши разом день, відійшов. Потім я запросив його до себе на гімнастичні вправи і вправлявся з ним, аби тим осягнути щось. Він гімнастикувався зі мною, і ми боролися не раз оба без нічиєї присутності; і що маю сказати? Ніщо мені з того не сталося.

І коли я ніяким способом не міг осягнути нічого, видалося мені потрібним узяти його приступом і не відступити, коли раз почав, але дійти, в чім діло. Запрошую його, отже, до себе на обід попросту, так як любовник, що старається о любимців. І се не зробив він для мене зараз, але нарешті уляг намовам. Коли прийшов перший раз, по обіді хотів відійти. Тоді я, засоромлений, відпустив його; іншим разом, одначе, обдумавши все, по обіді розмовляв я з ним аж до ночі, а коли він хотів відійти, я завважив, що вже пізно, і присилував його лишитися.

Він положився на моїм ліжку, на якім ми вперед обідали, і ніхто не спав у тій кімнаті, крім нас. Аж досі можна би все те оповісти прилично кому-будь; те, що було далі, не почули би ви від мене, коли би, по-перше, так сказати, у вині та в дітях або й без дітей не було правди; а, по-друге, мені видається несправедливим затаїти прекрасний поступок Сократа, коли я взявся хвалити його.

Ще тепер я відчуваю біль, як від укушення гадини. Бо кажуть, що хто раз витерпів таке вкушення, той не хоче сказати сього нікому, крім також укушених, котрі одні можуть знати і співчувати, що робиться й говориться по такім болю. Я, отже, вкушений ще болючіше, і то в найболючіше місце, в яке хтось може бути вкушений, – у серце або навіть у душу, чи як се там назвати, зранений і вкушений словами мудрості, прикрішими від гадючої отрути, коли ввійдуть у молоду і незіпсовану душу і впливають на її слова та діла.

А що маю тут перед собою тільки Федра й Агатона, Еріксімаха й Павсанія, Арістодема й Арістофана, а про Сократа вже й не казати, і всіх інших запалених і оп’янілих манією філософії, то слухайте се всі, і тоді вибачите мені все те, що я тоді робив і говорив. А домашні і хто ще інший тут, невтаємничений і неосвічений, нехай позакладають в уха найбільші затички.

34. Алківіад:

Коли, отже, панове, світло погашено і слуги повиходили, подумав я, що нема що церемонитися з ним, але свобідно висловити, чого мені треба було. Торкнувши, отже, його, кажу:

– «Спиш, Сократе?»

– «Ще ні», – відповів він.

– «А знаєш, що я надумав?» – запитав він.

– «Ти видаєшся мені, – мовив я, – одиноким гідним мене любовником, і мені здається, що ти вагаєшся згадати про се передо мною. Я ж думаю, що поступив би зовсім нерозумно, коли би не вволив і в тім твою волю, як і в усьому, чого ти міг би потребувати від мене із мого маєтку або від моїх приятелів. Бо для мене нема нічого важнішого над те, щоб стати якнайліпшим, а до того, думаю, ніхто ліпше не поможе мені від тебе. Тому не вволяючи волю такому мужеві, я більше стидав би ся перед розумними, як уволяючи її перед многими нерозумними».

Почувши се, він дуже іронічно і зовсім відповідно до своєї вдачі сказав: «Любий Алківіаде, видаєшся мені справді не дурним, коли припадком се правда, що говориш про мене, і є в мене якась сила, через яку ти міг би стати ліпшим. Чи побачив ти в мене якусь незвичайну красу, що далеко перевищує твою вроду? Коли ж ти, побачивши її, хочеш вступити в зв’язок зі мною і замінятися красою за красу, то виходить, що ти хочеш немало заробити на мені і стараєшся замість привиду придбати правдиву красу і в сьому випадку виміняти золото за мідь. Але ж, любий мій, придивися ліпше, щоб не було тобі тайно, що в мені нема нічого такого. Око знання починає бистро глядіти аж тоді, коли тілесні очі тратять свою силу; а ти ще далекий від того».

Почувши се, я сказав:

– «Щодо мене, річ мається так, що я сказав тільки те, що думав; а ти сам розміркуй, що вийде найліпше для тебе і для мене».

– «Так, – сказав він, – се добре говориш; на будуче будемо радитися і робити все те, що нам обом видасться найліпшим у тім і у всякім іншім ділі».

Почувши і сказавши се, я думав, що трафив його, мов стрілою. І вставши та не даючи йому вже прийти до слова, накинув на себе отсей плащ, бо се було взимі, і ліг під його плащем, обняв руками сього справді божеського та чудового чоловіка і лежав отак цілу ніч. І тут, Сократе, не можеш сказати, що я брешу. І хоч я зробив навіть се, він остався спокійний, згордував моєю красою і висміяв її та жартував. А проте я знаю, що я не абищо, панове судії; бо ви тепер судії Сократових гордощів. І знайте тепер, клянуся всіма богами й богинями, що проспавши ту ніч ураз із Сократом, я встав рано так, якби спав із батьком або зі старшим братом.

35. Алківіад

Як думаєте, в якім настрої був я після сього? Я чув себе ображеним, а проте мене тішила вдача, і розвага, і хоробрість того чоловіка, бо я знайшов у ньому стільки мудрості й постійності, як ні в кого не надіявся. Я не знав, чи сердитися на нього і усунутися від зносин із ним, чи зробити його якось податним для себе. Я знав добре, що він для золота був ще більше недоступний, як Ая[к]с – для заліза; а того, чим я одиноко гадав зловити його, він уникнув. Я лишився безрадний, закріпощений тим чоловіком, як ніхто ніким іншим.

Се все сталося зо мною вперед, а потім рушили ми разом у похід до Потідеї і там столувалися оба разом. Там він своєю витривалістю перевищив не тільки мене, але й усіх інших. Коли відтяті десь, як се буває в походах, ми мусили голодувати, ніхто не переносив голоду так, як він. Коли ж знов харчів було доволі, він один умів жити умірковано. Пити не хотів, але присилуваний перевищував усіх, а що найдивніше – ніхто ніколи не бачив Сократа п’яним. На се, здається мені, і тепер зараз він дасть доказ.

Також у невигодах зими – а зима там дуже остра – він доказував чудес. Так було все, але раз, коли був страшенний мороз, і всі або не виходили надвір, або коли хто виходив, набирав на себе на диво багато одежі і обуви, а до того ще обвивав ноги повстю та кожухами, він один із усіх виходив у тій самій одежі, яку носив звичайно перед тим, і йшов босий далеко легше по льоду, як інші – обуті. Вояки косо дивилися на нього, немов би він гордував ними.

36. Алківіад:

Стільки про те. А «як-то він там подвизавсь і трудився, вояка хоробрий», там тоді в поході, варто послухати. Одного разу вранці, задумавшися, він зупинився на однім місці і стояв у задумі, а коли йому не вияснялося, не рушив із місця і стояв, міркуючи. Вже було полуднє, люди зглядалися на нього і, дивуючися, говорили один другому, що Сократ від рана стоїть, думаючи над чимось.

Коли повечоріло і вояки повечеряли, деякі йонці – а се було літом – повиносили свої коци, почасти, щоб спати на дворі в холоді, а почасти сторожити його, чи стоятиме усю ніч. І він стояв аж до рана, поки не зазоріло і не зійшло сонце; тоді помолився до сонця і пішов.

Хочете бачити його в битвах? – бо й се належиться йому признати. Бо коли в битві, після якої мені полководці дали відзнаку, мене ранено, ніхто інший не вирятував мене, лише він; не хотів покинути мене раненого, але вирятував мою зброю і мене самого, t тоді я, Сократе, мовив полководцям, аби тобі дали відзнаку, і за те мене не вилаєш, ані не скажеш, що брешу. Але, коли полководці, вважаючи на моє високе становище, захотіли дати мені відзнаку, ти сам завзятіше від полководців радив дати її мені, а не собі.

Особливо, панове, варто було подивитися на Сократа, коли з-під Деліона трафилася втека війська. Я тікав на коні, а він пішо в тяжкій зброї уступав по втеці інших вояків між останіми разом із Лахесом. Я над’їхав і, бачачи їх, заговорив, додаючи їм відваги, та і заявив, що не покину їх обох. Тут я ще краще міг придивлятися Сократові, як під Потідеєю, бо він менше мав страху піший, як я – на коні, і оскільки він перевищав Лахеса притомністю духу.

Мені здавалося, Арістофане, що й там він, по-твойому вислову, «йшов гордовито, завертаючи очима», поглядаючи спокійно довкола на приятелів і на ворогів, видний кождому, і в такім вигляді, що хто би смів напасти на нього, він буде боронитися дуже сильно. Тому він вернувся здоров сам зі своїм товаришем; бо звичайно, на таких, що так держаться у війні, вороги не нападають, але гонять утікачів.

Багато ще іншого та дивного можна би сказати в похвалу Сократа; та все те інше легко можна би сказати і про кого іншого. Але те, що він не подібний до жадного чоловіка ані зі старинних, ані з нинішніх людей – се гідне всякого подиву. Бо яким був Ахілл, таким можна би вважати також Брасіда й інших, а до Перікла можна прирівняти Нестора й Антенора та й ще інших.

У всіх них можна знайти щось до порівняння. Але такого дивного чоловіка, як отсей, він сам і його слова, не знайшов би ніхто навіть приблизно, хоч би як шукав, ані серед теперішніх людей, ані серед давніх, хіба би хто порівняв його з такими, про яких я згадав, не з жадним чоловіком, тільки – з силенами й сатирами, його самого і його слова.

37. Алківіад:

Та й се я не поминув на початку, що й його промови вельми подібні до порожніх унутрі силенів. Бо коли хто хоче слухати Сократових розмов, насамперед видаються вони йому смішними; вони одягнені в такі слова й вислови, як у шкіру безсоромного якогось сатира. Бо він говорить про в’ючних ослів, про ковалів, шевців та кожум’як, і здається, що все про тих самих говорить те саме, так що несвідущий і нерозумний чоловік готов підіймати його слова на сміх. Коли ж хто отворить їх і вникне в їх нутро, насамперед знайде в них чистий розум, а потім наскрізь божеські і найкращі взірці чесноти, вимірені найбільше, а властиво, зовсім на те, що повинен обдумати той, хто хоче стати гарним і благородним.

Отсе, панове, я сказав на похвалу Сократа і також на догану, вмішавши оповідання про те, як він образив мене. І не лише мені самому зробив він таке, але також Хармідові, синові Главкона, і Евтідемові, синові Діоклея, і многим іншим, котрих він ошукав як любовник, а потім став їх любимцем замість любовника. І тобі кажу се, Агатоне, щоб ти не дав йому ошукати себе, але, навчений нашими болючими досвідами, стережися добре і не будь таким, як каже приповідка, що «чоловік мудріє по шкоді».

Примітки

Силени (сатири) – у давньогрецькій міфології козлоногі істоти, супутники бога Діоніса.

Марсій – у давньогрецькій міфології фрігійський сатир. Майстер гри на флейті. Викликав на музичне змагання Аполлона, який переміг його і зняв з нього живого шкіру.

Сирени – у давньогрецькій міфології демони, люди-птахи з жіночими головами, які вміли змінювати погоду; своїм співом заманювали кораблі до островів, де ті розбивалися.

Ая[к]с – у давньогрецькій міфології герой Троянської війни, відбив у троянців труп Ахілла. Згодом убитий Одіссеєм.

Потідея – місто на півострові Халкідіка.

… коли з-під Деліона трафилася втека війська. – Йдеться про Делію (Деліон) – місто в Беотії поблизу Тангари, де 424 р. до н. е. беотійці здобули повну перемогу над афінянами.

Брасід – спартанський полководець, загинув у битві під Амфіполем 422 р. до н. е., переміг афінське військо.

Перикл (бл. 495 – 429 до н. е.) – афінський державний діяч, який своїми законодавчими заходами зміцнив рабовласницьку демократію і зробив Афіни культурним центром та найвищою мілітарною силою Греції.

Нестор – грецький міфічний герой, учасник Троянської війни, відомий своїм красномовством та життєвою мудрістю.

Антенор – грецький міфічний герой, проводир троянців під час війни, закликав помиритися з ахейцями і повернути Єлену (дружину Менелая).

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 123 – 129.