2. Панщина на Буковині в 2 чв. 19 ст.

Іван Франко

Лук’ян Кобилиця родився в перших роках XIX в.; в р. 1848 йому було не більше 45 літ. Він був родом із села Плоскої на Буковині, в т[ак] зв[аному] Русько-Кимполунзькім окрузі, недалеко місточка Путилова-Сторонця. Се був гуцул не зовсім звичайний. Високий ростом, стрункий, він був білий на лиці, мав світле волосся, що густими кучерями спадало йому на плечі, і типове подовгасте лице з меланхолійним виразом. Те лице, добродушне, та при тім поважне, з великими блискучими очима дуже нагадувало лице Христа, як його звичайно малюють на іконах. Ся подібність впадала в очі різним людям, що знали Кобилицю; про неї в своїх оповіданнях завсіди згадував Ів. Федорович; незвичайний вираз його лиця підтвердив мені недавно також радник Т. Ревакович, який від свого тестя, бувшого мандатора Пірожка, чув ось яке оповідання:

«Коли по утихомиренню гуцульського розруху 1843 р. арештували Кобилицю і привели до Путилова, пани домагалися від комісарів доконче, щоб Кобилицю прилюдно перед зібраним народом покарати киями, надіючися, що се осоромлення підкопле його популярність серед народу. Комісари не були тому противні й веліли привести Кобилицю. Але коли він війшов до канцелярії, то хоч і був зв’язаний, але вираз його лиця, його постава і його спокійні та розумні відповіді зробили таке враження, що комісари не важилися диктувати йому таку соромну кару».

Федорович характеризував його так:

«Усе задуманий і не скорий до розмови, Кобилиця в течію загального розговору рідко вкидав свої два-три слова, але ті слова все свідчили про його розум, енергію та скуплену думку. І загалом уся постава Кобилиці свідчила про щось незвичайне: він подобав іноді на якогось пророка, говорив уривано та загадково, а іноді на чоловіка, що привик розказувати».

При тім, як подає о. Білинкевич, він був перший багатир на всі гори, мав багато худоби; коней, овець, молока, бджіл, меду, воску, убрань і всякого достатку. Його жінка була гуцулка, замолоду перша красуня, та й пізніше, в бурливих роках, не стратила ще своєї принадності, хоч трошки погрубшала. Вона походила із славного та впливового серед гуцулів роду Єрошок. Дітей, наскільки можна догадуватися, у них зовсім не було, а бодай у ніяких писаних ані усних звістках про них не знаходимо згадки.

Аби зрозуміти появу й діяльність Кобилиці, треба доконче кинути оком на ті соціально-економічні відносини, серед яких він жив і яких розвій виніс його на історичну арену. Село Плоска за панщизняних часів належало до т[ак] зв[аного] Русько-Кимполунзького околу, до якого, крім того, належали села Сергії, Сторонець-Путилів, Тораки, Кисилиці, Дихтинець, Устє-Путилів, Стебне, Довгополе, Конятин, Яблониця, Мариничі, Петраші, Розтоки, Підзахарич і Межиброди. Ті села, заховані серед високих гір, над ріками Черемошем і Путилівкою, здавен-давна жили окремим життям, багато де в чому не подібним до життя на долах і на підгір’ю.

Природні обставини робили тутешніх мешканців-гуцулів переважно пастухами-вівчарями, стрільцями та дереворубами; рільництво займало лише дуже мале місце в їх господарстві. Від віків вони не знали панщини, бо хоча ліси й полонини в горах були понадавані панам, але ті пани в горах не жили, іноді й у цілім своїм житті не показувалися туди і вдоволялися тим, що їх невідомі піддані складали їм від часу до часу добровільні дарунки, які з часом звичай перемінив на постійні, але все-таки дуже невеличкі данини. Такий стан застає й затверджує в XVII віці т[ак] зв[аний] хризов воєводи Константина Дуки з 28 вересня 1698 р.

Сей хризов признавав селянам на власність грунти, викорчувані ними власноручно з-під лісу, з тим, одначе, застереженням, що такий властитель не смів присвоювати собі грунту іншого підданого. За уживання тих грунтів піддані платили панам чинш, багатші по 2, середні по 1½, бідніші по 1 левові, надто відкупували десятину сіна таксою по 2 параді (3 крони) від сажня і давали десятину під збіжжя та данини зі здобутків стрілецтва й рибальства. Панщини сей хризов не знає, про ліс і право вирубу не згадує; земля й ліси в тих далеких та неприступних горах не мали в XVII в. ніякої вартості [Ол . Колесса. Юрий Коссован («Зоря», 1893, стор. 15). Див. також: Prof. Dr. R. F. Kaindl. Das Unterthanswesen in der Bukowina (Archiv für oesterreichische Geschichte, 86, Bd. 2 Hälfte, стор. 671)].

Сей хризов і пізніше, за австрійських часів, не був законно скасований, хоча економічні відносини тим часом значно змінилися, народу намножилось, землі управної прибуло, ліси через сплавлювання дерева Черемошем набрали вартості, по селах, навіть по гірських селах Молдавсько-Кимполунзького околу per fas et nefas почали заводити панщину, а чинші й данини щораз більше зростали. Не диво, що й у Русько-Кимполунзькім околі добачаємо той сам процес: пани починають щораз більше обмежати волю підданих, різними способами витискаючи від них то нові данини, то служебності.

Дарунки, які по давньому патріархальному звичаю приносили селяни новому пану при його вступі в володіння маєтністю, переміняються на постійні данини. Загальне змагання йде до того, щоб обов’язки, нормовані досі традицією або усними умовами, переносити на папір. Укладаються угоди між панами й підданими нібито для пам’яті, але швидко показується, що ті угоди понакладали на селян такі тягарі, яких не знали їх батьки й діди. Вже в 1803 р. жалуються громади Довгополе, Яблониця, Конятин і Спетки на свого дідича Айваса, що домагається від них данин бринзою, сиром, повісмами, овечими шкірами і до того панщини. В тім самім році жалуються піддані іншого пана Джурджована на подібні здирства: нові процеси йдуть у рр. 1814, 1815 і 1825.

Селяни домагаються переведення хризова Дуки, забезпечення їх у посіданні грунтів, лісів і лук. Пани відповідають, що чинш підвищено тому, бо піддані не дають десятини, а данину овечу наложено за те, що селяни пасуть вівці на панських полонинах і рубають дрова в панських лісах. Вироки судів і оречення надв[ірної] канцелярії в тих справах бували різні, але виконання вироків усе полишано панам, які в разі не корисних для себе вироків старалися замість їх виконання переводити нові «добровільні» угоди і тим викликали нові скарги підданих.

Урядові стало, нарешті, сього забагато, і декретом з 22 мая 1826 р. порішено, що лиш такі угоди панів з підданими мають правну стійність, які не перечать хризовові Дуки або будуть добровільно прийняті підданими. Розуміється, що й ся еластична постанова не зарадила лихові. Пани все вміли знайти собі серед селян поплечників, що були готові за марну надгороду підписати їм таку угоду, якої їм хотілося; вміли перед цісарською комісією поставити не дійсних відпоручників громади, а своїх заушників, уміли, де треба, підплатити комісарів, проволокти справу або попросту ігнорувати цісарські рішення, руйнуючи та кривдячи непокірних селян, а особливо громадських пленіпотентів.

Та ось у р. 1838 іменовано старостою в Чернівцях бувшого станіславівського старосту Казимира Мільбахера, чоловіка, щиро прихильного селянам а ненависного шляхті, яка не звала його інакше, як кривим чортом [Як дивилися на нього селяни в Станіславові, характеризує добре коломийка, уложена в усякім разі перед 1838 роком кимсь із інтелігентних русинів, хоча в дусі народної пісні, і надрукована проф. Грушевським в «Записках», т. XVI, Miscellanea, стор. 5 – 6. Читаємо в ній між іншим:

Тепер у нас в Станіславі добре хлопом бути:

Аби з хлопа шкіру дерли, того уж не чути.

Всі патенти для підданих по домінях гнили,

Прийшов тому тут Мільбахер – всі ся їх учили.

Атамана ся не бою – що ми той котюга!

Та я собі нині газда, а він двірський слуга.

А окомон що ми зробит? Не сміє карати.

Як я піду до старости, буде він ся мати,

Зараз скаже комісарам протокул писати,

А візум І репертум від Захира дати.

Потім пана вокомона замкнут на ратушу,

Аби тамки ся научив, що й я маю душу.

Далі вірша називає Мільбахера «хлопським татом», передаючи й тут дійсне прозвище, яким селяни величали того незвичайного чоловіка].

[Буковинські дідичі, розуміється, раді були вважати Мільбахера не лише злим чоловіком, але й круглим дурнем (див, цитату у тексті на стор. 254). Дивно, одначе, що й проф. Кайндль потроху прихиляється до того погляду, твердячи (Das Unterthanswesen, стор. 652), що Мільбахерів обіжник був виданий «vielleicht auch wenigstens zum Theil aus Unkenntniss der Sachlage». Се погляд зовсім хибний. Мільбахер дуже основно познайомився 8 фактичним станом буковинського селянства і його правними основами. Се ми надіємось доказати, публікуючи меморіал, уложений Мільбахеровим підвладним, тоді губерніальним концептовим практикантом Остерманом, п[ід] н[азвою] «Geschichtliche Darstellung der Gesetzgebung bezüglich des Grundbesitzes und der Urbarial-Schuldigkeiten in der Bukowina», написаний, як сказано виразно при кінці, для оправдання Мільбахерового циркуляра з 29 червня 1838 р]

Роздивившися в відносинах, Мільбахер видав уже 29 червня 1838 р. пам’ятний циркуляр (ч. 12748), яким признав не важними всі угоди панів з підданими, де накладався на селян обов’язок робити панщину, без огляду на те, чи ті угоди були затверджені окружною властю, чи ні. Який переполох підняв сей циркуляр серед буковинської шляхти, видно ще в 1848 році в виданім дідичами пропам’ятнім письмі.

«В р. 1838, – читаємо там, – буковинським округом завідував надв[ірний] радник М[ільбахер], чоловік нерозсудний і дуже запальчивий. Уже в ту пору він без страху й докорів сумління розвивав думку про катастрофу таку, як та, що в р. 1846 стряслась у Галичині. Обіжником з 29 червня 1838 р. він толкував буковинський status quo по своїй уподобі та розумінню і наказав з усіх амвон опублікувати права дідичів, общипані з усіх боків. А коли до нього купами почали тиснутися селяни, він вияснював їм, що всі уложені та окружною властю позатверджувані панщизняні угоди треба вважати не важними й не булими. І ось кинено іскру словом і письмом, і швидко все було обхоплене ярким полум’ям, а дідичів, що виступили з протестами проти сеї самовільної господарки урядників, бюрократія окричала здирцями селян та безсердечними тиранами».

Таким робом Буковина при загальнім заколоті думок уже в р. 1838 – 39 була близька до такої катастрофи, яка в 1846 р. трапилася в Галичині.

«Се не побільшення, – говориться далі, – але сумна, загальнозвісна правда, що в тім часі дідичі та посесори, загрожені в своїм існуванні, зневажувані підданими словом і ділом, висміювані та переслідувані начальником округу (себто Мільбахером), умирали з гризоти, божеволіли або самі собі відбирали життя» [Ueber den Ursprung und die Entwickelung des Unterthans-verhältnisses in der Bukowina, eine Denkschrift. Czernowitz, 1848. стор. 43 – 45].

Розуміється, не всі пани брали собі так до серця се трагічне положення; вони вислали як стій зажалення на Мільбахера до губернії, яка обіжником з 22 цвітня 1839 р. скасувала обіжник Мільбахера і признала важність «добровільних», панам так любих угод. Та ще не досить було панам. Коли в вересні 1839 р. брат цісаря Фердінанда архікнязь Франц Кароль був на Буковині, дідичі жалувалися перед ним на Мільбахера а, осмілені ласкавим послухом у нього, в марті 1840 р. вислали депутацію до цісаря і добилися того, що найвищою постановою з д[ня] 21 падолиста 1840 Мільбахера перенесено до Львова (див. Kaindl, op. cit., 652 – 653).

Примітки

Він був родом із села Плоскої на Буковині… – Сучасні дослідники прийшли до висновку, що Л. Кобилиця народився в с. Путила Сторонець Русько-Кимполунзького округу (нині селище міського типу Путила Чернівецької області). В Плоскій він довгий час жив, мав там своє обійстя.

…хризов воєводи Константина Дуки з 28 вересня 1693 р. – Дука Костянтин (? – після 1704) – молдавський господар в 1693 – 1695 рр. і в 1700 – 1703 рр.

Грушевський Михайло Сергійович (1866 – 1934) – український історик.

«Записки» – Йдеться про «Записки Наукового товариства імені Шевченка» – видання Наукового товариства імені Шевченка у Львові. В них друкувалися монографії, статті, документальні публікації, огляди журналів, що виходили в Галичині, а також у Росії, Польщі, Угорщині й інших країнах. Тут було надруковано ряд праць І. Я. Франка, М. І. Павлика.

…катастрофу таку, як та, що в р. 1846 стряслась у Галичині. – Йдеться про національно-визвольне повстання польської шляхти 1846 р. у Галичині, в ході якого розгорнувся антифеодальний рух селян.

… архікнязь Франц Кароль… – Франц-Карл (1802 – 1878), ерцгерцог, син Франца II, брат австрійського імператора Фердінанда. У 1836 – 1848 рр. правив за Фердінанда.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 250 – 255.