6. Влада полює за Кобилицею

Іван Франко

Селянський рух у гуцульськім закутку Буковини застав тамошню власть майже зовсім не приготовану. До самого кінця жовтня власть жила в ненастанній тривозі, ждучи польського повстання в Галичині. Та й у самих Чернівцях не було спокою.

«Не минало майже ані тижня, – пише наочний свідок того часу Штавфе-Сімігінович, – щоб у понеділок або в п’ятницю, торгові дні в Чернівцях, не ходили тривожні поголоски серед нашої людності, що селяни з довколишніх сіл мають намір з косами, вилами, ціпами та сокирами напасти вночі на Чернівці й запалити місто» [Staufe-Simiginowicz. Reminiscenzen («Bukowinaer Nachrichten», N 1968; пор.: Kaindl. Die Bukowina, стор. 274].

З другого боку, восени вибухло угорське повстання, а в Бессарабії на російській границі почали концентруватися російські війська. Для доповнення безладдя чернівецький староста Ізеческул умер у жовтні 1848 і заряд Буковини обняв тимчасово заліщицький староста барон Генігер, що мав досить клопоту і в власнім окрузі, так що Буковина була полишена майже без адміністративного керманича (див.: Helfert, op. cit., IV, 2, стор. 277).

Почувши про народний рух над Черемошем, власті не знали, що діяти. Зразу вони думали, що коли посли Тиміш і Кобилиця виїдуть на засідання сейму, то й рух сам собою притихне. І справді, десь у половині падолиста Тиміш і Кобилиця одержали завізвання, щоб як стій їхали до Кромерижа. Тиміш поїхав, але Кобилиця відписав д[ня] 28 падол[иста] до президії парламенту, що хоча від чернівецького староства одержав наказ їхати до Кромерижа, але просить президію прислати йому від себе завізвання на письмі [Officielle stenographische Berichte über die Verhandlungen des oesterr. Reichstages, 84-te Sitzung, am 6 Februar 1849, стор. 2].

Очевидно, він боявся їхати і в завізванні староства бачив зраду. В відповіді на се президія відписала д[ня] 12 грудня, що сейм радить уже від 22 падолиста і взиває посла до приїзду. Се завідомлення, одначе, не дійшло до рук Кобилиці, а д[ня] 5 січня Міністерство внутрішніх справ завідомило сеймову президію, що «посол Лукіян Кобилиця вже від довшого часу видалився зі свого помешкання в Путилові на Буковині невідомо куди і візвання не можна було йому доручити». Ще раз д[ня] 19 січня вислано від сейму візвання до Кобилиці, щоб прибував на сейм, бо інакше по упливі 14 день від доручення йому сього візвання його вибір буде скасований. І се візвання не було Кобилиці доручене (Off. sten. Ber. Sitzung vom 6 Febr. 1849, стор. 3).

Власті не знали, на яку ступити з Кобилицею. В грудні Генігер вислав гінця до Львова до новоіменованого губернатора Залеського, запитуючи, що йому робити з Кобилицею? Чи установлені докладно межі посольської нетикальності і що робити, коли посол нарушує закони? (Helfert, op. cit., 534). Залеський відповів рескриптом з д[ня] 4 грудня, що

«посольська нетикальність поки що не уставлена ніяким законом, та проте, особливо в отсьому випадку, треба поступати дуже обережно, а щоб Кобилицю бодай наразі зробити нешкідливим, було би найліпше склонити його, щоб якнайшвидше їхав до Кромерижа» (Helfert, op. cit., 534).

Відповідно до сеї інструкції Генігер вислав у гуцульські гори найздібнішого чернівецького урядника, окружного комісара Сиржистого, поручаючи йому поступати «дуже обережно» і заспокоювати народ. Але місія Сиржистого не повелася – не через опір народу, а через переполох дідичів. Вони, очевидно, бажали собі на непокірних селян війська, куль, шибениць, а щонайменше різок, а коли побачили, що комісар по-доброму говорить із селянами, зараз догадалися, що він бунтує їх против панів.

«Окружний комісар Сиржистий, – писав кореспондент краківського «Czasy» д[ня] 11 грудня, – їздить по селах Вижницького повіту і бунтує селян, щоб усякого підозреного арештували й відставляли до окружного уряду, щоб ненастанно відбували варти по селах і пильнували, аби не прийшли поляки» («Czas», 1848, ч. 32).

Кореспондент занюхав і тут приготування до різні. Тим часом Сиржистий, побувши кілька день на місці і, мабуть, зачувши, що Кобилиця скликає людей на нову «сесію», зажадав від старости компанії війська.

Нова «сесія», скликана Кобилицею, мала відбутися 15 грудня на Краснім Ділу, коло його дому. Недармо деякі прихильники остерігали його, щоб не робив сього в камеральній посілості, бо від камеральної «фервальтерії» може бути клопіт. Кобилиця заявив, що не відступить від свого й не боїться нічого, а в разі потреби напевно одержить підмогу. Та ледво почали з’їздитися гуцульські депутати до Плоскої, старший завідатель скарбових лісів Чеканій вислав гонця до Вижниці, де тоді пробував Сиржистий з присланим йому батальйоном війська, просячи прибути до Плоскої та запобігти лихові. Ледво зібрані гуцули розпочали нараду, коли хтось надбіг з окриком: «Військо йде!»

Зібрані розбіглися, Кобилиця також сховався в гори, сказавши гуцулам, що се підступ панів, але вони нехай не бояться, бо коли цісар про се дізнається, все буде інакше. Коли військо надійшло до Плоскої, не застало нічого підозреного, але, не довіряючи тому спокоєві та, може, бачачи свою малочисельність, зараз же вернуло назад до Путилова. Відси раз у раз висилано невеличкі патролі по довколішніх селах, щоб стерегли спокою. Кобилиця, не чуючи себе безпечним дома, перебрався в полонину; крім відділу пушкарів, що пристав був до нього, його окружала тепер купа з яких 300 гуцулів, озброєних рушницями, – сила, що могла справді бути небезпечна невеличкій коменді Сиржистого.

З сею ватагою Кобилиця й далі їздив по селах та робив по-своєму порядки, але при наближенні військових патролів не зачіпався з ними, а ховався в гори. Відси пішла вість, що він, нарешті, поїхав-таки до Кромерижа. Про се коло 20 грудня знали вже в Чернівцях, а 24 гр[удня] львівський губернатор доносив сю радісну вість міністрові внутрішніх справ Стадіонові (Helfert, op. cit., IV, 2, стор. 535). Розуміється, звістка показалася неправдивою.

Рівночасно з виступом против Кобилиці в Плоскій власті взялись і до інших «збунтованих» осель. Д[ня] 19 грудня прибув губерніальний концептовий практикант Нехай до села Костівець з компанією війська і арештував селян: Ілька Щербана, Михайла Тюдана, Василя Грінчука і Михайла Гайчука. Їх відставлено до Чернівець і віддано карному судові, але швидко показалося, що панські крики про їх бунт були сліпою тривогою. Грінчука і Гайчука майже зараз пустили на волю, Щербан і Тюдан пересиділи по 8 неділь у слідстві, але кінець кінців також вийшли безкарно 11 лютого 1849 р. З Костівців Нехай подався до Станівців, арештував тут братів Яцків та Івана Рудницького, але й ті «ватажки бунту» в суді показалися ні в чім не винуватими, і лиш адміністративна власть не звісно за що засудила їх одного на 6, другого на 4 тижні примусової роботи на користь громади (Helfert, op. cit., IV, 2, стор. 535).

Початок нового 1849 р. приніс для буковинських властей нову тривогу.

«Коли вже кінець минулого року був дуже неспокійний, – писав д[ня] 23 січня звісний нам уже комісар Сиржистий до Івана Федоровича, – то початок нового року приніс нам іще більше тривог, додаючи до нашого внутрішнього крайового безладдя ще й небезпеку з боку угор[ців]. Коли в падолисті посол до сейму Кобилиця вернув із Відня до Вижниці, зачав говорити громадам про різні нові порядки та переміни, що, може, й були обговорювані в сеймі, але ще не були ухвалені, а тим менше не одержали цісарської санкції. Особливо увільнив він громади від послуху домініям.

І ось я був з батальйоном вояків післаний, щоб розворушені громади довести знов до спокою. Моя місія тяглася 5 тижнів, так що ані святого вечора, ані нового року я не міг провести в крузі своєї рідні. А коли на «трьох королів» (6 січня) я вернув до Чернівець, дійшла до нас чутка, що угри стоять на семигородській границі, а рано д[ня] 7 січня розійшлись слухи, що наше військо побите і мусило відступити до Кимполунга. Можете собі уявити загальний переполох, бо ж війська на Буковині було дуже мало, так що кождий у своїй уяві бачив уже ворога в самих Чернівцях, тим більше, що чутка була, буцімто угорське військо має 28 000 люда.

Хто тільки жив, спішив здобути паспорт до Молдавії та Бессарабії, так що в д[нях] 6 і 7 січня їх видано мало не 400. Ми з жінкою надумали перечекати ще один день у Чернівцях, а потім уже поступати відповідно до того, які будуть дальші звістки. В Галичині ніхто не хотів шукати притулку, бо всі боялися, що там вибухне загальне повстання. Тому навіть урядові каси з Чернівець мали вивезтися на Бессарабію. Та, на щастя, вечором д[ня] 7 січня прийшла відомість, що угри вернулися назад».

[Про сей напад угорських повстанців під проводом Бема на Буковину, що д[ня] 5 січня, гонячи австрійського генерала Урбана, дійшли до Дорни і переночували там, див.: Kaindl. Die Bukowina in den Jahren, 1848 und 1849, стор. 286 – 289. Бем мав усього 600 – 800 людей, із яких тривога зробила зразу 10, потім 20 130 тисяч (ibid., 326)]

В отсьому листі Сиржистого гідний уваги дуже оглядний спосіб, яким він висловлюється про рух, викликаний Кобилицею; до сього свідоцтва ми ще вернемось, а тепер доповімо коротко події 1849 р.

Напад Бема нагнав страху румунам і німцям, дідичам і урядникам буковинським був використаний у домашній буковинській суперечці. Як звісно, в сеймі в Кромерижі виринула тоді справа цілковитого відділення Буковини від Галичини. Чотири руські посли-селяни спротивились тому, почуваючи себе до єдності з галицькими русинами. Румуни Чуперкович і Боднар і німець Краль були за автономією краю.

На Буковині починається завзята агітація pro і contra; партія дідичів і румунів засновує в Чернівцях газету «Bucovina», видавану в пансько-румунськім дусі німецькою мовою. Ся газета зараз у першім своїм н[оме]рі кидається з безтямною злобою на руських послів-селян, обкидаючи їх найпоганшою лайкою, називаючи їх «übelberüchtige, blödsinnige, stupide Bauern», які «задля нашої нещасної устави виборчої на нещастя і на сором нашого краю сидять в раді державній і дають водити себе за ніс деяким інтригантам, аби просити за злучення Буковини з Галичиною». Вони «ідіоти, йолопи, виродки», і т.д., а «їх провідник і голова Кобилиця – се кримінальник, що за плюгавий злочин – нищення домінікальних лісів – був перед кількома роками засуджений чернівецьким ц[ир]к[уловим] судом карним на кількамісячний арешт і сю кару відсидів» [Проф. Ст. Смаль-Стоцький. Буковинська Русь, стор. 169. Д-р Кайндль присвятив окремий розділ відділенню Буковини від Галичини в своїй праці «Die Bukowiną in den Jahren 1848 und 1849», але, обмежившися на офіціальні акти, він не дає ніякого поняття про ту завзяту партійну боротьбу, що велася за се питання].

Та сього не досить. Для ліпшого поборення антиавтономічних змагань руських селян треба було подати в підозріння їх лояльність супроти Австрії, зробити їх бунтівниками, зрадниками краю. І ось «Bucovina» від першого свого числа виступає з твердженням, що Кобилиця – союзник збунтованих угрів.

«Від жовтня, – читаємо там, – він не сидить у раді державній, а займається ворохобнею і задля зради держави під час нападу відділу Бемових повстанців на Буковину заслужив собі на шибеницю, та спасся від неї лише таким чином, що втік» (Ст. Смаль-Стоцький, op. cit., 169).

В тім самім числі мотивується сей закид ось яким оповіданням:

«Д[ня] 5 січня рознеслася чутка, що Бем із Семигороду впав на Буковину; через се настав великий переполох, але два дні пізніше надійшли спокійні вісті. Та небавом почуття безпечності знов розвіяла тривожна звістка, що посол до ради державної Кобилиця (руський селянин) із Сігета, куди втік був перед кількома тижнями задля попереднього збунтування гір, нараз, безпосередньо перед нападом Бема, появився в горах між своїми земляками, руськими гуцулами, скликав їх цілком сміло й спонукав до того, щоб мали напоготові гроші, живність, овес і сіно для відділу повстанців, який там мав з’явитися, аби заздалегідь відмовили участі в ополченні, що мало пізніше приготовитися, як і взагалі всякої помочі при робленні засіків, заряджених у горах на угорсько-семигородській границі, і щоб у всім були готові підпомогти і по-приятельськи прийняти у себе повстанців. Енергічні зарядження циркулу, безпроволочне обсадження руських гір значними відділами піхоти й кінниці, нарешті, поставлення кількох шибениць здушили лихого духу в зароді та привели під’юджених гуцулів знов до розсудку. На жаль, удалося головному провинникові Кобилиці знов уйти перед рукою справедливості: він утік знов у сусідній Сігет до повстанців, до котрих, здається, вступив у службу» (ibidem., стор. 163 – 164).

Неправду сеї звістки стверджує найліпше цитований вище лист Сиржистого, який власне д[ня] 6 січня, отже, в сам день відвороту Бема з Дорни, вернув до Чернівець із Путилова, очевидно, полишивши там усе в спокою. Отже, ніяких гуцульських зібрань між 15 груднем а 5 січнем у «збунтованих» селах не було й не могло бути; Кобилиця не міг приготувати там терену для угорських повстанців, а особливо, не міг заохочувати гуцулів до опору против заряджень власті щодо ополчення й засіків, бо ті зарядження були видані аж по нападі Бема, найшвидше коло 10 січня, коли розпорядженням львівського генерала Гамерштайна на всю Галичину й Буковину розтягнено стан облоги (Kaindl, Die Bukowina і т.д., стор. 228).

Та здається, що се сталося ще пізніше, бо фельдмаршал-поручник Малковський, що мав «хоронити Буковину від ворожого нападу», прибув до Чернівець аж у половині січня, а до Кимполунга аж 23 січня (Kaindl, op. cit., 291). Під його командою мав організувати се ополчення генерал-майор Ульріхсталь, і справді, швидко стояло коло 3 000 гуцулів під оружжям.

Та вже перед тим, д[ня] 12 січня вирушив окружний комісар барон Канне до Селетина, де людність, мабуть, отягалася виконувати зарядження властей. Канне задля заметів станув у Селетині аж 14 січня вночі, зараз велів покликати до себе фервальтера Амброзіюса та звісного нам уже ватажка пушкарів Завадинського і велів їм зібрати всіх підвладних їм лісних та пушкарів.

На 16 січня скликано також депутатів довколишніх громад. Канне відчитав їм відповідний поклик коменданта і запитав остро, чому не ставилися до роботи над засіками на границі? Селяни звинялися острою зимою й заявили, що скоро лише добудуть із Радовець поживу для жінок і дітей, радо підуть усюди, де їх буде треба. Того самого вечора Канне з купою лісних та пушкарів вирушив до Плоскої, щоб зловити Кобилицю. Кобилиці дома не застали, і ніхто в селі не вмів чи не хотів сказати, де він подівся (Helfert, op. cit., 278).

Тоді Канне, певно, на основі «стану облоги», велів сконфіскувати й забрати все рухоме добро Кобилиці. «Забрали все, що лише можна було забрати, – пише о. Білинкевич. – Возами тягли одежу, молочні продукти, меди, віск, вовну і всякі достатки. Хата Кобилиці лишилася зовсім пуста й обдерта з усього». Другого дня скликав Канне депутатів із громад Волосько-Кимполунзького околу: Шипота, Ізвора, Молдави, Кірлібаби; ті також не сперечались і заявили готовність ставитись і до ополчення, і до праці коло засіків. Не довіряючи спокоєві селян, Малковський порозсилав по селах обох округів по 50 – 80 вояків на постій. Як бачимо, ані розрухів, ані жадного супротивлення властям на ділі зовсім не було видно. Одні лише пани жалувалися, що збунтовані гуцули вирубали їм у лісах коло 200 000 пнів дерев.

Лишилось іще зловити тільки самого Кобилицю та його спільників. По селах, охоплених бунтом, почались арештування; ув’язнено і 18 цвітня приведено до Чернівець 20 селян («Bucovina», 1849, ч. 9), але Кобилиці не було між ними [Вурцбах у своїм Biographisches Lexicon, т. 12, стор. 179 – 180, подає число ув’язнених на 200 – число, як бачимо, фантастичне]. Окружні комісари Канне й Ясинський їздили по селах, шукаючи за ним, але даремно. Вони навіть визначали досить показну суму грошей для того, хто би зловив його або вказав, де він пробуває. Довідавшися, що Кобилиця вперед часто бував у домі уніатського священика о. С. у Путилові, бар[он] Канне обернувся до нього з запитаннями.

Священик признав, що Кобилиця справді часто гостив у нього і виявляв йому велике довір’я, бо, хоч сам православний, він не любив православних попів. Перед путилівською сесією Кобилиця також приходив до нього «на поклін». І жінка Кобилиці також часто заходила до о. С. у ту пору, коли її муж був у Відні, й цікавилася, що там нового пишуть у газетах. Ось і все, що вивідав Канне від о. С Та коли заговорив про те, чи о. С. не вишукав би якого гуцула, що міг би видати Кобилицю властям, о. С відповів:

«Ні, пане бароне! За всі скарби світу ніякий гуцул не видасть вам Кобилиці, Скажу ще більше: якби вони дізналися, що ось я з вами тут щось задумую против нього, то, певно, повісили би мене на першій-ліпшій гілляці».

Тим часом сейм у Кромерижі, не діждавшись ані приїзду Кобилиці, ані жадної звістки від нього, на засіданні 6 лютого одноголосно і без дебати на внесок самої президії уневажнив вибір Кобилиці на посла й поручив Міністерству внутрішніх справ розписати нові вибори (Off. stenogr. Protokolle, Sitzung vom 6 Febr., стор. 2 – 3). Кобилиця все ще ховався в горах. Лише його жінка іноді виходила з лісів, щоб почути, що діється між людьми. Раз якось вона зайшла до Путилова до о. С., і сей почав вияснювати їй небезпеку, що грозить її мужеві, та безплідність дальшого опору, і кінець кінців намовив її, аби разом із ним поїхала до Чернівець до комісара барона Канне.

Комісар прийняв її дуже чемно, розпитав докладно про все і списав довгий протокол її зізнань. Він хотів іще другого дня дальше розпитувати її, але в тій хвилі одержав телеграфічний наказ як стій вирушити в характері цісарського комісара на угорську границю з військовим відділом генерала Вольгемута. Які се були зізнання жінки Кобилиці – не знаємо; цікаве лиш те, що він не то що не арештував її, а ще й дав їй писемний сертифікат, яким позволялось їй вернутися до рідного села і жити там без перешкоди. Може, Канне міркував, що сим він приспить обережність Кобилиці і колись захопить його в його домі.

Але Кобилиця не пішов на сей підступ. А тим часом чернівецька «Bucovina» знов повела против нього напади в попереднім тоні. Д[ня] б марта вона пускає делікатну інсинуацію на адрес властей,

«що в недуже певнім Русько-Кимполунзькім повіті, заселенім руськими гуцулами, як чути, мають власті поступати дуже обережно при набиранні крайового ополчення, а всі більш або менше скомпромітовані прихильники Кобилиці мають бути від нього виключені»

[Kaindl. Die Bukowina, 277. Проф. Смаль-Стоцький, покликаючися на те саме жерело, подає, що справді була видана така інструкція, та се, мабуть, непорозуміння, бо проф. Кайндль цитує слова «Bucovin»-и, стилізовані в conjunctiv-i та й ще з класичним газетярським «man vermuthet»].

Д[ня] 4 цвітня знов алярмове донесення:

«Лихої слави Кобилиця зі своїм небезпечним агентом Бірлою Миронюком знов появився в горах між своїми (руськими) гуцулами і пускає громадам небезпечного туману, заохочуючи їх до нападу на панські ліси й пасовиська і до того, щоб видержали в опорі: він їм небавом прийде в поміч з угорською армією. Викликаний через те бунтівничий дух став грізний особливо в околицях Бергомета, для того вислав циркул цілу компанію війська в ті околиці і починив інші енергічні зарядження. Компанія війська розмістилася по приказу в Бергометі й околиці. Циркулярний комісар Вер веде цілу справу, аби насамперед спинити напади на панські ліси й пасовиська, вислідити й строго покарати винуватих, повчити громади і не спускати їх з ока, якнайостріше й безпощадно карати всіх бунтівників та ворохобників, слідити за рухом між селянами й держати їх у карбах, та зловити Кобилицю й його агента Бірлу Миронюка» (Смаль-Стоцький, op. cit., 164 – 165).

З сеї дописі видно безтямну злобу, але більше нічого. Ми не маємо ніяких звісток про побут Кобилиці в околиці Бергомета, і коли там був який розрух, то, певно, Кобилиця не брав у ньому участі. Незвісно також нічого про того його агента Бірлу Миронюка, що виринає ні звідси ні звідти на листках «Bucovin»-и.

Пару день по тім знає сей орган уже значно більше. Буцімто циркулярна комісія в Бергометі написала повідомлення до сусідніх доміній д[ня] 5 цвітня,

«що бунтівник Кобилиця запевнив селян у тих гірських сторонах, що він д[ня] 12-го с[ього] м[ісяця] з угорськими повстанцями вмарширує до Буковини і селян зробить безмежними панами краю. Ті поголоски не лише загально розширені, але й слідством доказані. А що знайдено вже різні сліди, що Кобилиця з лихої слави Василем Бірлою Миронюком усе ще бушує в тих гірських сторонах і заохочує селян до оружжя, аби зі сподіваними повстанцями прогнати військо і власті, то комісія взиває домінії до енергічних поліційних заряджень» (Д-р Смаль-Стоцький, op. cit., 165).

І все се були брехні! Слідство, як покажемо далі, не викрило ніякого зв’язку Кобилиці з угорськими повстанцями.

Та «Bucovina» не попускає свого. Д[ня] 13 цвітня, доносячи про страшний голод у руській часті Буковини між Дністром і Прутом, не залишає додати, що причина голоду – не лише торішній неврожай, саранча та холера, але й збаламучення селян через мужицьких депутатів («знаного Кобилицю, Моргоша і Кірстого»), які

«найчуднішими обіцянками довели їх до того, що вони давно вже змарнували й ту дрібку, що зібрали, попродали за безцінь худобу або потратили задля великого браку паші і тепер, не маючи нічого, без помочі і без поради, виставлені хіба на страшну голодову смерть» (ibidem, 166).

Д[ня] 19 цвітня дальше донесення про арештування 20 прихильників Кобилиці, про великі шкоди, пороблені дідичам (дідичі подають їх на 200 000 пнів) і про віддання деяких бунтівників у рекрути. Д[ня] 17 червня читаємо донесення, що «д[ня] 7 червня напали угорські повстанці з Мармароша в двох місцях на Буковину, переступивши границю коло Селетина і коло Путилова, але вернули назад – було їх коло 100 мужа». Се донесення само собою не було би нічим дивним, якби не те, що ані Селетин, ані Путилів не притикають до угорської границі, і якби не те, що присланий із Чернівець до віденської газети «Der Oesterreichische Soldatenfreund» і надрукований у ч. 108 опис сього подвійного нападу угрів на Буковину діждався в тій газеті спростування генерал-майора Фішера, який запевнив, що в цілій тій історії «нема ані слова правди» (Kaindl, op. cit., 278).

Хоча власті далеко ліпше від румунських газетярів знати, скільки вини стягнув на себе Кобилиця, то все-таки для заспокоєння опінії краю вони не переставали шукати за ним. Вернувшись із семигородської границі, комісар Канне ще раз довірочно покликав до себе священика з Путилова, о. С., і предложив йому, щоб завабив до себе Кобилицю і віддав його в руки властей. О[тець] С. відповів, що сього не може зробити, раз, що се противиться його розумінню честі, а друге, що, – казав він, – «за один волос Кобилиці пожерли би мене птиці».

Здається, що такі пропозиції роблено й іншим особам, у яких іноді гостював Кобилиця, блукаючи по горах. У маю він зайшов у Жаб’ю до священика Вишневського, з яким давніше також був знайомий. Сей прийняв його, здавалося, дуже радо, засадив його за стіл і почав гостити, а тим часом тихенько послав по фінансову сторожу, т[ак] зв[аних] ревізорів, які в ту пору сповняли також службу жандармів. Ще Кобилиця сидів при столі, розмовляючи з панотцем, коли наскочили ревізори, обступили дім і вхопили його. Поночі вивезли його до Кут, а відси підсильним військовим конвоєм до Чернівець. Д[ня] 27 мая сильно закованого Кобилицю привезено до Чернівець і осаджено в арешті [Так подає сю дату Вурцбах (Biographisches Lexicon, XII, 180). Проф. Кайндль (Die Bukowina, 280) за Ріттерсбергом (Kapesni Slovnicek. Praha, 1851, т. II, стор. 154) подає значно пізнішу дату – 27 цвітня 1850. Не знаю, відки взяв її Ріттерсберг; вона сама собою мало правдоподібна, та й о. Білинкевич говорить, що Кобилиця був арештований зараз весною 1849 р., поки ще тривало угорське повстання].

Слідство над ним тяглося довго. Аж у 1851 році його судили воєнним судом, та сей оправдав його від усіх закинених йому злочинів і засудив його лише на один місяць арешту. По відбутті сеї кари політична власть, боячися нових забурень спокою, зробила з ним те саме, що з ватажком мазурської різні – Шелею; його маєтність у Плоскій продали і з уряду закупили для нього грунт та хату в тій самій Сольці, де був оселений Шеля. Тут він мав жити під ненастанним доглядом камеральних урядників; до Плоскої та Путилова йому не вільно було показуватися ніколи. Про кінець його життя не знаємо нічого певного. О[тець] Білинкевич передає таку версію, що чув від гуцулів:

«Раз приїхав до Радовець якийсь архікнязь на полювання а, наслухавшися немало оповідань про Кобилицю, забажав особисто побачитися з ним та велів на завтра покликати його до себе. Сам архікнязь пішов на полювання. Того самого вечора до хати Кобилиці прийшли три пани, що були в товаристві архікнязя, почали приязно розмовляти з ним, далі добули фляшку вина і почали частувати його. Кобилиця напився того вина, і пани пішли собі, а Кобилиця тої самої ночі вмер. Ті пани, як потім показалося, були Айвас, Джурджован і Ромашкан».

Звістку про отруєння Кобилиці чув із уст гуцулів також д-р Ол. Колесса («Житє і слово», III, 234, 235).

Примітки

«Czas» – польська громадсько-політична газета консервативного напряму, виходила у Кракові протягом 1848 – 1934 рр., потім у Варшаві в 1935 – 1939 рр.

У маю він зайшов у Жаб’ю до свящ[еника] Вишневського – Версія, яку цими словами розпочинає I. Франко розповідь про арешт Л. Кобилиці в травні 1849 р., не знайшла підтвердження у дальших дослідників. І сам автор розвідки далі наводить ще кілька інших свідчень про арешт народного ватажка. Нині більшість дослідників сходиться на тому, що Л. Кобилиця був заарештований в квітні 1850 р.

… з уряду закупили для нього грунт та хату в тій самій Сольці… – Після катувань Л. Кобилиця був засланий до містечка Гури-Гумори у Південній Буковині (тепер м. Гура-Хуморулуй в Соціалістичній Республіці Румунії), де помер 24 жовтня 1851 р.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 271 – 282.