3. Події 1843 – 1847 рр.

Іван Франко

Розворушення, викликане тими подіями, довело до селянського бунту, що вибух у Путилові 1843 р. Не бракувало й інших, менше важних обставин, що причинилися до вибуху. Про Плоску знаємо, прим., що там фермент ішов із того, що село було поділене між двома властителями: половина належала до дідича Ромашкана, а друга – до камери [Theofil Bendella. Die Bukowina im Königreiche Galizien, Wien, 1845, стор. 36]. «Місцева адміністрація, – жалуються 1848 р. дідичі, – остро дивилася на пальці панам, але в камеральних добрах дивилася крізь пальці на всякі надужиття» (Ueber den Ursprung, стор. 47); се треба розуміти так, що в камеральних добрах селянам було легше, і для того ті, що були підданими приватних осіб, прикріше почували неоднаковість положення й бунтувалися. Особливо путилівський дідич Джурджован викликав супроти себе завзяту ненависть підданих своєю жорстокістю та притисками: ся ненависть лунає й досі в піснях і оповіданнях народних, а 1843 р. була головним мотивом бунту.

Селяни жалувалися, що їм забороняють рубати дрова навіть у їх власних лісах, жалувалися на овечу данину, на високі чинші (до 60 р. – від чого?), на данину бриндзою та на те, що пан силує їх до панщини [Д-р Ол. Колесса. Юрий Коссован («Зоря», 1893), стор. 16]. Особливо за ліс ішла найзавзятіша сварка; се стверджують і досі заховані в пам’яті спомини місцевих старих людей (див. «Житє і слово», III, 234). В Путилові збунтовані селяни допускалися збитків на панських побережниках; по одних оповіданнях обсмолювали їм волосся («Житє і слово», III, 234), по других – полапали їх, поналивали їм гарячої смоли на голови, а руки порозпинали на патики і так їх пригнали з лісу до пана та й кажуть: «Що-сьте нам за вовків у ліс прислали? Нам вовків не потрібно» («Етногр[афічний] збірник», V, 144 – 145).

На дідичів напав страх; до Чернівець побігли тривожні вісті про бунт у горах, і тамошній староста вислав комісарів з 900 мужами війська до Путилова. «Але люди, – оповідає старий, звиш 70-літній гуцул Осьвіцинський у Довгополі, – зійшлися перед вояків, більше як 500 люда, і повклякали перед ними. Тоді комісар казав, аби йому видали бунтівників. Вони не хотіли, то він сам вибрав кождого десятого, взяв 50 людей, а решту пустив: військо поставив по хатах. Вояки різали воли: шкіру лишали, а м’ясо варили й їли» («Етн[ографічний] збірник», V, 145). Не задовольняючися тим, вони забирали й з хат усякі віктуали. Сучасна пісня говорить:

Ой ріжуть сірі воли, жовніри ся ділют,

А Джурджован, то славний пан, нічо му ни вдіют…

Звоювали Путилову в велике говінє,

Та забрали барабульки, нима й на насінє,

(«Етн[ографічний] зб[ірник]», V, 144).

«Тих бунтівників, – оповідає далі Осьвіцинський, – позаковували й повсаджали до арешту. Потім з’їхав староста і позасуджував їх: тому 10 буків, тому 15, тому 20 і так далі.

[І сей деталь затямила нар[одна] пісня, де кажеться, насамперед, про висилку піврегіменту війська, а потім:

Ой сідлают під старосту коні воронії,

Веде жовнір в Путилову аж дві компанії

(«Етн[ографічний] зб[ірник]», V, 143).]

То їх били від рана до обіду, арешту били потім по полудні аж до ночі. Бив гайдук Базилько так міцно, що аж йому рука спухла; то він руку перев’язав хусткою і бив далі» («Етн[ографічний] зб[ірник]», V, 145). Про се биття згадують і інші очевидці. «Не єдному і 100 буків дали», – каже один, а другий додає: «Били людей, так били, що коло лавки кров людську пси хлептали» («Житє і слово», III, 235).

Як учасник того бунту й одна з його жертв згадується й Кобилиця, але яка була його участь у бунті, докладно не звісно. Цитована вже нар[одна] пісня, звісна в двох значно відмінних варіантах, хоч оба записані в одній місцевості, в Сергіях, говорить лише, що

Зачьили си депутати з панами тьигати.

Казали нам депутати, що нам гаразд буде,

Збиваймо си у громаду, комісия буде.

Очевидно, депутати тут – сільські пленіпотенти, які остерігають громаду перед приїздом комісії, що мала довести до порозуміння між паном і селянами. А далі йде річ про Кобилицю:

Ци ви чули, люде (добрі), вже таку побліку,

Що написав Кобилиця з Маршевков супліку.

Та й він і написав, післав до кризенту.

(«Етн[ографічний] зб[iрник]», V, 143, «Ж[ите] і сл[ово]», І, 143).

І більше нічогісінько! Осьвіцинський, що так живо пригадує деталі бунту, про участь у ньому Кобилиці не знає нічогісінько. І з інших посередніх свідоцтв, про які буде мова далі, ми можемо мати переконання, що Кобилиця не брав ніякої участі в розрухах, а потерпів лише як пленіпотент громад, хоча вибір таких пленіпотентів був дозволений законом. Бачимо се й з пісні, яка говорить, що по звоюванні Путилова вояки йдуть у Плоску ловити Кобилицю, беруть його якимсь неозначеним ближче підступом («Ой там його змудрували», – каже пісня) і зв’язаного ведуть до Сторонця. Тут, як уже знаємо, був намір покарати й його киями, але достойне поведения Кобилиці та його постава охоронили його від того. Се потверджує й пісня, кажучи:

Як пригнали до Стороння, стали перед пана:

«Та не файна, Кобилице, за тьи пішла слава».

Ой сходяться усі панки, сходяться всі лісні,

Та й убили Кобилицю в підкови залізні.

Се значить, його закували в кайдани (досі був зв’язаний «тонкими линвами») й повели до в’язниці до Чернівець. Та маємо й іншу реляцію, хоч підозреної вартості, по якій Кобилицю справді били. Про се говорить їдкий памфлет якогось поляка чернівецького, опублікований 1848 р. тарнівській часописі «Zgoda» (ч. 22 з д[ня] 29 липня – про сей памфлет буде мова далі), де кажеться, що Кобилиця за участь у розрухах був «kryminalnie karany na Cieżkie więzienie i do 50 kijów skazany został». А один варіант пісні про Кобилицю малює сю подію ще яркішими барвами. Згадавши про похід вояків у Плоску, пісня говорить далі:

Ймили ж уни Кобилицю, супліки читали,

Катували біле тіло, водов відливали.

Ще й перед старостою в Сторонці повторюється катування:

Староста потрокол пише, мандатор питає,

А Базилько Кобилицю буком потягає

(«Ж[итє] і сл[ово]», І, 145).

Певна річ, такі деталі, як відливання водою людей, що вмлівали під буками, або як биття в часі протоколу «до признання», були звичайні явища в тій добі, і фантазія співака-гуцула легко могла приложити їх до Кобилиці. Пізніше любили прибільшувати терпіння улюбленого ватажка. Один говорив д-рові Ол. Колессі, що по тім бунті «Кобилицю завели до Дорної та ланцами до підлоги прикували» («Ж[итє] і сл[ово]», II 1,234), хоча се можемо сказати напевно, що Кобилиця не був в’язнений у Дорні.

Чи довго сидів Кобилиця в тюрмі – не знаємо. Правдоподібно, його не судили, бо не було за що, а держали під арештом лише доти, доки в горах не втихомирилося. Наслідки бунту були не корисні для селян. Декретом з 11 мая 1844 р. їм признано формально вільність від панщини, але панам признано всі інші жадання, на які жалувалися селяни. Наслідком сього ще в тім самім 1844 р. селяни мусили зробити з панами угоду, яка 1845 р. була затверджена окружним урядом. За право випасу на панських полонинах селяни зобов’язалися платити чинші, давати данини вівцями, бринзою та повісмами, а надто давати «терх», себто коні з погоничами для воження панської горівки, – а се й була sui generis панщина (Kaindl, op. cit., 675; Колесса, Юрий Коссован, «Зоря», 1893, ст. 141).

Але угода, зроблена під враженням свіжого усмирения та під панським тероризмом, не могла бути тривка. Вже 1845 р. починаються нові скарги. Піддані Ромашкана знов скаржаться, що пан забороняє їм пасти худобу на їх власних пасовиськах і рубати в їх власних лісах (Колесса, op. cit.). А тим часом серед народу в Галичині, а далі й на Буковині почали ходити тривожні слухи, що, властиво, цісар уже дарував панщину, а тільки пани та несумлінні урядники затаїли патент [Див., напр., «Kartka z dziejów» 1846 р. в львівській газеті «Dziennik literacki», 1863 р].

Спеціально на Буковині сі слухи могла скріплювати згадка про старосту Мільбахера, якому вже перед 1838 р. на похвалу говорили в Станіславівщині, що перед його приходом «патенти гнили по домініях», а тільки він змусив домінії вивчити їх. Може, дійшло в народ і деяке слово Мільбахера, який, по словам пропам’ятного письма з р. 1848, вже 1838 р. пророчив панам катастрофу, яка 1846 р. спіткала Західну Галичину (Ueber den Ursprung, стор. 43). Та ось у пущання 1846 р. вибухла мазурська різня. Ми не знаємо, чи швидко чутка про неї дійшла до буковинських селян, та маємо доказ, що галицьке правительство дуже боялося, аби ся чутка не пішла на Буковину.

Староста Борковський у Жовкві циркуляром з 17 цвітня 1846 р. звертає увагу доміній, що щороку в сьому часі йдуть із західних округів на Буковину люди чи то на заробітки, чи гонячи воли; тим-то, відповідно до розпорядження гал[ицької] губернії з 10 цвітня 1846, ч. 2450, наказується громадським зверхностям, «аби пильнували таких людей і наказували їм, щоб не сміли заходити в які-будь розмови про західногалицькі події» [Див. рукопис бібл[іотеки]и Осолінських, ч. 2855].

Що такими циркулярами годі було спинити вість про страшні події на Мазурщині, легко зрозуміти. Маємо звістки, що і в Русько-Кимполунзькім околі в часі великого посту 1846 р. йшли живі наради. Гуцули збиралися в лісах, «у бутинах», де зимовою порою рубають дерево на сплави. Прираджено вислати Кобилицю до Відня. «Не лише буковинські селяни, – каже о. Білинкевич, – але і з лядського боку (з Галичини) в часі великодня збирали коло церквів від кождої паски по одному левові, знесли всі ті гроші Кобилиці й вислали його з письмом про їх кривди в далеку дорогу».

Більше як півроку не було Кобилиці. Куди він ходив і що здобув – не знаємо. Аж восени 1846 р. він вернув домів і приніс із собою якийсь великий папір, майже на сажень задовжки, з надрукованими на ньому величезними червоними буквами, мабуть, анонс якоїсь лотереї, та розвісив його на стіні в своїй хаті. З усіх сторін почали тайком сходитися до нього гуцули, розпитуючи про здобутки його подорожі. Але Кобилиця був іще більше маломовний та задуманий, як звичайно. Тих, що приходили до нього, приймав гостинно, вислухував їх жалі і лише десь-колись обзивався яким словом.

Зате жінка Кобилиці, вродлива та проречиста господиня, дива розповідала гуцулам про свого мужа, про його пригоди в далекій чужині між «панами», про його пробування у цісаря в Відні, а нарешті з таємним видом показувала розвішений на стіні папір. Зацікавлені гуцули допитували, що таке написано на ньому. По довгім ваганні Лук’ян виявив їм, що се й є той давно жданий цісарський патент, яким цісар вертає їм усі давні права, признані хризовом Дуки, і постановляє, що відтепер пани не мають права судити ані бити селян, що всі ліси й полонини мають належати до громад, а панщини не сміє бути більше як 12 день у році.

Відомість про сей патент блискавкою облетіла всі гуцульські гори. Сотками йшли гуцули з далеких гір до Плоскої, щоб на власні очі побачити патент і почути про нього пояснення Кобилиці. А впевнившися, вони цілими громадами почали спротивлятися панам, не хотіли робити панщини, самовільно врубувалися в ліси, випасали панські полонини і ставилися що раз грізніше не лише до панів, але й до камеральних урядників, раз у раз покликаючися на хризов Дуки й на патент Кобилиці.

Знов страшна тривога вдарила на панів. Весною й літом 1847 р. вплинуло до чернівецького «крайсамту» багато жалоб на селян та на бунтівника Кобилицю. Боячися нового вибуху, чернівецький староста Ізеческул велів якнайшвидше арештувати Кобилицю. Його вхопили на ярмарці в Путилові, завели до Чернівець і віддали під суд, який по кількамісячнім слідстві признав його винуватим: за ошуканство та розширювання серед народу фальшивих та тривожних слухів його засудили на кількамісячну в’язницю. На як довго – не знаємо; знаємо лише, що від літа 1847 до мая 1848 Кобилиця сидів у в’язниці в Чернівцях, так що в 1848 р. пани не без певної підстави могли говорити, що він був кримінально караний. Та в очах народу ся кара була для нього найбільшою честю.

Примітки

…цісар вертає їм усі давні права, признані хризовом Дуки… – В даному разі йдеться про панщину не більше 12 днів щороку. Дане положення знайшло відображення у пізнішому «хрисовулі» воєводи Григорія Олександра Гіки від 1 січня 1766 р.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 255 – 260.