1. Об’яви русько-польського антагонізму 1831 р.

Іван Франко

По думці польських патріотів, у 1830-тих роках русини в Галичині не почували ще ніякого національного антагонізму до поляків. Не мовиться про мужиків, – сих тоді ніхто не питав о голос, – але о руській інтелігенції, спольщеній і в значній часті солідарній навіть з польськими патріотичними ідеями і планами. Чимало руських поповичів було в польськім повстанні 1831 р. (в тім числі й високоталановитий Ів. Федорович, пізніший дідич Вікна повіту Скалатського і в 1848 посол до сейму конституційного); вони побігли туди, щоби проливати свою кров за Польщу, а в додатку мусили від своїх польських товаришів зносити насміхи та прозвища вроді ruskich gabilejczyków (Коцовський, Життя і знач[ення] Маркіяна Шашкевича, Львів, 1886, стор. 6).

І пізніше русини беруть участь в польських конспіраціях 1833 – 1836 (гл[яди] «Руська бібліотека», III, стор. XVIII; Sala, Geschichte des polnischen Aufst[andes], 97 і д.). Виступлення М. Шашкевича і його товаришів зробило на якийсь час зворот в тій справі; значна часть молодежі руської, відчувши в душі інший ідеал – піднесення рідного народу на його власних основах, відвернулася від польських планів (Заневич, Стремління і т. д. – «Ж[итє] і сл[ово]» II, 435).

Зворот сей не тривав довго в первісній силі, хоч і не пропав ніколи до разу; реакція проти народної мови і живого змісту того руху, який розпочав Шашкевич, оп’ять пхнула якусь часть молодежі 1840-вих років у обійми польщини: Наумович в семінарії пише польські вірші, а в р. 1848 виступає як ярий польський патріот; Скоморовський яко семінарист також 2 апр[еля] 1848 вітає руською віршею «братей, повернувших з неволі», т. є. польських революціонерів, що внаслідок амністії вернули з в’язниці Шпільберга та Куфштейна («Зоря», 1886, стор. 339 – 340).

Та проте не можна признати вірною думку польських патріотів, що русько-польський антагонізм розпочався аж 1848 р. під впливом інтриг Стадіона і бюрократів. Не зовсім вірна й та думка, котру висказав д. Заневич, що антагонізм розпочався в часі діяльності Шашкевича і «Руської трійці» у Львові.

Д[обродій] Коцовський на підставі записок Бродовича і других матеріалів зовсім вірно вказує на існування давнішої, в значній часті попівської антипольської традиції, котрій зовсім не суперечило формальне, поверхове спольщення руського попівства з погляду на мову і звичаї. Так само вірно замітив д. Коц[овський], що ся антипольська традиція більше свідомої часті руського попівства вже тоді, довго перед Погодіним, органічно в’язалася з sui generis москвофільством (Коц[овський], op. cit, 63,67 і др.).

Що так було не тільки при кінці XVIII в., при живій або конаючій Польщі, але і в початку 1830-тих років у Галичині, в більше як півстоліття по прилученні сього краю до Австрії, се бачимо з того кількома свідками ствердженого факту, що справа польського повстання 1830 – 31 р. серед руської молодежі в семінаріях духовних у Львові і Відні, побіч гарячих прихильників, стрітила також не менше гарячих противників.

Спиридон Литвинович, тоді питомець у Відні, мав прямо денунціювати перед поліцією тих своїх товаришів, про котрих знав, що тягнуть за повстанням (Б. Дідицький, Ант. Добрянський, 10 – 21; «Р[уська] бібл[iотека]», III, ст. XVIII). Про завзяті спори між руськими питомцями на тему повстання 1831 р. згадує й на іншім місці В. Коцовський (М. Шашкевич, 68). Отже, інтересно було б знати, які аргументи приводили противники повстання. Оскілько ми чули, дещо з подань і денунціацій С. Литвиновича збереглось досі, але опубліковано не було нічого.

Трохи глибше в хід думок і симпатій тодішніх русинів, противників повстання, позволяють вглянути зразки пісень, укладених русинами а висміваючих польське повстання, – польською мовою; вони були опубліковані д. Коцовським («Зоря», 1885, стор. 191). До сих шматків я можу докинути один цілий текст пісні подібного роду, хоч уже не насмішливої, а повної ненависті. Рукописний текст її найшовся між старими паперами, що лишилися по старім дякоучителю Торбацькім, котрий перед кількома роками в глибокій старості умер в Милятині Золочівського повіту. Текст написаний в 1830-тих роках на старій пошарпаній карточці паперу і має титул:

Aria

Kto Lach, ma strach:

Car zdrajców żwawo przypiera,

Wolność zmyśloną wydziera

Obrońcom praw – łby pustych paw,

Wyniszcza dumy szczęt.

Paszkiewicz niech żyje

Na zgubę – na czyją?

Lachów, Lachów, Lachów!

Hop, hop! Hop, hop! Hop!

Lach drżał, by strzał

Pierś mu nie skruszył spodloną,

Krzywą przysięgą złożoną.

Zmykając w tył, Moskala bił

Wysłanym pismem w świat.

Paszkiewicz niech żyje i t. d.

Więc znaj: twój kraj

Zdradą okropną znękany

Przeyjdzie pod wszech Rosji pany!

A próżny plan w zapale dan

Ochłodzi Sybir w czas.

Paszkiewicz niech żyje! i t. d.

[Арія

Хто лях – має страх:

Цар швидко приборкає зрадників,

Відбере вигадану волю

У захисників прав – з головою пустою пав,

Викорінить їх пиху.

Хай живе Паскевич!

На згубу – на чию?

Ляхів, ляхів, ляхів!

Гоп, гоп, гоп!

Лях тремтів, щоб постріл не пробив

Йому груди, спідлені зрадою присяги.

Відступаючи, бив москаля

Висланою в світ відозвою.

Хай живе Паскевич і т. д.

Отже знай: твій край,

Змучений страшною зрадою,

Підпаде під владу володаря Росії.

А пустий план, складений в запалі,

Охолодить з часом Сибір.

Хай живе Паскевич! і т. д. (польськ.). – Ред]

Одиноке сучасне свідоцтво про сю пісню зберіг нам покійний Николай Устиянович у своїй автобіографії, напечатаній в чернівецькім «Родимім листку» (1880, стор. 10). Оповідає він там, що автором сеї пісні був той же Сп. Литвинович, пізніший митрополит, що пісня ся була у Відні друкована в р. 1832 у о. мехатаристів, але уряд заборонив її ширити. Можемо сумніватися о правдивості сеї звістки, але то ось з яких причин. Устиянович подає, що друкована пісня «Kto Lach, ma strach» обіймала 4 сторони 8°; очевидно, не міг се бути наш текст, котрий, як бачимо, має всього три куплети, хіба би ми хотіли припустити, що наш текст не є повний.

Друкованого тексту досі не відшукано ані одного екземпляра, і Устиянович подав опис його, очевидно, також лиш із наслуху. Та головна річ, Устиянович написав свою звістку, вжившися вже в новіші пресові відносини, а забувши о тім, що в 1832 р. в Австрії видрукування і пізніше сконфіскування якогось твору було прямо неможливим, що тоді панувала система превентивної цензури, при котрій видрукування вірша вроді повищого було зовсім не мислиме.

Та відкидаючи можність появлення сеї пісні в друку, ми не потребуємо подавати в сумнів прочих вказівок Устияновича. Що пісню сю не зложив поляк, сього, мабуть, не треба й доказувати. У автора її, русина, дуже інтересно нам побачити той скептицизм до польської свободи (wolność zmyśloną), котрий не знати чи є випливом ретроградства, чи справді критичного відношення до спеціально-польських свободолюбних змагань. Повстання польське являється для автора пісні випливом польської гордості, а не якогось права; право національності на самостійне політичне існування для нього не існує. В рефрені він висказує сильну, майже дику радість над згубою ляхів.

Автор, очевидно, легітиміст; признаючи як незрушений факт те, що поляки присягли на вірність цареві російському, він уважає упадок повстання карою за се зламання присяги. Се дає нам заразом основу думати, що пісня була зложена швидко по упадку повстання (сентябрь 1831 р.) – швидко, бо рішуче прилучення Польщі до Росії, т. є. скасування «конгресової» конституції і автономії «королівства», котре сталося зараз з початком 1832 р., не є ще для автора доконаним фактом, він грозить ним полякам як консеквенцією їх зради, але грозить в часі будущім. Їдко сатирична є замітка про те, що поляки «zmykając w tyl», били москалів у депешах і кореспонденціях, висиланих у Європу. Що се систематично роблено ще й пізніше, в часі повстання 1863 – 64 р., признав одверто один із фабрикантів таких депеш, краківський публіцист Ст. Козьмян в недавно виданій вельми інтересній книзі «Rzecz o roku 1863».

Отсе коротенький аналіз тої пісні, котра як характерний документ з ранньої доби розбудження нашої національної свідомості в усякім разі заслугує на увагу.

Примітки

Федорович Іван (1811 – 1870) – український поміщик, громадський діяч і письменник.

Скоморовський яко семінарист… вітає руською віршею «братей, повернувших з неволі». – Йдеться про вірш К. Скоморовського «На честь братей, повернувших з неволі» («Зоря», 1886, № 20, с. 339 – 340).

Стадіон фон Вартгаузен Франц Серафім (1803 – 1853) – австрійський реакційний політичний діяч. У 1846 – 1848 рр. намісник у Галичині.

Бродович Теодосій (помер у 1803 р.) – греко-католицький священик в Луцьку, автор записок про події на Волині й Поділлі під назвою «Widok przemocy na słabą niewinność srogo wywartej roku 1789», виданої Я. Головацьким у Львові в 1861 – 1862 рр.

…прилученні сього краю до Австрії… – Мається на увазі примусове приєднання Галичини до Австрії внаслідок першого поділу Польщі в 1772 р.

Литвинович Спиридон Ілліч (1810 – 1869) – український церковний діяч, у 1863 – 1869 рр. – львівський митрополит.

Паскевич Іван Федорович (1782 – 1859) – російський військовий діяч, генерал-фельдмаршал (1829). У 1831 р. керував придушенням польського повстання 1830 – 1831 рр., після чого був призначений намісником у Царстві Польському, проводив політику національного гноблення та русифікації.

«Родимый листок» – літературно-науковий журнал москвофільського напряму, виходив у Чернівцях у 1879 – 1882 рр.

Мехатаристи – точніше отці мхітаристи, конгрегація вірмен-католиків, які мали у Відні своє видавництво.

…скасування «конгресової» конституції і автономії «королівства»… – Йдеться про скасування тих відносних політичних «свобод», які мало так зване Королівство Польське до повстання 1830 – 1831 рр.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 403 – 407.