2. Об’яви русько-польського братання 1842 р.

Іван Франко

Від сеньйора Львівської ради міської д. Аполінарія Стоковського, бувшого урядника Товариства кредитового земського у Львові, що брав участь в польських конспіраціях 1842 – 46 рр., чув я ось яке оповідання про тогочасні відносини між польською молодежжю університетською з руськими семінаристами.

«З руськими семінаристами жили ми дружно. Вони бували на наших сходинах, запрошували нас до себе. Між ними в р. 1842 визначувалися особливо Хомінський і Громадка. На пущення 1842 року устроєно в мурах семінарії виставу театральну, на котрій і я був присутній. Танцмістр Пардіні був режисером, костюми визначено семінаристам із польського театру. Вистава складалася з кількох сцен, переважно імпровізованих. Представляли ярмарок, руське весілля і вибір рабина. В сцені весілля особливо знаменито грав свою роль війт.

Коли прийшлось йому, н[апр.], чистити нагорівшу свічку, то він насамперед втикав пальці за пазуху і отирав їх о голе тіло, потім прикладав їх до рота, а послинивши, знімав «злодія» зі свічки. Вибір рабина відбувався в такий спосіб: до старого рабина приходить купа жидів з молодим кандидатом на рабинську гідність і просять його, щоби проекзаменував кандидата. Він велить їм усім втишитися, виносить величезну книгу і кладе її на стіл. Кандидат стоїть і тремтить. Старий рабин муркоче щось, бере ножа, зажмурює очі й втикає його вістрям у книгу, щоби хто не думав, що він як-небудь присторонно хоче екзаменувати кандидата. Отворивши книгу ножем, він, муркотячи, читає, читає в ній, а потім каже:

– Ну, сину, ось тут стоїть таке питання: чому когут, коли піє, то очі зажмурює?

Кандидат увесь стрепенувся, хапається за пейси, за бороду, махає головою і охає, що таке трудне питання випало на його долю. Його товариші полушептом підповідають йому – один глупіше від другого, що, очевидно, серед слухачів справляє вибухи сміху. Далі кандидат надумався, простується і говорить: Heiliger Cadyk! Я думаю, що когут, піючи, для того замикає очі, бо він уже сю пісню вміє напам’ять.

– Добре, сину, добре! – каже рабин. Знов з попередніми церемоніями розгортає ножем книгу в іншім місці і, помуркотівши, задає друге питання:

– А скажи мені, чому пес, заким положиться спати, мусить обернутися довкола?

Знов турботні жести кандидата, підповідання жидів, аж поки по глибокій розвазі кандидат не здобувається на відповідь:

– Heiliger Cadyk! Пес для того се чинить, бо шукає, чи дехто не поклав йому подушки під голову.

– Добре, сину, дуже добре!

Слідує третє питання такого самого глибокого філософічного змісту:

– Коли два пси біжать за зайцем, один із них білий, а другий чорний, то перед котрим заєць дужче тікає?

Відповідь, гідна такого питання, була така:

– Заєць дужче тікає перед білим, бо думає, що сей роздягся до сорочки, щоби швидше за ним бігти.

Коли кандидат отак знаменито відповів на всі три питання, старий рабин признавав його спосібним бути рабином і його наслідником. Жиди піднімали радісний крик, заводили танець довкола нововибраного, котрий вітав їх віршованою промовою. Не треба й додавати, що ціла вистава, крім ролів хлопських, велася в мові польській.

На тім представленні був присутній ректор семінарії і деякі каноніки, а також численна світська публіка з міста, звісно, тільки прошена.

Додам іще, що д. Стоковський з великим ентузіазмом згадує про віршу Михайла Попеля, учасника польських конспірацій 1830-тих років, арештованого в Самборі 1836 р., товариша Ценглевича. М. Попель, русин з роду, засуджений був 1842 р. на довголітню тюрму в кріпості, з котрої увільнила його аж амністія 1848 р. В тім році видав він по-руськи латинськими буквами агітаційний листок «Ohłaszenyje M. Popela». Пізніше був він бурмістром Самбора, де живе й досі. Вірша його, написана в 1830-тих роках по-руськи на взір таких же віршів Ценглевича, мала титул «Русин на празнику». Була се довга поема, мала около 600 стихів і була ще в 1840-вих роках вельми популярною серед руської і польської молодежі, котра переписувала її дрібнісіньким письмом на малих свитках паперу.

Позаяк вірша ся досі ніде не була друкована, для того подаю тут бодай ті невеличкі її фрагменти, що збереглися в пам’яті д. Стоковського, і виражаю при тім бажання, щоби хто-небудь у Самборі зволив видобути повний її текст від автора, поки той ще жиє. Д[обродій] Стоковський подиктував мені тільки ось які уривані шматочки з неї. Початок вірші, котрий тоді служив за оклик привітання між польсько-руськими конспіраторами, був такий:

На здоров’я вам, братове,

На погибель ворогам!

З дальшого контексту д. Стоковський нагадав отсей куплет:

Ей та много, та многонько

Погадати маєм ми,

Тільки тихо і тихонько,

Щоб не вчули вороги.

Одним із найсильніших місць поеми була слідуюча тирада проти німців:

І дивіться: з тамтих сторон,

Де ані добрешуть пси,

Не долетить чорний ворон,

Не допіють когути.

З тамтих сторон в край наш впасти,

Коби стрічня, коби дич,

Мордувати нас з напасти,

А наш хліб як їдж, так їдж!

Але почкай, пся голото!

Хоч нас вже зі шкіри дреш, –

Взяв-єсь срібло і золото,

Але коси не возьмеш.

Бо як русин, шапку вбакир,

В руці косу вже підніс,

То триста ти дідьків в матір!

В мишу діру, німче, лізь!

Хоча отсі рядки не показують в д. Попелю великого поета, то все-таки вірша його має для нас не мале значення як документ історико-літературний, і я ще раз уклінно прошу всіх, хто мав би можність добути її повний текст, як також евентуально інші твори д. Попеля і його товаришів, щоб зволили переслати нам їх до опублікування.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 408 – 410.