Джерела про уманські події

Іван Франко

Свої уваги про поему уманського студента М. Д. розпочну оглядом відомих досі мемуарів про уманську різню. Такий огляд доконче потрібний уже хоч тому, що досі в означуванні та цитуванні їх панує значне баламутство.

Мемуари про уманську різню можемо розділити на кілька груп, які визначаються тим, що кожна з них має дещо спільного в фактах, їх групуванні й тенденції; очевидно, користуючися ними, історик мусить мати се в тямці і прикладати до тих реляцій відповідну критичну міру.

Перша група – се мемуари василіанські. Маємо їх три, а власне той, який опублікував уперве Е. Рачинський у Познані в р. 1842 на остатньому місці своєї збірки як виписку з актів василіанського монастиря в Умані і який автор праці, уміщеної в тій же збірці Рачинського яко Rozdział І, цитуючи з нього багато уступів, приписує якомусь Тучапському, буцімто василіанинові, що був наочним свідком різні і якимось чудом урятувався від неї.

[Подаю тут докладний опис сього рідкого видання. На окладці з сірого паперу маємо в лінійній рамці головний титул: «Obraz Polaków i Polski w XVIII wieku. Poznań, w drukarni na Garbarach Nr 45. 1842», а в трьох листовках рамки: Bunt – Żeleźniaka – i Gonty.

На головній титуловій картці читаємо: Bunt hajdamaków na Ukrainie w r. 1768. Opisany przez J. Lippomana i dwóch bezimiennych. Wydane z rękopisu przez Edwarda Raczyńskiego. Poznań, w drukarni «Orędownika» na Garbarach. Nr 45. 1842.

На непагінованій другій картці міститься Przedmowa, а далі йде без ніякого окремого титулу Rozdział І, зложений із 14 § (стор. 1 – 99) і дописки, зробленої кимось іншим, не автором сеї праці: «Przeczytawszy rękopism opisujący zamieszania krwawe w Ukrainie 1768 roku wynikłe, jako także dobrze o tern wiedzący wyrażam» – далі (стор. 99 – 100) йдуть уваги того іншого автора, зібрані в 6 пунктах.

Далі йде окрема титулова карта: «II. Rzeź Humańska czyli historya rewolucyi zrobioney przez Żeleźniaka i Gontę: napisana rzetelnie, wiernie, dokładnie przez znajdującego się w tejże okropnej rewolucyi». Ся реляція, поділена на п’ять «Wiadomości», тягнеться до стор. 180.

Далі знов окрема титулова картка, а на ній ось який титул: «III. Opis krótki rzezi w mieście Humaniu od czerni ukraińskiej dnia 20 miesiąca czerwca 1768 roku zdziałanej». Ся реляція, що тягнеться від стор. 183 – 221, має на початку титул: «Z akt klasztoru humańskiego księży bazylianów wyjęto», а на кінці дописку: «Jako ten opis rzezi wiernie przekopijowany jest z akt klasztoru humańskiego, na to się przy wyciśnięciu pieczęci własną ręką podpisuję. W Humaniu d. 2. miesiąca grudnia 1787. X. Jozafat Morgulewicz, rektor klasztoru Humańskiego. Macewicz V. R. Z. S. B. W». На тій же стороні ще коротка нотатка видавця про спомини Кребсової. – Іван Франко.]

Се авторство оперте зовсім ні на чім; про василіанина Тучапського в Умані в ту пору не маємо ніякої відомості, а тим менше про його урятування з різні. Натомість маємо зовсім докладні відомості про всіх василіан, які в часі різні були в Умані і погибли там.

Щобільше, з реляції о. Корнила Сорочинського, про яку скажемо зараз далі, можемо бачити, що отеє, можна сказати, найстарше василіанське оповідання про різню було написане наступником о. Костецького на ректорстві уманської школи, о. Корчинським, який очевидцем описуваних подій не був, а списав своє оповідання швидко по доконаних фактах на підставі свідоцтв та поголосок, зібраних на місці від різних очевидців.

Друге джерело з сеї групи – се згадані вже записки о. Корн[ила] Сорочинського, ігумена василіанського монастиря в Кристинополі, друковані зразу в виданні «Przegląd dziejów polskich, Poitiers, 1839», а передруковані з цінними увагами та доповненням проф. Грушевського в «Записках» (1904, кн. І, ст. 5 – 18).

Сам о. Сорочинський при кінці своєї реляції пише:

«Napisałem to częścią z powieści uciekłych z Umanią, osobliwie x. Smereczańskiego… częścią z powieści jmx. Korczyńskiego, umańskiego rektora po jx. Kosteckim, który mi to po części у na piśmie podał ku pamiątce zabitych» (стор. 17).

[Я написав це почасти з розповідей утеклих з Умані, особливо о. Смеречанського.., почасти з розповіді вельмишановного отця Корчинського, уманського ректора після велебного отця Костецького, який мені це почасти й на письмі подав у пам’ять про загиблих (польськ.). – Упоряд.]

Порівнюючи реляцію о. Сорочинського з василіанською реляцією у Рачинського, бачимо, що Сорочинський майже весь свій фактичний матеріал і всю ідейну будову та освітлення своєї реляції взяв із «Opisu krótkiego», а додав лише свій поплутаний стиль, свої рефлексії та детальніші відомості про василіан, їх місії та деякі факти перед різнею (бунт Харка 1766 р.).

До тої самої групи належить і наша поема. І тут головний фактичний скелет згоджується з оповіданням о. Корчинського; і тут автор у мотивуванні та освітленню різні не бачить нічого іншого поза те, що добачив о. Корчинський. Та проте майже на кожнім кроці при описі самих кривавих подій в Умані бачимо, що пише свідок-очевидець, чоловік цікавий, у якого в пам’яті лишилося багато живих деталів із тих фатальних днів.

Він, очевидно, занадто молодий, займає занадто низьке становище серед діячів понурої драми, щоб міг обняти її цілість, доміркуватися її мотивів. Але він бачить багато дечого, і в оповіданні тих деталів не дає себе баламутити повазі о. ректора і преспокійно заступає його подання деталями і малюнками, суперечними з його реляцією. І власне в таких місцях його оповідання, іноді мляве і риторичне, коли ходить о загальні погляди та характеристики, набирає незвичайної живости і барвності.

Друга група – се реляції дітей уманського губернатора Младановича, а власне дочки Вероніки, замужньої Кребсової [Спомини Кребсової надрукував із рукопису Е. Рачинський в р. 1840 у часописі «Orędownik» і окремою брошурою. На російську мову переклав їх І. М. Рева і видав 1879 р. в Києві п[ід] з[аголовком]: Уманская резня (Записки Вероники Кребс). Перевод с предисловием И. М. Рева. Киев, 1878, стор. 1 – 36, текст Кребсової – стор. 15 – 33. – Іван Франко.], і сина Павла [Спомини Павла Младановича вийшли 1862 р. в Варшаві. – Іван Франко.]; до сеї групи треба зачислити також спомини Ліпомана, який оповідає з виразною тенденцією – оправдати і звеличати Младановича.

Кребсова писала свої спомини не зараз по фактах, але аж 1827 р., тобто бувши 77-літньою бабусею. В її оповіданні обік правдивих деталів стрічаємо масу фантастичних видумок. Так і видно, що вона про ті незабутні дні оповідала сотки разів різним людям, оповідала в різних часах свого життя, а все зі свідомою чи несвідомою тенденцією – збудити до себе милосердя та зацікавлення.

Під впливом тої тенденції одні факти затиралися в її пам’яті, інші росли до гігантських розмірів, зливалися з іншими або двоїлися. Деякі з тих помилок виказав уже д. Рева, але їх там далеко більше, як показує детальне порівняння її оповідань з василіанськими реляціями, далеко ближчими до фактів і хоч також тенденційними, то в іншім напрямі.

Те саме ще в більшій мірі треба сказати про спомини Павла Младановича, який в часі різні мав ледве сім літ, а написав свої спомини ще пізніше, ніж його сестра.

Щодо споминів Ліпомана, то з ними вийшла досить кумедна історія, спричинена першим їх видавцем гр[афом] Рачинським. Усі, хто опирався на його виданні, полягаючи на його титулі, вважали твором Ліпомана статтю, поміщену п[ід] з[аголовком] «Rozdział І»; можливо зрештою, що й сам Рачинський був певний, що власне се й були спомини Ліпомана.

Сей твір справді інтересний з многих поглядів, дає багато звісток, невідомих звідки інде, і силкується змалювати уманську різню на широкім тлі тогочасного українського життя. Се не спомини, а радше проба монографії уманської різні; автор її знає не лише василіанську реляцію «Opisanie krótkie», але також спомини Кребсової, про яку, зрештою, згадує лише тільки, що вона жила ще в р. 1828 (значить, сам він пише значно пізніше), та користується ще й іншими невідомими нам матеріалами.

Вже сама згадка про Кребсову, що бувши в р. 1768 під час різні 18-літньою панною, мала в р. 1827 повних 77 літ, повинна була навести істориків на думку, що твір, поміщений Рачинським як розділ І його збірки, не може бути твором Ліпомана. Адже сей Ліпоман пару літ по різні прибув в Уманщину вже дозрілим мужем і коло 1830 р. мусив би був мати 90 – 100 літ.

І справді, рукопис Оссол[інських], із якого ми передруковуємо поему М. Д., містить у собі також спомини Липомана, але ті спомини ідентичні не з компіляцією, поданою у Рачинського як розд[іл] І, але з реляцією «znajdującego się w tej okropnej rewolucyi», тою, що подана у Рачинського як розд[іл] II і складається з п’ятьох «Wiadomości» нерівного об’єму.

Твір, поданий у Рачинського як розділ І, твір пізній, невідомого нам автора і походження (з допискою ще іншого автора) так і лишається тим, чим назвав його д. Рева – політичним памфлетом, хоча винуватити Ліпомана в його авторстві нема ніякої підстави.

Щодо дійсних споминів, чи то «Wiadomości» Ліпомана, то вони, сказавши по правді, мало чим ліпші від споминів Кребсової. Ліпоман сам не був свідком подій, збирав свої відомості про різню пару літ пізніше, переважно в сфері двораків та офіціалістів Потоцького, і виявляє виразну тенденцію реабілітувати Младановича навіть з потоптанням історичної правди. Певна річ, щодо часу написання його спомини значно ближчі описуваних подій, ніж спомини Кребсової, а тим паче Павла Младановича, але щодо легковірності та поквапності в осуджуванні подій і людей він не уступає Кребсовій. Його споминами треба користуватися дуже обережно і все тільки в зіставленні з іншими реляціями.

Зовсім окремо серед тих реляцій стоять спомини Адама Мощенського, опубліковані уперве ще 1839 р. в «Przeglądzie dziejów polskich» частково, а 1858 р. в Познані вповні [П[ід] з[аголовком] Pamiętnik do historyi polskiej w ostatnich latach panowania Augusta III i pierwszych Stanisława Poniatowskiego, przez Adama Moszczyńskiego. Poznań 1858. Про Уманську різню тут говориться на стор. 126 – 151. – Іван Франко], на жаль, нетямучими видавцями, які і в назвах, і в самих оповіданнях допустили масу помилок.

Мощенський також не був свідком подій, живучи переважно в Варшаві та крутячися при королівськім дворі. Але з’їхавши 1775 р. в Уманщину, він зібрав дуже інтересні відомості від різних людей (пор. його спомини, стор. 151), а що найважніше, був здібний глянути на цілу справу очима, не затемненими місцевою політикою, з ширшого погляду, з далеко більшим розумінням тайних політичних пружин і тої спеціально української магнатської політики, яка тут, без сумніву, грала визначну ролю, а якої не розуміли (хоч підозрівали її) василіани та діти Младановича.

Не дають майже нічого для опису різні, хоча важні для історії усмирения гайдамаччини щоденні записки генерал-майора Кречетникова, надруковані в московських «Чтениях» 1863 р. Бодянським [Журнал генерал-майора и кавалера Петра Никитича Кречетникова, главного командира корпуса Е. Ц. В. Императрицы Всероссийской о движении и военных действиях в Польше в 1767 и 1768 годах, издал О. Бодянский. Москва, в университетской типографии 1863, стор. 1 – 205 + XI стор. передмови Бодянського. До журналу додано ще збірку листів, писаних до Кречетникова в 1767 і 1768 роках на 114 сторонах. – Іван Франко] і перекладені також на польську мову [Польське видання вийшло в серії «Pamiętniki z ośmnastego wieku», том XIV, у Познані 1874 р. п[ід] з[аголовком] «Radom i Bar 1767 – 1768. Dziennik wojennyh działań jen. – maj. Piotra Kreczetnikowa, z rosyjskiego oryginału przełożył P. K. Stolnikowicz-Chełmski» (8-ка, стор. 256 + Х сторін передмови і 15 сторін дописків). Перекладач не каже, де був надрукований російський оригінал, тільки загально подає, що він появився «w pismach peryodycznych rosyjskich». Із переписки Кречетникова вибрано самі лише листи Репніна, а пропущено (нечисленні) листи Нумерса, Чернишова і і[нших]. Зате додано при кінці два листи Репніна і Квяткевича до Салезія Потоцького. – Іван Франко].

Небагато нового дає мемуар, мабуть, якогось спольщеного русина-уніата, поміщений у рукоп[исі] Оссолінських у Львові, ч. 163 і перекладений на російську мову та надрукований у «Киевской старине» 1882 р., т. І, стор. 522 – 529 п[ід] заголовком «Описание бедствия, постигшего Умань и всю Украину в 1768 году». Хоча сей мемуар був писаний рівночасно з подіями ще перед усмиренням Коліївщини, то все-таки автор писав його досить далеко від Умані, по слухам, і в описі уманських подій подає немало хибного, а в освітленні факту стоїть зовсім на становищі мемуарів першої групи. Не відомі нам ближче спомини кс. тринітарія Брусиловського, написані по-латині і переховані в бібліотеці Краківського університету, рукоп[ис]. ч. 4504; лиш невеличку дрібницю цитує з них д. Равіта [Fr. Raw i ta Gawroński, Historya ruchów hajdamackich, t. II. We Lwowie 1901, стор. 197.]. Сі спомини в усякім разі повинні знайти собі місце в наших «Записках».

Примітки

Яворський (Значко-Яворський) Мелхиседек (Матвій Карпович; 1716 – 1804) – український церковний діяч, ігумен Мотронинського монастиря на Чигиринщині (1753 – 1768). Прагнув за допомогою Росії позбутися церковної унії. Нерідко трактувався як натхненник Коліївщини.

Жаботин – село, тепер Кам’янського району Черкаської обл.

Ризине (Ризина) – село, тепер Звенигородського району Черкаської обл.

Костецький Гераклій (? – 1768) – ректор уманської василіанської школи, місіонер із Кристинополя (нині Червоноград). Убитий гайдамаками в Умані.

Кристинопіль – тепер місто Червоноград Сокальського району Львівської обл.

Содом – місто у древній Палестині. За Біблією (Кн. Буття. 18 – 19), Бог знищив це місто дощем із сірки й вогню за розбещеність його мешканців.

…передруковані з цінними увагами та доповненням проф. Грушевського в «Записках» (1904, кн. I, ст. 5 – 18). – Йдеться про публікацію: Okrucieństwo w Umaniu на Ukrainie (ЗНТШ. – 1904. – Т. 57. – Кн. 1. – С. 5 – 24) зі вступною заміткою М. Грушевського « й листи про Коліївщину. Подав Аристарх Крижанівський» (с. 2 – 4).

Чернишов Захар Григорович (1722 – 1784) – російський політичний і військовий діяч, генерал.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 483 – 506.