Аналіз тексту поеми

Іван Франко

Для характеристики того становища, яке займає наша поема в ряді мемуарів про уманську різню, розберемо декілька деталів, порівнюючи оповідання нашого автора зі звістками інших мемуаристів. Та поперед усього кілька слів про самого автора та час написання його поеми.

Про себе самого автор поеми дає небагато звісток. У рядку 789 він говорить, що його ім’я починається на М, а прозвище на Д. Титул поеми, коли він автентичний, стверджував би, що автор у р. 1768 був учеником уманської школи. Се стверджує, зрештою, й текст поеми, бо в р[ядку] 791 автор говорить про себе, що його заскочила хуртовина в Умані як студента і що разом з іншими студентами гайдамаки й йому дарували життя, а якийсь Гармокрацький заопікувався ним та не дав йому пропасти в завірюсі.

Із рядків 139 («Tu nasi, tu i ze stron szlachta, urzędnicy»), 167 («Otóż iest z naszych dóbr nowina» і т[аке] і[нше] видно, що автор причисляв себе до мешканців Уманщини, а властиво до верстви людей, яка завідувала добрами уманського ключа, що належали до київського воєводи Салезія Потоцького. Як такий, він по всякій правдоподібності був римо-католиком.

Щодо часу написання поеми маємо один деталь, який дає вам цінну вказівку. Оповівши в рядках 407 – 416 (за о. Корчинським), як отаман козаків Потоцького Тилик під час різні хотів винести з костелу sanctissimum, щоб охоронити його від зганьблення, він додає:

Może też Bóg dla tego Tylikowi w Lwowie

Wolność wprędce sporządził, dał życie i zdrowie

[Може, тому Бог Тиликові у Львові

Свободу невдовзі дарував, дав життя й здоров’я (польськ.). – Упоряд.]

Виходить із того, що Тилик, бувши по різні ув’язнений і відданий полякам, попав у ту партію гайдамаків, яких відіслано до Львова і вжито до примусової роботи і які 1772 р. по забранні Галичини Австрією були випущені на волю.

[Про се ось що пише Мощенський: декрет щодо покарання смертю всіх гайдамаків виконано «wyłączywszy tylko komendanta lwowskiego, pułkownika Korytowskiego, któren tego samego dekretu nie spełnił. Jemu przyprowadzono przeszło 60 osób młodych, silnych i bardzo zdrowych ludzi. Ten zamiast kazać ich powiesić wziął ich do fabryki swojej i wymurował niemi pod ów czas jedne z najpiękniejszych kamienic w rynku miasta Lwowa, trzymając ich w miejscu zdrowem bezpiecznem, karmił ich za to i odziewał, że mu służyli do fabryk, і do czasu zabrania Lwowa przez Austryaków, gdzie wtenczas uwolneni z aresztów popowracali do domów» («Pamiętnik», ст. 150). – Іван Франко].

(…за винятком лише коменданта львівського, полковника Коритовського, який того самого декрету не виконав. Йому приведено понад 60 молодих осіб, сильних і дуже здорових людей. Той замість наказу їх повісити взяв їх до своєї фабрики і вимурував ними на той час один із найгарніших будинків на ринку міста Львова, тримаючи їх у здоровому й безпечному місці, годував їх за це і зодягав, і йому служили до фабрик до часу зайняття Львова австрійцями, коли одразу були звільнені з арештів і вернулися додому (польськ.). – Упоряд.).

Значить, ті рядки могли бути написані не швидше як при кінці 1772 р.; зрештою, вся поема могла повстати не швидше як по написанні споминів о. Корчинського (false Тучапського), бо, як було згадано, в головному вона опирається на тих споминах. На жаль, ми не маємо докладної відомості, коли були написані спомини о. Корчинського ані написана також на їх основі записка о. Сорочинського; в усякім разі всі три ті твори були писані ще в 70-их роках XVIII віку, бо о. Корчинський умер перед 1779 роком; того року ректором уманських василіан, безпосереднім чи посереднім наступником о. Корчинського був уже о. Пазаревич [Eug. Heleniusz, Wspomnienia narodowe. Paryż 1861, стор. 231].

Не маючи наміру розбирати всіх деталів нашої поеми в порівнянні з іншими споминами про різню і надіючися зробити се колись у окремій монографії, я обмежуся тут на освічення деяких деталів.

Візьмім хоч би події з понеділка д[ня] 20 червня, коли гайдамаки підійшли під Умань. Автор праці, поміщеної у Рачинського під розд[ілом] І (назву його псевдо-Ліпоманом), дає в § 7 (стор. 38 – 41) опис тих подій, на око зовсім логічний, а направду зовсім фантастичний. Отже, виходить так, що по від’їзді сотників із Умані по доконаній присязі минуло три дні, про козаків ані про гайдамаків не було ніякої чутки. Геометр Шафранський, що, «Jak się później pokazało, wprzódy zostawał w służbie króla pruskiego a przeto znał wojskowość» [Як згодом виявилося, спершу був на службі в пруського короля, й через те знав військову справу (польськ.). – Упоряд.] (ст. 39), констатує, що в таборі за містом міститься коло 6000 осіб шляхти і що прибувають усе нові втікачі.

Той сам Шафранський третього дня (по відході козаків) завідомляє Младановича

«iż dostrzegł zbliżający się pułk kozaków humańskich, któren zastanowił się około lasku zwanego Greków».

[Що помітив наближення полку уманських козаків, який зупинився біля ліска, що зветься Греків (польськ.). – Упоряд.]

Коротка радість поміщених в Умані швидко змінилася на тривогу, коли той сам Шафранський швидко потім «przybiegł z smutnem uwiadomieniem», що надходять гайдамаки і що Гонта вітається з ватажком гайдамаків. Зараз потім козаки з гайдамаками

«rzucili się na rzeź zostających w taborach osób, co znajdującym się w mieście dawało się widzieć»

[Кинулися різати позосталих у таборі осіб, що бачили ті, хто був у місті (польськ.). – Упоряд.].

Головним джерелом сеї історії були записки Кребсової (вид[ання] Реви, стор. 19 – 21), хоча наш автор декуди буцімто простує її надто вже явні недорічності. Кребсова не подає, коли відбулася присяга Гонти, але, оповівши її сцену, пише: «По виїзді Гонти з міста протягом чотирьох днів від полковника Обуха не було ніякої звістки».

Нарешті прибігає Шафранський, який із своєї башти глядів люнетою, і завідомляє, що надходить Гонта. Кілька мінут пізніше він побачив гайдамаків і зараз же завважив також, що Гонта вітається з Залізняком.

«За сими словами він збіг із башти і почав на швидку руку доводити до порядку ті дві гармати, що стояли на брамі, обернені до нового міста, а Ленартові поручив дбати про інші брами. На всіх напав величезний страх. Гайдамаки почали поперед усього забирати тих, що були в таборі під Грековим лісом, а всіх їх там було до 8000 душ».

Всю абсурдність сих обох оповідань зрозуміємо аж тоді, коли з реляцій дійсного Ліпомана, о. Корчинського (псевдо-Тучапського) і з нашої поеми переконаємося, що ніякого шляхетського табору під Грековим лісом не було, тільки там власне розтаборилися були козаки; що геометр Шафранський зовсім не грав ніякої ролі в сьому епізоді, а відомість про його пруську службу та воєнні здібності повстала з переплутання його з пруськими вояками, що д[ня] 19 і 20 були в Умані; що геометр Шафранський не міг командувати над капітаном Ленартом і не міг поручати йому інших брам, які в часі появи гайдамаків були вже затарасовані; що під Уманем появилися не насамперед козаки, а потім гайдамаки, а навпаки, і що сталося се не три ані чотири дні по присязі сотників, а власне другого дня, бо присяга відбулася в неділю, д[ня] 19 червня.

Страшна різня безоружного табору під Грековим лісом, де по реляції Кребсової мало протягом не означеного ближче, але дуже короткого часу, згинути звиш 8000 людей, по реляції Ліпомана переміняється на замордування одного бернардина (ВН, 12), а по далеко правдоподібнішій реляції нашої поеми на замордування двірського рахмістра Нелюбовіча та не означеного ближче, але в усякім разі невеликого числа шляхтичів та жидів, яких гайдамаки захопили чи то в домі того Нелюбовіча, чи то на уманському передмісті, що лежало за обсягом фортифікації.

Візьмім другу обставину: розмір катастрофи.

В своїй передмові до збірки мемуарів з р. 1842 Рачинський говорить, що

«w rzezi humańskiej padło ofiarą wyuzdanej wściekłości pospólstwa kilkadziesiąt tysięcy ludzi bezbronnych, niewiast, dzieci».

[В уманській різні полягло жертвами розгнузданої люті поспільства кількадесят тисяч безборонних людей, жінок і дітей (польськ.). – Упоряд.]

І тих кількадесят тисяч повторяють за Рачинським усі пізніші польські історики, яким подобалося з уманської різні, остатнього епізоду в ряді многих подібних, зробити свідоцтво нечуваної дикості, жорстокості, віроломності українського народу.

А погляньмо лише, на чім оперте те число? Автор компіляції, поданої у Рачинського під тит[улом] «Rozdział І» (псевдо-Ліпоман), подає число вимордуваних в Умані «do 20 prawie tysięcy osób» (ст. 59 – 60). Дійсний Ліпоман оповідає, що в р. 1760 вся Уманщина не мала більше як 30 000 людності (ВН, 104); правда, він подає сю цифру тому лише, щоб піднести незвичайний зріст сього ключа під управою Младановича, та все-таки за 18 літ сей зріст не міг бути такий, щоб утрата 20 000 людей не зробила ніякої замітної пертурбації в розвої краю, як се бачимо фактично в Уманщині, де майже безпосередньо по усмиренні розрухів усе входить у свою звичайну колію, а Йосиф II, переїздячи 1787 р. через Умань, міг любуватися красотою та багатством сього краю [Пор. Е. Helenijusz, Rozmowy o polskiej koronie, t. І. Kraków 1873, стор. 561. – Іван Франко].

Правда, Кребсова, щоб довести число помордованих до якнайбільшої суми, кілька разів говорить, що переполох перед різнею нагнав з усеї України стільки шляхти й жидів, що не то що в місті не було де поміститися, але ще за містом, під Грековим лісом, стояло табором більше як 8000 душ, які потім зараз при першій появі гайдамаків були вирізані.

Ми зазначили вже, що се оповідання зовсім фантастичне, що ніякого такого табору шляхтичів та жидів біля Умані не було; та й що за розум був би стягатися з усеї України в місце, безпосередньо загрожене різнею, і тут стояти за містом у неукріпленім таборі?

Зі споминів о. Корчинського (псевдо-Тучапського) ми бачимо, навпаки, що шляхта зовсім не стягалася такими купами до Умані, бо вже по доконаній тут різні гайдамаки, розходячися відси, мордували панів і жидів по найближчих селах і містечках: у Гранові, Теплику, Дашеві, Монастирищі, Гайсині, Богівці, Ладижині «і po wsiach pobliższych» (ст. 211). А щодо самого переповнення Умані, то й тут записки о. Корчинського стоять на реальному грунті: він, описуючи великий стиск в Умані, говорить, що

«samych possesorów, prócz innych obywateli, liczono natenczas w Humaniu 226, studentów zaś, z których ledwie który uniknął śmierci, na czterysta» (190).

[Самих посесорів, окрім інших мешканців, нараховано на той час в Умані 226, а студентів, з яких лише дехто уникнув смерті, – чотириста (польськ.). – Упоряд.]

Правда, щодо студентів, себто учеників василіанської школи, треба пригадати, що в ту пору вже були почалися ферії і що многі з них мусили вже роз’їхатися, та й тих, яким гайдамаки дарували життя, було не зовсім так мало; бодай Кребсова, описуючи сцену хрещення, оповідає, що «було нас багато», а наша поема говорить, що кожний із гайдамацьких старшин вів вибраних до хрещення «każdy swoją trzodą» (ряд. 496), отже значними купками.

Але що важніше: з усіх, хоч і як пересолених, мемуарів не видно, аби в часі різні погиб хоч один значний український пан; потерпіли майже виключно двораки, посесори та офіціалісти Потоцького.

І ще одна інтересна обставина. Всі записки про різню згоджуються в тім, що вона відбулася в білий день і тривала досить коротко; автор нашої поеми подає тривання всього розруху на п’ять годин; коли ж будемо тямити, що різня живих людей – то не косовиця, що люди одні боролися, інші втікали, ховалися, що зрештою вся та різня мала в собі епізоди, яких значення досі не вияснено: якісь переслухування (бодай Младановича), стинання деяких людей катівським мечем, отже, ніби по засуді; коли зважимо далі, що від різні не потерпіли ані властиві міщани та передміщани Умані, ані чужоземні купці, вірмени, турки та москалі, що мали в Умані свої склепи (які також лишилися нетикані!), то переконаємося, що балакання польських мемуаристів та істориків про кількадесят чи хоч би лише 20 тисяч жертв різні треба зачислити до міфології так само, як вирізаний табор під Грековим лісом.

Автор нашої поеми, хоч сам за іншими подає число вирізаних на 18 тисяч, дає, одначе, можність зовсім іншої, реальнішої оцінки того числа. Оповівши, як трупи помордованих пару день лежали непохоронепі, поки не зачали гнити, і як потім на розказ Гонти їх вкидано до криниці біля замку, він каже:

Bo dół na kilkadziesiąt łokci wysokości.

I ten ieszcze nie pełny od tylu tysięcy,

Trzeba było z za miasta trupu ieszcze więcey

Zwozić z pól, lasów, wody, by był dopełniony

[Бо дно на кількадесят ліктів завглибшки.

Та ще воно не було повним від стількох тисяч,

Треба ж було з-за міста трупів ще більше

Звозити з полів, з вод, лісів, щоб було заповнене (польськ.). – Упоряд.]

Прийнявши навіть, що криниця була глибока не на «kilkadziesiąt łokci», а на 60 сажнів, як подає Липоман і інші мемуаристи, ми все-таки зрозуміємо, що більше як 2 ½ – 3 тисячі трупів у неї не могло влізтися, і се буде по всякій правдоподібності максимальна сума осіб, що були замордовані в Умані. Певна річ, і се була немала катастрофа, а доконані при тім жорстокості мусять зворушити всяке чутливе серце; але історикові, який щокроку в історії натикається на сто раз більші і страшніші події, нема чого виходити з рівноваги і роздирати свої ризи; поперед усього ж його обов’язок – придивитися уважно до всіх деталів події і не допускати до того, щоб гуляли по світі такі вдесятеро прибільшені цифри, скомпоновані чи то безумним переляком, чи явною тенденцією – звалити на когось не лише його власну, але й свою вину.

А тої вини з польського боку, здається, було далеко більше, ніж хочуть признати польські історики. Поминаємо вже те майже незрозуміле безголов’я, коли не сказати трусливість Младановича і уманських поляків, що відчинили брами кріпості, хоча могли боронитися хоч пару день, поки би не надійшла їм підмога; але як виправдати становище гетьмана Браніцького, що хоч стояв табором не дуже далеко від Умані, ані пальцем не кивнув, щоб захистити се місто від гайдамаків, хоча мав на се часу щонайменше три дні (18, 19 і 20), коли вже не було ніякого сумніву, що напад піде на се місто?

Спомини Мощенського дають нам ключ до розв’язки сього питання. Говорячи про бунт Залізняка й Гонти, він каже про нього: «któren miał pozór, że zrobiony był z poduszczenia Rosyi, choć w samej rzeczy z innych powodów nastąpił» (Pamiętnik, 12).

Правда, докладно він не виявляє, що то були за «inne powody», але вводить нас дальшим своїм оповіданням в одну з численних тоді скандальних фамілій них історій, а власне в історію князя Любомирського, який 1767 р. признав себе божевільним і позволив розділити свої добра між дітей, але, викрадений жінкою з Варшави, у Львові на контрактах попрогравав та попродав значну часть тих дібр, почав домагатися судової касати своєї декларації і вислав двох своїх ніби комісарів, авантурників Бобровського і Волинецького на Україну, щоб відібрати ті добра назад у його посідання. До тих дібр належала також Смілянщина. Але завідателі дібр не хотіли прийняти комісарів Любомирського. Тоді ті удалися до Пулавського, маршалка барської конфедерації,

«prosząc go, by ich uznał konsyliarzami konfederacyi… a za to oni mu obiecali kilka tysięcy zbrojnych kozaków przyprowadzić na wzmocnienie wojska konfederacyi» (Pam[iętnik], 131).

[Просячи його, щоб визнав їх дорадниками конфедерації… а за це вони обіцяли йому привести кілька тисяч збройних козаків на зміцнення війська конфедерації (польськ.). – Упоряд.]

Пулавський, розуміється, пристав. Що ж була та Барська конфедерація? Се був оружний протест шляхти проти союзу Польщі з Росією, проти короля Станіслава-Августа яко союзника Росії і проти інавгурованої ним релігійної толеранції, особливо супроти православних. Через приступлення обох псевдокомісарів до конфедерації справа фамілійного скандалу Любомирських була вивішена, так сказати, на політичний дзвін.

Ті, що держали руку божевільного князя-марнотратника, опинилися в ряді оборонців самостійної Польщі та католицизму, а сторонники декларації Любомирського з р. 1767 і прав його спадкоємців робляться раптом сторонниками короля, союзу з Росією і релігійної толеранції в Польщі.

В Смілій прийшло до конфлікту, і псевдокомісарів не допущено до замку, де були козаки «leżni»; комісари скликають родових козаків, починають здобувати замок, але не можуть, бо родові козаки не хочуть бити своїх товаришів. Тоді комісари велять тим козакам іти з собою до Бару; якийсь шмат дороги козаки йдуть, але від села Острої Могили завертаються назад.

«Pamiętać trzeba, – додає Мощенський, – że Wołyniecki oddalając się ze Smiły groził chłopstwu i kozakom, że przyjdzie wojsko konfederacyi wycinać ich w pień» (Pam[iętnik], 135).

[Слід пам’ятати, що Волинецький, відходячи зі Сміли, погрожував селянам і козакам, що прийде військо конфедерації вирубати їх упень (польськ.). – Упоряд.]

Що такі погрози йшли не від самих псевдокомісарів Любомирського, але носилися, так сказати, в повітрі, на се маємо доказ у сучасній польській вірші, опублікованій мною в «Записках» (т. VIII, misc[ellanea], 3 – 11). І справді, кілька день по від’їзді комісарів надійшов відділ війська, конвоюючи сімох гайдамаків, засуджених на смерть, що мали бути страчені в Смілій. Польський уряд, що не мав ані одної роти для оборони Уманщини перед гайдамаками, мав, одначе, «cztery chorągwie pancerne i husarskie», що мали асистувати при вбиванні на палі нещасних гайдамаків.

Козаки, прийнявши се військо за конфедератське, втекли до Росії, до Переяслава, де до них пристали запорожці і повели їх назад у Смілянщину – очевидно, для оборони «правного порядку», тобто короля і його авторитету проти анархії конфедератів. Як сказано, Мощенський тут не договорює, приплутує фальшивий патент цариці Катерини, який буцімто дав Залізнякові ігумен Мелхіседек, але його оповідання ставить перед нами ситуацію зовсім ясно: гайдамаки стають в обороні королівської поваги проти самоволі конфедератів.

Почуття, що так воно було справді, виявляється декуди знехотя і в інших мемуаристів. Ліпоман, оповідаючи про смерть Гонти, каже:

«Dwa pasy wytrzymał i dwa dni cierpliwie żyć mógł. Trzeciego dnia dopiero ryknął. Zaczął króla wspominać, że wolę króla namawiającego wypełnił» (BH, 177).

[Два паси витримав і два дні терпеливо міг жити. Лише третього дня крикнув. Почав короля згадувати, що волю короля, який його підмовляв, виконав (польськ.). – Упоряд.]

Око в око стара історія з Хмельницьким, якого козаки зразу виступають також в обороні королівського авторитету проти самоволі магнатів і покликаються на королівські листи. Чи були направду такі листи, чи ні, – самі поголоски про них показують джерело, з якого вони виплили, а власне те почуття, що бунт ішов не проти короля, а радше в інтересі королівської власти.

А коли так, то нам буде ясне, чому Браніцький, інтимний сторонник короля, ані пальцем не кивнув, щоб боронити сторонників конфедерації в Смілій і в Умані. Та, може, й ще одно буде нам ясне: чому Младанович не посмів опиратися Гонті та гайдамакам і відчинив їм уманські брами. Гонта чи то сам, чи через своїх парламентарів мусив вияснити йому, що козаки з гайдамаками поборюють ворожу королю конфедерацію і що, опираючися їм та стоячи за конфедератами, Младанович стає не лише проти короля, але також проти свого безпосереднього зверхника і хлібодавця, київського воєводи Салезія Потоцького, що також був прихильником короля.

Цікаве світло на сю справу кидають також записки Кречетникова. Отже, під д[нем] 17 червня він пише, що вислав того дня партію москалів з поручником Кологривовим до Умані – не на поміч загроженому місту, а тільки з наказом «наблюдать, чтобы бегущие от турецких границ возмутители (себто конфедерати) не прошли на Полесье».

Кречетников знає вже, що в Уманщині вибухли селянські розрухи, і наказує Кологривову

«с ними вооруженною рукою впредь до приказа не поступать, а только благосклонно уговаривать, чтобы шли в домы свои и жили б спокойно, ибо уже конфедераты все разрушены, следовательно, и они ни от кого притеснены быть не могут, к тому же я с войсками в здешней стороне для наблюдения тишины и покоя нахожусь» («Журнал», 171).

Виходить із сеї зовсім інтимної, отже, ніякою політичною тенденцією не забарвленої записки, що Кречетников ще 18 червня, три дні перед різнею, мав відомість і таке розуміння, що бунт в Уманщині вибух проти конфедерації, від якої селяни і козаки боялися якихось «притіснень».

До речі сказати: сам Кречетников при усмиренні гайдамаків в Умані не був, і все те, що оповідають Кребсова, Ліпоман та псевдо-Ліпоман про побут Кречетникова в Умані (Кребсова кілька разів повторяє, як він говорив з нею, показував їй Гонту в ямі, і все величає його князем), про січення Гонти й інших ватажків день у день прутами, – усе те треба зачислити до байок, сплоджених кровожадною фантазією тих «бідних жертв» української «tłuszczy». Захоплення гайдамаків під Уманню доконали поручник Кологривов і висланий йому до помочі д[ня] 24 червня полковник Гур’єв.

Нарешті, ще кілька уваг про хронологію подій. І тут польські мемуаристи та пізніші історики напустили стільки туману, що годі розібратися. Зачнімо спочатку. Барська конфедерація, що була відповіддю шляхти на ухвалу варшавського сейму (замкненого д[ня] 6 марта н[ового] с[тилю], а 23 лютого ст[арого] ст[илю] 1768 р.), зав’язалася в перших днях марта того ж року, а вже 15 червня Пулавський з головною силою в Бердичеві по кількаденній облозі піддався Кречетникову.

Упадок конфедерації випередив на цілий тиждень уманську різню – се вказує вартість фраз деяких польських філософів, буцімто Коліївщина підрізала останнє зусилля поляків до рятування державної самостійності (Helenijusz, op. cit. II, 14, 27); правда, щоб хоч як-будь підперти таке твердження, сей автор без церемонії твердить, що гайдамаки зайняли Умань «w niedzielę Zielonych świąt dnia 28 maja, w dni 10 po rozpoczętym buncie» (op. cit., II, 34).

Але що говорити про такого декуди попросту невідомого чоловіка, як Геленіюш, коли найновіший «історик» Коліївщини, д. Равіта, зводячи докупи і ніби критично розбираючи всі джерела, подає таку хронологічну схему: звістки про бунт Залізняка в Смілянщині «rozniosły się z wczesną wiosną» (Hist[oria] ruchów hajd[amackich], II, 218); в понеділок д[ня] 17 червня «przed św. Janem» Гонта і Залізняк, сполучившися вже перед тим, підступають під Умань (II, 224); різня в місті відбувається, очевидно, дня 18 червня, хоча сей сам автор додає своїм епічним стилем «trzy dni strasznych i trzy nocy trwała krwawa uczta hajdamacka» (II, 245).

Далі він за Ліпоманом подає, що гайдамаки в Умані панували «od św. Jana do Spasa» (II, 250), та вже кілька сторін нижче подає на основі журналу Кречетникова, що перша партія коліїв (780 козаків польських і 65 запорожців) була ув’язнена д[ня] 27 червня, а друга партія з 900 людей д[ня] 29 червня (II, 263, 269).

Коли б д. Равіта був потрудився заглянути до календаря, був би легко міг переконатися, що Св. Івана по старому стилю (бо так датує Кречетников) припадає д[ень] 24 червня, а Спаса (Преображеніє) аж 6 серпня, що, отже, балакання польських мемуаристів про панування Гонти «від Івана до Спаса» – така сама нісенітниця, як і більшість інших деталів, поданих ними.

І тут наша поема дає нам хронологічну канву далеко вірнішу від інших польських споминів. В нотках під текстом поеми маємо три дати: до рядка 150, де мова про присягу Гонти: «W niedzielę się stało», – каже автор у тексті, а в нотці додає: d. 19 Junii. Отже, д[ня] 19 червня була неділя, значить, Св. Івана припадало в п’ятницю.

Друга хронологічна нотка до рядка 209: «W poniedziałek dzieje się o drugiej godzinie» – нота: d. 20 junii. Значить, від присяги Гонти до його сполуки з гайдамаками минуло не чотири дні, як каже Кребсова, не три, як хочуть інші, а не цілого півтора, тобто мало що більше як 24 годин.

Остатня хронологічна дата до рядка 469: «Trwało od iedenastey pięć godzin, nie więcey», – себто так довго тривала різня в Умані, а до сього тексту нота: dnia 21 Junii.

Отже, в вівторок, на три дні перед Св. Іваном була різня і тривала не, як хоче д. Равіта, три дні і три ночі, a «pięć godzin, nie więcey». А вже д[ня] 27 червня, три дні по Св. Івані, тобто в понеділок, маємо перший рапорт про ув’язнення великої партії «польських козаків», тобто Гонти з його козаками, московською командою; значить, панування гайдамаків тривало несповна тиждень, а не до Спаса.

Розуміється, що й реляції Кребсової та Ліпомана про хитрість москалів при арештуванні гайдамаків, а спеціально Гонти та Залізняка, або зовсім фантастичні, або значно пересолені; рапорт полковника Гур’єва малює діло далеко простіше:

«Прибувши під містечко Умань, він знайшов табор “грабівників” і післав до них поручника Кологривова з тим, щоб вони піддалися. Але ті, не допускаючи його до себе, почали стріляти; тим-то він, бачачи їх супротивлення, зараз атакував їх і, не давши їм станути в воєнному порядку, всіх забрав» («Журнал», 175).

Що ся суха реляція має за собою більше правдоподібності, ніж романтичні історії польських мемуаристів, доказує знов-таки сама хронологія: Гур’єв вирушає з містечка Линця до Умані д[ня] 24, а д[ня] 27 Кречетников уже втягає його рапорт у свій журнал, знач[ить], числячи два дні на дорогу його війська до Умані, а хоч би лише півдня на їзду гонця з Умані до Кречетникова, побачимо, що Гур’єв станув під Уманню не швидше, як ніччю на 26 і що зараз того ж дня або вночі на 27 він і захопив гайдамаків; коли тимчасом та хитрість, яку московський комендант виконує у польських мемуаристів, потребувала би щонайменше три дні часу або й більше.

[В нотці лише згадаю ще одну віршовану реляцію про Коліївщину, з якої уривки цитує згаданий вище Геленіюш (Івановський) у другім томі своєї «Rozmowy o polskiej koronie» (стор. 15 – 17) – се спомини нібито

«naocznego świadka pana Serwacego Prus Socharzewskiego, komornika kijowskiego, który wierszem o tej rzezi i konfederacyi Barskiej pisał pod tytułem: “Echo ukraińskiej rzezi na Polakach i Żydach roku 1768 spełnionej”»,

[…наочного свідка пана Сервація Прус Сохаржевського, коморника київського, який віршем про ту різню і Барську конфедерацію писав під назвою: “Echo ukraińskiej rzezi na Polakach i Żydach roku 1768 spełnionej”» (польськ.). – Упоряд.]

Де обертається рукопис тої вірші, д. Геленіюш, розуміється, не згадує; з того, що він цитує з неї, можемо бачити хіба одно, що пан Сервацій пише дуже дрантивими віршами, але зате про уманську різню та про всю Коліївщину не знає нічогісінько гідного уваги. Чи не буде весь той Сохаржевський і його «Echo» простою видумкою пана Геленіюша? Від польських «істориків» вроді сього пана можна всього надіятися. – Іван Франко.]

Примітки

Монастирище – тепер селище міського типу, районний центр Черкаської обл.

Гайсин – тепер районний центр Вінницької обл.

Конела – село, тепер Жашківського району Черкаської обл.

Гранів – село, тепер Гайсинського району Вінницької обл.

Киблич – село, тепер Гайсинського району Вінницької обл.

Дашів – тепер селище міського типу Іллінецького району Вінницької обл.

Тульчин – тепер місто, районний центр Вінницької обл.

Ладижин – тепер селище міського типу Тростянецького району Вінницької обл.

Карнівка – село, тепер Могилів-Подільського району Вінницької обл.

Уласенко Пантелеймон (? – ?) – сотник надвірних козаків, загін якого, посланий придушити гайдамацьке повстання, перейшов на бік повстанців. Після захоплення гайдамаками Умані проголошений комендантом міста.

Балта – тепер місто, районний центр Одеської обл.

Шило Василь (? – ?) – керівник одного з гайдамацьких загонів.

…коло Кривого… – Очевидно, йдеться про село теперішнього Сквирського району Київської обл.

Конфедерати – польська шляхта, яка зброєю утверджувала ухвали своїх політичних нарад-конференцій (зокрема Барської 1768 р.).

Браніцький Франтішек-Ксаверій (1730 – 1819) – польський політичний діяч; гетьман.

Могилів – тепер місто Могилів-Подільський, районний центр Вінницької обл.

Серби – тепер село Гонтівка Могилів-Подільського району Вінницької обл.

Кам’янець – тепер місто Кам’янець-Подільський Хмельницької обл.

Потоцький Франтішек-Салезій (? – 1772) – польський політичний діяч, воевода київський (від 1756 р.).

Мощенський Адам (1742 – 1823) – польський політичний діяч, історик; учасник Барської конфедерації.

«Przegląd dziejów polskich» – збірник історичних матеріалів у чотирьох томах, що вийшов у Пуатьє 1839 р.

Кречетников Петро Микитович (1729 – 1793) – російський військовий і державний діяч, генерал. Командував російськими військами, придушуючи Коліївщину. 1790 р. призначений генерал-губернатором Малоросії.

…в московських «Чтениях»… – Йдеться про «Чтения Московского императорского общества истории и древностей российских», історико-літературний журнал, що його у 1846 – 1848 та 1858 – 1877 рр. редагував О. Бодянський.

Репнін Микола Васильович (1734 – 1801) – російський політичний і військовий діяч.

Теплик – тепер селище міського типу, районний центр Вінницької обл.

Пулавський (Пуласький) Юзеф (1704 – 1769) – польський політичний діяч, один із співтворців Барської конфедерації.

Станіслав – Август (Понятовський; 1732 – 1798) – польський король у 1764 – 1795 рр. Під час Барської конфедерації вагався між співробітництвом із Росією та спробами порозуміння з конфедератами.

Любомирський Станіслав (1704 – 1793) – польський державний і політичний діяч, власник значних маєтків в Україні. Задекларував зречення від них, однак невдовзі вимагав скасування цієї декларації.

Остра Могила (Гостра Могила) – тепер село Ставищенського району Київської обл.

у сучасній польській вірші, опублікованій мною в «Записках»… – Йдеться про публікацію: Франко І. Вірша про Барську конфедерацію // ЗНТШ. – 1895. – Т. 7. – Кн. 3. – С. 3 – 11.

Катерина II Олексіївна (Софія-Фредеріка-Августа; 1729 – 1796) – російська імператриця (з 1762 р.).

…на ухвалу варшавського сейму… – Йдеться насамперед про зрівняння в правах католицького й некатолицького (так званих дисидентів) населення Речі Посполитої.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 506 – 520.