Український переклад
Іван Франко
Короткий опис польським віршем великого лиха у цілій Україні, а насамперед тиранської різні в місті Умані, сповненої і скоєної Максимом Залізняком, запорожцем, найпершим ватажком, за намовою Мелхиседека Яворського, ігумена мотронинського, найперше збунтованого, а потім приєднанням Ґонти, сотника уманського, зміцненого на польському і жидівському народі року 1768, здійснений студентом шкіл уманських для вікопомної пам’яті усьому світові – зібрані і складені вірші
Тільки-но Україна з попелу піднялася,
В якому, скільки людська пам’ять тямить, жила,
Тільки-но неврожайне дерево плід дало,
З якого всепалення Богові здійснитися мало,
Тільки-но, кажу, хижацтво втомилося звіряче, –
Людей той край поживою до себе манить,
Врожайними дикими степами й лісовими гущавинами;
Йде люд, як Ізраїль, в обіцяну землю,
10 Лише не знаю, чи дійде хтось недосвідчений.
Нехай навіть кроком найшвидшим з Фортуною поспішає, –
Не потрапить до батьківщини без вождя Мойсея;
Або, потрапивши, не довго проживе в тому маєтку!
Плакати треба, не буде каменя на камені.
Бо церкви, костели й вівтарі святі,
Одні побудовані, інші розпочаті,
Монастирів коштовності, скарби України –
Невідомо, що страшне від злих на них зійде.
Замість благословення й монахів молитви –
20 Кров розлита, згіршення, на християн гонитва.
Щонайлегше почувши, цікаво питають:
«У якому ченцеві, монастирі ця злість прихована?
Хай не зветься монахом, кажуть, той,
Хто з християнином замислив підступ хоч якийсь.
Замість того, щоб дикому поспільству дати науку,
Людей бунтує і робить злі справи?»
Відповім незабаром і скажу щиро,
Що та пожежа зайнялася в Мотронинському монастирі.
Хай цікавість лектора, прошу, трохи почекає,
30 Скажу: це – від ігумена Мелхиседека.
Він, маючи розум природний і набутий,
Що його на славу Бога мав би вжити
Обов’язково, замість тієї слави –
Подвійні від священика злочини скоїлися.
Був кілька літ ігуменом у Мотронинському монастирі,
Де польську волость Смілянську неуніатською називав,
Сусідню з російською околицю іншого обряду, –
Не чинив ніякого там для душ порядку.
Та що кажу, не чинив! Охоче, дуже багато:
40 Сам загинув, багатьом убив душу й тіло.
Заманював людей звідусіль буцімто богослужінням,
Смертельний гріх невинності чинив без огиди.
Тому часто відпусти з пожертвою бували,
Щоб гріховній розпусті була воля.
Підбунтував темний люд ревністю віри:
Палають в Україні таємні пожежі.
Видає універсал, від позову закритий,
Що ксьондз, поляк, жид буде впень вибитий.
«Лише таємно народові хай кожен повідомляє,
50 Що є воля російська нині з Переяслава,
Щоб кожен козак, кожна людина були напоготові –
Трапиться в восьмому році при червоному молодикові».
Сталося за його волею, є усім охота,
Нема гріха, дозволене від попа безчестя.
О мудросте проклята, шалена й запекла,
Не від Бога набута, а родом із пекла!
Ти міцний фундамент віри заклала
Проклятої, такою й сама є і до того була!
Впаде той фундамент проклятий разом зі сектою,
60 Кров’ю й смертю християн підтятий.
Ой, буде тобі самому невдовзі біда:
Хто комусь яму копає, зазвичай в неї падає.
Тоді вже Мелхиседек, будучи в цьому певний,
Виїздить за кордон буцімто з жалем ревним:
«Чи розбійники посунуть, чи конфедерати,
Щоб я міг монастир враз зі своїми братами
Врятувати». Просить у начальника команду, щоб залога
Була дана якась, – благатиме Бога.
Так підступом документ отримує
70 Від будь-якого близько офіцера.
Не туди звертається, а на Запорожжя.
Який мерзенний викрут, безконечний Боже!
Все владнав із старшиною з тим документом;
Диявол добре допомагає, хутчіше
Веде на залогу небагато козаків:
Із Запорожжя Максима – ватажка, Залізняка.
Звідти й колись розпуста пливла до Сміли,
Звідти по Україні скрізь поширювалася.
Тому пише наказ з печаткою москаля,
80 Що той велить конечно, – не лише дозволяє –
Вирізати жидів, поляків – обов’язок віри!
Невіра робить більше поганські почвари.
Дає благословення від імператриці
Вибрати кукіль – поляків – з російської пшениці.
Та не буде довгим пшениці панування:
Зжата, зв’язана в вогні пекельнім згорить.
Він іде далі в Польщу від того кордону,
Не маючи двох десятків запорозької кінноти.
Взяв патент полковника від Мелхиседека –
90 Так хутко до цього рангу з простої людини!
Дивно те, що до рангу солдатської зброї
Розбійницьких військ належить, а не до священичого, священик
Мотронинський, бо не священиком – поганином може бути,
Що в пекло люд веде нібито дорогою віри.
Взяв зле благословення, поки сів на коня швидко;
Охочий за ним – не він за охочим – волає.
Яка швидка ревність – за віру битися!
Недовірки хочуть вірним усім життя відібрати.
Адже тобі й у жидівства, хоч і невірного,
100 Відбирати життя не годиться, й поготів у свого ближнього.
Зібралося кілька сотень, поки дійшли до Сміли;
Вже, либонь, українські втіхи закінчилися.
Плачуть жиди і шляхта, їхні малі діти, –
Чи єгипетська неволя в тім краю починається?
Ріжуть по селах і в містечках, невинну кров проливають.
0 мій Боже! Які жертви тобі приносяться!
Колись у Старому Заповіті палили худобу,
Тепер із чесних християн є жертва свята.
Колись жертовними руками приносилася,
110 Тепер із жертводавців тобі честь і слава.
Дали свідчення найперше в місті Жаботині,
Де не одна невинна людська голова гине.
Вибившись із підданства, били панів, пань, –
Вже чинять це зі своїми завзяті сміляни.
Що ж скажу про інших, про Корсунь, про Канів!
[А] про ярмарок у Богуславі хто добре розкаже!
Те саме робилося в містах, селах, полях – повсюди
120 Вже поляка і жида на світі не буде!
Гонили облавами з полів, нетрів, як звірів, –
Так роблять правовірні з ревності у вірі!
Де запопали жидів, шляхту, в лісі чи на полі, –
Вибирали з пшениці насіння бур’яну.
О, проклята пшенице, не пшеницею звана,
Куколю, святе насіння твоє від диявола.
Не з такої пшениці Бог жертву приймає;
Кукіль Йому принесено в жертву.
Зжаті снопи йдуть на славу Господу Богу,
130 А женці підуть чортові на довгій головешці.
Вже ця страшна звістка йде по Україні,
На Поділлі, Київщині, на Волині відома.
Цю тиранську безбожність люто чинять піддані,
Смерть образливу відкидають: замість послуг держава
І замість данини від власних підданих
Зазнає руїни в долі і в житті.
В Умань, наче у фортецю, збираються всі,
Не знаючи, що там будуть до смерті ближче.
Тут наші, тут зусібіч шляхта, урядники,
140 Тут жидівство тиснеться з усієї околиці
І студенти, що зосталися в чималій кількості,
Сподіваються: якщо станемо в оборонному порядку
Й козаків кілька сотень кінних, крім піхоти,
Драгунів кількадесят, – хай там які списи,
Вдаримо й переможемо, а по купівлі коней
Прийшли пруські жовніри, візьмуться до зброї.
Тож, згідно з ухвалою воєводства вибрані,
Жовніри під нашу команду передані.
Досить рад, йдемо з усім військом у поле
150 По Ґонту, щоб він дотримав слова.
Хай присягне перед нами. У неділю це трапилося,
Що присягнув і поїхав, не дуже гаючись.
При цьому пруський поручник з ним раду радить:
Гарматами командує, бійниці закладає.
Бачачи уряди, що сперечаються, що один одного лає,
Що не знають, хто з них старший, – виїхав з Умані.
Наказано багато води набрати в бочки…
Вчиняють сварки, тримаючи руки на рукоятях.
Але щораз ближче до вуха нагадують,
160 Що ввечері в суботу вирізано в Лисянці.
З урядників мало там було, либонь, не було жодного;
Францисканця одного з псом повішено.
Шляхту, жидів вибито, маєток забрали,
Навіть костел, монастир цілком пограбували.
Ті кажуть: «Що робиться! Змилуйся, о Боже!»
Інші вголос: «Цього ніяк не може бути».
Не вірите, – ось вам з наших маєтків новина:
Вже вирізана, спалена недавно Ризина,
А шляхта, що доми свої в тім селі боронила,
170 Тиранської смерті зазнала з жінками й дітьми.
Бо не лише ноги, руки терпіли потяті,
А й дитячі нутрощі, списами вийняті,
У повітрі літали. Жах! Немає від Ґонти
Відомостей – отже, певний бунт.
Утім, приходить звістка, що вже полковники
Обух і Магнушевський пішли до кордону,
Вигнані геть із війська, якщо хочуть жити:
Такий абшит полковники нарядили,
Давши їм по козакові, з ласки чи зрадою,
180 І кілька коней в погоню за ними їдуть.
Обуха не зловили; а Магнушевський
З натхнення конвой відсилає, каже: їдь у світ.
Сам, дременувши кілька миль, відпочиває в ярі,
Бачить згори кількох людей, що їхали в парі,
І, засівши за пнем, зблизька стріляє
Зі штуцера: один упав, інші кинулися врозтіч.
Так за кордоном своє врятували життя
Совине, яким мали в Умані заплатити,
Бо Гонта клявся: «Коли вас застану,
190 Жахливішу, ніж іншим, завдам смертну рану».
Гонта ж, сам зоставшись, з військом радить раду:
«Охоче подав приклади вірності присязі,
Але, хоча й куми один, другий, третій,
Котрі в мене тримали і я в них дітей, –
Чинять проти мене підступні дії:
Воєводи листи приховують, до мене написані.
Не прощу, а маю ще лист від Залізняка,
Щоб не боронити жодного жида й поляка,
Бо спротивився б цілій Росії
200 ї своєї від меча не зберіг би шиї.
Охоче слід допомагати, бо такі укази,
Щоб наші життя й маєтки були неушкодженими.
Керівництво, військо, панове, а ви що скажете?»
Крикнули: «Хочемо покласти з вами хоч би й життя!»
«Дякую й відпишу оце до полковника,
Який затримується, бо його страх збирає
Вдарити на нас, – хай до Умані поспішає,
Швидко наша допомога його вимоги потішить».
У понеділок о другій годині
210 Видно: військо з ліска, що зветься Греків, випливає,
Та не наше, на жаль! Вороже.
Гармати готуй, берись до зброї сміло!
Обоз біля фільварку над ставом збирається,
А розбишацтво вже все передмістя руйнує.
Спершу рахмістр Нелюбовіч зі своєю дружиною,
З донькою, сестрою і сином страшною смертю гинуть;
їхнє обійстя внизу, то щоб місто бачило
Згори, що щось схоже потім і з ним трапиться.
Найважчі їм вигадували тортури;
220 Хоч би й камінне серце, та, дивлячись на це, скинеться:
Голих їх з хати вивівши на місце огляду,
Сікла, колола, стріляла юрба зусібіч.
Поспішаючи, неквапом мук завдають,
Кричучи: «Нехай місто на це ж сподівається!»
Потім іншу шляхту з хат витягують за волосся,
З жидів, що в місто не ввійшли, кладуть густі покоси,
Розбивають скрині, палять доми, стріляють і колять,
Від трупів вода червона – кров’ю обмили землю.
З ям, сховків, ярів, очеретів у місто тікають,
230 У яке, замкнене, їх не пускають.
Крик, лемент, рев слізливий до самих небес,
Видно, що й місто спіткає така ж доля.
Віват, віват, вже Гонта рятувати поспішає,
Вмить він ворога своїм військом оточить.
Справді, видно з-за гори, як знамено жовтіє
І прапорці блакитні вітер розвіває.
Погляньмо: просто йде, на обоз натисне, –
Побачите, як це розбишацтво розприснеться.
Вже підійшов, послухаймо, як зброєю дзвонить!
240 Хоругвою б’є в землю, немовби вицілюється.
Ох, страх! Ох, прикрість! Ох, Боже мій, вже гуртом стоять!
Пропали ми навік зі своєю надією!
Беріться до зброї! Він сам на чолі їде,
А Гонта шапкою махає – не вірмо, бо одурить.
Боберкевичу, бий з гармат та припалюй ядра!
Націлься добре в груди самого Ґонти!
Зачекай, щоб підійшли ближче, аби ручною зброєю,
Якщо не картеччю, скинути їх з коней.
Вже близько, бий же просто! Уже й рев гармати:
250 Скинули вже сотника з коня ядром.
Миттю відступили, бачать – не жарти.
Голота ж, вхопивши тіла убитих, як зайців хорти,
Тягнуть чимдуж туди, де рів,
Боячись, щоб їм куля не втерла носа.
Втім, Гонта, розлючений, кулі й порох дає,
Бо тим вже бракнуло, – рушив усією зграєю.
Із-за валів і з-за хат ударяють снаряди,
Створюючи потай чимраз ближчий підступ до міста.
Але наші з веж, бійниць добре від них відбиваються,
260 Бо ті без рук, без очей, а кульгавих ще куля наздоганяє.
Увечері Гонта підкрався близько попід валами,
Кулі з гаківниць наших підігрівали.
Так цілу ніч раз у раз вогонь безперервний,
З обох боків кулі ллються, як вода з фонтану.
Вже полумиски, таці перетоплюють, кулі виливають,
Боронячись від розбишак, із рушниць палять.
Аж вранці кулю до кулі, що лежали на ринку,
Збирали, віддаючи назад на пам’ятну згадку.
А ватаг Лясконоський, об’їжджаючи довкола міста,
270 На своєму коні спереду невпинно вештається,
Не зважає, хоч на нього зусібіч куля б’є:
«Не жартуйте! Покладаюся на диявольський характер».
Нічого не вдіють – шлють у вівторок вранці
Людину, щоб під містом гасло подали:
«Усім, хто здасться, даруємо життя,
Конфедератів, жидів покараємо належно».
Ленард, поручник, інші, Марковський, хорунжий,
Кричать: «Зрада буде!» Младанович силкується
Думкою своєю, що зле радить, збагнути їхні думки.
280 Тут посланці від Ґонти таємно з хусткою прийшли.
Гарно домовляються, прикривають маскою
Свою ящурчачу отруту: «Тільки жиди загинуть».
А ксьондз-ректор Костецький усе це бачить:
До покути спонукує кожного грішника.
«Кайтеся в гріхах, бо смерть перед очима!
Загинемо всі, жодного порятунку вже немає».
Люди нарікають, страшно лементують,
Вимагають святої сповіді, причастя.
Кілька десятків разів кожен у серці гріх визнавав –
290 Той тим, хто в груди бився, розгрішення давав
Аж до кінця; відтак прощення просити ухвалив,
Щоб один одному провини вибачив.
Тоді початі голоси протинали серце
Гірше, ніж стилети жахливих убивць.
Чоловік з дружиною, жінка з чоловіком прощаються:
«Будь здорова, Магдалено!» – «Будь і ти здоров, Міхале!»
Мати з донькою, син із батьком і навзаєм
Дітей тулять: «Вже бувайте здорові, діточки мої!»
Брат із сестрою, сестра з братом прощаються,
300 Панове собі навзаєм, навзаєм і пані:
«Будьте здорові! Приязнь смертю розривається!»
Поспільство і жидівство також слізьми заливаються,
Також прощаючись, віддає прощення.
Усі стогнуть, зітхають, волають: «На жаль!»
Виходить ксьондз Костецький зі святими тайнами,
Усі навколішки кличуть голосом незбагненним:
«Рятуй нас, святий, кріпкий Творче неба і землі!
Хай невинно не гине християнський люд!»
Обійшовши довкола міста, приходить, де школа,
310 Аж жидівство, вибігши, про рятунок волає.
«Якщо тут Бог істинний, охорони нас, просимо,
Навіки вічні Тобі дякуватимемо».
Ще тієї процесії не закінчили –
Іде керівництво на конях з Остапівки жваво.
Марковський кричить: «Стріляйте!», – а ті не дають.
Младанович Ленарда поручника лає;
Прибігши до гармати, закрив запал полою.
Ось Гонта наближається вже з міною веселою.
Ленард зі злості поїхав, лише слово писнув:
320 «Вже гостей у місті маємо!» Кожен зброю тисне.
Зараз з міста нового вмить палі підтяті,
Вже й трупи розбійників лежать, на льоту порубані.
Тут міщани вхід керівництва з хлібом вітають –
Там у півміста списом людські тіла крають.
Входять Гонта, Залізняк, за ними сотники, –
Асистують без шапок наші урядники,
Просять про милосердя, що біля тої брами
Дуже багатьох убито, і ще не вгамовуються.
Вже й до цієї брами розбійників тиснеться дуже багато.
330 До костелу панство й убозтво пхається.
Один вийшов на амвон і говорить проповідь:
«Ваші мосці панове! Ваші мосці пані!»
Глумливі речі, що «не раз нас звідси проклинали
Ваші ксьондзи-поганці, схизмом називали.
То і я нині, схизматик, відберу вам життя.
Що ж мені, невірні, тепер на це відповісте?»
А зійшовши, зразу «Бийте!» своїй юрбі каже.
Кожний як свого, за чуба враз з костелу тягне.
Колять, мучать, стріляють, здирають одежу –
340 Глумляться, забирають життя, честь.
Зловили Водовського, ксьондза-вікарія,
У рові замучили навпроти цвинтаря.
Підскарбія під дзвіницею кололи, сікли,
Хоч біля святого місця з цим світом розпрощався.
Дружина, довідавшись про Божий вирок,
Схожою смертю гине вслід за Бенедиктом.
Младанович при Ґонті йде на поруках,
Жінка кричить, терплячи вже тиранську муку:
«Рятуй мене, Рафаїле!» Той каже: «Шановний пане
350 Гонто, помилуй!» А Гонта: «Що з тобою буде –
Сам не знаєш». Та [гірша справа] у василіян:
Там в каплиці досить було студентів і панів.
Левицький, віце-ректор, ксьондз, святу месу править,
Розбійники грабуванням цінностей займаються:
З келій, хорів, з-під вівтаря витягають скрині,
З захристії – шухляди й церковне начиння.
З притомних панів стягають одежі й черевики:
Одні ніби скидають, щоб другий був узутий.
На вівтарі всівшись, стягає взуття,
360 Штани бере й черевики – Богові така честь!
Доки меса свята закінчилася, криваві жертви
Всередині чинять і знадвору поганські машкари.
Кров поранених у каплиці по підлозі тече,
На подвір’ї ще більше мученицькою смертю гине.
Гожевський старий із сином, Сочинська зі своїм мужем,
Лаїк від меча катівського, ті – від різної зброї.
Марковський був близько від каплиці, з подвір’я свого
Ведений на місце смерті, босий і в лосині;
Випросив дозволу Богові подякувати,
370 Зо чверть години крижем полежав і пішов на муки.
Коли вже всіх з каплиці випровадили
І мученицький похід їм на той світ влаштували,
З ксьондзів покалічених познімали шати,
Після меси святої забравши ризи,
Одразу віце-ректора й паламаря,
Третього – проповідника – з волі отамана
Поясами зв’язали пліч-о-пліч,
Штовхають босих, у сорочках, ведуть на муки.
Точать, носять і п’ють різні вина з льоху.
380 Нікого не маєш, не знаю, що за причина.
Один кинувся на амвон, де ксьондз-ректор лежить
Скалічений, змордований, лишень в одежині
Тіло не розсипане, – штовхає на цеглу згори,
До решти [хоче] порвати в нього всі нутрощі.
Зірвав з грудей розп’яття і на землю кинув,
Глумливо топчучи; знову до ксьондза вернувся,
За волосся сіпає, тягне і по землі товче,
Питає: «Отче ігумене, а де твої ключі?
Де монастирські гроші, де шляхетські склади?»
390 Ксьондз Костецький сказав: «У льосі». Несила терпіти.
Розірвуть кати безбожні, а якщо не застали,
Бо спершу вино точучи, маєток забрали,
Як звірі дикі, сильно розлючені,
Перед льохом ріжуть впень, той шаблею ранить,
Той стріляє, третій коле. Повіки склеплює
Мученик святий, у небі корону заслуговує.
Коли вже костел, каплиці, де Богові честь чинять,
Стали, спустошені, розбійницькою печерою:
Образи постріляні, поколені, подерті,
400 Розп’яттям повторно рани відкриті,
Списами, кулями, колоті, потоптаннями знищені,
Плюванням і викиданням на двори знеславлені.
Взуття на зав’язках беруть у винагороду,
В ризи вбравшись, ідуть до Венери,
Монстранції на срібло обухами б’ють,
Із чаш святих меди й горілку п’ють.
Тилик, отаман із наших, до каплиці входить,
Причастя з кіоту, хоча це й не годиться,
Несе, взяте в корпорал, до церкви побожно:
410 Та списом зрадник якийсь ударив затято
В чашу; частиці з неї на землю впали.
Інші також прибігли до нього, заїлі,
Причастя святе топчучи, з землею зрівняли;
Тилик ледь утік, ті чашу сховали.
Те польське святая святих було для студента,
А руське причастя спожив віце-ректор.
Може, тому Бог Тиликові у Львові
Свободу невдовзі дарував, дав життя й здоров’я.
Тепер що діється в місті й на ринку!
420 Багато крові християнської пішло уроздріб!
Що кажу, уроздріб, бо вона має міру,
А тут, разом змішавши зі старою релігією,
Як із джерел чи з фонтанів так щедро точать,
Що в крові люди з кіньми аж по кістки ходять.
Одні з плечима, раменами й вухом відтятим
Мечем страшним катівським, нині з ратуші взятим,
Інші в голови й руки шаблями поранені,
Треті колені, пострілом аж до стіп скривавлені
З криком гучним і плачем по місту бігають,
430 Тих з льохів, гір, сховків потайних виганяють.
Голі, з шат роздягнуті панни й юнаки,
Кров’ю тільки прикривають сорому вінці;
Плоть жінок гола волосся тягне, муж без одежі –
Чи гріх вигнання з Раю покутують?
За містом – таборами сміляни за здобиччю
І з сіл тутешньої волості, а також мешканці передмістя
Тих, що з міста тікали, по бур’янах гонили,
Обдерши, киями, косами й сокирами били.
Навіть коли з менших когось зловили жінки,
440 Кличучи Гриця, Петра, Івася, Микиту,
Самі прачем, коцюбою, «коліть ножем, дітки!» –
Так синів закликали до безчестя матері.
І скрізь, як за звіром, хорти гончі в’ються,
У місті ріжуть, стріляють і до смерті б’ють.
Що за крики, лемент предивними голосами
Від жидів і християн – волосся стає дибки.
Тих, що живуть і чують, страшна туга взяла;
Воліють, щоб їх краще земля живцем пожерла.
Бо коли, раніше вигнана, хоч німа, худобина
450 До міста вбігла – воли, корови й телята,
Нюхаючи трупи, лижучи кров і неприродно ревучи,
Самі пси нерозумні страшно скавчали.
Не чутно, щоб били з самих небес громи –
Чи Потоп світу, чи спалення Содому.
Досить шалена завзятість їхньої грубої натури
Не могла терпіти плачу німого сотворіння,
Бо псів, що зграями вили, – стріляли,
А худобу жалісливу з міста виганяли,
Бо їх німа худобина жалю навчала,
460 Якого вони, люди, над людьми не знали.
Ще живі деякі між трупами лежали,
Коли хлопство зібралося криваву вже одежу
Здирати, й коли помітило дихання в тілі,
Дрюками било, товкло милосердно.
Інші, дуже поранені, не важучи життям,
Від болю «ґвалт» кричали, просили добити.
Хлопство охоче вчинок робить милосердний,
Якого не вчинив би поганин невірний.
Тяглось це від одинадцятої п’ять годин, не більше,
470 Вирізали вісімнадцять, як рахують, тисяч.
Геометр Шафранський зі своїм слугою сиділи
На вежі, все бачачи, ті ж про них не знали.
Вже стало тихенько, аж кілька прибігло
По здобич, у двері стріляли, аж один поліг,
Другий мав сильну втіху; тривога, до гармат!
Заточили, дали вогню, аж ото фанати
Нагорі в слугу поцілили, той гине,
А на пана через суфіт кров з нього тече;
Бачачи її, Шафранський сам відкрив ворота,
480 Розуміючи, що тих багато; не вірить – голота.
Тоді, згори пхнутого, сокирами рубали,
Різних мук завдаючи, аж душу вийняли.
Того часу Младанович був при Ґонті живий.
Ту тривогу взято за справжній підступ:
«Ти пустив нас до міста, причаїв зраду!»
Гонта каже: «Вмить тебе трупом покладу».
Рубав насамперед абияк своєю ординкою в голову,
А на списи козацькі дав життя половину.
Тут зі ставу, з очерету ведуть Стажинського
490 У свитці, босого, без шапки, урядника фільваркового,
Якому б напевне життя дарували,
Щоб люд не підбурював, караний ним
Давніше, а так – рад не рад – розпрощався з тілом,
А ті, тішачись, кажуть: «Він і я так хотіли».
Сотники, отамани вже вибраних ведуть
До церкви для охрещення, кожен своє стадо.
Є там жиди, жидівки, також із молоді,
Поголені, помиті і в польській одежі,
Є з християн чоловіки разом із дружинами,
500 Обох статей і станів дітки,
Що з волі Господа Бога живі зостались
Та через труп, через два скачуть, нарікають.
Бо жінка чоловіка бачила, чоловік міг – жінку,
Сестра брата бачила або ж брат сестру,
Донька матір, син – батька або й навпаки.
Ох, як ото там в серці жалібно і дивно.
Тіл хоронити не можна, а сумління наказує,
Заплакати з жалю важко – яке ж тяжке зітхання!
Привівши до церкви, священиків кличуть,
510 В кубки води наливши, враз хрещення повторюють
Католикам із жидами; самі в блуді блукаючи,
Думають з дурним попом, що хрещення чинне буде.
Однак котрий до наших, хоч вже поза унією,
Позосталих, трапився, добру опінію
Мав, що гарно кажуть, тому хрещення не повторювали,
Лише під час молитви їх миром помазали.
По хрещенні завели нас до дому Багатого,
Варту дали, щоб кривди не було нікому.
Потім тих, хто сподобався, керівники розбирали
520 По сотнях, тих найбільше, кого до хресту тримали.
Бачили ми в обозі багато гарних речей,
Як і те, що один з одним при поділі сперечаються.
Одежі, хутра, тонких тканин велика скирта була,
Також міді, грошей жахлива могила;
Коли все поділили частинами на сотні,
Дуже один з одного своїми вихваляннями кепкували:
«Я був більш азартний, шляхти, жидів більше
Побив, а ти жодного! Йди пасти зайців!
Тому мені більша пайка належить із поділу,
530 Бо я з відвагою виступав жваво, не повільно».
О, в світ покликаний лицарю з виноградника!
До тих, що руки складають, стаєш у панцирі.
То ж за цю звитягу маєш певну обітницю:
Йди скоро по лаври слави аж на шибеницю.
Крім того, що в інших срібло і золото забрано,
Сам за дев’ять тисяч продав поламані
Залізняк до Києва три скрині купцеві,
Які певно варті більшої пошани.
А трупи на сонці спечені, опухлі, як скляні,
540 Зо три дні лежать на місці, черв’як точить рани,
Кров шкаралущею стала, тирани ж не велять
Хоронити, чужі люди також не наважуються.
Аж міщани просили: «Важкого смороду
Не можемо витримати, хіба що йти з двору».
Аж тоді позганяли з близьких сіл підводи,
Наказали криницю відкрити, ту, що для води
Була за урядування комісара Гожевського
Добрим коштом вибрана, однак не згодилася,
Бо недостатньо води, скеля загородила, –
550 Наповнилася кров’ю, ропою там, де вода мала бути.
Так трупи, що лежали, як якісь потвори,
Стягають найрізніші, й непотрібні мари:
Хоч одних шанобливо вкладають на вози,
Іншим на ноги, руки й шиї мотуззя
Накладають, тих гаком тягнуть, а коли вже донизу
Християн разом із жидами кидають спільно,
У трупа, поки до дна долетить, розсипляться кості,
Бо дію на кількадесят ліктів завглибшки.
Та ще воно не було повним від стількох тисяч,
560 Треба ж було з-за міста трупів ще більше
Звозити з полів, з вод, лісів, щоб було заповнене,
А ті трупи псами, свинями і звіром поїджені.
Не досить того, бо щоразу тягнуться охочі
До війська – з різних місць вигнана мерзота,
Кожному команда для відважної спроби
Дана, щоб убити дві або три особи
Чи зі шляхти, чи з жидів, – це залюбки робили:
Самі в лісах знаходили і, привівши, вбивали.
А вже коли не могли знайти в цій волості,
570 То з інших міст вели, свою бездоганність
Доводячи: окрім різних убитих з Соколівки,
Монастирищ, Гайсина, Конели, Росівки,
Гранова й Киблича, Дашева, Тульчина,
З деяких сіл, містечок, а також із Ладижина,
Вихваляючись здобиччю, багатьох убили,
За це у війську старшинами поставлені були.
Які вітання, тріумфи! Віншують і п’ють:
«В полку новий офіцер!» Щедро з гармат б’ють.
Ось так швидко до рангу збіжать три ледаща:
580 Двох-трьох жидів уб’ють – офіцерами стають.
Підеш за свої заслуги на ступінь високий,
Витягнуть тебе посторонком на гак без зволікання.
Вже все сплюндрували шановні лицарі ці,
Не подарували навіть ксьондзові-уніатові,
Що був парохом церкви Миколая
Святого: туди напала їх велика зграя,
Більш ніж п’ятсот нагаїв старенькому дали,
До неба відправили, гроші забрали.
Перший по полковникові Ласконогий волає:
590 «Кращий, ніж кат, офіцер!» Карав Собєкола
Франішка, який був під каменем сховався:
Знайденого з кількома козаками звоював.
Цей розпусник, покладаючись на своє чорнокнижництво,
Над усім військом у полку мав гору й відвагу,
В ризи вдягався, пив із чаш меди,
Бив сотників та й інших призводив до розбрату
Так, що військо налаштував проти себе.
Трапилося раз і другий вечірнього часу,
Що Хома-осавул з Венерою його перестріває,
600 Бештає, що нам цього робити не годиться.
Канчуком осавула раз-другий ударяє,
Осавул до грудей пістолетом заміряється,
Куля геть відскакує, від землі смалить.
Кричить: «На двір!» Вже біжить, на землю його валить,
Збивши сильно, залишає, а той у пориві
Вставши, з другого стріляє пістолета,
У плече якраз, наскрізь, аж куля випала.
Крикнув і впав на порозі, офіцер неабиякий,
Перед домом Багатого, де в них була зустріч…
610 Грішив таємно і явно і згинув зненацька.
Не одно його тіло при церкві сховали,
З рушниць у повітря лише вогню дали.
О мій Боже, яка ж сталася зміна:
На святім місці кладуть скаженого тирана;
У ямі з жидами святі спочивають тіла, –
Душі тих до неба, і його до неба дісталася.
Приходять до Карпівки і обоз лаштують,
Сотні в коло, гармати при полку шикують.
Вина, меди, горілки п’ють, бенкети справляють,
620 Чисельні музики безупинно грають.
Віват Максим Залізняк, вождь, князь смілянський!
Віват Гонта-полковник і князь уманський!
Віват пан Уласенко, економ з Умані!
Сотники, осавули, віват, отамани!
Постійно Гонта смутний; коли ж утихомирилися,
Промовив: «Не вип’ємо, що ми наварили».
Коли ж усе це закінчилося,
Виправили до Балти якогось Шила,
Давши йому сотню і по кілька коней
630 З кожної сотні вибраних, ошатних і при зброї.
Він, узявши дві гармати на війну, безпечний
Іде мужньо й ошатно, цей вояк бойовий.
Вибив жидів і шляхту, яких застав у цьому краї,
Забрав увесь маєток, повернувшись до коней.
Та в турецькій стороні не мали відваги,
Просили, щоб здобич дав Йоков Ага,
Який відповів, що шерсті не видасть
З чийогось пса, не те що шляхтича чи жида.
Тому вже були назад повернули,
640 Та турки на мості грека убили.
Тому, нарікаючи, у помсту за грека
Через Приску, спаливши її, гультяйство атаку починає.
Шляхта добре відбивається, ті гарматами загрожують,
А інші жінок і добро вивозять.
Убито з Хащоватої тепер отамана,
Тому зграя гультяйська дуже розгнівана,
Зі ще більшою злістю й потугою наступає;
Шляхта, доки куль і пороху вистачає, не здається.
Врешті бачачи, що вже виїхали жінки,
650 Сівши на коней, що були раніше осідлані,
Поїхали. Розбишацтво, вступивши до Балти,
Крім залишених наших навіть туркам насилля
Учинили, поки прийшли на допомогу татари.
Ущент сплюндрувавши, пішли грабіжники.
Яка ж пристрасть до призовів у розбишацтва полум’яна!
Вийшли кінно п’ятдесят, а повернулося триста.
Та вже коло Кривого застав поручника,
Що їх дуже не тішило і сильно пройняло,
Який від донців лише шістдесят коней привів.
660 Залізняк обачно від нього ховається.
Поручник поволі з ним приязнь заводить,
Варту в місті Умані свою розставляє.
Уласенко-економ, бачачи далеко,
За кордон виходить, гроші викрадає.
Одразу трупи, що містом їх ще пси не з’їли,
Наказав загрібати, бо був сморід нестерпний.
За костел, каплицю жалкує,
Йдучи, мовить: «Навіщо таке спустошення!»
Тоді вже укладену між собою приязнь мають,
670 Ходять одні до одних, п’ють, подарунки дають.
Дає йому укази: «Білу Церкву мусимо
Йти здобувати». Поручник мовив: «Підете з нами
Проти конфедератів аж до Бердичева.
Задоволений буде фельдмаршал, що ви – допомога нова».
Крикнули всі: «Добре, підемо з охотою!
За імператрицю готові справді
Кров пролити всю до краплини». Той їх рішення похваляє.
Ті, думаючи, що це правда, сильно йому довіряли.
Просить Гонту до себе й під арешт бере
680 Приватний, кажучи: «Військо стягуй, офіцере,
Щоб я знав, хто захоче коло хліба ходити,
А хто хоче до війська, – таких нам потрібно».
Тож мудрі зосталися, а деякі дурні,
Гадаючи: «Завжди так буде», – до війська збираються.
Поручник, їх зібравши, до полку повідомляє.
Допомога карабінерська зараз вночі стає.
Запрошує Залізняка на чай приготований.
Приїздить. Наказує забити разом з Гонтою в кайдани.
Туман був, дуже темно. Оточили довкола
690 Обоз, у бубни і труби вдарили весело.
Зі сну зриваються п’яні. Страх! Дуже бояться.
До втечі! Та годі, довкола москалі стоять.
По кілька в кожну сотню донців прибігає,
Ратища, списи, рушниці, шаблі забирають.
Хома, полковий осавул, швидко на коня скочив,
Крикнувши: «До зброї!» – і суне в очі
Донцям, вразив одного і списом їх гонив.
Від кільканадцятьох боронився, доти боронився,
Поки поручник над’їхав, тоді й спис кинув.
700 Той на землю його скинув і коня повернув,
Топчучи його копитами. І так їх забрали,
Відлучивши від зборів, як овець виганяли.
Роги зревізували, на купу поскидали,
Запаливши, як раків, угору з порохом били.
Багато в болотах, очеретах (темно ще було)
У шароварах і одежах багатих ховалося.
Тоді з городецького людей нагонили,
Що їх за чуби, як свиней, з болота виволокли.
Над став їх назгонили, де більше води,
710 Але й тієї їм не дано, минулися вигоди!
Бо хоч бочку привезли – доступитися важко.
Сонце пече, пити – ґвалт, аж нутрощам нудно.
Ставлять кожного перед наметом полковника.
Дивляться, де обшитий сріблом або золотом,
Одежа добра, тканини – зараз з них зривають,
А гірше донцям у нагороду віддають.
Списували в реєстрі прізвища, імена,
Звідки родом, де мешкає і чи є жінка.
Потім, дерева навізши, мельників зігнали,
720 Подвійні диби усім поробити звеліли.
Уночі з середи на четвер сильний дощ ллє,
Вітер лютий ураз із дощем безперервно віє.
Ціла ніч минула стоячи, бо ніхто не влежить:
Вода згори і з землі, а всі без одежі.
Дуже щільно на варті стали солдати,
Місця мало, що лиш карабіном сягнути,
Однак Хома й ще багато з них під час нічної бурі
На череві під карабіном проповзли – й утекли.
Вже гроші, збір усякий і значок забрано;
730 Щоб не втікали – забито в кайдани.
Студентів, музикантів, а також ремісників
По ревізії відпустили з волі полковника.
Закордонних, списавши в інший реєстр,
Усіх, разом із Залізняком, під конвоєм у секвестрі
Для лютого покарання в Москву відсилають,
Возячи понад кордоном, вуха обтинають,
Іншим руки й ноги відбивають молотами,
Тим рвуть носи, а інших на смерть січуть батогами
І різними для прикладу цілому краєві
740 Карають добре карами згідно з їхнім звичаєм.
Котрі ж були з польської держави і з такого ж визнання,
З Гонтою до Браніцького тих конвой заганяє,
До рейментаря, який поблизу Могильова
Обозом у селі Сербах став. Спершу голова Ґонти
Полягла за сповнену міру своїх гріхів,
Гідну одержав безчесник покару:
Паси з нього дерли живцем, і серце вирвали,
Руки, ноги відтяли, тоді четвертували.
Інші ватажки також згідно з учинками покарані,
750 У Кам’янець, Львів і далі їх порозсилали.
Яка від інквізиції вина виявилася:
Деякі більшої кари, а деякі мало
Заслужили, тож таку отримали винагороду:
Ті страчені, ті вільно пішли на свободу,
Тим ліву ногу, праву руку відтяли,
Іншим – навпаки, треті над собою ласкаву
Пізнали [руку? – І[ван] Ф[ранко]], котрі ніс, вухо втратили,
Ноги чи руки за кару позбулися;
Деякі звільнені від найменшого ґанджу,
760 Але потім всі померли від чуми.
Знаю, що лектор запитає про Мелхиседека:
Яка цього ченця чекає покара?
Він мав кошт від розбишацтва, збірку знамениту,
Виїхав за кордон до архімандрита.
Але коли виявилися діла його таємні,
Що іменем Синоду печатки вибиті
І що накази давав, щоб шляхту й жидів
У Польщі вирізано, – цього Синод соромиться.
А що він священик і не міг бути, як світський, покараний, –
770 На Сибір до смерті був засланий.
Згадаю й закордон. Уласенко врешті,
Бувши виданий, уже сидячи в арешті,
Отруївся, знаючи, що кари не мине;
Багатий був звільнений; він, підірвавшись, загинув.
Так Бог розлив пияками невинної крові
Для прикладу не залишив тут без покари.
Але й там, здається, про страх, коли й добрі уряди,
Висловив Бог у Святому Письмі, й буде їх судити, –
Що й казати про грішних на цій землі!
780 Йдіть у вогонь, прокляті, що вже палає!
Усіх нас, Боже, збережи від засуду такого!
Тож за звільнення від розбійників покараних і битих
Слід промовити ангельське привітання.
Вже ці осуджені на землі й на небі,
Убивці й убиті бачать одні одних.
Тож і я, що пишу смутного лиха спів,
Прошу за мене зітхнути до Бога.
Ім’я моє М., Д. – прізвище, значить,
790 Пустий мій вірш хай нікого не вразить.
Мене зі школи взяли, життя дарували,
З Божої ласки натхненний, Гармокрацьким званий –
Той сховав мене. Скільки я бачив тиранства й муки –
Те й описав. Хай Богові вічні будуть подяки.
Примітки
Український переклад додано у виданні 2010 р.
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 482 – 502.