5. Вибух повстання в Тарнівськім

Іван Франко

Пора нам тутка поглянути, яке становище занимали супротив готуючогося повстання дві найважніші сили, котрі мусили вплинути на дальший розвій акції, а іменно уряд і хлопи. Уряд, на котрого чолі стояв добродушний і трохи вже здеконцептований архікнязь Фердінанд д’Есте, довголітній губернатор Галичини, довгий час не знав майже нічого о всіх приготуваннях, а й пізніше, в 1845 і в початку 1846 року, коли многі вузлики сприсяження на різних місцях попали в його руки, не підозрівав цілої розтяглості і донеслості сприсяження. Аж в лютім 1846 р., короткий час перед вибухом, урядові отворилися очі.

Інформації ряду прусського, котрий у себе поарештував около 400 провідників повстання, і нові відкриття на найрізніших точках Галичини мусили переконати всіх урядників, що мають тут діло не з теоретичними зв’язками академічної молодежі, але з приготовуючимся повстанням. Недавня безжурність уступила місце паніці, переполохові, безрадності. Особливо тарнівський староста Брайнль, переконавшись, що його повіт єсть центром будущої революції, цілковито стратив голову. Два близькі приятелі Брайнля, а заразом члени зв’язку революційного барон Проспер Конопка і Кароль Котарський зуміли виробити в нім такі пересадні поняття о силі повстанців, що вже від 13 лютого Брайнль о нічім не мислить і ні о що не просить губернатора, як тільки о прислання якнайзначнішої сили військової до Тарнова, запевняючи, що в противнім разі все пропаде.

Конечно, військової сили ніякої губернатор вислати йому не зміг, але повелів якнайшвидше поарештувати тих людей, в котрих можна би догадуватися начальників повстання, отже, в першім ряді обох братів Весьоловських. Але Брайнль не мав уже потрібної на то енергії; арештування Весьоловських не удалось, головно через його власну нехіть; він був переконаний і писав се губернаторові, що тепер уже запізно арештувати провідників, бо се тільки роздразнило би революціонерів і прискорило би вибух. Ми не знаємо, як представляв собі Брайнль свою ситуацію при евентуальнім вибуху і що думав в такім разі робити. Правда, він поручив військовому комендантові тарнівської залоги держати залогу напоготові, але залога та була слаба і невистаюча.

Може бути, що перший Хомінський, окружний комісар тарнівський, що досі мав ненастанні урядові зносини з хлопами і знав їх успособлення, звернув увагу Брайнля на те, що в хлопах лежить сила, котру в тяжкім случаю можна би поставити супротив панів. Після обов’язуючої здавна устави хлопи по селах обов’язані були завсігди держати варту, і війти громадські мали обов’язок переглядати паспорти у всіх проходячих чужинців, а нелегітимованих задержувати і через руки місцевого юстиціарія домінікального відставляти до староства. В початку 1846 року намісництво, видячи в краю чимраз частіші признаки небезпечних конспірацій, веліло староствам скликати війтів і прикликати їм в пам’ять той наказ та напімнути їх до якнайточнішого його сповнювання. Тож не диво, що уже від січня того року декуди по селах хлопи почали ставити свої варти по дорогах і спинювати прохожих, питаючи їх о паспорти.

Але рівночасно з тим між хлопами почали розходитися страшні непокоячі вісті. Знаю з оповідань старих людей, що вісті ті, зродившись між самим народом, виплили з одинокого джерела – з ненависті до давньої шляхетської Польщі і робили на народ страшне враження. Головним змістом тих вістей буві «Ід великодню Польща буде, поляки прийдуть і будуть хлопів різати». Вісті ті, зроджені запевно ще відгомоном польських революцій і давніших конфедерацій, ніколи цілковито не вимирали в народі, але часом носились глухше, а часом виразніше виступали наверх.

В початку 1846 року, ввиду зовсім нетайних польських приготувань, вони виступили з страшенною силою, і народ, котрого революціонери думали обіцянками волі втягнути до боротьби за відбудування Польщі, тремтів по своїх хатах з тривоги перед «поляками». Очевидно, що затривожений такими вістями народ почав ставити по дорогах і мостах далеко численніші сторожі, ніж се звичайно діялось, почав підозріваючими очима глядіти на двори і фільварки панські. Декуди навіть ще перед вибухом повстання доходило до явних забурень. І так 13 лютого прийшло до такого забурення в Незнановицях, повіту Бохенського. Післаний туди з Бохні комісар окружний в цілі арештування політично скомпрометованої родини Кемпинських, у котрих мав також згромадитись один повстанський відділ, не застав вправді уже Кемпинських в дворі, але зато ціле село в руху і тривозі: всі хлопи були оружені в коси, вила і ціпи, щоб боронитися «від нападу поляків». Тільки усильним намовам і упевненням комісара удалось склонити їх, щоб розійшлися і не лякалися нічого.

Правда, Весьоловський в своїм пам’ятнику старається доказати, що хлопи зразу дуже прихильно відносилися до повстанців і, напр., в його селі Войслав’ї обіцювали всіх молодих і сильних парубків виправити до повстання. Але свідоцтва Весьоловського, навіть коли б були вповні правдиві, суть еще занадто одиничні, а щоб се можна сказати о всіх хлопах. Незнановицький розрух, а ще більше слідуючий факт показують се найдовідніше.

Дня 18 лютого почали з всіх майже окружних громад напливати до тарнівського староства депутати громадські з донесеннями, що по дворах і фільварках панських громадяться в незвичайнім числі пани, економи, мандатори і інші «сурдутові», озброєні в шаблі, стрільби і пістолети, що згромадження і приготування ті ширять пострах і тривогу в громадах, просили затим Брайнля, щоб вислав по селах військові роти, котрі би помогли хлопам опанувати і розоружити повстанців і віддати їх в руки справедливості. До вечора наплило таких депутатів з різних сторін звиш 80 з запевненнями, що хлопи і громади готові до смерті стояти за цісаря.

Тепер мусило Брайнлеві зовсім вияснитися ціле положення: з одного боку, великий обсяг грозячого небезпеченства, а з другого, шанси можливого відпору. Дотеперішня велика тривога мусила підшепнути йому страшну раду, бо ж се звичайне явище, що трусливість швидко перекидається в кровожадну безвзглядність. Він говорив громадським відпоручникам, що коменд військових слати всюди не може, хіба до поблизьких сіл, бо місто Тарнів і само єсть загрожене, але хлопи нехай на то не зважають. Сила їх далеко більша від сили повстанців: нехай кидаються на них, відбирають у них оружіє і пов’язаних, живих чи мертвих, доставляють до староства.

Брайнль запевнював всім хлопам, котрі би в той спосіб стали за цісаря против повстанців, найвищу похвалу і навіть старався заохотити їх до вірності і витривалості грошовими дарунками [Sala. Geschichte des polnischen Aufstandes 1846, с. 192. – Прим. І. Ф]. Чи так то дуже наказував Брайнль хлопам обходитися лагідно з переловленими повстанцями, як твердить Заля, о тім ми позволимо собі сумніватися. Факти, котрі наведемо дальше, покажуть, на якій підставі опираємо свої сумніви.

Під вечір дня 18 лютого, розпустивши хлопів, Брайнль, лякаючись вночі вибуху повстання, в порозумінні з комендантом Тарнова Чоллічем, оголосив місто в воєннім осаднім положенні, велів покликати гарнізон під оружіє і вислати сильні кінні патролі в найближчу окрестність міста для рекогноскування надтягаючих повстанських сил.

Ніч з 18 на 19 лютого була страшенна. Сніговійниця схопилась нечувана, потис мороз, дороги і броди на річках позакурювало, всяка комунікація була до крайності утруднена. В ту ніч в Тарнівськім пролилось багато сліз прощальних, – оружені повстанці розставались з своїми родинами, щоб вирушити к Тарнову на збірне місце. Різними шляхами, ще від вечора 18-го лютого, тягнулись їх купки, звичайно, в санях або верхом на конях, спішили в якімсь тяжкім та невеселім настрої, бо спішили назустріч страшній погибелі.

З Войслав’я, віддаленого о пару миль від Тарнова, спішили також браття Весьоловські з невеличкою громадкою своїх людей та приятелів. Було їх сорок і кілька людей на кількох возах. Над ранок, переїхавши село Лисю Гуру і доїхавши до корчми при гостинці, побачили здалека цілу громаду хлопів. Ті з криком і з вереском окружили їх; одні хапали коні за поводи, другі почали шарпати повстанців і стягати з возів. Не можучи промовити їм до розуму, Весьоловський вхопив стрільбу і хотів розпочати війну за «волю хлопів» від стріляння на тих же хлопів, але на їх щастя брат здержав його від того наміру. Видячи, що опиратися годі, повстанці позлазили з возів і дали пов’язати себе; один тільки Клобуковський, що хотів, мабуть, боронитися штилетом, сам, чи случайно рукою котрого з хлопів, зістав ним пробитий в груди під самим серцем. Пов’язаних заведено до корчми, де застали вже кількох перед тим виловлених і пов’язаних повстанців. Була се громадка з Пілзна, про котру також треба кілька слів сказати.

В Пілзні, невеличкім місточку близ Тарнова, відігралася тої ж ночі страшна драма, а властиво пролог до кривавої драми, що мала від тої ночі через кілька день відігратися по цілій Мазурщині. Коло 10-ої години вночі впало до помешкання пілзненського бурмістра Маркля кілька оружених повстанців. Маркль був ненависний польським революціонерам за свої доноси і арештування, от і рішили вони, під проводом і за намовою Осипа Капусцінського, почин повстання зазначити убійством ненависного урядника, щоб тим актом тероризму кинути пострах на прочих йому подібних. Його, розібраного вже, виволокли з ліжка і, помимо плачу, розпуки і просьби його жінки і дітей, витягли на подвір’я і замордували, по чім, забравши силою почтові коні, поїхали к Тарнову.

Їх то браття Весьоловські застали вже пов’язаних на лаві в корчмі лисьогурській. При них, а також при новоприведених повстанцях стало вартою кілька хлопів оружених в стрільби, повідбирані повстанцям, а також два вояки з карабінами, очевидно патроль, вислана з Тарнова. Проча громада хлопів знов поперла надвір пильнувати надтягаючих повстанців і швидко знов зчепилася з новим відділом. Повстанці почали стріляти; се довело хлопів до лютості, збитих, пов’язаних вони вкинули до пивниці. Туди перевели і тих, що були в корчмі, крім пробитого і конаючого вже Клобуковського.

Коли Весьоловський виходив з дверей, прискочила до нього якась баба і кричала: «A, to ty, wilku, coś nas chciał rznąć» [Pamiętnik, с. 101] і ударила його п’ястуком в лице. «Маючи руки назад зв’язані, – оповідає Весьоловський, – за цілу, відповідь «palnołem ją z całej siły nogą, że się aż potoczyła» [Pamiętnik, с. 106], за що знов задудніло мені по плечах кільканадцять хлопських кулаків.

Між тим, коли пани сиділи в пивниці, кілька хлопів їх бричкою погнало до Тарнова, і, справді, за кілька годин прибув відділ кінноти під командою підполковника Людвіга. Повстанців виведено з пивниці і уставлено в ряд.

«Коли так стоїмо, – оповідає Весьоловський, – зближається до мене хлоп з палкою і починає ганьбити мене по-свому. Коли я відфукнув йому і вказав на військо, супротив котрого вже власть хлопська над нами скінчилася, хлоп відступився пару кроків, а, подумавши хвилю, одкинув палку і ударив мене в голову. Облитий кров’ю, я покотився між стоячих обіч товаришів. Тепер зачалася загальна на нас молотьба в цілім значенні того слова, палками і ціпами, а все то в виду знакомих офіцерів і поляків, як п. Александрович».

Ми навели дослівно сей цікавий уступ з оповідання Весьоловського (п. Заля цілу історію на Лисій Гурі збуває двома-трьома словами, говорячи, що там «хлопи з повстанцями сточили формальну (?) битву» – стор. 193), бо він виразно свідчить о тім, що власті в послідній хвилі справді впали на думку дати хлопам волю мститися і збиткуватись над повстанцями, а навіть, може, дехто і заохочував їх до свиріпостей. Мовчання історика урядового о таких сценах, як на Лисій Гурі і навіть в самім Тарнові (о чім зараз розкажемо), робить таке підозріння дуже подібним до правди.

«По тій тріпанці, – наводимо дальше оповідання Весьоловського, – з котрої кількох сильно покалічених всаджено на вози, решту, між ними і мене, поставлено насеред дороги; кождого взяв хлоп ззаду за посторонок в одну руку, держачи палку в другій. Вояки по однім і другім боці дороги уставились один за другим, а між ними офіцери. Підполковник Людвіг проговорив до нас, вказуючи нам набиті карабіни, що котрий тільки на бік рушиться або схоче утікати, зараз упаде трупом, – і «марш! марш! клусом до Тарнова».

Недалеко Тарнова, на послідній горі, всаджено Весьоловського на санки. Так заїхали до Тарнова, де їх стрітила велика маса жидів, простого народу і уличників. Завели їх на ринок, де перед ратушем мусили, збиті і покалічені та закривавлені, чекати з годину на рішення старости, серед проклятства, лайки і криків розлюченого люду. Дальше велено вести їх до штокгаузу, – ціла товпа рушила за ними.

«Перед штокгаузом уставлено піхоту в два ряди і велено нам іти поміж ними. Вояки обернули карабіни кольбами вгору і ну ж «луп-цуп» по голові. Не знаю вже, кілько таких ударів я відібрав, поки не упав на землю. Коли мя піднесли, заточуючись, мов п’яний, я зістав заведений досередини і віпхнений до казні».

Так скінчився похід братів Весьоловських «на здобуття Тарнова».

Але погляньмо, що діялось по інших місцях Тарнівського округу в ту страшну ніч. В селі Олєсні, лежачім також недалеко Тарнова, скликав дідич Котарський, недавній приятель старости Брайнля, своїх селян і, розвинувши перед ними пишну хоругов з польським орлом, представив їм, що отсе зачинається повстання для відбудування Польщі і для виборення цілковитої свободи і рівності для польського народу. Але селяни не тільки що не піддались його намовам, а ще зажадали від нього, щоби піддався і зложив оружіє. Котарський, почувши такі слова, з своєю дружиною заперся в дворі, декотрі повстанці почали стріляти крізь вікна на облягаючих селян. Се довело сих послідніх до лютості; они виломали двері, впали до двору і убили чотирьох головних повстанців, між ними Котарського, одного латинського ксьондза і ще двох панів, а решту, около 30 людей, покалічених пов’язали і повезли до Тарнова.

Особливо велике і пагубне для повстанців враження зробило на селян убійство пілзненського бурмістра Маркля. В тім убійстві, о котрім слух рознісся швидко по повіті, бачили вони справдження слухів о тім, що поляки хотять різати хлопів; се, здається, було одною з головних причин тої страшенної лютості і нелюдськості, яку проявляли селяни над повстанцями. Особливо потерпіла від тої лютості родина Богушів. Під проводом селянина із Смажови, Якова Шелі убито шість членів тої родини – від 80-літнього старця до 14-літнього хлопчини. Страшною смертею погибли також браття Броневські: одного з них, Теодора, селяни перед двором формально розмолотили на безподібну масу; другого, зловивши в дворі, прибили до стіни; його власну жінку змусили держати свічку, поки мужеві відрізували уші, ніс, викололи очі, а вкінці, здерши іще живому шкіру з голови, покінчили його ціпами.

Але не всюди удалось селянам переловити або перебити тягнувших до Тарнова повстанців. Деяким, а особливо громаді капітана колишніх військ польських Ейзенбаха, удалось продертись на місце збору коло Тарнівця близь самого Тарнова. Тут зійшлось тої ночі 450 – 500 повстанців. Але начальника Чеховського не було, він уже був в руках хлопів. Тоді завідатель дібр сангушківських Лоншан, не знаючи ще о страшній катастрофі тої ночі, прийнявся бути тимчасовим начальником і провадити напад на Тарнів. Але повстанці були вже перейняті тривогою і, видячи свою малочисленність, розбіглися на всі сторони. Розуміється, що добра з того для них не вийшло, майже всі вони попалися в руки розлючених і кровожадних селян, і щасливим міг уважатися, хто, покритий ранами, живий був завезений до Тарнова.

Ті страшенні убійства тривали в Тарнівщині кілька день; цілковите успокоєння того повіту послідувало заледво в половині марта. Дня 18 марта об’їздив гофрат Залеський (Вацлав з Олеська), пізніший губернатор Галичини, той нещасливий повіт і писав в своїй реляції:

«Цілий повіт Тарнівський представляє страшний вид. Найбільша часть фільварків і дворів в 152 домініях повіту знищена і зрабована, майже всі предмети люксусові, котрих не забрано, – як дзеркала, креденси, пауки, – зістали порозбивані і поламані. Під час страшних днів від 16 до 23 лютого привезено до Тарнова 146 трупів, з котрих тільки 30 осіб можна було розпізнати. Між ними було 6 дідичів, 6 державців, один син дідича, один частковий властитель, а 8 осіб різного стану. 116 осіб було так побитих і покалічених, що не можна було розпізнати. Арештовано, почавши від 14 марта, 444 здорових, а 99 від побоїв занедужавших осіб, разом 543».

Так виглядала тарнівська катастрофа. Ми не хочемо вдаватися в страшенні її подробності, котрі спосібні заморозити кров в наших жилах. Одне тільки мусимо ще піднести, а іменно заховання Брайнля під час тої катастрофи. Єсть се факт незаперечений, а признаний навіть урядовим істориком М. Заля, що дня 19 лютого, коли до Тарнова прибули перші транспорти з пов’язаними та помордованими повстанцями, Брайнль казав виплачувати хлопам «за фірманку і рогачки» по кілька ринських від фіри. Ми не входимо в те, яку інтенцію мав при тім Брайнль; то тільки певно, що ціле його заховання того страшного дня і ті ремунерації мусили зродити і утвердити між хлопами думку, що не тільки ловити, але і бити, мордувати та рабувати панів вільно.

Між мазурами розійшлась вість, що в Тарнові платять за одного повстанця привезеного живцем по 5, а за убитого по 10 зр. В польських пам’ятниках з того часу записано кілька фактів, де мазури, дізнавшись о тім, добивали живих ще повстанців, декотрих добивано навіть на ринку в Тарнові туй перед ратушем. Що переконання те між мазурами справді було і глибоко вкоренилося доказує передана мені одним в[исоко] поважаним земляком живуча між мазурами пісенька:

Dziesięć reńskich dostać,

Piękna mi nagroda, –

Zabiję ja pana,

Choć go trochę szkoda.

Але киньмо заслону на ті страшні події, котрі, дай бог, щоб ніколи і в сотній часті не повторялися, а перегляньмо коротко, що діялося по інших повітах, а поперед всього в вільнім городі Кракові.

Примітки

…Брайнль запевнював всім хлопам… – У джерелах, якими користувався І. Франко, була поширена версія, нібито Й. Брайнль заохочував селян до винищення шляхти обіцянками грошової винагороди. Як встановлено сучасним польським істориком Ч. Вицехом у праці «Селянське повстання 1846 р.» (див.: Выцех Ч. Воспоминания, статьи, исследования. М., 1965), ніяких доказів того, що Брайнль підбурював селян до вбивства шляхетських повстанців або поміщиків, немає.

Мазурщина, мазури – тут назва території Західної Галичини, заселеної поляками.

Так виглядала тарнівська катастрофа. – Приведені І. Франком дані про наслідки селянського повстання в Тарнівському окрузі, які навів у своєму донесенні В. Залеський, неточні. За найбільш повними підрахунками, проведеними Ч. Вицехом, повсталі селяни розгромили у 1846 р. в Тарнівському окрузі 149 поміщицьких маєтків і вбили 449 шляхтичів та двірських службовців.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 381 – 389.