7. Повстання в прочих західних повітах

Іван Франко

В попередніх розділах показали ми вже ті широкі сіті, які польська організація революційна запустила була по краю. Дальше показали ми невдалі вибухи революції в Тарнівськім і в Кракові. Переглянемо тепер коротко вибухи в інших західних повітах і їх фатальні наслідки.

І так в повіті Сандецькім, де ще 1845 працював Юліан Госляр, а опісля Миколай Канський, головним огнищем руху мало бути село Хохолів. Вікарій хохолівський Кметович і тамошній органіст Андрусикевич були головними двигачами руху, до них прилучився вікарій з поблизького Пороніна Гловацький і третій вікарій Яничек. Помимо так побожного складу начальства революція мала зовсім марсові наміри. Зібравши кільканадцять селян з Хохлова і Закопаного, они вечором дня 21 лютого напали на постерунок сторожі фінансової в Хохолові, котрий їм, при помочі одного сприсяженого стражника Лебйоцького, удалось підступом здобути. Тут они забрали з каси 600 зр. і удались відси до поблизького Вітова, де також напали на касарню сторожі фінансової, в котрій здобули кілька гверів і шабель і оружились ними.

Між тим, зробилось рано; в костелі вітівськім, наповненім оруженими селянами, відправив Кметович службу божу, а Андрусикевич, також оружений, грав на органах. Огнистою проповідею старався Кметович розбудити патріотизм згромаджених. Затим Андрусикевич поділив всю оружну силу на три часті, котрі розійшлися по околичних селах для вербування численніших відділів, з котрими революціонери думали рушити на Вадовиці. І справді, під вечір того ж дня зібралось до Хохолова 400 – 500 селян; Кметович і Андрусикевич вибрали найсильніших і наймолодших з-поміж них, наказуючи їм завтра рано ставитись готовими до походу.

Між тим, пішла чутка по околиці про вибух повстання в Хохолові і дійшла до місточка Нового Торгу. Військової залоги там не було, а тільки значніші пости сторожі фінансової, пильнуючі границі угорської. Комісар фінансовий Ромуальд Фінтовський згромадив затим около 20 дозорців фінансових з околиці і завізвав урядників домінікальних з села Чорний Дунаєць, щоб зібрали хлопів і рушили разом з ними для усмирения Хохолова. Перед селом стрітились їм сторожі повстанські, котрі швидко зістали розігнані; але коли увійшли в село і наблизились до касарні сторожі фінансової, вдарила на них велика купа народу під проводом Кметовича і почалось завзяте стріляння. По хвилі явилась ще й друга купа повстанців під проводом Андрусикевича. Фінтовський зістав тяжко ранений, один дозорець фінансовий поляг на місці, два хлопи чорно-дунаєцькі і один дозорець зістали ранені. З боку повстанців також полягли два хлопи, а сім, в їх числі Кметович і Андрусикевич, віднесли тяжкі або легші рани.

Проте, однако ж, повстанці удержались на плацу, а нападаючі мусили відступити. Коли по одержаній побіді Андрусикевич знайшов Фінтовського, раненого і ледве живого, казав його занести до свого помешкання, охоронив його від хлопів, що домагались його смерті, написав до чорно-дунаєцького лікаря, щоб прибув якнайскорше, а коли лікаря не було, позволив йому свобідно вернути додому. Але Фінтовський був так ослаблений, що не міг вертати і остався в домі Андрусикевича – на щастя для сього посліднього. Бо скоро збунтовані хлопи отямились після побіди, взяли їх розмисли, що се такого, що громада чорно-дунаєцька виступила против них? Простий розум сказав їм, що Кметович і Андрусикевич одурили їх, і ось почались між ними спори і незгоди. Одні хотіли зараз зв’язати Кметовича і Андрусикевича, а другі готові були хоч зараз самі зробити їм справу, так що ледво хорий Фінтовський міг їх від того стримати.

Але фінанцвахи, раз відперті, не думали зовсім уступати з поля. Під проводом надкомісара Молітора зібрали вони ще значніше число хлопів і рушили до Хохолова. Вправді перед селом виступив супротив них Андрусикевич з купкою уоружених хлопів, але та купка живо розбіглася, скоро з другого боку показалась майже ціла громада хохолівська з білою хоругвою, під проводом Фінтовського, котрий просив о пощаду для одурених. Молітор без жадної дальшої перешкоди увійшов до Хохолова і зробив кінець сьому маленькому повстанню.

Але сей малий епізод не був головним нещастям, яке мало спасти на повіт. Хвилі грізних розрухів з повітів Бохенського і Тарнівського ударили й на Сандецький. Дня 18 лютого зібралась була громадка шляхти в селі Стружі, Бохенського повіту, для нападу на Тарнів; але коли дня 19 лютого окружний комісар Громан прибув в околицю Рожнова, спіткав уже множество хлопів, ведучих недобитків того відділу до Сонча, зловлених в Розтоці. Не знати, чи сей факт, при котрім, впрочім, нікого не вбито, чи, може, що іншого було причиною, що вже дня 21 лютого, отже, рівночасно з вибухом повстання в Хохолові, появились в околиці Богоновиць дві гурми уоружених мазурів, котрі, плюндруючи і мордуючи, пішли по дворах і в кілька день, розсипавшись по повіті, знищили 92 двори панські, поробили страшенні спустошення, поранили багато панської прислуги і убили та замучили 18 осіб. Аж до 7 марта тривали ті рабунки і убійства, помимо того, що, на розказ старости, комісар фінансовий Мареш з командою около 100 фінанцвахів і офіцер конскрипційний Зіберт з командою около 350 наборзі зібраних урльопників патролювали по повіті і арештували звиш 20 зачинщиків. Аж коли в марті спроваджено до повіту військо і поставлено його кватирами по головніших селах повіту, утихли страшні розрухи.

В Бохенськім повіті, як ми вже давніше згадували, не думали революціонери о самостійнім вибуху. Хоч елементів революційних було тут досить, то все ж таки численні арештування перед самим повстанням розширили великий пополох. Зібрані в селі Стружах дня 19 лютого говорили між собою: «або повставаймо зараз, а ні, то нас всіх поарештують». Глухі вісті, що десь, відкись зближається військо, гонили горстку повстанську з одного села до другого, поки вкінці близь перевозу через Дунаєць всі вони не попалися в руки згромаджених і розлючених хлопів. Ціла горстка, що дня 19 вирушила з Стружів, в числі 15 люда зістала арештована; з них трьох здужало втечи – на своє нещастя. Арештовані остались живі аж до приходу військової патролі, а утікачів поодиноко хлопи переловили і в страшних муках позабивали [Той епізод в Стружах розказаний, хоч далеко не об’єктивно, в «Dzienniku literackim» з р. 1868 під написом: «Kartka z kroniki 1846 roku». – Прим. І. Ф]. Взагалі, до староства бохенського доставлено побіч множества живих, більше або менше покалічених повстанців, також 8 трупів.

І повіт Вадовицький утерпів також немало від хлопських розрухів. Правда, повстання й тут не вибухло, бо окружний комісар ще дня 13 лютого арештував головного начальника графа Бобровського в Гройці, а разом з ним також діяльного агента Миколая Канського і Владислава Семонського. Правда, вони почували недостаток своїх сил, але надіялись підмоги з двох боків, раз, від хлопського повстання із Сандецького повіту, а по-друге, від революції в Кракові. Але по арештуванню провідників діло повстання не упало: один із сприсяжених, Адам Падлевський, скочив до Кракова, де йому швидко видано декрет на комісара революційного.

Тільки ж діяльності великої він розвинути не міг; надармо старавсь свою власну громаду Лібертів загріти до повстання, скинув орла цісарського з касарні фінансової в Борку Фаленцькім, відчитав в переїзді через різні села маніфест революційний. Ті поступки затривожили хлопів; розійшлись вісті, що поляки збираються різати хлопів, що цісар дарував панщину, а пани сховали його патент, і швидко позбиралися купи хлопів, оружених в ціпи та костурі, і почали арештувати революціонерів. Декуди прийшло й до рабунків, особливо від сторони повіту Сандецького, в околицях Йорданова, де неспокої тривали аж до кінця лютого. При помочі сторожі фінансової і скликаних їй на поміч хлопів удалось властям арештувати около 180 рабівників і повідбирати велику часть грабованого добра.

В Ясельськім окрузі, як уже звісно, вели приготування до повстання тамошні дрібні дідичі та державці при участі також немалого числа латинського духовенства. Головним агентом був Франц Волянський, дальше пани Адам Кохановський, Олександер Скшинський, Лукіян Країнський, три брати Войнаровські і др. Не знаючи нічого о прискоренім речинці вибуху, вони зібралися д[ня] 17 лютого в Лібуші, маєтності О. Скшинського, де Кохановський виложив їм план, а Волянський подав число сподіваних сил воєнних до нападу на Ясло. План той (звісний нам уже план Мирославського) многим не подобався; перший Країнський виступив против нього одверто і сказав що ціле се діло не може удатися. По його відході йшла нарада дальше, а коли й другі почали поговорювати, що хлопи всюди вороже дивляться на панські заходи, подав Кохановський гадку поперебирати повстанців за хлопів, о коли б де показався опір – позапалювати села і нагнати хлопам страху.

Помимо таких премудрих рад, діло якось не йшло. Не було начальника – факт майже одинокий в польських повстаннях, де звичайно начальників більше, ніж підначальних! Вибраний на ту гідність Болеслав Даровський зрікся, кажучи, що після сього плану напад неможливий. Рішено затим провадити діло без начальника, а хто найліпше попишеться при здобуванні Ясла, той буде головою. З чотирьох чи п’яти сторін рівночасно мали рушити на Ясло повстанські ватаги: з Горлиць під проводом Кохановського і Гостковського, з Туря і Кросна під проводом братів Даровських, з Бжостка під проводом Йордана, а з Стшижова під проводом братів Войнаровських. П’яту ватагу, незалежно від сих чотирьох, приготував в Гоголеві дідич Денкер. Але ще перед укінченням нарад в Лібуші виступив і Скшинський за прикладом Країнського против цілого предприємства, так що цілий збір, знеохочений, розійшовся без ніякого певного рішення.

Волянський постановив утікати до Угор, коли се вже близько границі здігнав його мандатор Кохановського, котрий велів йому переказати, щоби не втікав, але вертався, бо він, Кохановський, рішився сам стати на чолі революції. Волянський вернув і разом з Кохановським зачав приготування до вибуху і удався зараз на другий день в об’їзд по повіті, щоб всюди приготовувати і заохочувати повстанські сили. Але замість живого ентузіазму стрітив він всюди неохоту, а то й переляк, бо вже рознеслась була по повіті вість о невдачах повстання в Тарнівськім, так що вкінці і такі завзяті революціонери, як брати Войнаровські в Кожухові, освідчили йому, що ліпше й не зачинати. Волянський пішов за їх радою, розіслав післанців по селах, звіщаючи о занеханні повстання, а сам другий раз рушив на Угорщину. Та тільки недалеко забіг; в Корчині дня 21 лютого зловили його хлопи і відставили до Ясла.

Та тільки ж не всюди на час поспіли гонці Волянського, відкликаючі повстання, так що дідичі й ксьондзи декуди справді д[ня] 21 лютого трібували прокламувати повстання – собі на лихо. Хлопи, котрі вже знали о розрухах і кривавій різні в Тарнівськім, всюди стали опором, а декуди навіть кинулись на повстанців, щоб їх арештувати, при чім не обійшлось без проливу крові. На домір лиха з Тарнівського повіту до пограничних сіл вірвалися численні ватаги мазурів і під їх проводом в самім Гоголеві убито тамошнього дідича Денкера, його сина і ще п’ять інших у него зібраних шляхтичів-революціонерів.

Під проводом тих же мазурів з Тарнівського повіту зрабовано і зруйновано ще сім дворів шляхетських, поки ясельському старості Пшибильському, при помочі сторожі фінансової і невеличкої військової команди, не удалось яко-тако привернути супокій в повіті. Впрочім, запримітити треба те, що той же староста сам в своїх справозданнях з д[ня] 22 лютого і пізніших підніс, що непорядки ограничились тільки на мазурських селах повіту; в руських селах людність зовсім не брала ніякого уділу в кривавих поступках мазурів, ба навіть декуди руські хлопи ставали оружно против захожих мазурських ватаг в обороні своїх дідичів-шляхтичів.

В Сяноцькім повіті, як ми вже розказували, мали о півночі дня 21 лютого рівночасно напасти на Сянок дві ватаги повстанців: одна з півночі, від угорської границі, а друга з полудня, від Новоселиці і Юровець. Провідником полудневої ватаги був агент революційний Олександр Бобчинський, котрому щиро помагав Лукіян Богуш, дідич Яблониці Руської. Збірним місцем визначено село Вздів, де справді д[ня] 20 в домі тамошнього дідича Осташевського надвечір зібралося около 80 оружних волонтерів. Повечерявши, як бог приказав, вони почали міркувати над тим, що хлопи від вчора грізно якось дивляться на панів і ставлять громадні варти по гостинцях, а урадивши, що йти в таке очевидне небезпеченство проти Сянока було би зовсім неблагорозумно, рішили, що ліпше дати собі спокій, і роз’їхалися со миром. Кілько їх заїхало щасливо додому, а кілько слідуючого дня приведених хлопськими ескортами опинилося в сяноцькім арешті – о тім мовчить історія.

Північну ватагу організував кальницький дідич Сильвер Бжесцянський, котрому удалось згромадити д[ня] 21 в Угерцях досить значну силу около 180 оружних людей. Недалеко Ліська здогонив їх возом польський генерал Булгарин і перейняв від Бжесцянського провідництво над ватагою, щоб провадити її на Сянок. Недалеко села Стефкови стрітили повстанці кількох хлопів, повертаючих з Сянока, куди відпровадили були деяких переловлених революціонерів; з месті казав Булгарин стріляти до них, при чім один селянин зістав убитий, а один ранений.

Вже наші герої наближались до Сянока, вже в сельці Загір’ї запалили одну хату яко сигнал для другої ватаги, що мала надійти з Вздова; Булгарин вислав реконесанс ід місту, щоб провідати силу і становище тої другої ватаги. Але заким ще реконесанс вернув з вісткою, що ніякої другої ватаги і сліду не видно, почали деякі революціонери тихцем «умикати» та удирати додому. А коли реконесанс вернув, рішили всі одноголосно, що треба вертати.

Зразу відворот ішов правильно, але чим ближче до дня, тим тяжча тривога залягала серця повстанців; кождий рад був якнайскорше бути дома, гак що «грізні ряди» живо розсипались. Тільки 40 люда осталось при Булгарині, котрі порішили зовсім розумно, що додому вертати нічого, а ліпше просто-таки втікати на Угорщину. Але коло Балигороду заступила їм дорогу ціла хмара хлопів, завзиваючи, щоб зложили оружіе; та тут Булгарин вповні показав свої генеральські спосібності: велів дати огню до хлопів, при чім знов одного хлопа забито. В замішанні, справленім повстанською сальвою, герої наші здужали продертися крізь хлопську громаду і в цілості добігчи до границі.

Ще третю громадку повстанську зібрав дідич з Устиянови Станіслав Бжесцянський в числі 13 люда; але та ледве дійшла до села Ясеня, зістала тамошніми хлопами арештована і разом з оружієм і муніцією завезена до Сянока. Таким-то способом повстання сяноцьке зістало успокоєне. Але не успокоїлись хлопи: почалось по цілім повіті формальне полювання на повстанців, при чім зруйновано 25 дворів, убито чотири люда (не числячи двох хлопів, убитих повстанцями), а арештовано і потащено до Сянока звиш 400, з котрих староство зараз-таки 150, яко очевидно невинних, випустило.

Примітки

Канський Миколай – польський революційний діяч, прибічник Е. Дембовського. Напередодні Краківського повстання 1846 р. провадив революційну агітацію за участь у повстанні серед віденських студентів і солдатів та серед селян Сандецького округу.

Бобчинський Александр – польський громадсько-політичний діяч, учасник Краківського повстання 1846 р.

одна з півночі, від угорської границі, а друга з полудня, від Новоселиці і Юровець – помилки з географією: угорський кордон лежить на південь (точніше, навіть на південний захід) від Санока; село Юрівці – на північний захід від Санока, Новосільці – на захід від нього.

Лісько – містечко лежить на південний схід від Санока.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 399 – 406.