6. Повстання в Кракові

Іван Франко

Краків, в котрім, як ми вже розказували, помістився був, з початком 1846 року центральний ржонд революційний польський, був тоді ще вільною республікою, стоячою під дозором трьох сусідніх держав, що мали тут своїх резидентів. Зараз за Віслою починалася вже австрійська територія і тут же, напротив Кракова в місточку Подгужу, стояла австрійська залога під командою генерала Колліна.

Коли в половині лютого почало чимраз виразніше показуватись, що в Кракові приготовується революція, вислав дня 16 лютого резидент австрійський до ген. Колліна ноту, завзиваючи його, щоб для удержання спокою прибув з військом до Кракова. І справді, Коллін вибрався туди дня 18 з невеличкою силою 680 мужа піхоти, 160 кінноти і невеличкою пішою батерією.

Між тим, дня 17 велись приготування до вибуху. У члена ржонду революційного Горжковського відбулось засідання, на котрім ухвалено розпочати вибух замордуванням 13 зненавиджених осіб, а іменно трьох резидентів, комісарів для слідження конспірацій політичних, кількох сенаторів, банкіра Кірхмаєра і кількох людей, ославлених яко «шпіонів». Тому рішенню спротивились два прочі члени ржонду, Тисовський і Альціато. Поки ще йшли такі переговори, роздались дня 18 австрійські тарабани на улицях міста. Між революціонерами зробився пополох. Горжковський прибіг до Альціата, де застав і Тисовського, дав кождому по 12 – 15 банкнотів сотками і ознайомив, що тепер не остається нічого більше робити, як тільки утікати. Альціато послухав мудрої ради, сів на фіакра і не показувався більше до Кракова, але Тисовський сказав, що, будь-що-будь, він утікати не буде.

Але тривога революціонерів тривала тільки коротку хвилю. Немов у себе дома, почав Коллін розміщувати своїх вояків по приватних кватирах, а надто вислав кілька компаній в околицю Кракова ловити емісарів революційних. Се додало духа повстанцям. Вони рішили вночі з дня 20 на 21 лютого порозбивати ті дрібні команди, а дня 21 лютого ударити на головну силу Колліна. Так воно і сталося; в означену ніч дрібні Коллінові команди в Кшешовицях, Хшанові і Явожні зістали розбиті.

Того самого вечора донеслись і до Колліна певні вісті о недалекім вибуху; він казав ударити на алярм, уставив головну свою силу в бойовій готовності на ринку, а кільком поменшим відділам велів патролювати по улицях. Около пів до п’ятої години рано зібрались повстанці і ударили на одну таку патроль, убивши одного, а ранивши двох вояків. Коллін велів своїй силі дати до них огню, повстанці відступили. Кілька разів підступали вони, і за кождим разом уступали по короткій перестрілці. Коли розвиднілось, удались повстанці на передмістя Клепаж, де розтаборились, ждучи на скріплення з сіл. Але, крім двох-трьох невеличких куп, скріплень ніяких не було, ціла сила повстанців не переносила 400 людей, і коли б Коллін був того дня сміло на них ударив, був би певно-таки на місці розбив їх.

Та тільки ж Коллін не зробив сього. Цілий день простояли його вояки під оружієм на ринку. Між тим, до генерала дійшли вісті, що його команди поза містом зістали розбиті і що повстання в цілім окрузі зорганізоване. Се відібрало старому генералові решту відваги і о 6 годині вечором велів він війську прискореним маршем не то рушити, не то утікати до Подгужа.

Велика радість запанувала в Кракові. Повстанці погнались за Колліном аж до Вісли і почали з берега стріляти; громади народу з криком товпились по улицях. Деякі багатші міщани, боячись непорядків, удались до гр. Водзіцького, жадаючи зав’язання комітету безпеченства, бо всі урядники з міста повтікали. Водзіцький пристав на те і завізвав ще чотирьох членів до того комітету. Комітет видав дня 22 прокламацію, в котрій каже, що ціль його не тільки удержання безпеченства і охорона власності, але також ведення переговорів з тою державою, котра прибуде для окупації Кракова. Очевидно, затим комітет прочував, що самостійній краківській республіці прийшов кінець.

Коли се діялось, Тисовський також не дармував. Ішло о зав’язання формального правительства революційного, а ту людей не було. Альціато щез, лишився тільки він і Горжковський, на котрого мудрість невелика була надія. Тисовський побіг затим до одного з видніших конспіраторів, Кароля Рогавського, а заставши у нього якогось Гжегожевського, що видавав себе дідичем з Конгресівки і случайно гостив в домі Рогавського, запросив обох тих панів на членів революційного правительства. Тут же прибув і Горжковський з громадкою уоружених горожан, зараз же списано протокол уконституювання нової власті і передано його до друку, а відтак Тисовський почав диктувати маніфест «до поляків, уміючих читати», коли, втім, один з присутніх звернув його увагу на те, що в Кракові є вже інше правительство, зложене гр. Водзіцьким, котре також від себе видало прокламацію до народу.

Тисовський, як стій, велів те правительство завізвати перед себе. Завізвані явились і не без страху почали запевнювати, що вони не якесь правительство, а зав’язались тільки тимчасово для удержання порядку. З свого боку вияснив їм Тисовський, що й він зав’язав з своїми товаришами правительство революційне для піддержання порядку і ведення діла революції, а по переведенні того діла сам народ буде рішати, хто і як має ним управляти. Бесіду ту одобрено голосними віватами, і графський комітет хоч і нерадо, розв’язався.

Скінчивши диктування маніфесту, удався Тисовський на одвах, де прочитав його численно зібраному народові, а затим дав наказ всім пробуваючим в Кракові офіцерам на другий день рано під карою смерті ставитись з так званім «сірім домі» (місці пробування нового правительства) для наради. Тої ж самої ночі оружена громадка горожан, вибравши начальником своїм якогось Червінського, побігла до моста на Віслі, котрим недавно уйшов Коллін, і, мабуть, боячись його повороту, зірвала один лук і спалила.

Не багато офіцерів зібралось на другий день на нараду в «сірім домі», та й ті, що зібрались, були зовсім не в огнистім успособленні. Генерали військ польських Хшановський і Вонсович згори уважали цілу справу пропащою і не хотіли прийняти в ній начальства. Гжегожевський, вчора втягнений в члени правительства, виїхав з премудрою радою будувати в Кракові барикади, а коли прочі, здвигаючи раменами, ту раду відкинули, він, розгніваний, зложив свою гідність. Горжковський, котрий перед вибухом так огнисто говорив о 6000 людей, що нібито на перший поклик в Кракові стануть до бою, тепер, не видячи нічого, дуже спустив з тону, а щоб замаскувати себе, почав напихати Тисовському диктатуру. Та тільки Тисовський, не бачачи для себе достаточної підпори, отягався, і так проминув сей день в Кракові без ніякого рішучого кроку.

Але за Віслою зміни! Коллін, прибувши туди з Кракова, дізнався про вибух повстання в Тарнівщині і, не розважаючи довго, рішився «дати тягу» аж до Вадовиць. З ним, розуміється, побігли і всі урядники, так що на другий день, дня 24 лютого, Тисовський, довідавшись о тім, зараз прийняв диктатуру, іменував Еразма Скаржинського начальником воєнної сили, а той відрядив зараз один відділ за Віслу, котрий зайняв Подгуже.

Майже рівночасно впало в руки правительства революційного і друге місто Величка, здобуте одним чоловіком, знаним нам уже Едвардом Дембовським. Спішачи зі Львова до Кракова, він вступив до того міста до одного знакомого урядника салінарного і дізнався від нього, що всі урядники-німці пішли врозтіч, лишивши навіть касу, і що прочі знатніші горожани, перепуджені, зійшлись на нараду до бурмістра. Смілий і рішучий Дембовський зараз зміркував, як діло стоїть, і удався до бурмістра, де представився зібраним яко відпоручник центрального правительства революційного, уповномочений взяти місто в посідання. Ніхто не смів йому перечити, і він удався з всіми на ринок, де вже зібралось богато народу.

Знявши шапку, він держав до них огнисту промову, розповідаючи, що повстання в цілій Галичині удалось, в Тарнові урядників і військо вирізано, армія польська в числі 20 000 мужа тягне сюди, так що о якім-небудь опорі й мови бути не може. Оголосив дальше скасування шляхетства і всяких привілеїв, свободу і зрівняння всіх станів, прирік знесення панщини і всіх податків, подвійну платню для робітників при копальнях солі, підвищення або бодай задержання на дотеперішній висоті платні урядників і наказав, щоб урядники, робітники і часть мешканців вийшли назустріч повстанцям. Переконавшись, що заскочені так несподівано мешканці не думають о жаднім опорі, погнав Дембовський в супроводі одного австрійського урядника до Кракова, щоб донести Тисовському о здобичі і розпорядити висилку туди залоги повстанської.

Швидко за ними надтягли до Кракова з Велички всі міські урядники і около 1000 гірняків, їх привітано з великою радостею. Тисовський вислав для окупації Велички «майора» Сухожевського з 460 люда повстанської залоги. Головна добича повстанців се була каса салінарна, містяча в собі звиш 110 000 зр., котру дня 26 лютого перенесено до Кракова. Того ж самого дня розпочало революційне правительство в Величці вербунок охотників до війська революційного, вписалось туди около 250 люда. В цісарських магазинах солі найдено також 200 кіс, призначених для Кракова і перехоплених урядом австрійським, ними зараз же уоружено звербованих охотників.

Всі ті події, вибух повстання в Кракові, ретирада Колліна і здобутки повстанців, побільшені і пересаджені, донеслись до Львова, де в найвищих урядових сферах викликали велику констернацію. Всі бачили ясно, що тут тільки смілий і рішучий крок може запобігти ще більшому нещастю, але до виконання такого кроку не надавались старі, отяжілі і в мирних часах посивілі генерали вроді Колліна. То ж коли до місії в Західну Галичину замельдувався ад’ютант львівської генеральної команди оберст-лейтенант Бенедек, архікнязь-губернатор зараз прийняв його пропозицію і, надавши йому обширні повномочія, таки вночі з дня 23 на 24 лютого вислав його в загрожені околиці.

Дня 24 в полудне був він уже в Тарнові свідком страшенної кривавої драми, яка там відігравалася, а додавши старості Брайнлеві і комендантові Толлічеві відваги, погнав до Бохні. В тім місті страх перед надтягаючими нібито величезними силами повстанців був так великий, що якраз дня 24 около полудня військова залога того міста хотіла утікати до Тарнова і покинути цілий Бохенський повіт. На просьби старости і магістрату ті смілі вояки зважили лиш тільки, що рішили заждати ще до вечора і дати бодай час міщанам зорганізувати свою міліцію для якої-такої оборони. Аж ось вечором над’їхав Бенедек і зараз же обняв команду над військом і велів без проволоки лагодитись до походу против повстанців. Хоч і як безумно-смілим міг видатись той наказ для переполоханих глухими вістями героїв, то прецінь же наслідки показали, що був він одинокий розумний, який в подібних обставинах мож було видати.

Приїзд Дембовського до Кракова вніс новий рух чи, властиво кажучи, розрух в молоденьку революцію. Тисовський не міг опертися демонічній силі того чоловіка, іменував його своїм другим секретарем і поручив йому утворення патріотичного клубу, котрий мав впливати на маси міщанства і народу, і підписав уложений Дембовським другий поклик «До всіх поляків, уміючих читати», дня 25 лютого.

«Народе польський! – говорилось в тім поклику. – Повстання, що вибухло в польській Речі Посполитій, зносить всяку панщину, чинш ґрунтовий і всякі данини, так що грунти, за котрі ви досі відбували які-небудь повинності або обов’язувались чинші уплачувати, віднині стаються вашою неограниченою власностею, котрою можете хіснуватись, як вам сподобається. Хто би хотів силувати вас до панщини або до данин, буде укараний. Ті, котрі грунту не мають, слуги і комірники, а особливо ті, що борються в війську Речі Посполитої, будуть із дібр національних наділені грунтами, скоро скінчиться теперішня війна за волю. Для ремісників будуть заложені народні робітні, де плата буде два рази більша, ніж та, яку тепер побирають. Правительство зносить всякі привілеї, шляхетство і притиск і узнає всіх людей рівними».

Нарочно наводимо той основний уступ із прокламації Дембовського, щоб ще раз збити М. Заля, котрий на підставі іменно сеї прокламації називає Дембовського комуністом. Тямущий читатель відразу пізнає, що в тій прокламації ані зерна комунізму нема. З другого боку, однако ж, зовсім понятно, що така прокламація, видана найвищою властею революційною і пущена в народ, мусила нагнати великого страху панам-шляхті, дрожачим о свої привілеї, о панщину і данини. Не диво затим, що вони швидко порозумілися з собою, щоб скинути Тисовського і Дембовського.

Голова недавнього комітету гр. Водзіцький, далі бувший директор краківської поліції і російський камергер Ян Мірошевський, університетський професор Вишневський і обиватель краківський та секретар республіки Гілярій Мецішевський зібрались в помешканні сего посліднього таки того самого дня і ухвалили утворити з себе тимчасове правительство і вислати до австрійського і російського уряду посланців з просьбою о якнайскоршу окупацію міста. Зараз же удався Вишневський до гвардії академічної, на котру яко професор мав певний вплив, і велів їм слідувати за собою до «сірого дому», головної резиденції правительства революційного. Була вже ніч. Вишневський опанував той дім без опору і представився там яко начальник нового правительства.

Тисовського, однако ж, не було в «сірім домі», коли ж член правительства революційного Кароль Рогавський увідомив його о вибухшій контрреволюції, він сейчас сам особисто удався туди. Стояча в дверях сторожа не хотіла впустити його, аж коли він начальникові тої сторожі віддав свою шаблю, дозволено йому вступ. Безоружний увійшов він до зали, в котрій під проводом Вишневського нараджувалось нове правительство. Побачивши Тисовського, Вишневський приступив до нього і, ознаймивши категорично, що власть його скінчилася, подав йому папір, щоб підписав своє зречення. Тисовський уляг намовам і погрозам і підписав, але заледво після того показався на улицю, обступила його громада міщан і молодежі, закидаючи йому, що видав революцію в руки зрадників і прихильників Росії. Се спонукало Тисовського вернутись назад до зали нарад, де Вишневський з шумом диктував різні оповіщення і поклики.

Підозріння, раз розбуджені в душі Тисовського, змагалися, коли слухав диктування і розговорів того чоловіка. Нараз впадає хтось до зали з вісткою, що козаки показуються за рогачкою. Тисовський зривається і випадає до передпокою, командирує стоячій там гвардії, щоб ішла за ним і велить їй взяти під арешт Вишневського. Вишневський з свого боку кричить до гвардії, щоб стояла за ним, бо вона ж сама покликала його на начальство. Гвардисти відповідають йому, що се неправда і що сам він покликав їх за собою, не кажучи куди і за чим. Вишневський в смертельній тривозі змагає до дверей; Тисовський моргнув на гвардистів, щоб його пустили, і Вишневський, вилетівши з «сірого дому», мов з пращі, дав тягу і не опинився аж на російській території.

Такий був хід і кінець преславної контрреволюції в Кракові д[ня] 25 і 26 лютого. Зложений того ж таки дня з Савичевського, Дембовського і Коритовського трибунал революційний засудив Вишневського на смерть, але позаочно, впрочім ціла та комедія не мала ніяких дальших наслідків.

Але від Бохні йшла вже буря, котра швидко мала знести з лиця землі цілу краківську революцію.

Дня 25 лютого Бенедек приготовувався до нападу на повстанців. Він вислав до ген. Колліна штафету, щоб і собі ж вирушав в напрямі до Подгужа, а рівночасно завізвав людність цілого повіту, щоб утворила т[ак] зв[аний] ландштурм на поміч цісарському війську. Ще того самого дня сили Бенедека зміцнилися численними відділами хлопськими, оруженими в коси, а почасти і в стрільби; особливо відзначувався відділ з камеральних дібр Неполомиці, числячий около 500 люда.

Ранком д[ня] 26 рушили ті сили против місточка Гдова. Передом ішли хлопи і кілька шволежерів; перед місточком наткнулись вони на передню сторожу повстанців, котрі, думаючи, що мають діло тільки з купою хлопів, сміло вдарили на «австріяків» і змусили їх до відвороту. Заалярмована тою перестрілкою, ціла команда повстанська в силі около 600 люда уставилась за місточком на гостинці в бойовім порядку, під проводом Сухожевського. Не задержуючися в місточку, де повстанська залога стріляла з вікон, ударив Бенедек відразу з головним своїм відділом на стоячих за містом повстанців. Хлопську команду він розділив на дві часті: одна мала зайняти Гдов, а друга, обійшовши місточко, ударити на ліве крило повстанського одряду і відтяти їм поворот до Велички.

Вже за першим наступом військ цісарських ряди повстанців почали мішатися; але коли позаду і збоку показалися хлопи, замішання перейшло в пополох і розтіч. Се не була вже битва, але різня; швидко 150 трупів покрило поле; 52 повстанців взято до неволі, між ними багато ранених. Не задержуючись на місці, Бенедек попер до Величии, котру без опору зайнято; невеличкі останки повстанської команди втекли до Подгужа, приносячи за собою пополох і пересадні вісті про страшенні орди розлюченого «хлопства», котре по цілій Галичині мордує шляхту, підбурене до того і оплачуване австрійським урядом.

Вісті ті вже ранком д[ня] 27 лютого дійшли до Кракова і викликали велике замішання. Не знаючи нічого о надтягаючій силі військовій, а думаючи, що ціле нещастя під Гдовом скоїли самі тільки хлопи, повстанці почали міркувати над тим, чи не ліпше би против тих хлопів виступити не з мечем і карабінами, але з хрестами і хоругвами, з патріотичними казаннями і чудодійною силою релігії. Здається, що не хто інший, як Дембовський піддав сю, безперечно, оригінальну гадку, і він же взявся до її переведення. Завізвано краківське духовенство перед диктатора, котрий замовив його, щоб устроїло велику процесію до Велички для навернення здичілих хлопів. Замисл той, по його думці, не грозив ніяким небезпеченством, бо диктатор зовсім не знав о тім, що ген. Коллін тягне з військом до Подгужа. Помимо диктаторських запевнень, ксьондзи почували якийсь острах, аж огниста вимова Дембовського і його запевнення, що він сам стане на чолі процесії і для обезпеки візьме з собою відділ стрільців і що, крім того, кождий з вірних може заосмотритись в оружіє, здужали додати духа духовенству.

В само полуднє вирушала процесія з Кракова. Передом ішов Дембовський в хлопськім уборі, з хрестом в руках, за ним слідували стрільці і діди костельні з хоругвами, хрестами та образами, дальше около 35 ксьондзів в парадних орнатах, а за ними непереглядна товпа побожного народу, співаючи літанії і побожні пісні. Повагом перейшла та процесія через міст до Подгужа, звідси рушила гостинцем до Велички. Але що за диво? Ніяких хлопських орд не видно, тільки нараз ззаду процесії, в Подгужу, далось чути голосне стріляння.

Підозріваючи якесь лихо, процесія сквапно вертає назад, а опинившися на узгір’ї над Подгужем, бачить в смертельнім переляку, як австрійське військо під командою Колліна штурмує Подгуже! Касарня була вже здобута, за нею слідував одвах. Але на ринку посипались на військо з вікон повстанські стріли. Приходилось воякам штурмувати поодинокі доми і виполотувати відтам стрільців, котрі в великій часті через міст схоронилися за Віслу, до Кракова і з другого берега розпочали завзяту, хоч майже зовсім нешкідливу перестрілку, на котру Коллін відповів двома гарматами, причинившими повстанцям багато шкоди.

Між тим оповіщено генерала про появлення процесії, котра повільним кроком, при співі набожних пісень, поступала ід костелові, де стояли розставлені півтора компанії піхоти полку Шмерлінг. Коллін вислав ще три компанії того ж полку для окружения процесії, а рівночасно заскочила їй ще одна компанія іншого полку збоку. Видячи, що непереливки, Дембовський думав смілим і несподіваним нападом розірвати окружаючий його зі всіх боків залізний перстень і продертися до Кракова. Коли процесія вже досить наблизилася до вояків, Дембовський разом кинув хрест набік і з криком «гурра» кинувся з добутою шаблею на вояків, а за ним і його стрільці. Але вояки були на те приготовані: раз по разу вони дали дві сальви на нападаючих. Дембовський упав, стрільці змішалися, а вояки кинулись з усіх боків з багнетами на процесію.

З страшенним криком почала товпа пирскати на всі боки; надармо трібував офіцер повстанський Грочевський спинити втікаючих і загріти їх до опору; він упав під австрійськими багнетами, і послідні останки процесії пішли врозтіч. Невеличка частина продерлася до моста на Віслі, а затим до Кракова. 28 трупів осталось на місці, 32 ксьондзів взято до неволі і відставлено до Вадовиць. З австрійського боку в тій боротьбі полягло всього лиш 3 люда, а 5 віднесли тяжкі або легші рани. Трупа Дембовського не відшукано, хоч многі наочні свідки бачили його падучого від кулі; може бути, що розлючені вояки викинули його враз із многими іншими раненими та побитими повстанцями в Віслу, котра тоді була дуже візбрала. Однако ж той факт, що Дембовського трупа не знайдено, послужив підставою многих повістей, що він не погиб, але жиє й досі десь в горах. Ще минувшого року сам я чув у Львові оповідання одного пана, котрий під секретом передав мені, що Дембовський жиє досі в татрянських, чи навіть в гуцульських горах яко простий хлоп.

Очевидна річ, що по таких кривавих невдачах повстанського оружія Тисовський ані хвилі не сумнівався, що його диктаторство скінчилося, що Австрія займе Краків, і думав лиш о тім, як би без проливання крові скінчити ту історію і не попастися самому в австрійські руки. Правда, в Кракові було ще багато загорільців, котрі напирали на нього, щоб провадив дальше війну; Тисовський терпеливо слухав їх рацій, а між тим тихенько розвідався у генерала прусського, стоячого на границі, чи може там надіятись гонорового прийняття. Упевнений з того боку, скликав своїх міністрів на раду, котра, однако ж, до нічого не допровадила, окрім висилки парламентарів до ген. Колліна для пертрактацій. Але Коллін, настановивши австрійські уряди в Подгужу і скріпившись новими силами, гордо відповів, що з бунтівниками не пертрактує, але сам увійде до Кракова з оружієм в руках. Перелякані тою грозьбою міщани краківські прислали від себе депутацію до Колліна, прирікаючи цілковиту капітуляцію і просячи о пощаду. Коллін прирік, жадаючи натомість видачі Тисовського, направи зруйнованого моста і поруки, що на входяче військо ніхто не буде стріляти.

Дізнавшись о тій капітуляції, Тисовський рішив з своїм військом опустити Краків, боячись не без причини, що ніяка сила не вдержить повстанців, щоб при вході австріяків не розпочали бійки. О першій годині по півночі д[ня] 3 марта вибрався Тисовський з Кракова, а з ним около 1300 людей з повстанського війська; вони рушили ід прусській границі, де по короткій пертрактації піддались пруссакам і зістали роззброєні. Того ж самого дня (3 марта) зайняли Краків російські і австрійські війська, роблячи кінець польській революції і самостійній Краківській республіці. Тисовський, пересидівши аж до грудня 1846 р. в саксонській в’язниці Кенігштейні, зістав, за дозволом австрійського цісаря, висланий до Америки, де жив яко учитель рисунків в Бостоні до 1857 року.

Примітки

Савичевський Юліан, Коритовський Себастіан – польські громадсько-політичні діячі, провідні учасники Краківського повстання 1846 р.

Трупа Дембовського не відшукано… – За іншими даними тіло Е. Дембовського було поховано в спільній могилі з іншими жертвами розстрілу мирної демонстрації.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 389 – 399.