2. Революційні конспірації в Галичині 1833 – 1843 рр.

Іван Франко

Рух родить рух – се єсть велике правило фізичне, котре і в житті суспільному показується зовсім правдивим. Першого товчка до руху 1846 року треба шукати в рухах польських 1831 – 32 років. Як звісно, вибухло було з кінцем 1830 року повстання польське в Варшаві, котре розворушило польську суспільність на цілім просторі давньої Польщі. Повстання продержалося несповна рік, бо від падолиста 1830 до половини вересня 1831 року. Начальники і головні учасники його, о кілько не погибли в численних битвах з переважними силами російськими, або не попалися в неволю, емігрували великими громадами за границю.

Особливо багатий потік тої еміграції звернувся до Галичини, де правительство зразу досить взглядно і ласкаво їх принимало. Між іншими прибув ту один з запалених провідників демократичної партії повстанської, Осип Залівський, котрий на власну руку почав організувати нове повстання польське. План Залівського був: потворити з емігрантів і галицьких охотників оружні відділи, котрі мали би різними дорогами впадати до Росії і там, криючись по лісах і болотах, недоступні для неприятельської сили, а заразом всюди присутні, ширити між народом жар повстання і розпочати т[ак] зв[ану] партизанську війну. Рівночасно з вибухом тої партизанки на землях польських мали – після плану, уложеного в західноєвропейських центрах революційних, – вибухнути повстання в Франції, Німеччині і Італії, котрі опісля, подавши собі руки, зможуть перемінити цілий існуючий порядок політичний.

Ніщо й говорити, що такий величезний план при таких аж до смішності дрібних силах, якими розпоряджали в той час революціонери, не міг удатися. Залівському удалось в Галичині згромадити шість оружених громадок, готових до партизанської війни. Перша з тих громадок разом з Залівським числила шість хлопів і, перекравшися в Ряшівськім окрузі вночі з 20 марта 1833 р. через границю, сейчас при першій стрічі з козацькою патролею розбіглася без вистрілу і лишила Залівського самого. Йому удалось назад перекрастися через границю і вернути до Львова. Але поліція уже слідила його, – він ховався два місяці між руськими хлопами, поки вкінці його не арештовано.

Прочі громадки партизанські були численніші і щасливіші. Двом із них удалось по переході через границю злучитися вкупу, і спільною силою задумали вони напасти на містечко Йозефів. Але тут вони наткнулися на козаків і, не чекаючи великої над ними побіди, перхли в різні сторони, причому кілька провідників попалося в руки солдатів. Під певним взглядом найщасливіша була шоста громадка, котра під проводом якогось Луцького при кінці марта перейшла границю коло Кудринець, Чортківського округу. Уйшовши кілька миль по російській території, зайшли ті герої в гостину до одного обивателя, котрий, дізнавшись про ціль їх походу, порадив їм якнайскорше вертатися; партизани послухали доброї ради і, погостившися та не тратячи часу, вернулися благополучно, без страт і страху назад на австрійську територію.

Але хоч і як комічною видається нам ціла та партизанська війна Залівського, все-таки для Галичини мала вона дуже важні наслідки. Коли-бо партизанка за границями Галичини не удалася, згромадились д[ня] 5 падолиста 1833 р. головні її начальники (крім Залівського, котрий уже був арештований) в селі Ріпневі Золочівського округу, власності гр. Казимира Дідушицького, і рішили там занехаяти партизанську війну, а зато заложити в Галичині революційну конспірацію на взір італіянських карбонаріїв (углярів) і яко приготовления до нього – Товариство приятелів люду.

Карбонарії були зорганізовані на взір вільних мулярів в так звані ложі. Лож таких в Галичині ще від 1832 року було дві: одна во Львові, заложена емігрантом Булгарином, а друга в Кракові. Львівська ложа швидко упала, зато Товариство приятелів люду швидко виемансипувалось з-під зверхності ложі і, ставши на чисто патріотичній основі, розширилось живо по всій Галичині. Головними двигачами того повороту були Гуго Вишньовський і урядник салінарний Адольф Давид. Гуго Вишньовський приєднав до товариства зараз в першім році такі знамениті сили, як свого брата Теофіла, укінченого правника, дальше Франца Смольку, бувшого концептового практиканта при прокуратори фінансовій, і концептового практиканта при намісництві Адольфа Леона. Під проводом тих людей товариство ширилось по цілій Галичині. Воно було зорганізоване в секції по 5 людей, сто секцій складало сотню, котра вибирала свого сотника; той зносився з центральною властею товариства.

Між тим, краківська карбонарська ложа задумала зреорганізувати конспіраційні рухи в Галичині після одного плану, т. є. властиво взяти зверхність в свої руки. В тій цілі вислала 1834 року до Львова Наполеона Левицького, щоб тамошнє Товариство приятелів люду зорганізував в зв’язок карбонарський. Принадність тайни, урочисті церемонії і оповідання Новицького о великій силі карбонарського зв’язку в цілій Європі склонили молодих людей до приступлення: Новицький попринимав членів, уконститував товариство і дав йому статути.

Ціль зв’язку була: вироблення свободи і рівності всіх людей, а спеціально в польських краях: приготування людового повстання для відбудування давньої Польщі. Зв’язок ділився на «поруби», в котрих кождий мав свого «майстра», секретаря, «вартового» і одного відпоручника до центральної власті. Зараз-таки в маю 1834 р. під проводом Новицького уконститувались три «поруби» в огороді «Цетнерівці» коло Львова і в ліску Венглінського. Центральну власть, т[ак]зв[ану] дикастерію, складали «майстри» і відпоручники тих «порубів».

Первісно в склад дикастерії входили: Гуго і Теофіл Вишньовські, Мартин Кордашевський, Іван Прохаска і Генрик Богданський; пізніше, коли Вишньовських поарештовано, а Кордашевський поїхав зі Львова на лекцію, вступили на їх місце: Смолька яко «майстер» першого «порубу», Адольф Лео і Казимир Грохольський. Смолька яко «найвищий майстер» обняв предсідательство. Час від часу відбувалися засідання поодиноких «порубів» і дикастерій, на котрих принимано нових членів, уладжувано транспорти і роздачу революційних брошур, а також дискутовано питання теоретичні.

Але зв’язок розширявся помалу. Краківська ложа, котра становила його верховну власть, дрімала. Окрім Львова тільки в Перемишлі була філія зв’язку, і то – між руськими семінаристами, під проводом префекта семінарського Адама Білецького. Львівська дикастерія почала на своїх засіданнях обговорювати конечність реорганізації зв’язку, тим більше, що загальнолюдський демократизм карбонарський зовсім не вистарчав для молодих горячих людей. Вже доходило до того, щоб виробити нові статути, коли втім літом 1835 року прибув з Кракова поет і емігрант Северин Гощинський з новинами.

Ложі Краківської уже не було, на її місце зав’язалося чисто патріотичне «Stowarzyszenie ludu polskiego». Те товариство розіслало своїх висланців в різні сторони, щоб получити разом революційні елементи на землях давньої Польщі. Симеон Конарський висланий зістав на Литву і до Конгресівки, де йому удалось позав’язувати кілька тайних товариств революційних, поки вкінці 1838 року уряд російський не впав на їх слід. Більша часть членів зістала переловлена і вивезена на Сибір, Конарський погиб на шибениці.

Гощинський висланий був до Львова, де йому швидко удалося упадаючу організацію карбонарську приєднати до нового товариства і надати йому більше живої сили. Позав’язувались філії в Перемишлі, Станіславові, Самборі, Золочеві і Сяноку. Особливо велику увагу звернула «власть провінціальна» того товариства на семінаристів обох обрядів, між котрими їй удалось позискати дуже багато талантливих людей. Не підлежить жадному сумнівові, що, крім префекта львівської руської семінарії о. Городинського, належало до того товариства багато питомців, а між ними і перші подвижники нашої нової літератури Шашкевич і Вагилевич.

«Стоваришення люду польського» було зорганізоване централістично. Основою товариства була найвища рада, під нею стояли ради обводові по провінції. Кожда рада обводова мала секретаря, котрий зносився поокремо з начальниками кождої громадки (gminy), т[ак] зв[аними] солтисами. Секретар передавав солтисам поручения вищих властей і принимав від них справоздання: солтиси принимали членів до своїх громадок. При найвищій раді був комітет кореспонденційний, котрого задача була – удержувати відносини з еміграцією і емісаріями, порозуміватися з іншими країнами давньої Польщі і відбирати справоздання солтисів і рад обводових.

Найвища власть увійшла в порозуміння з книгарями і спроваджувала заказані книжки, а також нав’язала відносини з військом, стараючись і туди ширити свої погляди. Во Львові існували три комітети того стоваришення: семінарський, академіцький і військовий; крім них (за почином Альбіна Дунаєвського, Євгенія Хшонстовського, Фердінанда Рунге і др.), зав’язалося також Товариство сестер, приналежне до «Стоваришення люду польського».

Робота «Стоваришення» ві Львові і загалом в Східній Галичині ішла хоч тихо, але досить живо і систематично. Зате в Кракові робилося далеко більше шуму: втягано до конспірації селян і дідичів і перто до скорої, загальної революції. В р. 1836 один з членів того «Стоваришення» убив австрійського «шпіона» Беренса, се послужило для Австрії поводом зайняти вільне місто Краків, перетрясти кватири численних емігрантів за листами і компрометуючими паперами, а неспокійних прогнати за границю.

Але інтервенція війська австрійського в Кракові зробила не те, що мала на цілі, а зовсім противне. Найзавзятіші конспіратори – Северин Гощинський, Станіслав Малиновський і Ян Щепановський, зверхники краківської часті «Стоваришення люду польського» – утекли не до Франції, але до Галичини, а іменно до села Щепановиць, власності пані Маркіянни Хшонстовської. В спілці з тою женщиною, горячою поклонницею засад демократичних, і з її двома синами почали вони працювати над навертанням сільського люду до своїх революційних цілей. Але робота йшла тупо, а між тим верховна власть львівського «Стоваришення» побоялася, що на селі далеко легше можуть ті панове попасти в руки поліції, і вислала від себе Роберта Геферна, щоб запросив їх до Львова.

Справді, всі три емігранти в жовтні 1836 р. прибули до Львова, вносячи з собою більше життя і огню в тамошню організацію. Верховну власть обняли «дві трійці»: емігранти Гощинський, Малиновський і Щепановський і місцеві: Геферн, Смолька і Корецький. Почались частіші засідання, завзятіші дебати, але рівночасно показалося, що в поглядах емігрантів а місцевих заходили великі різниці. Емігранти перли до якнайскоршого вибуху, до громадного принимання членів, до острої дисципліни замість основних переконань, – загалом більше до роботи агітаційної. Зате місцеві, в великій часті люди дозрілі і основно образовані, стояли більше за повільним а певним ходом, за вироблюванням ясних переконань, так сказати, за виховування нової генерації патріотів польських, одним словом, потягали більше до роботи пропагандової.

Поки так діла йшли, поліція львівська не дрімала. Її директор Захер, отець звісного романіста Захер-Мазоха, не давав ані хвилю спокійно дихнути конспіраторам. Їм приходилось критися і ховатися, майже щодень змінюючи кватири і зверхній вигляд; ревізії і арешти ненастанно держали цілу молодіж в тривожнім напруженні. Се спонукало верховну власть «Стоваришення» закинути дотеперішню систему виборну і внести зміну статутів, після котрої власть верховна мала бути раз поставлена, а відтак в міру потреби мала убуваючих членів сама доповнювати. Помимо опору Малиновського збір «Стоваришення» приняв ту зміну і до верховної власті вибрано Гощинського, Смольку і Геферна.

Першим ділом нової власті було позбутися неспокійних противників: вона вислала Малиновського в Тарнівське, а Щепановського – до Кракова, щоб реорганізували філіальні зв’язки і взагалі працювали для цілей «Стоваришення». Але і сего не досить було верховній власті львівській; поступаючи консеквентно в однім напрямі, вона задумала сцентралізувати всю власть в своїх руках і 4 червня 1837 року обвістила, що власті повітові і провінціональні в товаристві зносяться і що кожда поодинока громада підлягає прямо власті центральній. Рівночасно з тим постановила центральна власть «для більшого безпеченства» заборонити приступу цю зв’язку всім людям, не укінчившим наук, т. є. студентам гімназіальним і університетським.

Постанова та, сама по собі дуже розумна, підкопала до решти повагу власті центральної у гарячої молодежі і сталася сигналом до розв’язання «Стоваришення». Вправді, власть центральна держалася ще кілька літ (окрім Гощинського, котрий таки в 1837 році мусив утікати до Франції), але була се тільки de titulo власть, бо товариство її не існувало; бувші братчики «Стоваришення» прозвали ту «голову без тіла» насмішливо «комітетом докторів», так як крім Смольки, що був тоді вже поважним адвокатом, належав до нього також адвокат Райський і укінчений правник, а від 1839 також доктор прав Ів. Федорович.

Але рух, викликаний «Стоваришенням люду польського», не пропав разом з його упадком, – тільки розбігся на дві дороги. У Львові найбільшу повагу серед молодежі здобув собі спосібний і енергійний Євгеній Хшонстовський, під той час також укінчений правник, прозваний між товаришами «Генцьо Чорний». Він-то зібрав до купи розбитих членів «Стоваришення» і вже в серпні 1837 випрацював (спільно з Леандром Павликовським і Рішардом Германом статути нового тайного товариства, названого «Молода Сарматія». Обіч нього, яко приготовуюча стадія, мало зав’язатися підрядне товариство «Правдивих синів вітчизни».

Ціль нових товариств мала бути та сама, що і давніших: відбудування Польщі в давніх границях; основателі в тім тільки поступили дальше, що з більшим натиском піднесли конечність спровадження якнайскоршого вибуху революційного для осягнення тої цілі. Товариство мало приготовити і перепровадити той вибух. В тій цілі повинна була в кождім повіті Галичини повстати власть повітова, а з відпоручників від кождих трьох таких властей – власть окружна. Таких властей мало бути в Галичині шість і кожда з них мала вибирати по трьох відпоручників до центральної Ради надкарпатської. В подібний спосіб мав зв’язок той організуватися і в прочих провінціях давньої Польщі, а з кождої провінції мало бути вибраних кілька відпоручників до найвищого «Збору народового». Найнижчими одиницями організації були «громади», зложені кожда з 3 – 5 членів під проводом «війта»; той мав зноситися з одним членом зв’язку, не знаючи, впрочім, ані о складі, ані навіть о існуванні властей вищих.

Обіч «Молодої Сарматії», майже рівночасно з нею, повстав в Західній Галичині новий революційний зв’язок, заложений тим самим Малиновським, котрого в половині 1837 року центральна власть «Стоваришення» вислала була до Тарнова. Гарячому і фанатичному Малиновському не подобався повільний, пропагандовий хід «Стоваришення», і він заложив з радикальніших елементів в вересні 1837 зв’язок під назвою «Загальна конфедерація люду польського», в котрім з особливим натиском налягано на порушення хлопів до акції революційної через дарування панщини і гнетучих дачок, а котрий для удержання карності в зв’язку і побільшення його сили мав послугуватися також средствами терористичними. «Через Польщу для Польщі, для Європи, для людськості!» – то був поклик, уміщений в наголовку маніфесту того зв’язку з д[ня] 6 жовтня 1837 р.

Організація зв’язку була крайнє централістична і прямо вимірена для вибуху повстання, отже, з признаками майже воєнними. Впрочім, життя того зв’язку було недовге. З початком жовтня 1837 р. головніші його члени з’їхалися до Щепановиць, до знаної нам демократки Хшонстовської. Дня 3 і 10 жовтня відбувалися в її дворі гучні обжинки, котрих зібрані конспіратори уживали для виявлення своїх демократичних поглядів. Вони почали з хлопами говорити зовсім одверто, обіцюючи їм ліпшу будучність, дарування податків і панщини і запровадження свободи і рівності. Сама пані розпочала танець в парі з найстаршим хлопом, паничі з сільськими дівчатами, а парубки з паннами. Хлопам не позволено знімати шапок, бо відтепер «ми вже всі пани і брати»; паничі стискалися і цілувалися з хлопами, обмінялися з ними шапками, співали патріотичних пісень і пили до пізньої ночі. Але на другий день по тім веселім празнику кілька хлопів швиденько дало знатно всім до Бохні, староста вислав комісара з ескортою військовою і всіх членів «Конфедерації», як також паню Хшонстовську з її синами і дочками, поарештовано.

Малиновського, основателя «Конфедерації», не було на щепановецькім празнику. Основатель «Молодої Сарматії» Євгеній Хшонстовський (мабуть свояк, але не син щепановецької пані Хшонстовської) якраз перед тим прибув до Тарнова, щоб розпочати з Малиновським переговори взглядом сполучення обох товариств в одно. Ту прибув до них новий емісар від Централізації товариства демократичного з Франції, Роберт Хмелевський, і всі три для ведення переговорів поїхали до Львова. Переговори тяглися, Малиновський жадав, щоб до статутів «Молодої Сарматії» прийняти деякі точки з статутів «Конфедерації», а Хмелевський жадав, щоб «Молода Сарматія» у всім підчинилася власті Централізації в Франції. На се зверхня власть «Молодої Сарматії» не хотіла пристати. З Малиновським справа була легша, бо поки ще велися переговори, зв’язок його через арешти в Щепановицях зістав розбитий, але Хмелевський позістав невзрушений.

«Молода Сарматія» згодилася на деякі уступки, а іменно прийняла наказану з Франції назву «Сприсяження демократів польських», положила в точках своїх статутів більшу вагу на знесення панщини і надання хлопам землі на власність, але не хотіла в жаден спосіб пристати на то, щоб демократична Централізація з Франції мала означити час вибуху революції і провадити сам вибух. Хшонстовський вступив в тім ділі в пряму переписку з самою Централізацією, справедливо замічаючи, що її діло – вияснювати демократичні засади, але не мішатися в практичне переведення вибуху, котре мусить залежати тільки від людей місцевих. «Централізація» вислала з кінцем 1838, чи з початком 1839 року, другого емісара Леслава Лукасевича, до Львова, але і той не міг довести до згоди, а противно, дуже багато, хоч і мимоволі, причинився до відкриття і обалення цілого революційного руху в Галичині.

Немов перед бурею в гарячу літню днину на різних сторонах неба появляються численні дрібні хмарки, котрі то ростуть, то щезають, то вкупу зливаються, так і в Галичині в другій половині 1830-их років майже в кождім більшім місті незалежно від себе появляються зв’язки революційні майже з однаковими цілями. І так в Самборі засновують: емігрант Собецький і бувший артилерист в повстанні 1831 р. (а під той час практикант при самбірськім карнім суді) Каспер Ценглевич в р. 1836 зв’язок революційний серед молодежі гімназіальної. Ціль його – відбудування Польщі в формі демократичної республіки.

Ценглевич наставав на пропаганду між сільським народом, а найліпшим средством до того уважав, щоб члени зв’язку ішли в народ яко ремісники, наймити і робітники. Зв’язок той простояв трохи довше як рік. Року 1838 на якийсь донос арештовано кільканадцять студентів, Собецького і Ценглевича. Але обом посліднім удалось по кількох тижнях утечи з львівського арешту поліційного, і вони пішли в Жовківський та Золочівський округи «в народ» для пропаганди. Ценглевич написав по-руськи знамениту в своїм роді «Інструкцію для учителів руського народу», а також укладав гарною руською мовою многі пісні, котрі пускав між народ.

[Три його пісні печатані були в паризькім і познанськім виданні «Noworocznik Demokratyczny» за р. 1843; четверта знана нам пісня єсть «Не забереш нас в рекрути», котра досі, оскільки знаємо, не була печатана. При тій нагоді ми осмілюємось звернутися до читателів «Зорі» з просьбою, у кого був би відпис тої пісні, або інших того роду, прислати нам їх для публікації. – Прим. І. Ф.]

Сам він яко челядник найнявся на роботу до коваля в Деревлянах, де і зістав д[ня] 30 грудня 1838 р. арештований. Його засуджено на 20 літ в’язниці, аж амністія 1848 року увільнила його з кайдан і мурів Шпільберга. В 1848 році виступав він завзято против русинів на Соборі празькім, а також в окремій обширній брошурі п[ід] н[азвою] «Rzecz Czerwono-Ruska». Опісля затих і жиє й досі близ Кросна, де пок[iйний] дідич Лукашевич давав йому удержання. Як зачуваю, занимається він працею над «perpetuum mobile», чи чимсь подібним.

Рівночасно з революційним зв’язком в Самборі, бо 1836 року, заснували студенти Мартин Лапчинський, Людвик Вільгельм і Венедикт Кущикевич демократичний зв’язок для східних повітів Галичини під назвою «Вольний Галичанин». Але зв’язок той простояв не довго. Один із членів заряду «Молодої Сарматії», Фердінанд Тірман, дізнавшись о його існуванні, вступив до нього і намовив його зверхників прилучитися до «Молодої Сарматії». Зв’язок числив 19 членів, між котрими були й два домініканські монахи. Тірман, котрий через приєднання того зв’язку дуже прислужився «Молодій Сарматії», арештований 1842 року, повісився в львівській в’язниці, боячись, щоб суд не вимусив від нього зізнань палками.

Також около 1837 року повстало в Станіславові таємне товариство, зване Товариство помочі. Основатель його був студент Іван Гудзяк з Поморян. Товариство се не мало, здається, окремих статутів. Задача його була – розширяти між молодіж і простий нарід письмо «Наука для народу», в котрім, побіч острої критики на австрійський уряд, містився поклик до оружного повстання. Кружок Гудзяка не був численний; в р. 1839 прийнято до нього кількох молодих студентів і одного фрайтра Порубальського. Порубальський сейчас по зложенні присяги доніс о всім авдиторові, студенти також виговорились з новиною, – і цілий кружок враз із його основателями арештовано.

В Ряшівському окрузі зав’язався в тім самім часі під проводом Антона Біляма з останків розбитої «Конфедерації» Малиновського новий революційний кружок під назвою «Зв’язок хробатів». В 1839 році частина того кружка приступила до зв’язку «Правдивих синів вітчини», що становив немовби приготовуючу школу «Молодої Сарматії», решта під проводом Малиновського, Щепановського і Бонковського тривала довше яко окреме товариство в Західній Галичині.

Бачимо з того перегляду, що в другій половині 1830-их років дух революційний віяв всюди по Галичині. Скріплена свіжими силами «Молода Сарматія» змоглася; позав’язувались окружні власті в Стрийськім, Станіславівськім, Жовківськім, Тернопільськім, Перемишльськім, Ряшівськім і Тарнівськім округах; а навіть в Відні між студентами-галичанами зав’язались чотири громади членів того зв’язку.

Особливу увагу звертала власть центральна на шкільну молодіж. Із членів «Молодої Сарматії» вибрано Раду академічну, мовби якусь власть опікунську, котра мала наглядати демократично-революційне образования членів нижчого зв’язку «Правдивих синів вітчизни». Але швидко побачили опікуни, що їх підвладні далеко гарячіше перейняті революційним духом, ніж вони самі, і бажають якнайшвидше революції, котра би відразу дала в їх руки впливи і значення. Приходилось опікунам осібними окружними письмами уцитькувати гарячу молодіж, заохочувати її не тільки до читання червоно-революційних брошур, але й до серйозної наукової праці. Се молодим не подобалось і вже весною 1840 року почали деякі виступати з товариства. Воно було б, певно, в короткім часі так само розв’язалося само собою, як многі попередні таємні товариства, коли б не була скорше постигла його катастрофа.

Товчок до катастрофи вийшов з Перемишля. Там уже в 1836 році згромадився був в тамошнім гарнізоні полку Маццукелі (прозваного русинами Марцугелі) коло завзятого демократа і революціонера, поручника Томи Дмитрасиновича кружок революційний, зложений переважно з вояків. В р. 1837 під час осінніх маневрів познайомився Дмитрасинович при посередництві Кароля Мощанського з основателем «Молодої Сарматії» Євгенієм Хшонстовським. Розпочались між ними наради; Дмитрасинович припровадив з собою ще двох однаково мислячих офіцерів: Босса і Норберта Ауффенберга.

Дмитрасинович жадав, щоб «Молода Сарматія» прямо принимала вояків в свої члени; Хшонстовський наставав на тім, щоб вояки основали собі окремий зв’язок і порозумівалися з центральним зв’язком при помочі відпоручників. В тій цілі він передав офіцерам переложені на німецьке статути «Молодої Сарматії». Дмитрасиновичеві статути не подобались, по його думці, для вояків вони були зовсім нездалі, і він поручив Боссові зладити нові. Ті нові знову не подобались Хшонстовському, і так розійшлись наради з нічим.

Аж слідуючого року восени удалось новому відпоручникові «Молодої Сарматії» Леонові Славському довести до згоди з вояками; вояки мали заложити у себе Демократичний зв’язок військовий в цілі спровадження якнайскоршого вибуху повстання, з тим, однако ж, ограниченням, що Галичині першій не слід вириватися і що треба ждати на вибух в Конгресівці і Познанщині. Ставський зате пристав на те, що офіцери, котрі того зажадають, будуть принимані до «Молодої Сарматії». Але Дмитрасиновичеві, мабуть, дуже бажалось бути прийнятим до центральної власті того товариства. 1839 року він знов того добивається, а коли сим разом виділ «Молодої Сарматії» його зовсім недвозначно відкинув, він угнівався і зірвав всякі зносини з «Молодою Сарматією», не віддавши навіть одержаних від Хшонстовського статутів, котрі опісля фатальним способом причинилися до відкриття і руїни «Молодої Сарматії».

В Перемишлі при кінці 1830-их років прибрали революційні конспірації дуже гарячковий характер. Дмитрасинович вправді, не допущений до заряду «Молодої Сарматії», відсунувся набік, але його місце зайняв чоловік ще гарячіший і нерозважніший, Едвард Баєр. Головні підручники його були: з військових – фельдфебель Пєчонка, а з цивільних – цукорник Товарницький і студент Бегеєвич. Літом 1839 року повзяв Баєр шалений план – під час маневрів викликати між військом революцію, або бодай як-небудь захопити в свої руки особу архікнязя Фердінанда д’Есте, губернатора Галичини.

Коли ті плани не удалися, почали конспіратори на серіо думати о вибуху революції або хоч би тільки партизанської війни в Галичині в слідуючім 1840 році. Між тим 18 грудня Бегеєвич, щоб «дати знак життя», напав вночі з штилетом на перемишльського комісара поліційного Гута і задав йому легку рану, а сам утік. Довго слідство поліційне не могло нічого викрити, поки вкінці між конспіраторами не найшовся донощик, котрий розказав поліції о всіх заходах, роботах і планах конспіраторів.

Весною 1840 року, якраз в ту пору, коли після плану Баєра і його товаришів мало вибухнути в Перемишлі повстання, наступив крах. Одержавши донос, поліція арештувала насамперед Баєра, Товарницького і Віляма враз із кількома студентами. Однако ж се ще не зламало відваги їх товаришів. Дмитрасинович з кількома офіцерами і Пєчонка з кількома підофіцерами та студентами укладали плани, якби-то видобути арештованих з в’язниці, а навіть розпочати революцію. І справді, Ваєрові удалось при помочі Бегеєвича і ще деяких другів вирватись з в’язниці і втечи на Угорщину, але се була послідня удача конспіраторів.

В кілька день опісля поарештовано вже і Дмитрасиновича, і Пєчонку, і Бегеєвича, і всю перемишльську громаду; ідучи по нитці до клубка, з забраних паперів поліція швидко відкрила всі тайні товариства, і почались по цілім краї численні ревізії і арештування. 28 червня арештовано в Дідилові одного емісара Централізації демократичної в Франції Леслава Лукасевича, котрий починив також обширні зізнання. В марті 1841 арештовано і другого емісара, Роберта Хмелевського.

В тім часі около 300 молодих людей в цілій Галичині заповнило тюрми, та й то арештовано тільки головних провідників! Друге, тілько молодежі, хоч і брало уділ в конспіраціях, не було потягане до відповіді. Між арештованими були Смолька, Земялковський, Райський, Хшонстовський, Шміт, Шайноха і русини: Охримович, Гординський і другі. Слідство тяглося два роки, під час котрих багато арештованих померло або повідбирало собі життя. В р. 1843 розпочались процеси. Около 60 головніших конспіраторів було засуджено на смерть, але цісар всіх уласкавив, переміняючи їм кару смерті на довголітню в’язницю, а більшу часть навіть пускаючи зовсім на волю.

Так скінчилася та перша доба галицьких конспірацій.

Австрійське правительство, розбивши в такий спосіб радикально всі зв’язки революційні, надіялось тепер мати хоч кілька літ спокою. Але надії його не оправдались. Процеси 1843 року не могли відвернути надтягаючої з заходу бурі.

Примітки

Залівський (Осип) Юзеф (1797 – 1855) – польський громадсько-політичний діяч, офіцер. У 1833 р. керівник партизанських груп, які за ініціативою польської карбонарської організації «Помста народу» зробили невдалу спробу підняти національно-визвольне повстання в Королівстві Польському.

Кудринці – село, нині Борщівського району Тернопільської обл.

Ріпнів – село, нині Буського району Львівської обл.

Товариство приятелів люду (Союз друзів народу) – таємна буржуазно-демократична революційна організація, що існувала у Львові в 1833 – 1835 рр. як нижча допоміжна ланка товариства польських карбонаріїв у Галичині. До цієї організації, один з осередків якої знаходився в греко-католицькій духовній семінарії, належало чимало української студентської молоді, зокрема, близькі до «Руської трійці» М. Мінчакевич, К. Слоневський, Р. Крижанівський, І. Пекінський та інші.

Булгарин Єжи (1798 – 1885) – польський громадсько-політичний і військовий діяч, один із засновників польської карбонарської організації у Львові 1833 р., керівник походу шляхетського повстанського загону на м. Сянок в 1846 р., учасник угорської революції 1848 – 1849 рр.

Богданський Генрік (1804 – 1887) – польський громадсько-політичний діяч, учасник і один з керівників таємних політичних організацій 1830-х рр. в Галичині, автор цінних спогадів про суспільно-політичний рух в Галичині напередодні і під час революції 1848 – 1849 рр. (виданих у Кракові з рукопису в 1971 р.).

«Stowarzyszenie ludu polskiego» («Співдружність польського народу») – таємна буржуазно-демократична організація, заснована 11 лютого 1835 р. у Кракові на базі карбонарських організацій. Метою її було визволення Польщі від іноземного гніту і здійснення прогресивних буржуазних перетворень. Організація була розпущена у 1837 р.

Гординський Микола (1802 – 1866) – український громадсько-політичний діяч. У 1830 р., займаючи посаду префекта Львівської грекокатолицької духовної семінарії, разом з багатьма семінаристами належав до польської карбонарської організації, «Співдружності польського народу» і «Молодої Сарматії». Заарештований у 1841 р. за підпільну діяльність, засуджений до смертної кари, яку 1845 р. замінено 12-літнім ув’язненням.

…належало до того товариства багато питомців, а між ними і перші подвижники нашої нової літератури Шашкевичі Вагилевич. – До «Співдружності польського народу» належало близько 10 студентів Львівського університету, серед них В. Граб, П. Куличковський, Ф. Мінчакевич та інші. М. Шашкевич та І. Вагилевич – засновники і керівники «Руської трійці» – підтримували дружні стосунки з прогресивними польськими літераторами, здебільшого учасниками політичного підпілля (в тому числі й «Співдружності польського народу»), брали участь у влаштовуваних ними зборах, на яких обговорювались актуальні питання визвольної боротьби. Однак немає будь-яких відомостей про їх організаційну приналежність до цієї організації.

Ів. Федорович – про нього І. Франко написав окрему книгу.

Лукасевич Леслав (1809 – 1855) – польський літератор, громадсько-політичний діяч, один із засновників «Співдружності польського народу», член Централізації польського Демократичного товариства. Влітку 1841 р. заарештований австрійськими властями за підпільну діяльність і засуджений до смертної кари, яку замінено 12-річним ув’язненням. Звільнений під час революції 1848 р., брав участь у Слов’янському з’їзді в Празі. Після поразки революції у 1850 р. належав до таємної революційної організації, заснованої Ю. Госляром, за що був заарештований і засуджений до десятилітнього ув’язнення. Помер у в’язниці.

Сам він яко челядник найнявся на роботу до коваля в Деревлянах… – І. Франко припускає тут неточність, йдучи за традицією тогочасної мемуаристики. За свідченням близького до К. Ценглевича однодумця Ю. Горошкевича, який у 1889 р. спростував у пресі вигадки мемуаристів щодо його особи, К. Ценглевич у той час переховувався в панських дворах в Ожидові, Пеняках, Манаєві і Деревлянах.

Деревляни – село, нині Кам’янка-Бузького району Львівської обл.

Шпільберг – австрійська в’язниця в м. Брно (Моравія). За свідченням Г. Богданського, К. Ценглевич відбував ув’язнення у в’язниці Куфштейн в Тіролі.

Собор празький – Слов’янський з’їзд у Празі в червні 1848 р.

Гудзик Іван – український громадсько-політичний діяч, учасник польського підпілля в Галичині 1830 р. Намагаючись вести серед українського селянства антикріпосницьку агітацію, переробив на відозву до селян «Інструкцію для учителів руського народу» К. Ценглевича, закликаючи в пій до боротьби з абсолютизмом і шляхтою, за соціальне і національне визволення. В околицях м. Станіслава заснував «Товариство помочі» як відгалуження «Співдружності польського народу», члени якого вели агітаційну діяльність серед селян, солдатів і шкільної молоді. Заарештований у 1839 р., засуджений до 10 років ув’язнення.

Дідилів – село, нині Кам’янка-Бузького району Львівської обл.

Охримович Йосип (1814 – 1857) – український громадсько-політичний діяч, член «Союзу друзів народу». Був засуджений до дворічного ув’язнення в Шпільбергу. Під час революції 1848 р. – заступник голови Болехівської руської ради, виступав на захист інтересів селянства. Брав участь у першому з’їзді діячів української культури у Львові в жовтні 1848 р.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 354 – 366.