Автограф № 283
Іван Франко
У рукописній спадщині Франка є уривок поеми, в якому розповідається про кінець подорожі Євгенія з Дорошем-Микитою і його першу ніч у новому сільському оточенні (№ 283):
Повіяло холодною імлою,
А від ліска пахнуло теплим паром.
І ген на тлі небесного пожару
Широкий сугорб зачорнівсь, впівкруг
Обведений могучими лісами.
«А он і наша слобода, паничу! –
Сказав Микита. – Зараз будем дома».
Всміхнувсь Євгеній якось сумовито.
«Чи дома? – думав він. – Де то мій дім?
Немов розбитий човник за водою,
Пливу я без руля і без весла.
Здається, тихо вкруг, зрадлива хвиля
Так ніжно шепче, пурпуром чудовим
Палає небо, ліс шумить сонливо, –
Здається, можна б і спочить душею!
Та ні, я чую дрож якусь внутрі,
Я чую, що не тут пристань моя,
Що грозять тут якісь підводні скали,
А може, й водопад, що, наче злодій,
Зненацька вхопить човник мій, попре
І потрощить. Не тут, не тут мій дім!»
II
Вже сонце високо на небі стало,
Коли Євгеній з сну збудивсь твердого,
Збудивсь, зівнув, протер замглені очі
І озирнувсь довкола. В першій хвилі
Не знав, де він і як тут опинивсь.
Він був самісінький у невеличкій
Сільській світлиці. Поваплені стіни
І стеля з жовтим відливом білілись,
Поміст з дощок чистенький, свіжо вмитий,
Лавки дубові коло стін, в однім
Куті стара вишньова шафа, в другім
Англійська грубка; супротив дверей
Стіна, завішана вся образами,
А перед нею ясеновий стіл
Тяжкий, блискучо-жовтий. От і все,
Що міг доглянути Євгеній з свого
Кута – а спав він на старенькім ліжку.
Також під вишню викрашенім, вкритий
Косматим хлопським кожухом.
Він сів
На ліжку, слухав пильно – тихо всюди.
Мов вимерло. Крізь невеличкі вікна
Широкими струями до світлиці
Жаркеє світло сонячне лилось,
Бриніли мухи, б’ючись о шибки,
А другі в сутінку під стелею
Літали звільна, круг одної точки
Описуючи правильні фігури.
«Де я?» – сказав півголосом Євгеній
І в тій же хвилі ясно пригадав…
Наведений уривок писано білим віршем. В одному із нотатників Франка є інший, очевидно, перший, варіант другої частини цього фрагмента, де вірш заримований, розбитий на чотирирядкові строфи (№ 206, с. 39):
Високо вже сонце по небу знялось,
Як з сну пробудився Євгеній,
Збудивсь, позіхнув і, щоб глянуть вокруг,
Протер свої очі замглені.
Нестямився зразу: де він і що з ним.
При нім ані духа живого,
Він сам в невеличкій світлиці сільській;
На чисту дощану підлогу
Крізь вікна палющеє сонце літнє
Два світлі потоки пустило,
Відбите проміння і стелю, і стіни
Мов пилом сріблястим покрило.
Дубові лавки попід стіни, в однім
Куті стара шафа вишньова,
У другім англійськая грубка, також
Не варта вже й доброго слова.
На чільній стіні образи, образи,
І хрест з розп’яттям на гвіздочку,
І стіл ясеновий здовж всеї стіни,
І скрипка стара на кілочку.
От все, що Євгеній доглянув, світлицю
Очима окинувши духом,
А сам він в куті на канапі лежав,
Укритий мужицьким кожухом.
Він сів, слухав пильно – ніде нічичирк.
Мов вимерла хата, лиш чутно,
Як мухи бриніли, б’ючись о шибки,
А в стрісі десь воробенята дрібні
Пищали протяжно та смутно.
«А де я?» – впівголос Євгеній сказав…
Примітки
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 472 – 474.