1. Вуличні діти

Іван Франко

– Владку! Начку! де вас дідько носить?

– Лізуть собі, як той лелюм-полелюм.

– Поросюки! Сказали, що прийдуть сюди о першій, а вже скоро другу будуть бити!

– Дати їм у карк по разові, хай вчаться дотримувати слова!

– Попсувати їм фронт!

– Закобзити попід щаблі!

– Заїхати обом межи липки, щоб їм войтик закапував!

Такі вигуки й делікатні пропозиції чулися посеред великої галасливої юрби вуличних дітей на одній із малолюдних вулиць якогось гарного осіннього дня 1859 року. Діти на той день домовилися влаштувати спільну прогулянку на Пелчинські «гори» – пошукати терну, печериць і глоду, а при нагоді ще й картоплі, моркви та брукви, яких можна було «намухрати» на недалеких польових городах. У волецькому ліску діти збиралися розкласти вогнище, пекти картоплю й гриби – увесь післяобідній час, проведений там, на волі, за словами аранжера Стефка, недавнього учня, вигнаного з майстерні столяра, мав бути «приємним, як сто чортів».

Діти зібралися ще годину тому, але не вирушали за місто, хоча чулись наполягання декого з найбільш нетерплячих. Стефко, хлопчисько, в якого вже сіявся вус і який виключно перевагою своєї фізичної сили завоював провід над цією ватагою, тримав на місці всю галасливу юрбу доти, доки не зберуться всі учасники задуманої прогулянки. Йому особливо потрібні були Владко й Начко, два брати-близнюки, підлітки років дев’яти, відомі своєю вправністю й швидкістю: ніхто з усієї компанії не вмів краще, ніж вони, упоратися в городі чи садку, не міг так спритно уникати погоні, використовувати найменші схованки й повертатися з багатшою здобиччю. Тож і не дивно, що в очах Стефка, який на весь цей заміський похід дивився з суто практичного боку, Владко й Начко були вкрай необхідними учасниками, і що він волів цілу годину притримувати на місці свою нетерпеливу «галайстру», ніж вирушати в поле без них.

Нарешті очікувані з’явилися на повороті вулиці – і юрба привітала їх градом погроз, докорів та жартів.

– Де це ви, дідько б вас узяв, так довго сиділи? – запитав їх Стефко, коли вони порівнялися з компанією.

– Ми мусили чекати на обід. Войцехова зрання була десь там на хрестинах, повернулася аж під одинадцяту і то вже під мухою. Отож, поки нас обох набила, поки посварилася з чоловіком, поки розпалила в печі та зварила картоплі до борщу, то вже й перша година минула.

– А за що вона вас била?

– Хіба я знаю, – відповів Владко. – Чи то за котеня, чи то за молоко, бігме, не знаю.

Вся компанія вибухнула голосним сміхом.

– Як це? Що – котеня вихлептало молоко?

– Е, де там! – байдужо відповів Владко. – В котеняти заболів животик, мабуть, від тих гнилих огірків, якими ми нагодували його вчора. От сьогодні вранці ми й радимося обидва: чим би це допомогти котеняті, бо шкода-таки, коли воно здохне. От Начко й каже: а знаєш що, давай скупаємо його в молоці! Гаразд – молоко ж допомагає, особливо тепле.

А наша стара, ви ж знаєте, має крамничку, то й молока щодня купує великий глечик, спряжить і продає по склянці. І сьогодні так само. Спряжила те молоко, поставила собі збоку, зібралася й пішла на хрестини, а свого глухого Войцеха залишила в крамничці, нехай продає. Ну, а нам цього тільки й треба було. Зараз ми те котеня – з печі, помацали пульс – овва, кепсько! Треба обов’язково лікувати.

Отож, Начко взяв за хвостик, а я за голову – котеня тільки лапки розставило й ні мур-мур. От я й питаю Начка: а що, Начку, занурювати повільно чи відразу? А Начко каже: хто його знає, а може, його хтось наврочив, то треба відразу, щоб воно перелякалося, то й уроки перелякаються і втечуть. Я й думаю собі: він має рацію. І ото як легенько не шубовснемо те котеня в молоко, а котеня як не зам’явкає мов навіжене, як не вхопить мене пазурами, а я як не злякаюся й не стріпну рукою – і моє котеня потонуло в молоці, тільки Начко тримає хвостик.

Потримав яку часину, витягає – а те котисько все, мов бубон, голе й опухле, мов бочка, тільки пара парує. І, звичайно, неживе, бо ж молоко, хай йому біс, було ще дуже гаряче, так що з котеняти вся шерсть відразу злізла й залишилася в посудині.

– От тобі й маєш, – кажу я Начкові.

– Е, – відповідає Начко, – котеня – це ще так собі, а що буде з молоком.

– З молоком? – веду я далі. – Не журися, дурненький, що йому станеться! Молоко стара перецідить і продасть по склянці, а котенятка шкода!

І почали ми сваритися, чого більше шкода: молока чи котенятка, і пішли ми до глухого Войцеха, щоб він нас розсудив. Але поки ми йому витлумачили, про що йде мова, вже прийшла і Войцехова та й побачила, що ми наробили…

Це Владкове оповідання, розказане зовсім невинно й навіть трохи патетично, від початку до кінця викликало вибухи сміху всієї компанії. Стефко аж за боки хапався. Навіть Начко, стоячи збоку, добродушно сміявся й не стільки з самої оповіді, як від радості, що його брат, відомий серед вуличних дітей як веселий оповідач, має сьогодні такий успіх.

– Ну й що, – насміявшись досхочу, запитав Стефко, – розсудила вашу суперечку Войцехова?

– Ні! – відказав Владко й мало не схлипнув. – Набила нас Войцехова, щоправда, добряче, але на моє запитання, за що вона нас, власне, карає: за котеня чи за молоко? – дала мені по лобі, та й на тому все скінчилося. Але я все собі гадаю, що їй більше таки шкода котеняти, бо молоко стара відьма зараз же перецідила й, певне, ще сьогодні його продасть.

– Справді-таки стара відьма! – залунали навколо голоси дітей. – Та ж то вже буде хвороба, а не молоко!

– Овва, не бійтеся! – відповів, заспокоюючи їх, Владко. – Вона знає, що зробити. Молоко ще раз перекип’ятить, наполовину змішає його з чистим, і ніхто вже й не дізнається, що в ньому зварилося хворе котеня.

Це оповідання дуже розвеселило всю компанію. Голосно сміючись і жартуючи, всі на чолі з Стефком пішли до цитаделі, повторюючи поміж собою з різними додатками й варіаціями Владкову оповідь про оригінальне лікування котеняти. Тільки автори того веселого оповідання, Владко й Начко, не брали участі в загальних веселощах. Вони йшли на чолі товариства, по обидва боки Стефка, й пильно слухали виклад плану сьогоднішньої акції, який склав той же Стефко і в якому братам випадало виконувати важливі ролі.

– Знаєш що, Владку, – нахиляючися праворуч, сказав Стефко, – ти підеш он туди, на картоплю. А ти, Начку, – тут Стефко нахилився ліворуч, – підеш на брукву.

– Ні, – відповіли обидва хлопці разом, – ми підемо тільки вдвох.

– Але тоді ми залишимося без брукви, – крикнув Стефко.

– Дідько з нею, з тою бруквою! Картопля старша за брукву. А якщо тобі так хочеться брукви, то йди собі сам або пошли когось іншого.

– Кого тут пошлеш, коли все така дрібнота й такі нездари! Найкраще було б, аби один із вас…

– Ні, про це не може бути й мови! – рішуче заявив Владко. – Ми ходимо тільки разом!

Стефко вже не від сьогодні знав про цю дивну єдність братів, але, всупереч цьому спробував ще раз намовити їх, щоб вони цього разу розділилися. Одначе всі намови не дали жодних наслідків. Хлопці, здавалося, навіть уявити собі не могли, щоб кудись іти один без одного. Зате обидва разом ішли вони, як в дим, навіть на найнебезпечніші акції і звично виходили з них переможцями.

– Ви – справжні Лель і Полель, – сказав Стефко, поплескавши їх обох по плечах. – Ніяким способом вас не розлучиш!

– А хіба ти не знаєш, – зненацька жваво озвався Начко, який до цього часу здебільшого мовчав, – що наша мама так нам обом наказала, коли умирала?

– Як вам наказала? – зацікавлено спитав Стефко.

– Я добре пам’ятаю, що вона казала нам перед смертю. Наказала, щоб ми, боронь боже, один із одним не розлучалися… «Запам’ятайте мені, – говорила, – всюди і завжди тримайтеся разом! Бог вас разом покликав на світ, бог вам і щаститиме доти, поки ви будете триматися разом!» Ну, а якщо це так, то ти сам бачиш, що йти окремо нам не випадає.

– Про мене, йдіть собі обидва разом, – сказав Стефко, не знаючи, що відповісти на такий аргумент. – Що ж до брукви, то ми вже якось зарадимо собі.

З шумом і галасом громадка обдертої, босої й замурзаної дітвори перебігла по греблі Пелчинського ставу й розсипалася між кущами, що покривали суміжні пагорби. Рясні крики, вигуки й прокльони, що дуже вже неприродно звучали з юних, інколи зовсім дитячих уст, оживили горби. Але що ж, вулиця – це також своєрідна школа, де тон і лексика для всіх однакові й обов’язкові.

– Владку! Начку! – гукав Стефко, вже видряпавшися на вершину пагорба, з якого міг вільно оглянути сусідні поля. Владко й Начко вже були біля нього. – Ну, що – вже знаєте, куди маєте йти?

– Знаємо, знаємо!

– А пригляньтеся добре! Там є й кукурудза.

– І кукурудзи наламаємо.

– Тільки треба добре шпанувати, бо в кукурудзі може жлоб кимати. То щоб вас не заскочив.

– Не бійся, нічого з нами не станеться! – скрикнули брати і, взявшися за руки, погналися з горба на поле.

– А знаєте, куди йти потім? – гукав услід за ними Стефко.

– Знаємо, знаємо! До волецького ліска! – відповіли йому хлопці й швидко заховалися в грядках, засаджених високою кукурудзою. Вони, начебто у воду, впали в гущавину пишної шелесткої зелені. Стефко довго придивлявся згори, чи не побачить, бува, якого їхнього сліду, але дарма, хоча поле не було вже таке й широке, бо займало всього тільки десять грядок, лише за кукурудзою тяглася ширша смуга картоплі.

– Де це ті обмінчата могли подітися? – бурмотів сам до себе Стефко, даремно намагаючись здалеку проникнути своїм поглядом у гущавину кукурудзи. – І що вони там так довго роблять? Чому не шпортають картоплі?

Але в ту ж мить він обірвав пасмо своїх питань і аж в долоні сплеснув од здивування. В кінці картопляної смуги з-посеред високих рядків напівпосохлого бадилля майнула чорна, коротко обстрижена голова одного з братів.

– Чи ви бачили їх, бухацькі душі! – вигукнув здивований Стефко. – Я думав, що вони ще в кукурудзі, а вони вже все картоплисько сплюндрували! Ну, не хотів би я слухати те, що жлоб буде казати, коли на своїй нивці побачить сліди їхньої роботи.

Але в цю хвилю пасмо Стефкових роздумів іще раз було обірване зовсім несподіваним способом. Із кукурудзи вихилилася міцна, плечиста постать господаря й відрізала братам відступ. Нінащо здався й запізнілий крик Стефка, який хотів застерегти їх з гори. Господар уже помітив обох юних злодіїв і водночас гукнув до людей, що працювали віддалік:

– Тримай! Лови злодіїв!

– Тримай! Лови! – нараз розляглося з різних боків.

– А, попалися, голубчики! – загримів, наближаючись, господар і розставив руки так, як це робить господиня, коли хоче спіймати дві курки воднораз.

Хлопці, зірвавшися зі своїх схованок, підвелися на рівні ноги й першу хвилю стояли немовби одерев’янілі. Владко розігнався бігти до струмка, але за струмком вже виднілася погоня. Він зупинився і враз, мов куля, кинувся до брата, який, побліднувши й закусивши губи, все ще стояв на місці, поглядом визначаючи величину небезпеки. А почервонілий і грізний господар, розставивши руки, повільно наближався до них.

– Разом на нього, Начку! Бий головою в живіт, щоб аж перевернувся! – крикнув Владко. Й обидва брати, немов камінці, випущені з однієї пращі, кинулися на господаря. Але – прорахувалися. Замість того, щоб ударити господаря в живіт, вони наткнулися на його міцні жилаві руки, які відразу ж їх обох схопили за коміри.

– Ага, попалися! – радісно вигукнув господар і так сильно струсонув обома юними злочинцями, що їм аж кості в карку затріщали і в очах блиснуло сто свічок.

– Ще не попалися, суча твоя мама! – запищав Владко, якому аж сльози з’явилися в очах. – Начку, бий у живіт, як ти вмієш!

Начкові не треба було цього й говорити. Як тільки-но після отого сильного струсу він міцно став ногами на землю, то відразу ж, наче той баран, нахилив свою коротко обстрижену голову вперед, та й щосили і так вправно та несподівано буцнув під бік господаря, що той аж зойкнув і схопився правою рукою за бік, випускаючи з неї Начків комір. Але в ту ж мить господар, голосно скрикнувши від болю, підніс до рота й ліву руку: по руці стікала кров із хоч і неглибокої, але чималої рани, яку наніс йому Владко ударом ножа в долоню.

– А чорти б вас узяли, прокляті байстрюки! – закляв неборак вслід за братами, що втікали геть, сплюнув, і, зі стоїчним спокоєм витягши з-за пазухи хустинку, почав перев’язувати нею скалічену руку.

А хлопці тим часом, як той вихор, ускочили в кукурудзу й тільки бадиллям зашелестіли.

– Тримай! Лови злодіїв! – загукали сусіди, які саме надбігли на допомогу потерпілому господареві.

– Е, дідька ви їх зловите, – сказав господар. – Не трудіться навіть. Нехай собі погуляють. Я їм уже віддячу за своє.

І, сказавши це, він притримав зубами кінець хустинки, щоб однією рукою зав’язати вузол на скаліченій долоні.

– Що вони таке зробили вам?

– Та от дивіться, я схопив їх обох за карки і подумав собі: це ж – діти! Був би трохи потріпав їх та й відпустив би. Та дідько його знав, що таке мале, а вже таке от вправне в злодійському ремеслі. Видно, жоден із них не помре своєю смертю!

– Ну й ну, і що ж вони вам зробили? – допитувалися сусіди, більше із цікавості дізнатися про злодійський вибрик, аніж із співчуття до потерпілого.

– Та от – бачите що! Один із того диявольського кодла як буцнув мене в бік, під самісіньке серце, то я мало не зомлів. Здається, нібито він мені зо двоє ребер зламав. А другий у ту ж мить вихопив ніж і розпанахав мені руку аж до кістки.

– А! – в один голос закричали сусіди. – Оце дітки! Бодай вони не виросли більшими! Бодай їхній батько повісився! Щоб і слід загинув! Ну, подивіться-но, люди добрі, що це за покоління сьогодні підростає! Ісусе Назаренський, наверни їх, щоб вони собі шию зламали, і відверни їх від люду християнського!

Такі більш-менш побожні зичення лунали в гурті людей, що обступили потерпілого господаря. А той стояв серед них, блідий і спокійний, та й поводив очима по своїй ниві, оцінюючи шкоду, яку заподіяли йому на картоплиську вуличні хлопчаки.

– Погляньте-но, люди, скільки шкоди наробили мені ті шельми! – промовив він, коли вже стихли марні нарікання кумів та кумась. – На гульдена б не подивився! Ну й скажіть мені, як тут жити серед такої зграї! Я їм покажу, де стежка в горох! Вони думають, що я буду бігати за ними по хащах, як божевільний! Ні, нехай собі летять, я їх знайду в самому гнізді. На щастя, я знаю, де їх шукати. Це харцизяки тієї грайзлерки на Гончарській – не відаю тільки, чи синочки, чи вихованці, але для мене то байдуже. Запакую я їх до кармелітів, нехай там трохи відсидяться, і вже я не гунцвотом буду, якщо їм не вичинять шкуру так, що попам’ятають руський місяць.

Не так ще був би виспівував господар, якби знав, що роблять хлопці, вирвавшись із його рук. У межовому рову, що відділяв господареву кукурудзу від толоки, поміж лопухами лежала ціла купа наламаних качанів кукурудзи, кілька великих брукв та ще й купа картоплі. Саме до цього складу попрямували втікачі й, навантажившись краденою городиною та не звертаючи уваги на близькість потерпілого, поповзли ровом до прилеглого яру, а яром погналися вгору, до своїх товаришів.

Стефко, схований, за кущею терну стояв на горі й бачив усю цю історію, бачив, як брати попалися до рук господаря, як вирвалися від нього та як щезли поміж кукурудзою. Відтоді минуло вже чимало часу, а хлопців не було. Стефко вже був подумав, чи вони, бува, не злякалися й не втекли додому, як тут із дна яру, що простягався біля самих його ніг, почулося тихе цсикання:

– Цс! Цс-с!

– Хто там? – нахиляючись туди, звідки долітало оте цсикання, скрикнув Стефко.

– Це ти, Стефку? – почув він притишений голос Владка.

– Я. А що там?

– Іди сюди, допоможеш нам забрати. Тільки швидше!

Не думаючи довго, Стефко стрімголов кинувся донизу по крутій стіні яру. Добре таки потовкся, подряпав собі обличчя об якесь гілляччя, подряпав руки, якими силкувавсь утриматися, але зате за яку хвилину був уже на дні яру й, важко сапаючи, підбіг до братів.

– Не летять за нами? – в один голос запитали брати.

– Ні, ніхто не летить. А ви – що маєте?

– Як це – що? Те, за чим ходили. На, бери, допоможи нам нести й поспішаймо до лісу.

Стефко аж остовпів, глянувши на таку багату здобич, винесену незважаючи на грізну небезпеку.

– Чорти у вас сидять! – вигукнув він. – Адже ж вас обох той жлоб уже тримав у руках! І ви не боялися все це брати?

– Боятися, то ми боялися, бо коли б він схотів був летіти за нами, то впіймав би нас. Але бачиш, якщо ми вже нарвали, то гріх було залишати.

– Ну, а як ви вирвалися з рук жлоба?

– Га, га, га! – засміявся Владко. – Попам’ятає він нас! Бачиш, оцим майхром я розпанахав йому руку, як полядвицю.

– А я як кобзнув його маківкою під щаблі, то, певне, зламав йому зо два!

– А він, мабуть, подумав, що для борщу забагато два гриби, та й відпустив нас на волю.

– Га, га, га! – засміявся Стефко. – Молодці ви, нема що й казати! Тепер у нас буде труєння, аж усі чорти розвеселяться. Ану, голото, до лісу!

Сказавши це, Стефко свиснув на свою компанію – і всі, він та обидва брати, навантажившись городиною, то пригинаючись, то ховаючись у ярах, побігли до недалекого ліска.

Не минуло й півгодини, як у віддаленому кутку лісу, в яру, біля кореневища крислатого дуба вже горіло вогнище із сухих гілляк та листя, в жару пеклася картопля й обібрані з листків качани кукурудзи, а Стефко, присівши на товстому корені, немовбито якийсь король, віддавав накази й роздавав дітворі, що сиділа навколо вогнища, рівно покраяні шматочки брукви.

Начка і Владка знову немає в компанії. Вони разом із двома іншими хлопцями пішли збирати гриби, ніхто ж бо так добре, як вони, не знає в цьому лісі усіх галявин та кущів, де завжди, незважаючи на численних любителів збирання грибів, можна знайти кільканадцять синюхів, сироїжок та інших губ, придатних для печення. Поки хлопці повернуться, компанія згризає по шматкові брукви, однак найкращі, найсоковитіші шматки лежать збоку, на зеленому лопусі, відкладені для тих, хто збирає гриби. Картоплю й качани кукурудзи до їхнього повернення ніхто не сміє їсти, що спечеться, відразу ж одкладають убік, в гарячий попіл.

Боже, як тут гарно навколо! Тиша, сонечко лагідно пригріває, схиляючися вже до заходу. Старі дуби стоять собі, підіймаючи вгору могутні рамена та гріючись на сонці. Тільки задумана береза над яром посмутніла, немов золоті сльози, навіть без вітру ронить додолу пожовтіле листя. Дятел постукує об гілку. Час від часу з дубів скапують напівдозрілі жолуді, й лише інколи долітає до цієї відлюдної місцини голос бляшаного дзвіночка, прив’язаного на шиї корови, яка пасеться десь там, за битим шляхом у зубрянському зрубі.

Діти мимоволі замовкли, прислухаючися до легенького потріскування вогнища й розглядаючись довкола широко розплющеними очима, в яких з-під товстої кори міського зіпсуття, передчасного сирітства, злиднів і занедбання зблискує щира радість, те хвилинне, але чисте щастя, котре вливає в людську душу краса природи. Ось маленька жовтава мишка, приваблена теплом і лісовою тишею, вибігла зі своєї нірки, сіла на пеньку під густим кущем ліщини й ніби закам’яніла, вп’явши свої оченята в ніколи не бачений ще кривавий відблиск палаючого вогнища; навіть піднесла до мордочки свої маленькі оксамитні лапки, мовби хотіла краще придивитися до того дивного явища; нарешті, жваво поворухавши білими вусиками, стрибнула на кущ ліщини, схопила горішок, що висів на гілочці, й миттю зникла зі здобиччю в своїй нірці.

Діти з німим подивом дивилися на гарнюсіньке звірятко, але ніхто не наважився крикнути, тим більше кинути на нього патиком, щоб не сполохати його. Бо нащо полохати? Аджеж воно не робить нікому нічого злого, і діти в ту хвилину теж не бажали нікому нічого злого. Це вже не зграя львівських вуличних хлопчаків і обірванців, кандидатів до тюрем і лікарень, покидьків суспільства – це громадка добрих тихих дітей, що прагнули ласки й любові, здатних до всього, що добре й шляхетне, сиділа в яру біля вогнища й тулилася до коренів старого дуба. На жаль, це вогнище незабаром погасне, пречудовий день добіжить до кінця, хвилина захоплення тишею й красою природи мине, а суспільство як було, так і буде байдужим до долі своїх покидьків, як було, так і буде в десятки разів схильніше до помсти й кари, ніж до любові, пробачення й материнської дбайливості.

– Гур-р-ра! – залунав гучний вигук у другому кінці яру – і з зеленої гущавини, мов ті щупаки з очерету, винирнули розчервонілі, обшарпані, розкуйовджені, але веселі постаті хлопців. Шапчини несли в руках, а в кожній повно грибів.

– Гур-р-ра! – привітала їх уся компанія.

– Оце-то кляві яндруси! Шпануйте, скільки губ намухрали!

– А бий вас коцюба! Де ж це ви натрапили на такі гарні синюхи?

– Ні, я завжди кажу, що ці бестії мають у всьому щастя! Кинь їх із даху, то вони, певне, мов кіт, завжди упадуть на ноги!

– Виколи їм очі, то вони, як той багач, будуть плечима бачити!

Радісно викрикуючи, вся компанія обступила щасливих хлопців. Особливою шаною були оточені Владко й Начко, для них були призначені всі оті вище наведені делікатні промови, вони були, так би мовити, героями дня. Від хлопців забрано принесені гриби, під наглядом Стефка усі ті синюхи й сироїжки та все інше почали чистити й пекти, перед цим відламавши від кожного ніжку й щедро посипавши те місце сіллю. Грибів було стільки, що на кожного з товариства припадало по три штуки і, крім того, залишалося ще по одному для Стефка, Владка й Начка.

Розподіл грибів, як і всього іншого, проводився гуртом, в суперечках і галасі, але якнайсумлінніше і зважаючи на всі можливі вимоги справедливості. Тільки Владко й Начко, знаючи свої заслуги, не втручалися і, сидячи під дубом та смачно з’їдаючи залишені їм шматки брукви, радісно оповідали про свою мандрівку в ліс за грибами; широко розплющивши очі й розтуливши роти, їх уважно слухала купка наймолодших у компанії хлопчиків, шести- та семирічних лобуряк, які заздрісно й з подивом стежили за кожним кроком братів, ловили кожне їхнє слово й, навпевне, всю ніч, лежачи десь по брудних, смердючих і вогких кутках своїх нужденних помешкань, будуть марити про ті дива природи та пригоди серед лісової зелені, про ті приємнощі й розчарування грибозбору, які в цю хвилю, один одного доповнюючи, так яскраво змальовують їм Владко й Начко.

– Кукурудза готова! Гей, до кукурудзи, байстрята! – гукає Стефко, і всі кидаються до нього.

За кукурудзою йде печена картопля з грибами – панська страва, як висловився хтось із товариства. Все це присутні з’їдають у супроводі голосного сміху, жартів і добросердих дотепів. Цей згадує свій «дім», своїх «старих» – батьків чи опікунів, той кляне майстра, який його прогнав від ремісницького навчання, інший висміює школу або столярську майстерню – одним словом, ця загальна розмова точиться жваво, переплітається пластичними дотепами на лексиконі вуличного жаргону. Діти, які тільки що були лише дітьми, звичайними створіннями в ряду інших створінь природи, тепер хоч і непомітно, однак цілковито перетворилися в репрезентантів певного суспільного класу, певного людського типу й виразно виявили всі особливі прикмети того типу.

Сонце вже зайшло, коли після цієї пам’ятної прогулянки весела, гомінлива громадка дітей поверталася до Львова. Юрба розбилася на групки, і всі вони йшли собі вільно, не слухаючи жодної команди, тим більше що Стефко, навантажений значним залишком картоплі (знадобиться на завтрашній голодний день) ішов аж позаду.

Самітними й пригніченими йшли і Владко та Начко, немовбито вони зненацька поспадали з тієї висоти, на якій тільки-но були. Ніхто чомусь ними не цікавився, ніхто не намагався втягти їх до своєї групки; йшли вони окремо, один поруч з одним і мовчали. Чим ближче підходили вони до Львова, тим сильніше наростало в них почуття якогось неспокою, якоїсь тривоги, щось, що подібно до чорної, повної блискавок хмари, уже самим своїм наближенням насичує повітря електрикою та викликає незвичне напруження й нервове тремтіння в людей і тварин. Жоден із братів не пробував з’ясувати причину цього незвичного й неприємного стану; на дні дитячих душ клубочилося темне почуття провини, однак свідомість побоювалася зірвати з неї останню заслону.

– Владку, – заговорив Начко, коли вони наближалися до Гончарської вулиці, – як ти думаєш, чи міцно буде нас цілувати Войцехова, коли побачить обох після такої довгої розлуки?

Цей тон і ці слова повинні були, очевидно, піднести Владків настрій, але мети своєї не досягли, й це сталося хоча б тому, що слова були сказані якось холодно й, напевне, після довгого важкого обдумування.

– Ет, що там про це говорити! – поважно відказав Владко. – Що буде, те побачимо.

Але і його думка зовсім не була така вже стоїчна, як його слова; навпаки, вона посилено працювала, творячи фантастичні плани, як би це і де б сховатися так, щоб ніхто-ніхто не міг побачити ані його, ані Начка, щоб загрожуюче їм лихо (яке, від кого і за що, про це він намагався не думати) обминуло їх, а вони, безпечні у своїй схованці, показали б йому язик. І пішли-пішли сцена за сценою про те, як то вони живуть собі так, що їх ніхто не бачить, а самі вони бачать усе і до всього мають доступ; беруть все, що їм подобається, все мають, ні за що не платять, роблять, що хочуть, і насміхаються над всякими лихами.

А тим часом їхні ноги, щохвилі важчаючи й важчаючи, несвідомо й нібито проти їхньої волі несуть їх уперед, все вперед, щоразу ближче до мети, до помешкання опікунки Войцехової. Ось хлопці вже й вийшли на вершину гори – і внизу, під їхніми ногами увесь Львів півмісяцем розсипався по долині; невеликий левик на міській ратуші блищить і палає в останніх променях заходячого сонця; бернардинський годинник видзвонює сьому; десь біля св. Миколая муляри, б’ючи у дошку, оповіщають фаєрабенд; напівпрозорий блакитнуватий туман стелеться понад містом і зливається вдалині з темною зеленню густого ліска на Високому замку.

Але що це за юрба стоїть на Гончарській вулиці, саме перед крамничкою Войцехової? Чоловіки й баби, лісоруби з пилками та сокирами в руках, муляр з кельмою, наймичка з двома коновками води, бойко зі сливами в кошику, лахмітник із перевішеними через плечі порваними штанами – і все це когось обступило, щось там слухає, похитує головами, жестикулює. З-поміж чорних халатів, полотняних сорочок та перкалевих спідниць поблискує жовтава мідна бляха поліцейського.

В інший час подібна картина для хлопців була б принаднішою, як пряник, і вони щодуху побігли б туди, щоб своїми фігурками збільшити вуличне збіговисько, але тепер раптом здалося їм, що було б значно ліпше, якби перед крамничкою Войцехової зараз не було ані душі. Більше того, обидва брати, пильніше придивившися згори до тієї вуличної юрби, зненацька відчули, що підійшли до неї вже занадто близько, і, мов по команді, завернули назад та й пустилися навтікача. І не без причини. В центрі юрби, поруч з поліцейським, стояла міцна постать господаря з Вільки, якому вони сьогодні завдали шкоди – і не тільки на ниві, а й на тілі.

– Лови їх! Лови! – залунали голосні вигуки перед крамничкою, й раптом братам здалося, що небо покрилося густими хмарами, що дерева, які затінили вулицю, нахиляють свої гілки аж до землі й не тільки затримують їхні ноги, а й тамують їхній віддих і що вулична пилюка під їхніми ногами перетворюється в липку смолу, котра чіпляється до їхніх підошов, сповільнює їхній біг.

– Ага, попалися, голубчики! – почувся над головами братів грубий голос, і чиїсь важкі руки, наче ті молоти, спадають на їхні плечі й валять їх обох разом на землю.

– Мамцю! Мамочко! Рятуй нас! – зойкнув Начко й зайшовся конвульсійним плачем, а Владко тим часом, аж до крові закусивши губи, почав відбиватися руками й ногами, вириватися із рук переслідувача. Але даремно. Незабаром навколо них зібралася майже вся вулична юрба, поліцейський узяв їх обох за карки й пхнув поперед себе; побіч нього, клянучи халамидників, ішов потерпілий господар, а за ним уся цікава й галаслива юрба.

– В поліцію їх та в арешт! Я ще сьогодні хочу скласти протокол, – наглив господар. Хлопці йшли машинально, майже не бачачи й не чуючи, що діялося довкола них. Начко все ще схлипував, Владко гриз губи. А навколо них лунали ганьблення та прокльони побожних кумась, грубі дотепи робочого люду й вереск вуличної дітвори.

– Боже мій, таке ще мале, а вже таке зіпсоване! – зітхала якась бабуся, милосердо похитуючи головою.

– А нехай би їх і повісили, то не було б шкода, кумцю! – викрикував якийсь гучний голос посеред вулиці. – Бо ви не знаєте, скільки я з ними за день нагризуся й намучуся, скільки їх наб’ю та напоумлю, але де там! Видно, вони вже народилися під такою злодійською зіркою! Слава богу, що їх забирають – я принаймні позбудуся клопоту.

Владко, йдучи разом із своїм братом попереду поліцейського, чув ті слова. Голос був йому аж занадто знайомий – то була Войцехова. Всупереч своїй звичці на цей раз хлопець не відповів Войцеховій нічого, але, порівнявшися з нею і бачачи, що вона на нього дивиться, показав їй язик.

– О, бачите, яке воно злодійське насіння! – заверещала Войцехова. – Ведуть його на кару, а воно ще не забуває своїх чортячих вихваток! Почекай-но, почекай, урвиголово, будеш ти тепер знати, що це таке – язик показувати! Дізнаєшся, до чого ведуть твої вибрики!

– Але той, другий, здається, якийсь тихіший, спокійніший, – промовила якась добродушна молодичка.

– Де там! – закричала Войцехова. – І той, і той підростає для шибениці. Це – та тиха вода, що береги лупає, він і на волосину не ліпший тамтого! Де один, там і другий. Ні, кумо, я все своє кажу, що народилося під злодійською зіркою, те вже хіба шибениця виправить!

Брати вже не чули того суворого вироку: в супроводі поліцейського, потерпілого господаря й кількох свідків вони пішли до поліції.

Примітки

Цей розділ роману І. Франко пізніше переробив на оповідання «Яндруси».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 17, с. 283 – 297.