10. Щастя й загибель Владка

Іван Франко

Був чудовий весняний день. Небо сміялося своєю чистою глибокою блакиттю; повітря було тепле й тихе. Високі карпатські вершини мали ще білі зимові ковпаки на лисинах, але нижче, в борах, та ще нижче, в долинах, вже починало пробуджуватися нове весняне життя. Сян уже давно поламав і поніс до моря зимову кригу; вдень його води були ще високі й мутні від снігу, що танув у дебрях і ярах, але очищалися вночі, коли сніг при зниженій температурі переставав танути. Звиваючись, немов могутній змій, Сян ніс свої швидкі води через мале вбоге гірське сельце , цілковито сховане серед стрімких гір і борів, відірване від будь-якого більш-менш людного тракту, чи гостинця, справжнє пустельне поселення.

Пізня весна в горах. Сказати по правді, те, що в долинах є порою фіалок і конвалій, у горах є порою болота й приморозків. Тож і Ступосян вдень потопав у болоті, а вночі трусився від морозу в своїх нужденних, погано накритих халупах, під овечими кожухами. Про початок будь-яких весняних робіт до половини травня не було й мови. Змолотивши своє мізерне «збіжжя», під яким у цих околицях розуміли виключно овес, випрявши вовну й льняне прядиво, ступосянський люд тепер, власне, не мав що робити: чоловіки й жінки немов напівсонні швендяли по селі, то тут, то там заходячи до хат на цілогодинні балачки. Старші хлопці вирушали з вівцями в поле поблизу домів, дітлашня, боса й майже гола, бродячи по кісточки в холодному болоті, поспішала до річки, де, розсівшись на сухих, гладких і теплих плитах, грілася на сонці й розважалася, ловлячи дрібних рибок на гачки, виготовлені вдома з простого дроту й загострені тертям об м’який камінь-пісковик.

Взагалі річка тут – головний пункт, який, притягує до себе всіх мешканців села, його головна й вічно пульсуюча артерія. Біля неї цілими днями просиджують сільські жінки, перучи на гладких плитах свою нетонку білизну; в ній у найтеплішу пору дня ґазди, по коліна влізши в холодну воду, миють своїх волів і овечок, щоб освіжити їх після цілозимової стоянки в брудних і тісних хлівах. Біля неї кружляють рибалки з вудками й «узьмиками»-приманками; до неї ж кілька разів на день біжить і сільська худоба, щоб вгамувати спрагу. І для любителя природи тут в основному зібрана вся краса ступосянської околиці.

За якусь чверть милі від сельця гори з двох боків зсунулися до самої річки, стискаючи її річище й утруднюючи їй біг поперечними кам’яними порогами. Старі смерекові ліси покривають ці гори й нависають над Сяном, залишаючи лише вузеньку смужечку трави над самою водою. Це, безсумнівно, найкраще місце в усій околиці. Сян, затиснений величезними кам’яними брилами, що стирчать з обох берегів, із ревом і шумом кидається на них, шарпаючи й гризучи їх сотні років, вириваючи в них величезні щербини і з вирваних могутніх плит творячи собі нові загати.

Між цими лавами, скелями й порогами кружляє вода – кружляє й піниться, бризкає й розбігається в різних напрямках. А що лави стирчать скісно, то вода, вдаряючись об них, повимивала між ними увесь гравій і пісок, навіть повигризала м’якіші частини пісковику, творячи нескінченні, в глибінь сягаючі шпарини, заломи та ями – зручні схованки для безлічі форелі й кленів, які ніде не тішаться такою безпекою, ніде не доростають до таких колосальних розмірів, як тут.

Нижче цього оглушливого шуму й клекоту збурених хвиль, де можна перейти ріку, не замочивши ніг, ступаючи чи перестрибуючи з одного виступаючого з води каменя на інший, але де встояти навіть у неглибокій, до колін воді ніхто з недосвідчених не зможе, щоб не покалічити ніг об гостре каміння, – ріка заспокоюється й творить один величезний і глибокий вир. Там ще спінена хвиля звільна описує широкі кола, поки зовсім не стихне. Глибина води тут сягає двох сажнів, що для такої гірської річки з кам’янистим дном, як Сян, вже багато. Дно виру завалене величезними деревами, кам’яними брилами, які повінь з могутньою силою повганяла в скельні розколини. Це найбільш рибне місце в усій околиці: тут водиться сила-силенна кленів, вугрів і форелі; це мета прогулянок багатьох рибалок професійних і непрофесійних.

Саме на цьому місці, на вузькому кам’янистому березі понад виром ми зустрічаємо й наших знайомих – Владка й Регіну. Випадок закинув їх у цей романтичний глухий закуток; гірська природа привабила їх, затримала в перельоті. Ступосянська котловина, вгорі – біла від снігу, посередині оточена чорно-зеленою стріхою віковічних борів, а на дні пронизана срібною стрічкою Сяну, – стала для них справжнім гніздом кохання. День за днем спливав їм тут швидко й непомітно, в постійному русі й так тихо, що інколи їм обом здавалося, ніби кожний прожитий тут день – це сторіччя й ніби там, удалині, за горами все вже давно змінилося й про них забули. Вони почували себе щасливими – й того вистачало, більше вони нічого не бажали… Були задоволені одне одним, а решту доповнювала чудова гірська природа.

У погоні за шахраєм Шнайдером Владко й Регіна приїхали до Лютовиськ найнятою в Устериках фірою. Обоє затрималися в заїзді, не знаючи, що робити далі й до кого звернутися. Владко пригадав собі, що він мав у тутешньому суді якогось давнього знайомого, і вже хотів розпитатися про нього в шинкаря, як раптом двері шинку відчинились і в приміщення ввійшов сивий, мов голуб, дідусь, в овечому кожусі й овечій шапці, з довгою бородою й довгим волоссям. Владко відразу ж впізнав добродія.

– Чи ви, бува, не пан Ступосянський? – промовив він, підходячи до нього й уклоняючись.

Дідусь повільно скинув з себе важкий кожух на підлогу, подаючи знак шинкареві, щоб підняв його, а потім, узявши Владка за ґудзик на сурдуті, обернув його обличчям до світла й довго вдивлявся в нього. Нарешті сказав:

– Так, так, добродію ласкавий, я – Ступосянський. Але хто ти, не можу пригадати. Мені здається, що я тебе десь бачив, але де і коли – вже не пам’ятаю.

– І не дивно, шановний пане, – відказав Владко. – Вже минуло років дванадцять від того часу, коли я був домашнім вчителем вашого сина й мав честь бачити вас, добродію, у Львові.

На згадку про сина нижня губа дідуся почала тремтіти й морщитись, як у дитини, що ось-ось заплаче. Той син, його єдина надія, єдина втіха його старості, помер невдовзі після іспитів на атестат зрілості.

– Почекай-но, почекай-но, – сказав дідусь, – як же це звався вчитель мого сина? Слабка вже в мене пам’ять, добродію, але все, що стосується мого бідного сина, я пам’ятаю добре. Здається, що Калинович, Владко Калинович.

– Так, пане, – промовив Владко, – а оце – моя дружина, – додав він, відрекомендовуючи Регіну, все обличчя якої облилося живим рум’янцем.

– Дружина? – повторив Ступосянський з особливим притиском і простягнув Регіні зморщену тремтливу руку. – Вітаю вас у наших горах! Але куди ж це вас господь-бог провадить? Тільки, перепрошую, може, ми пішли б до окремої кімнатки. Пане Абрамку! – сказав він, звертаючись до єврея. – Там і порозмовляти краще, й горло трохи промочити не зашкодить.

Послужливий Абрамко ніс кожух і шапку Ступосянського й запросив усіх трьох іти за ним; його син ніс пиво, закуску й сигари.

– Не поспішай із Шнайдером! – шепнула Владкові Регіна, коли вони виходили з великої кімнати. – Треба обережно.

Владко замість відповіді тільки руку їй стиснув, виразивши цим своє признання її дипломатичних здібностей.

– Тут у цій околиці, я маю деякі справи, – сказав Владко, коли вже гості посідали в окремій кімнатці й позапалювали сигари, – а при нагоді ми обоє хотіли б знайти десь у горах тихе, глухе місце й кілька тижнів побути на свіжому повітрі.

– Ага, медовий місяць, медовий місяць! – промовив посміхаючися Ступосянський. – Ну що ж, це дуже гарно, хоча на справжні гірські розваги ще завчасно.

– Що ж робити, шановний пане, – відказав Владко. – Я – на службі, працюю в адвокатській конторі. Відпустку одержати можна там не завжди, а коли дадуть – треба брати, не перебираючи.

– Обгрунтовано, обгрунтовано, – сказав дідусь. – От тільки не знаю, де ви зможете знайти таке місце. Відлюдні в нас околиці. Я запросив би вас до себе, це мені, самітному дідові, було б навіть приємним. Моє сельце, хоча й близьке до Лютовиськ, але лежить у такому глухому місці, мов у бога за пазухою. Лісів навколо – ціле море, є там великий і дрібний звір. Сян в’ється попід самим домом, риби безліч. Ну, й щодо їжі, напоїв і такого іншого теж не зробив би вам кривди. Шкода тільки, що я вже маю одного гостя.

– Дійсно шкода! – зі справжнім жалем вигукнув Владко,- якому відразу ж всміхнулася перспектива прожити з Регіною кілька тижнів у такому чудовому глухому закутку.

– А що ж то за гість? – запитала Регіна.. – Може, й ми з ним помістимося?

– Хіба я знаю! – сказав дідусь. – Три дні тому його привіз до мене тутешній аптекар і попросив поквартирувати його кілька тижнів. Якийсь мовчун, ні мови з ним, ні розмови, навіть видався мені якоюсь підозрілою людиною. Я не знаю, хто він і звідки – він відрекомендувався мені як промисловець Шнайдер.

– Шнайдер! – радісно вигукнула Регіна. – Та ж це наш добрий знайомий! З ним ми погодимося!

– Справді? – здивовано й ніби трохи розчаровано сказав Ступосянський. – Ви обоє знаєте пана Шнайдера? Ну, то мені це дуже приємно, що я можу запросити вас до себе.

– Ми будемо вам щиро-щиро вдячні, – сказав Владко, тиснучи дідусеві руку. – Ви робите нам велику послугу.

Пізно ввечері вони прибули до Ступосяну. Як же здивувався й налякався нещасливий Шнайдер, коли, тільки-но з’ївши вечерю й запиваючи її чаєм, побачив Владка й Регіну, що входили в кімнату! Якби в ту хвилину до кімнати ввійшов його рідний батько, що помер ще тридцять років тому, то Шнайдер, напевне, не зазнав би більшого хвилювання. Владко, побачивши його, удавано здивувався; в очах Регіни зблиснула радість.

Обоє привіталися з остовпілим втікачем, немовби нічого не знаючи, й разом із господарем дому засіли до ще теплої вечері. Точилася весела й вільна розмова, і Шнайдер мав час опам’ятатися. Все підкріплювало його думку, що ні Владко, ні Регіна нічого не знають, тим паче він довідався, що обоє прибули сюди на «свіже повітря» з нагоди свого шлюбу. Це осмілило його настільки, що і він почав включатися до розмови й побажав щастя новоженцям.

Але недовгою була його радість. Коли вже розходилися, Владко шепнув йому на вухо:

– Пане Шнайдер, ви – шахрай! Я знаю про все і радію, що вас наздогнав. Суд теж розшукує вас. На добраніч! Завтра ми поговоримо конкретніше, й думаю, що ви будете говорити щиріше, як у Дрогобичі!

Але на другий день Шнайдер зник, тільки вікно своєї спальні залишив відчиненим. Владко, зробивши це відкриття, зараз же пішов до Ступосянського, з’ясував йому характер всього знайомства з Шнайдером і водночас повідомив його про втечу. Дідусь засміявся добродушно.

– Ну, ну, ласкавче, – сказав він. – Не турбуйсь отією втечею. Шахрай не зможе втекти далеко. Я від самого початку підозрівав, що Шнайдер щось-таки приховує, й підозрівав особливо тому, що він уперто домагався дати йому провідників через угорський кордон. Отож я й дав моїм людям інструкції – не бійтеся, далеко не втече! Хіба що побажав би піти просто в пащі ведмедів.

І справді, господиня не встигла ще подати на стіл каву, як вислані Ступосянським слуги привели Шнайдера, мокрого, заболоченого й задубілого; знайшли вони його за півмилі від села, коли він ходив уздовж Сяну, через який не міг перебратися, щоб дійти стежками й горами до прикордонного села Волосатого, де можна було знайти провідника до Угорщини. Зустрінуто його байдуже, один тільки Ступосянський сказав жартівливо:

– Ну, ну, пане Шнайдер, сідайте вже снідати! Ви й так змусили нас довго чекати. А потім поговоримо.

Недовгою була балачка й потім. Владко ясно й стисло з’ясував Шнайдерові ситуацію і зажадав від нього негайно виплатити належну суму. Шнайдер присягався, що в усьому своєму маєтку не має такої суми, що бориславські євреї обдурили його, мало що не пограбували.

– В такому разі я змушений буду негайно віддати вас судові, – сказав Владко. – Якщо ж ви розрахуєтеся з нами, ми допоможемо вам утекти в Угорщину з вашою половиною грошей.

Цей останній аргумент справив сильне враження на Шнайдера, який дуже боявся увійти в такі близькі стосунки з судом і скуштувати тюремної саламахи. Почалися торги, котрі припинила Регіна, пристаючи на половину того, що їй належало, тобто на чверть лотерейного виграшу, хоча й це становило досить значну суму в кілька десятків тисяч. Після того як Шнайдер виплатив цю суму, Ступосянський звелів осідлати коней і відіслав Шнайдера зі своїм старим слугою до угорського кордону.

А Владко й Регіна, щасливі, що здійснили свій намір, сп’янілі від кохання, залишилися в гостинному дворі, в Ступосяні. Почували вони себе тут як вдома; незабаром зізналися господареві про свої взаємини і за його старанням та впливом взяли шлюб в убогій ступосянській церковиці. Коли ж настали зовсім вже теплі весняні дні, старий Ступосянський не давав їм сидіти в домі, посилав їх на вільне повітря, до річки, показував гарні місця.

– Ідіть, діти, – говорив він їм по-батьківському, – не зважайте на мене старого. Я собі посиджу вдома, бо вже своє виходив. А ви йдіть бавтеся, користайте з часу й молодості. Хто знає, чи багато таких гарних днів вам призначила доля, тож хапайте те, що вона вам дає.

І молода пара користала з тих пречудових днів. Від ранку до вечора на вільному повітрі, рука об руку, в любих тихих розмовах робили спочатку ближчі, а з часом щораз дальші прогулянки. Селяни бачили їх то на вершинах гір, що оточували Ступосян, коли вони захоплено оглядали величні краєвиди; то на теплих, до сонця звернених лісових стежках, сповнених ароматом живиці, що бурштиновими сльозами спливала з віковічних смерек; то над обривами ярів, де Владко приглядався до нагромадження скель, а Регіна увесь час збирала зелений п’ядич і сплітала його в фантастичні вінки.

Але найчастіше бачили їх над Сяном, як вони рука в руці, зі сміхом перестрибують із каменя на камінь або як цілими годинами приглядаються до забав і занять сільських дітей. Від перебування на свіжому повітрі, від безперервного руху й від внутрішнього щастя Регіна за тих кілька тижнів розквітла, мов троянда: личко її зарум’янилось, очі набрали виразу глибокої ясної радості, а рухи – ще більшої легкості й грації, ніж раніше.

А Владко під час тих мандрівок розповідав їй смішні й сумні епізоди зі свого дитинства та шкільних часів, говорив про свої плани надання допомоги народові, однак не згадуючи про Тумановий скарб. Регіна слухала його з захопленням, бачила в ньому мало не пророка й героя і хіба що гарячим потиском руки давала йому пізнати своє спочування тим високим думкам. Зі свого боку вона оповідала Владкові про сумні й щасливі хвилини свого дитинства, описувала чарівні околиці Трускавця та своє важке життя у Львові.

Дивна річ, обоє в своїх оповідях, немовби внаслідок якогось мовчазного порозуміння, не згадували про Начка: Регіна, можливо, тому, що згадка про нього здавалася їй прикрою й стиха підшіптувала їй, що вона поступила з ним не зовсім чесно; Владко ж увесь потонув у своєму новому й несподіваному щасті, віддався йому всією душею й принаймі тепер радий був не думати про щось стороннє. Крім того, перед від’їздом він чув, що в редакції «Гінця» відбуваються якісь зміни, але, не бачачи «Гінця» від самого свого виїзду зі Львова, не знав, що то за зміни, й не надавав їм ніякого особливого значення.

Щойно після свого шлюбу з Регіною написав лист до Начка й остаточно заспокоївся, очікуючи відповіді, переконаний, що в разі якогось надзвичайного випадку Начко безсумнівно напише йому. Але минав день за днем, тиждень за тижнем, а Начко нічого не писав, бо, очевидно, не було що писати, й Владко з егоїзмом щасливої людини перестав думати про брата й навіть перед Регіною рідко кількома словами згадував про нього.

Під час цих своїх мандрівок вздовж берегів Сяну вони обоє зайшли якось аж до тих скель і до виру. Дивна, незрівнянна краса цієї місцевості зачарувала їх. Сіли обоє на скелі, що звисала над самою водою, й довго дивилися то на чудове весняне небо, то на ліси, що тут же здіймалися перед ними догори амфітеатром, то на скелі, що стирчали з води й їжачилися на протилежному березі, повигризені Сяном, порозбивані на шматки різної фантастичної форми, то, нарешті, на спінені, шумуючі й чисті, мов скло, хвилі.

– Поглянь, Владку! – гукнула Регіна, немов дитина, плетучи в долоні з радості. – Які тут гарні риби плавають! І які великі! І скільки їх!

І справді, тут же, під ними, в прозорій глибині цілими косяками повільно плавали великі клені, поблискували на сонці своєю срібною лускою й злегка ворухали червоними, наче кров, плавниками. Вони почували себе безпечно, отож, і не думали ховатися від людського ока й теж користали з весняної днини на місці, зігрітому сонцем, описуючи кола й час від часу підносячи свої великі голови догори та виставляючи на саму поверхню свої беззубі писочки.

– Як гарно! – гукала Регіна. – Вони ж нас не бояться!

– А чому їм боятися? – сказав Владко, обіймаючи стан Регіни й злегка притискаючи її до грудей. – Адже ж вони знають, що ми їм нічого не можемо зробити.

– Ого! – крикнула Регіна, звичайно схильна до опозиції. – А хтозна, може, ще завтра котрогось із них ми будемо їсти в обід.

– Що ж, це може бути. Воно й справді варто б попросити рибаків, щоб нам наловили цих риб. Ми ж їх ще не їли.

Але сільські рибалки, почувши про білі риби з червоними плавниками, тільки головами похитали.

– Це, пане, мудра риба. Тепер її не зловиш. Треба почекати, аж поки вода стане каламутною.

Та Сян уже не був каламутним, отож, треба було чекати на сльоту й повінь, але цього ні Владко, ні Регіна принаймі не зичили собі. Отож увесь час ходили до виру й цілими годинами любувалися, поглядаючи на ті гарненькі створіння, хоча Регіна досить часто позиркувала на них не самим тільки поетичним оком, а й оком господині, для якої риба лише тоді гарна, коли її принесуть до кухні.

– Ми їх зловимо! – радісно вигукнув Владко. Він кинув між зграйку кленів кілька окрайців хліба, й клені жадібливо похапали їх та, кілька разів обернувши у своїх писочках, з’їли. Великі клені хапали тільки великі окрайці, залишаючи малі пліткам та барбулям, тисячі яких звивалися навколо кожного каменя, немов комарі в літньому повітрі.

– Який же я дурний, що й досі не додумався до цього! Ми їх усіх вудкою виловимо!

На другий день обоє прийшли з вудками, але яке ж було їхнє розчарування, коли клені, що сьогодні так само, як і вчора, хапали окремі окрайці хліба, не хотіли навіть дивитися на такі ж шматки, підвішені на гачках вудок. Вони торкались їх писочками й хвостами, цей або той навіть пробував брати їх у писочок, але в ту ж мить відпливав геть, неначеб щось пригадавши собі, й намагався відплинути якнайдалі від зрадливої вудки.

– Розумна тварина! – сказав посміхаючись Владко. – Видно, й риби знають, що таке фарбований лис. Ну, даймо їм спокій!

– Шкода! – промовила Регіна й, вийнявши свою вудку з води, здійняла зачеплений на гачок шматочок хліба й кинула його у воду. В ту ж хвилю з глибини виплив величезний, майже на лікоть, клень й схопив здобич.

– Дивися, Владку, дивися, який величезний! Такого ми ще не бачили! Ні, їй-богу, буде нам сором, якщо ми жодного з них не впіймаємо!

– Ну, що ти їм зробиш, – сказав Владко, – коли вони, бестії, такі мудрі! Самий окраєць беруть, а підвішений на гачок – і не зачеплять.

– А я тобі кажу, що ми його зловимо ще завтра! – раптом крикнула Регіна, обіймаючи Владкову шию. – Що ти мені даси, якщо я знайду на них спосіб?

– Що я тобі дам? – задумливо запитав Владко. – Що я тобі можу дати, коли все, що маю, вже є твоїм, і сам я твій?

І гарячим поцілунком затулив їй рожеві вуста.

– Гаразд, я спробую знайти на них спосіб! – сказала Регіна, й, хвилинку посидівши, обоє повільно пішли додому.

Саме сьогодні Регіна повинна була здійснити свій винахід. І справді, перед полуднем вона довго щось готувала в кухні, кілька разів прибігала до Владка, зайнятого розмовою з Ступосянським; присяде біля нього, послухає розмову, поцілує чоловіка й знову біжить у кухню, звідки долетів до неї голос старої кухарки:

– Паннунцю! А ходіть-но сюди, чи добре так буде? Владко кілька разів питав її, що це, властиво, має бути, але відповіді не отримав.

І ось вони обоє в урочистому дитячому очікуванні сіли на скелі над виром і зацікавлено поглянули на воду. Клені плавали собі спокійно, інколи тільки підіймали до них писки, немовби вітаючи їх. Регіна тремтячою від хвилювання рукою взяла з полив’яного горнятка, яке принесла з собою, шматок білої твердої маси й кинула її у воду. Найближчий клень кинувся на неї, проковтнув шматок і спокійно поплинув далі.

– Це – мій! – радісно крикнула Регіна. – Пильнуй його, Владку, щоб він не втік від нас! – додала вона, щиросердо сміючись. – Я вже замовила в кухні масло, на якому його ввечері ми будемо смажити.

– Ну, ну, не продавай кожуха, поки вовка не застрелиш! – сказав Владко, але Регіна була певна свого й кинула новий, досить великий шматок у воду. Клені злякалися плюскоту й кинулися врозтіч, але, коли шматок, крутячись у воді, був уже в половині її глибини, з якоїсь прихованої печери виплив учорашній ліктьовий клень, схопив той шматок, повільно з’їв його й, переплинувши кілька разів туди й сюди, заховався десь на дні.

– Ну, якщо ти цього зловиш, – посміхаючися сказав Владко, – то його й одного буде що нести. Тільки як ти його там, на дні, зловиш, цього я досі не второпаю.

– Не бійся, він сам прийде до моїх рук! – радісно промовила Регіна, продовжуючи й далі кидати кленям зрадливий корм. Але її радість тривала недовго. Клені ніби щось зміркували: кілька з них ще з’їли кинуті шматки, але переважна більшість не хотіла їх їсти; деякі, навіть схопивши й попробувавши смак маси, викидали її з писочків назад.

– Ого! – сказав Владко. – Ти поглянь на них: уже запідозрили зраду. Ось тобі й твоя перемога!

– Не бійся, – відказала Регіна, ховаючи горнятко, – на перший раз досить буде для нас і тих, що вже похапали.

– Ну, скажи ж уже, що ти їм за чари даєш? – запитав Владко.

– На, понюхай! – сказала Регіна й подала йому горнятко. Міцний запах оковитої вдарив йому в ніс.

– Ха, ха, ха! – засміявся Владко. – Ну, Регінко, я й не думав, що ти така зіпсована, що схочеш деморалізувати навіть невинні водяні створіння й спокушати їх на страшний гріх – п’янство! Тільки бідна ти з усім цим. Мені здається, що ти завчасно тріумфуєш. Спирт розводиться в воді й втрачає свою силу – клені від нього не сп’яніють.

– Почекай, побачиш, – відказала Регіна, в якої також з’явився цей сумнів.

Вони обоє сиділи поряд тихо, непорушно, вдивляючись у воду, де, як і перед цим, спокійно плавали клені.

– Знаєш, Регінко, – промовив Владко м’яким голосом, тулячи свою голову до її грудей і обіймаючи її стан, – щось мені сьогодні так журно, так якось смутно на душі!

– Що тобі, мій дорогий? – зі щирим співчуванням запитала Регіна, пестячи руками його чорне блискуче волосся.

– Я починаю бути забобонним. Починаю лякатися власних снів, – сказав Владко, випростовуючись і заглядаючи їй глибоко в очі.

– Що ж це таке тобі снилося? – запитала Регіна, обіймаючи його шию.

– Снився мені брат Начко, – сказав із якимось жалем в голосі Владко, – і такий чорний, такий чорний, мов земля. Стояв переді мною німий, із стуленими вустами, з нерухомими скляними очима – страшний. А в тих очах застиг вираз такого болю, такої скарги, такого невимовного докору, що мене всього аж дрож пройняв. І що найдивніше, цей сон переслідує мене від самого ранку: страшна постать брата увесь час, як мара, стоїть переді мною.

– Бог з тобою, Владку! – крикнула Регіна. – Які страшні речі ти говориш? Правда, самі щасливі, ми забули про твого брата, тож і не дивно, що він ображений на нас. Але не бійся, ми скоро повернемося до Львова, і я даю тобі слово, що докладу всіх зусиль, аби стерти ту образу з його пам’яті. О, я буду для нього зразковою братовою!

– Так, так, Регіно, – сказав Владко, відгортаючи їй з чола нависле волосся й цілуючи те ясне, блискуче, мов слонова кість, чоло. – Будь для нього доброю братовою. Це золотий хлопець, і ти, напевне, полюбиш його, коли пізнаєш його ближче.

При тих слова Регіна, сама не знаючи чому, спаленіла густішим рум’янцем і відвернулася. А потім зірвалася на рівні ноги й крикнула, плещучи в долоні:

– Ось він, ось він! Ми його маємо! Маємо кленя! Дивися, Владку, дивись, як він танцює по воді, як головою покивує, як хапає повітря! Він п’яний, їй-богу, п’яний!

– Дійсно, ти перемогла! – сказав Владко, нахиляючись над водою, де в шалених вистрибах метався по поверхні води клень, наосліп описуючи кола, чимраз вужчі й чимраз швидші, то опускаючись на дно, то знову випливаючи на поверхню. – Ти споїла бідне створіння, але що ти з нього матимеш? Як ти його спіймаєш?

– Е, це вже не біда! Шукай тільки довгої й виластої ліщинової тички. Напнемо на неї мою сітчасту хустку – й риба буде нашою.

– Та ж хустки шкода.

– Йди за тичкою, не питай! – енергійно сказала Регіна. – Хустка не твоя, а моя, і зрештою, стара, а крім того, нічого їй не станеться.

І справді, за якусь хвилину зімпровізована сітка була готова, і Владко, лігши грудьми на скелю, опустив тичку з сіткою у воду. Після кількох невдалих спроб піймати очманілого кленя, йому це нарешті вдалося: отуманена рибина стрілою влетіла в сітку й, піднесена в ту ж мить вище рівня води, лежала нерухомо, ніби мертва. Тільки на березі, вже в Регіниних руках, вона почала розпачливо битися, махаючи своїми плавниками й хлипаючи писочком.

– Ага, спіймала таки тебе! Спіймала! – вигукнула радісна Регіна, беручи до рук рибину, що все ще здригалася. А бачиш, що ми тебе обвели-таки навколо пальця!

Вона погладжувала його й пестила словами: мій гарненький, мій золотенький, ну, заспокойся ж, заспокойся! Вмираючому кленьові, мабуть, були дуже приємними ті пестощі!.. Але доки ще він сконав, у виру залунав сильний плюскіт. Владко й Регіна воднораз глянули донизу й заніміли з радості. По поверхні води, поважно киваючи головою, розгулював ошаленілий від горілки величезний клень, із широким, мов селянська рука, хвостом, яким він час від часу, божевільно підстрибуючи, бив об воду.

– Бійся бога, Владку! Лови його! Цього ти мені мусиш зловити! – кричала Регіна.

– А якщо я його не зловлю! – спокійно відказав Владко, знову лягаючи грудьми на скелю й опускаючи свою сітку у воду.

– Ні, ні, ні! – шепотіла Регіна переривчастим від збудження голосом. – Нічого не кажи, тільки лови! А як ні, то я сама спробую! Лови його, лови, бачиш, тепер він близько!

– Є – спокійно відповів Владко й вправним рухом сітки підхопив здоровенного кленя.

– Був! – із тривогою скрикнула Регіна, коли клень, відчувши дотик чужого тіла, тріпнувся й вистрибнув із сітки. І потонув у глибині. Тривожним поглядом обоє стежили, як він кружляв на дні, запливав під камені й колоди і знову випливав, немовби чогось шукаючи. Нарешті виплив на поверхню, вже, мабуть, ослаблений, і знову почав повільно кружляти, покивуючи головою й б’ючи хвостом. На цей раз Владко підхопив його вправніше й витяг на берег. Утішена Регіна з радості кинулась йому на шию.

– Ти молодець, Владку, молодець! Варто тебе поцілувати за те, що ти витяг цього патріарха! Ну, й велетень! – крикнула вона, обіруч хапаючи дужу рибину й не можучи її обняти своїми малими ручками. – Тримай, Владку, тримай, бо знову стрибне у воду.

Владко одним ударом тички по голові поклав край підстрибуванням і стражданням бідного патріарха, тлінні останки якого покладено на траву, поряд з останками його меншого товариша й накрито листками підбілу. Обоє знову сіли на своєму посту, та клені вже більше не з’являлися. Чи віднесла їх хвиля, чи вони позапиналися кудись у печери аж до того часу, як витверезіють, чи, може, не з’їли отруєного алкоголем хліба, – досить, що п’яних більше не було. Регіна, однак, не хотіла сходити з місця.

– Ах, дивися, Владку! – вигукувала вона, зводячи погляд догори, – які гарні ці ліси, ці засніжені полонини, позолочені заходячим сонцем. Як гарно в’ється ріка! І яка я щаслива з тобою, Владонько!

– Регіно, життя моє!

І душі обох злилися в палкому поцілунку.

– Знаєш, Владонько, – промовила Регіна, схиляючи голову, – бувають такі хвилини, що я сама не можу повірити в своє щастя або навіть починаю побоюватися, як отой друг Полікрата. Ні, думаю собі, не може бути, щоб після таких важких років та й відразу могло настати таке чисте й тривале щастя. І в такі хвилини я намагаюся сама собі вигадати якісь клопоти, якісь гризоти, добровільно вкидаю зеренце гірчиці в той келих солодощів, щоб ублагати зависливу долю. Бачиш, – додала вона, посміхаючись і підводячи на нього очі, – стаю забобонною від надміру щастя.

Сонце вже хилилося на захід і кривавим блиском обливало засніжені полонини. Від їхнього рожевого відблиску зарум’янилося кришталеве плесо Сяну. В тому рожевому блиску чудово сяяло щастям обличчя Регіни. Владко дивився на неї із захопленням. Ще ніколи вона не здавалася йому такою гарною, такою привабливою, як у цю хвилину. Ніколи він не почував себе таким безмежно щасливим.

– Регіно моя, – шептав Владко, притуляючи її обличчя до свого чола, – вір у щастя й не бійся долі. Бо що таке доля? Наша доля – це наше власне я, наші почуття й пристрасті, а хіба вони не назавжди поєднані з коханням? Ми щасливіші від мільйонів інших тим, що не потребуємо турбуватися про хліб насущний, а наше щастя зростатиме в міру того, як ми будемо прикладати праці, щоб допомагати нещасливішим за нас. Я не заперечую, що тепер наше щастя є ще дарунком долі, але коли те щастя стане виявом нашої спільної праці, спільних думок, поривів і прагнень – о, тоді ніхто не зуміє в нас вирвати або замутити його! Тоді воно буде домом, збудованим на камені. Але що я кажу: тоді? Я й тепер вже почуваю себе впевненим у майбутньому, почуваю сильним, здоровим, кохаючим і коханим, й ніде не бачу хмаринки, яка могла б загрожувати цьому щастю блискавицею. Що мені доля? В твоїх очах – зорі моєї долі, а ті зорі (і в цьому я не сумніваюся) завжди світитимуть мені так ясно, так чудово, як тепер. Люба моя, ангеле мій! Смерть у цю хвилину… Га! – Крикнув він зненацька зміненим, пронизливим голосом, відіпхнув Регіну, обіруч схопився за голову й навзнак упав на камінь.

– Боже мій! Владонько! – скрикнула налякана Регіна й кинулася до нього. Владко лежав німий, посинілий, із закушеними до крові вустами й виразом страшного болю на обличчі.

– Владку! Владку! – в великій тривозі голосила Регіна, припадаючи до нього й обливаючи його обличчя слізьми. – Встань, опам’ятайся! Скажи мені, що з тобою? Що сталося?

Нарешті Владко за її допомогою повільно підвівся, дзвонячи зубами, немов від великого холоду, й затуманеними очима чогось шукаючи довкола себе. Його руки були холодні, а обличчя – страшне й майже смертельно бліде. Регіна, побачивши це, тільки руки заламала.

– Чи ти хворий, мій любий? – щебетала вона біля нього, прикладаючи руку до його пульсу, що бився дуже повільно, ледь відчутно.

– Ні… це нічого… – прошепотів Владко, звільна приходячи до пам’яті й ніби вперше побачивши Регіну.

– Але ж це – жахливо! – голосила бідна жінка, не можучи й досі заспокоїтися від несподіваного переляку. – Чи такі приступи бували в тебе й раніше?

– Приступи? – безтямно повторив Владко. – Ах, так, це був приступ, такий же, як тоді, коли Начко захворів був на запалення легенів; але на цей раз приступ був страшний, жахливий! Боже! – скрикнув він, підхоплюючись на рівні ноги, з виразом смертельного переляку. – Регіно, ходімо, поспішаймо! Там, мабуть, сталося щось страшне! Я почуваю це напевно. Ходімо!

– Куди? Де сталося щось страшне? – питала Регіна, тримаючи його за руки й думаючи, що він ще не зовсім прийшов до пам’яті. – Ради бога, Владонько, заспокойся! Ти хворий! Не рвись! Почекай, я тобі намочу скроні холодною водою, це тебе освіжить. Боже мій, боже! Надихни мене, як йому допомогти!

– Ні, ні, ні! – з виразом найбільшої нетерпеливості гукав Владко, намагаючись вирвати свою руку з її тремтячих рук. – Пусти мене, пусти! Я мушу спішити! Там щось страшне… страшне…

Він вирвався і, навіть не оглядаючись на охоплену розпачем Регіну, незважаючи на те, що вже смеркалося й околиця була цілковито безлюдна та дика, полетів до села.

– Боже, рятуй його! Рятуй нас обох! – зойкнула Регіна. – Ми згрішили своїм щастям, я почуваю це, але відпусти нам цей гріх! Не занапасти нас за це!

І задихана стривожена Регіна, тремтячими руками нашвидку позбиравши свої речі разом із зловленою рибою, заспішила до села, вслід за Владком, що вже був якихось сто кроків попереду неї й на всі її оклики навіть не озивався, неначе був глухий. Він поспішав, мов гнаний якоюсь зовнішньою нездоланною силою. В його серці й голові було зовсім пусто.

Усе завмерло, ніби вражене блискавицею. Все те, що ще хвилю перед цим було щастям, надією й гордістю, – тепер немовби навіть перестало існувати для нього. Одна блискавка страшного незрозумілого болю, що прошила його душу й струсонула його мозком, – і всі ці повітряні замки розвіялись туманом. Регіна була йому чужою, не займала ніякого місця в його думках, бо й думок ніяких не було – тільки темрява та якась нез’ясована тривога, яка рухала ним, мов автоматом, і гнала його вперед, вперед і вперед – з невідомої причини і до невідомої мети.

Зненацька він затримавсь і став мов остовпілий. Його очі, що з найбільшим напруженням вдивлялися в пустий простір перед ним, раптом спочили на живому рухомому предметі – і Владкові здалося, що він знайшов те, що шукав. Цим живим предметом була людська постать, котра поспішала з села йому назустріч.

Звідки знав Владко, що то посланець від Ступосянського і що він несе йому телеграму? Він цього не знав, хіба що впізнав посланця по ході. Тільки почував, що сила, яка настирливо гнала його вперед, зненацька стихає, що розгін слабне, – отож і зупинився. І лише тепер помітив, що увесь був залитий потом, задиханий.

Тепер лише оглянувся на Регіну, яка давно вже перестала кликати його по імені й, напружуючи всі сили, поспішала за ним, перестрибувала з каменя на камінь, оббивала собі ноги, обтирала з чола рясний піт, однак, і на мить не думаючи про себе, бігла за любимим чоловіком, боялася, щоб з ним знову щось не сталося, й прагнула, на всякий випадок, якнайшвидше прийти йому на допомогу,

Але Владко, побачивши її, відвернувся до посланця. Думка його була безсильна, розбита й нездатна розуміти те, що виходило поза обсяг єдиного предмета його тривоги. Посланець, тим часом побачивши Владка, теж сповільнив ходу; він, очевидно, розшукуючи його, змучився й тепер, коли був певний, що за хвилю телеграму вручить-таки, хотів трохи відітхнути. Тільки Регіна не сповільняла ходи. Бачачи, що Владко зупинився, вона ще більше налякалася, думаючи, що приступ повториться знову, і, тривожно скрикнувши, щосили побігла до Владка.

– Владку! Боже мій! – голосила вона, припадаючи до нього. – Може тобі знову погано?

І, сама вмліваючи з тривоги й перевтоми, старалася підтримати його.

– Ні, ні, ні! – відказав, ніби непритомний, Владко, злегка відхиляючи її руку вбік. – Зачекай, зачекай! Там, бачиш?

– Що бачиш? Що там? – питала Регіна, вдивляючись уперед, але Владко не відповідав, тільки стояв нерухомо. Регіна ж, не можучи довше встояти на ногах, присіла збоку на камені, не спускаючи очей з його обличчя, готова кожної хвилі підхопитися, щоб подати йому допомогу в разі повторного приступу, якого вона щохвилини побоювалася.

– Мают пан таліграф! – ще здалека гукав посланець, махаючи вчетверо складеним і запечатаним аркушем паперу.

– Ні, Владонько, ні! – крикнула Регіна, зриваючись із каменя й обіймаючи його. – Я прошу тебе, заклинаю тебе! Якщо ти мене любиш – не читай тепер цієї телеграми! Прочитаєш її дома, за яку хвилину, тільки тепер не читай! Дай її мені, я її й не розгорну, я її віддам тобі, як тільки прийдемо додому. Тільки тепер не читай!

Владко поглянув на неї із здивуванням, немов зовсім не розумів її слів і не знав, чого вона хоче від нього, лагідним, але сильним рухом руки відвів її вбік, узяв телеграму, відкрив її зовсім спокійно, прочитав – і зітхнув трохи вільніше.

– Дуже хворий! – пробурмотів він сам до себе. – Ну, то це дуже добре. Дуже хворий! Ну, що ж, поїдемо.

– Хто – дуже хворий? – запитала Регіна.

– Хто? – повторив Владко, мовби дивуючись, що можна задавати таке питання. – Він, Начко.

– Ах, твій брат! Бідний! А що йому?

– Дуже хворий. Що йому має бути? Все ж, він живий, а це головне. Ходи, поїдемо до Львова.

– Коли?

– Зараз, до нічного поїзда! Не бійся, саме в годину приїдемо до Устерик, а завтра о чвертій після полудня будемо біля нього.

Звістка, що Начко «дуже хворий», замість пригнітити й засмутити Владка, піднесла його дух, війнула на нього освіжаючим вітром. Владко трохи пожвавішав, розмовляв по дорозі з Регіною, правда, тоном цілковито холодним і байдужим та переважно про те, як і що спакувати на дорогу, як їм вдасться швидко проїхати крізь мильовий ліс на Гострій горі по найгіршому гірському шляху. Ані сліду недавнього тепла, запалу й щастя, що бризкали в кожному Владковому слові, в кожному русі, уже не залишилося. Він був ніби людина, яку умовно випустили із тюрми: хоча вона й не бачить навколо себе тюремних мурів, все ж відчуває душею, що вони не перестали бути для неї грізними.

Зі щирим жалем прощався зі своїми любими гістьми старий Ступосянський, висловлюючи надію, що незабаром, як тільки одужає дорогий брат, всі троє завітають до нього надовше і в гарніший, літній час. Владко був маломовним та байдужим. Було видно, що його думки зайняті чимось зовсім іншим. Усю дорогу він мало розмовляв із Регіною, лише увесь час запалював сірники і поглядав на годинник, чи, бува, не запізняться до поїзда, й, незважаючи на запевнення візника, що вони приїдуть вчасно, підганяв його безупинно, просив поспішати.

До Устерик, справді, вони приїхали саме в годину, після недовгого очікування прибув поїзд із Загір’я. У вагоні Регіна, змучена різноманітними враженнями цього дня та кількагодинною кінною поїздкою, заснула. Владко ж сидів, все вдивляючись у просторінь і час від часу бурмочучи якісь слова без зв’язку й значення. Один раз тільки глянув він на Регіну, котра лежала навпроти нього на вагонній лаві, довго-довго вдивлявся в неї, немов пригадуючи собі щось давно минуле, і врешті заплакав. Чому заплакав? Цього, напевне, й він сам не зміг би з’ясувати. Це був якийсь хвилинний, несвідомий психічний рефлекс, після якого його розум знову опинився в стані автоматизму.

Рано прокинулася Регіна, одначе надаремно вона просила Владка, щоб заснув, – він і не думав лягати. Так само не можна було впрохати його поснідати, коли вони приїхали до Перемишля. Ні просьби, ні сльози Регіни не подіяли; цих останніх Владко навіть не завважив. Із байдужим спокійним обличчям сидів він у залі очікування.

Лише сигнальний дзвінок, що оповіщав про наближення львівського поїзда, подіяв на нього, немов електричний струм. Владко зірвався з місця й, не звертаючи уваги на різні пакунки, поспішно пішов до перону; і тільки черговий біля дверей затримав його, заявляючи, що це щойно перший дзвінок і що вагони ще не готові, а до посадки ще чверть години. Вислухавши це, Владко з попередньою байдужістю сів на стілець і просидів, не сказавши жодного слова, в буквальному остовпінні, аж до другого дзвінка. Тоді він кинувся до першого-ліпшого вагона, як солдат на штурм, так що Регіна ледве встигла за ним.

Із усе наростаючим побоюванням стежила Регіна за кожним його кроком, кожним рухом, словом, виразом обличчя. Серце її здригалося від однієї тільки думки, що важка хвороба Начка могла б позначитися й на організмі брата. І все ж тепер це вже було певним. Регіна чула в школі про таких близнюків, які хоча й живуть, як окремі індивіди, одначе з’єднані між собою невидимими узами, однаково почувають, люблять і ненавидять, спільно терплять муки й один без одного не можуть жити. Невже і Владко належить до таких організмів? Із усього, що Регіна досі знала про життя обох братів, з невблаганною логікою напрошувався висновок, що це саме так і було, – й Регіна вперше злякалася за здоров’я й життя Начка, від якого хтозна, чи не залежало здоров’я й життя її коханого Владка.

Але в такому разі що означав учорашній приступ, якого зазнав Владко так несподівано й з такою страшною силою? Невже це було відлуння якогось раптового випадку, що стався з Начком? Телеграма мовить, що Начко дуже хворий. Але ж телеграма прибула майже в ту часину, коли стався приступ, отже, вона повинна була писатися значно раніше, ще до полудня. Значить, Начко ще перед полуднем був, мабуть, дуже хворим, однак Владко тоді ж таки був у найкращому здоров’ї і в чудовому настрої! Тож невже Начко після полудня помер? Але ж Владкові після отримання телеграми зробилося трохи краще. А це значить, що коли їхні організми сполучає таємнича єдність, то й Начкові повинно було стати краще.

Так ото розмірковувала Регіна, гублячись у домислах і припущеннях і не спускаючи очей із Владка.

Дивна річ! У міру того як вони наближалися до Львова, обличчя Владка почало вияснюватись, оживати, очі наливалися лагідним блиском. Владко почав розмовляти з Регіною, спокійно, але не так холодно, як досі. Навіть посміхнувся кілька разів. Однак ні про Начка, ні про його хворобу не було й згадки.

Вони зупинились у Львові – і в ту хвилю, коли поїзд став на місці, Владко смертельно зблід, стиснув уста й кинувся до дверей. На його обличчі знову з’явився той вираз тривоги та якогось нестримного розгону, з яким він учора біг назустріч посланцеві з телеграмою. Регіна ледве стримувала його, щоб він не впав під колеса вагона; не випускаючи його руки зі своєї, вона з тривогою в серці ледве провела його крізь тісняву, що панувала на пероні, та всадовила в фіакр. Владко нічого не говорив і свої осклянілі, широко розкриті очі нерухомо затоплював у пусту просторінь та тільки час від часу дзвонив зубами, немовби в пропасниці.

– На Панську вулицю! – крикнула Регіна візникові. Слова ці вкололи Владка, мов голка: він підвів голову й зміненим глухим голосом промовив:

– Швидше! Швидше!

Ось вже й мета їхньої поїздки. Владко зірвався з сидіння, Регіна теж встала, бажаючи його супроводити.

– Залишись! – сказав їй коротко Владко, міряючи її тривожним поглядом.

– Владонько, дозволь мені йти з тобою!

– Залишись! – гнівно скрикнув Владко й, відвернувшись, увійшов у коридор кам’яниці. Регіна знову сіла, щоб діждатися його повернення.

А Владко, щодуху пробігши коридором і вибігши східцями на другий поверх, дальше пішов повільно, оглядаючись і прислухаючись. Кам’яниця була мало заселена. Увесь другий поверх від фасаду займав якийсь високий урядовець, кавалер, котрий жив лише з одним лакеєм та старою глухою кухаркою. Одне крило цього поверху займав Начко, а друге вже півтора місяця стояло порожнім. На першому, партерному поверсі було теж небагато мешканців, і все крило під Начковою квартирою теж стояло порожнім. Кам’яниця була обладнана по-панському; ні ремісників, ні робочого люду на квартиру тут не приймали; відмовляли навіть квартирантам, у яких були малі діти. Отож, і не дивно, що Владко йшов по галереї другого поверху, немов вздовж якоїсь катакомби: ніде ні голосу, ні обличчя людського.

Вікна Начкової квартири, що виходили на галерею, були завішені зеленими фіранками, двері замкнуті. Владко зупинився перед ними здивовано. Але за хвилину вираз здивування зник із його обличчя, даючи місце попередньому виразові сліпого напору вперед. Владко, нічого не думаючи, нічого не згадуючи, вийняв із кишені пальта в’язку ключів, між якими були й дублікати ключів від усіх кімнат їхньої, колись спільної квартири. Відімкнув одні й другі двері, ввійшов до кухні. Пусто. Відімкнув наступні двері, ввійшов до малого салону. Пусто. Все в порядку. Завагався: йти праворуч, до бібліотеки, чи ліворуч, до їхньої, недавно ще спільної спальні; але й це вагання було коротким, майже несвідомим. Повільно відімкнув двері і ввійшов.

– А! – стиха вимовив тоном не то здивування, не то якогось внутрішнього полегшення. Поблизу вікна, профілем звернений до нього, а боком об стіл обіпертий, сидів Начко на кріслі з поруччям. Ліва рука ліктем була обіперта об стіл, а права звисала вертикально донизу. Руки були конвульсійно стиснуті, але пістолет із правої випав і лежав на підлозі. Обличчя Начка було чорне, мов земля; на правій скроні виднівся невеличкий отвір, наповнений чорною застиглою кров’ю, суцільне пасмо якої тяглося вздовж обличчя, засохло на сурдуті й дійшло аж до підлоги, де утворило невелику темну калюжу. Хоча рот був міцно стуленим, однак губи посиніли й сильно вже спухли. Трупний запах повільно починав заповнювати щільно замкнену кімнатку.

Владко хвилину стояв біля дверей, не спускаючи очей з брата, придивляючись до нього з величезною цікавістю. Потім він почав повільно навшпиньках наближатися до нього, немов боявся розбудити сплячого. Біля столу стояло друге крісло з поруччям – його крісло. Владко сів на ньому й, сідаючи, зиркнув на останній лист Начка, адресований до нього. Але не читав його. Впали йому в очі тільки написані жирними літерами слова з рядків Словацького і, мов цвях, застрягли в його голові.

– Коли Лель помре, – прошептав Владко в забутті і, звернувшись обличчям до брата, сів у тій самій, що й він, позі.

– Коли Лель помре… помре… помре… – шептав він щораз тихіше, щораз повільніше, вдивляючись у чорне, печаттю смерті позначене обличчя брата…

Досить довго чекала Регіна на повернення Владка, врешті, не змогла вже довше витримати. Незважаючи на прикре враження, яке справив на неї гострий тон останнього Владкового слова, вона встала й пішла до кам’яниці. З Владкових розповідей Регіна знала, де була їхня колись спільна квартира, отож, ішла й не потребувала нікого розпитувати.

Дивна тиша в усій кам’яниці зустріла її непривітно, а перед входом до Начкової кухні навіть дріж пробіг по її спині. Ще більше вразила її могильна тиша, що панувала в тому приміщенні, де повинен був лежати хворий і куди недавно зайшов Владко. Страшне передчуття блиснуло їй у голові. Вона вбігла в спальню й нараз остовпіла, заламавши над головою руки. Один голосний різкий крик – і Регіна впала зомліла біля ніг Владкового трупа…

Її крику ніхто не почув. Щойно кучер, знетерпеливившись довгим очікуванням, зайшов у кімнату й, побачивши страшну подію, покликав людей з вулиці, які привели до пам’яті Регіну й відвезли її до Владкової квартири.

Братів поховано разом. Регіна стала спадкоємницею їхнього добра та ідей. У скромній глушині гірського села живе вона, віддана господарській праці й вихованню єдиного сина, який народився після смерті батька та який колись повинен наново підіймати й далі вести працю, розпочату його батьком і дядьком і так нежданно обірвану на самому початку.

Усе село знає цю струнку бліду й сумну постать, котра завжди ходить в жалобі й завжди готова допомогти хворому, змученому чи бідному. З її скромного дому плине добродійність, освіта на всю околицю. Тут є і мала школа, і народна читальня, аптека з найнеобхіднішими ліками для хворих; тут селянки одержують поради в справі рукоділля, дістають насіння городини й придивляються до удосконалених господарських знарядь; сюди й господарі часто приходять за порадою в громадських, а інколи і юридичних справах. Пані Регіна охоче сама порадить, у книжках пошукає або навіть і до містечка поїде, знайомих панів розпитається й селянську справу підтримає.

І її синок, вірний образ батька, єдина втіха, єдина любов її життя, той самий дух виссав із молоком матері, у тих самих зростає ідеях. Сільська стріха для нього – рідна, сільські діти – товариші його дитячих розваг, його першої науки, першої фізичної праці. На могилах сумного минулого виростає величезна й запашна квітка майбутнього. Нехай щастить тобі бог, запашний квіте! Нехай щастить бог твоїй тихій і благословенній праці, Регіно.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 17, с. 451 – 473.