8. Владко захищає селян і кохає Регіну

Іван Франко

Залу суду почала повільно заповнювати публіка, Був останній день процесу проти селян із Т-ського повіту, що збунтувалися, захищаючи ліси й пасовиська. Триденне судове слідство вже скінчилося – на сьогодні ще залишилися тільки виступи прокурора й захисників, резюме президента суду й вирок присяжних суддів.

Був початок квітня 1875 року. Заходило вже на весну. Сніг розтанув, теплий вітер повівав із півдня. Возний, судовий посланець Цідило перед початком процесу повідчиняв вікна зали, щоб освіжити повітря, й понаповнював графини свіжою водою, бо знав, що незабаром тут буде душно. Крізь великі, з аршинними кришталевими шибами вікна саме падали навскісні теплі сонячні промені й опиралися ясними стовпами об гладкий паркет зали. Мов дзеркало блищала полірована під явір лава присяжних суддів.

Стіл голови суду, накритий зеленим сукном, був завалений паперами; на одному його краї, в самому потоці сонячних променів, лежали corpora delicti: окривавлені ціпи, стара, мотузками перев’язана рушниця-дубельтівка, загорнена в ганчірки пачка сірників та довгі снопові вила, гладенькі блискучі дерев’яні зуби яких висувалися мало не на середину зали. З протилежного боку лави присяжних, в самому кутку, в сутінках, стояла висока трибуна прокурора, а нижче – лава захисників та журналістів.

Посередині зали, ближче до столу голови суду, була лава підсудних; ще дві таких лави виднілися й з боків – одна нижче лави присяжних, друга нижче лави захисників. Далі, поділивши залу на дві нерівні частини, стояла балюстрада, що відділяла публіку від акторів судової драми. Перед балюстрадою тяглася довга лава свідків. А в половині висоти зали була галерея для дам із розташованими амфітеатром сидіннями.

Вибило дев’яту. Цідило, невтомний цербер цього місця, позачиняв вікна. За балюстрадою й на галереї було вже чимало публіки. На саму балюстраду галереї опиралися ліктями Мільця й Регіна, зацікавлено ждучи словесного турніру, що незабаром повинен був розпочатися в цій залі.

Мільця шептала, сміялася, штовхала Регіну, роблячи свої зауваження на адресу того чи іншого із присяжних суддів, котрі вже входили до зали; але Регіна, блідіша, ніж звичайно, мовчала й не спускала очей із дверей, куди мали вводити підсудних і куди повинні були ввійти захисники, адвокати.

Присяжні судді зайняли всі свої місця; прокурор сів у своєму кутку, на підвищенні, мов шуліка на обручі. Збираються й члени трибуналу – знуджені й змучені ще перед початком засідання й, звичайно, зайняті чимсь зовсім іншим, аніж доля підсудних селян, яка незабаром повинна була тут вирішитися. Журналісти теж уже розсілися на своїй лаві й щось занотовують, схилившись над аркушиками паперу.

Цідило, ставши в дверях бокової зали й поблискуючи своєю лисиною, забороняє входити якимсь нужденним, бородатим та пейсатим постатям, які, самі не знаючи чого, тиснуться сюди; це свідки, сільські євреї, що, вже три дні пробувши у Львові, раді б не пропустити й останньої, найцікавішої, сцени драми, щоб згодом можна було про все якнайдокладніше розповісти своїм, менше щасливим, однак не менше цікавим одновірцям.

Увійшов президент – голова трибуналу зі зв’язкою паперу під пахвою, а за ним – обидва адвокати. Голова подзвонив – і до зали ввели підсудних. Вони ввійшли довгою низкою, в довгих полотняних убраннях, вихудлі, зжовклі, змучені довгим, майже дев’ятимісячним попереднім тюремним слідством, і сіли на лавах – дванадцять чоловіків та три жінки. Вигляд цих сумних, позгорблюваних і мізерних постатей не справив на публіку ніякого враження, бо ж це навіть для міських жителів щоденне явище, а до того ж усі підсудні були людьми статечного віку, з обстриженими вусами, декотрі з білим, мовби молоко, волоссям. Жінки теж були старі – наводити лорнети на їхні жовті зморщені обличчя – це річ, яка зовсім не окупиться, а вичитувати родовід тих зморщок – кому це приємно?

Отож не на підсудних, а на лаву захисників звернулися й очі Регіни. Захист вів уже відомий нам маленький округлий коморник зі своїм помічником Владиславом Калиновичем. Коморник сидів, сапаючи й обтираючи з чола піт, і по ньому було видно, що цей процес не дуже припадає йому до смаку. Під час слухання підсудних і свідків він був надто стриманим, запитань майже зовсім не задавав, а тільки допильновував формального боку процедури. І все ж, незважаючи на це, почував себе якось не на своєму місці як захисник «збунтованих хлопів» і намагався не звертати очей на публіку за балюстрадою, звідки з недвозначним докором і жалем позиркували на нього граф Гіацинт і граф Адольф.

Зате Владко був, можна сказати, справжнім левом нинішнього захисту. Перший його дебют на цьому полі уже тепер, перед вирішальною хвилиною, можна було вважати блискучим, і, якщо не десь-інде, то на галереї Владко безсумнівно здобув собі повну симпатію. Більше того, і загалу публіки, і присяжним він зумів прищепити таку симпатію до підсудних, про яку спочатку ніхто й не думав.

Різноманітними, на перший погляд, не раз дивними або й дитячими запитаннями від цих простих людей зумів видобути такі відповіді, які до глибини душі зворушували слухачів і часто кидали дуже яскраве світло на увесь той нещасний бунт та його причини. Найбільшим тріумфом Владка було поки що те, що голова суду, який спочатку протестував проти таких запитань, що, здавалося, зовсім не стосувалися справи й ні до чого не вели, нарешті змушений був визнати, що вони важливі й доречні.

В своїх запитаннях, заданих підсудним і свідкам, Владко особливу й постійну увагу звернув зокрема на одну справу, яку звично обминали професійні юристи та яка часто вела їх до найфатальнішої оцінки поведінки селян. Цілою низкою зізнань підсудних і свідків (зізнання ті, як дуже важливі, він просив занотовувати в протокол) він намагався з’ясувати перед присяжними правові поняття самого люду, які служать умотивуванням його дій, погляди люду на панщину, на інвентарні описи, на сучасні закони й інституції.

Суддям, що засідали в трибуналі, старим зашкарубілим законникам, аж волосся ставало сторч на лисинах, коли вони чули виголошувані селянами з найприроднішим у світі виразом облич такі правові засади й погляди, які нічого спільного не мали з їхніми офіційними кодексами й параграфами. Деякі з тих формулювань народного цивільного кодексу викликали гомеричний сміх в аудиторії, інші ж натомість спрямовували до глибоких роздумів навіть панів юристів.

А Владко не переставав усе новими й несподіваними питаннями викликати нові й завжди цікаві відповіді. Людям, що на питання прокурора й голови суду тільки очі витріщали й ледве-ледве могли зв’язати кілька слів, під час Владкових випитувань світліли обличчя й розв’язувалися язики.

Отож і не дивно, що Регіна, яка всі ці дні з найбільшою увагою стежила з галереї за ходом процесу або, точніше, за ходом Владкового захисту підсудних, щораз більше переконувалася в здібностях Владка, в силі його розуму й знання, щораз більше зосереджувала на його особі свої думки й почуття. Від першої зустрічі на тому пам’ятному балу, від тієї розмови з графом Адольфом, свідком якої вона була, Владко в її думках і мріях відігравав дуже важливу роль.

Вона здивувалася і водночас втішилася, коли тітка якогось дня запропонувала їй звернутися до Владка як до молодого й здібного юриста за порадою з приводу її справи із Шнайдером про лотерейний виграш. Владко, як видно, теж надзвичайно зрадів візитові пань і пообіцяв зацікавитися цією справою. Коли ж через тиждень уже в нову квартиру з’явилася до нього пані Дреліхова разом з Регіною, то він заявив, що справу можна винести на судову залу, але водночас запитав пань, чи не краще було б особисто сконтактуватись із Шнайдером, і запропонував свої послуги.

Регіна прийняла його пропозицію з вдячністю, і Владко негайно виїхав до Дрогобича, аби знайти там Шнайдера. А що він і від свого начальника мав у тих околицях кілька доручень, які вимагали численних подорожей по селах, а крім того, й Шнайдера в Дрогобичі не було й треба було шукати його в Бориславі, – отож і не дивно, що Владко пробув у тій стороні аж два тижні.

З якою тугою, з яким нетерпінням чекала його Регіна! І не тільки тому, що в його руках тепер були її майбутні достатки, можливість або неможливість майбутнього незалежного життя й швидкого звільнення від ласкавого хліба тітки, який їй, гордій і замкненій у собі, майже від першого дня ставав кісткою в горлі, – ні, не тільки тому! Роздумуючи над собою, Регіна звільна переконувалася в тому, що вона кохає Владка, що без нього не зможе жити, що без нього не тільки ота половина суми лотерейного виграшу, але й усі скарби світу не мають для неї жодної вартості.

Думка про нього була її єдиною розвагою, єдиною втіхою в її справді тяжкому житті в тітчиному домі, яке особливо тепер, після повернення брата, якого вигнали з віденської військової школи й який з безмежним нахабством і цинізмом чіплявся їй за полу, стало зовсім нестерпним. Тітка кривилася й тихцем нарікала на «дармоїдів», хоча, з другого боку, небагато завдавала собі труду, щоб за допомогою протекції графа Адольфа здобути їй обіцяну посаду на пошті чи телеграфі. Водила її, мов кішку за соломинкою, а тим часом разом з Мільцею старалася непомітно штрикати їй в живе тіло тисяччю дрібних шпильок. Траплялися хвилини, коли Регіна спалахувала гнівом й обуренням, доходило до суперечок і сліз.

В одну з таких хвилин пані Дреліхова й поставила перед Регіною оту фатальну умову, що стосувалася Начка, і змучена дівчина заради родинного спокою сповнила тітчину волю. Зрештою, Регіна про Начка не думала. З егоїзмом закоханих думала тільки про одного, не дбаючи про страждання другого. Йшлося їй про посаду, бо ж вона, знаючи хитрість і нечесність Шнайдера, сумнівалася, чи вдасться вирвати у нього спірну суму. Правда, розмова з Начком вельми принизила й зворушила її глибоко, однак приниження замикає й робить затверділим серце, отож відтоді Регіна старалася не думати про Начка.

Коли Владко за тиждень після того епізоду з Начком повернувся, вона була першою клієнткою, яка відвідала його в його квартирі. Прийшла сама, без тітки й навіть без її відома. Її очі, яким почуття додавало проникливості, пильно стежили за кожним словом, за кожним виразом обличчя молодого адвоката. На тому обличчі дівчина старалася вичитати свій вирок, старалася знайти слід внутрішнього почуття й залишилася цілком задоволеною. Владко прийняв її з такою радістю і з таким сердечним, хоча й тактовно стримуваним теплом, що Регіна не без підстав зробила висновок, що й він під час своєї подорожі не раз про неї згадував.

Розповідь про наслідки подорожі вона майже не слухала, сподівалася саме таких наслідків. Шнайдер значно зм’як, бачачи, що справа може взяти небезпечний для нього оборот, і став схильним до переговорів. Під Владковим натиском він згодився виплатити спадкоємцям блаженної пам’яті Киселевського половину виграної суми, вирахувавши з неї досить значні борги, які нібито поробив у нього небіжчик. Ані Владко, ані спадкоємці про ті борги нічого не знали. Шнайдер теж не мав ані розписок, ані інших паперів, але поклявся привести свідків. Справа, очевидячки, затягувалася, й закінчити її відразу не було ніякої змоги.

Тому Владко разом зі Шнайдером пішов до нотаріуса, в якого цей останній залишив заяву, що визнає право спадкоємців бл[аженної] п[ам’яті] Киселевського на таку й таку суму й обіцяє виплатити її на руки їх повновласника після проведення всіх інших обрахунків, а до того часу він ручається усім своїм рухомим і нерухомим майном за ретельне й своєчасне здійснення виплати. Владко тріумфував і тому дуже здивувався, коли Регіна сприйняла його оповідь вельми меланхолійно й скептично, твердячи, що це підступ, що Шнайдер, звичайно, вже винайшов якусь нову підлоту й тільки намагається виграти час. Щоб заспокоїти Регіну, Владко зараз же написав про її побоювання дрогобицькому нотаріусові, прохаючи його, щоб він пильнував цю справу.

Такий поворот справи був для нього навіть приємним, бо ж на цій підставі він міг просити Регіну, аби вона частіше навідувалася до нього, чи, бува, не прийдуть якісь звістки з Дрогобича, що вимагатимуть швидкого вирішення.

І Регіна негайно скористалася з цього ввічливого запрошення. Вона приходила мало не що другий день, завжди на хвилинку, по дорозі на лекції музики. Обмінювалися з Владком кількома словами й поглядами, та й, стиснувши одне одному руки, мов давні знайомі, обоє розставалися раді, неначе знайшли якийсь скарб. Владко, на якого Регіна справила не таке вже сильне враження і який незабаром, напевне, забув би про неї, тепер, зустрічаючись із нею так часто, чуючи її голос та заглядаючи в її бездонні очі, почував себе щораз більше залежним від сили її чару й, не признаючись у цьому сам собі, чимраз частіше займався нею в своїх думках, а коли складав плани свого майбутнього життя, завжди якось мимо своєї волі й свідомості зустрічав її в безпосередній близькості біля себе. Її чарівна голівка з чудовими очима й коротким волоссям стала для нього чимось подібним до тих святих облич, що дивляться на нас із медальйончика, який ми від дитячих років носимо на грудях, де його повішено з молитвою й благословінням руками люблячої матері.

На протязі минулих трьох днів, під час гарячих сутичок із прокурором, свідками, трибуналом і власною недогадливістю обвинувачених Владко не раз поглядав угору, на галерею, і його погляд із насолодою спочивав на тому чарівному, незмінно до нього зверненому личку, мовби з його очей, що палали подивом і сердечним почуттям, він бажав черпати силу, спокій і витривалість.

Глухий гомін пролетів по залі. Панові прокуророві надається слово. Прокурор підвівся зі свого місця й оперся кулаками об дошку пульта, всім тілом нахиляючись уперед, ніби стрілець в напрямку пострілу. Це був високий худий пан, із жовчним виразом обличчя й різким пронизливим голосом. Характерним у його істоті було те, що перед кожним виступом на його продовгуватому худому обличчі з’являлась усмішка – не то іронічна, не то терпко-солодка, яка зовсім не гармонувала із його звичайним виразом, не пасувала до сенсу й тону слів, що після неї повинні були прозвучати.

І тепер пан прокурор, своїм звичаєм усміхнувшись, раптом, немовби щось собі пригадав, зморщив чоло, витріщив очі й опустив донизу кінці стягнутих губ, таким чином надаючи своєму обличчю досить комічний вираз болю й переляку.

– Панове присяжні, – струсонувши головою, заговорив він приглушеним могильним голосом. – Ми стоїмо на вулкані! Так, на вулкані, готовому кожну мить вибухнути й поховати нас усіх під своєю лавою!

І він на хвилю замовк, щоб усім присутнім дати можливість належно відчути увесь жах свого біблійного віщування. Але, на жаль, як на боці глядачів, так і на лаві присяжних помітив окремі посмішки, що перелітали з обличчя на обличчя. Це спостереження було для нього тим же, що й острога для дикого коня. Прокурор випростався в усій своїй величності, навіть праву руку простяг, спрямувавши її під кутом 45° до рівня зали, й гукнув громовим голосом:

– Я бачу на ваших обличчях усміх недовір’я, сумніву або навіть і легковажності! Але те, що я сказав, правда, на жаль, занадто грізна правда! Ось тут, перед нами (він показав на підсудних), ви бачите перші брили, викинуті тим вулканом! Під час цього процесу ми чули його перші підземні поштовхи й гудіння. Ви поглядаєте на цих мізерних людей і думаєте: як це може бути? Адже ж це ті самі хлопи, яких ми щодня бачимо на базарах, які носять нам молоко, сир і масло, возять дрова, продають городину, з якими всі ми торгуємося, яким продаємо, від яких збираємо податки й повинності. І це вони мають бути лавою вулкану? Це їхніми вустами має промовляти підземний грім? На жаль, мої панове, це саме так! Цих хлопів, на нещастя, мільйони, а лавина, як відомо, складається з мільйонів невинних снігових пластівців і з нічого більше!

Після цього патетичного вступу пан прокурор зненацька змінив тон й, іронічно посміхнувшись, перестрибнув на тон спокійної об’єктивної розповіді. Факт бунту від його перших виявів, із безліччю епізодів та сцен постав перед уявою слухачів у всій наготі й пластиці. Пан прокурор залізав у душі обвинувачуваних, вигрібав із них найпотаємніші, найчорніші мотиви й кидав їх, мов темні плями, на тло картини. Злочини кожного з обвинувачуваних він показав насамперед, окремо, щоб потім їх зібрати, зсумувати й хитрим риторичним зворотом змалювати всю справу, як одне кільце великої, по всьому краєві поширеної конспірації проти законного ладу.

І тут знову настав новий і несподіваний поворот. Пан прокурор пригнувся, зіщулився, мовби очікуючи згори якогось жахливого удару; своєму обличчю він надав вираз тривоги, мало не розпачу – й раптом заговорив тоном найвищого тріумфу:

– Але ж ні! Не ваша перемога! Нінащо здалися злочинні замахи! Ще живе закон, живе справедливість у серцях громадян! Її караюча рука досягне вас, розгромить ваші підступні задуми! Хто ж бо ви є? Часточка темної, погорджуваної й погорди вартої маси, злиденне дно суспільства, гній, що повинен вважати себе щасливим, коли на ньому виростає буйний цвіт цивілізації. Конституція дала вам права, яких ви не заслужили, але та сама конституція з усією суворістю карає тих, які не вміють користуватися її благами. В ім’я захисту цих благ, в ім’я свободи людськості й священних законів власності, панове присяжні, прошу вас визнати підсудних винними!

Прокурор скінчив і сів.

Після нього взяв слово головний захисник, і похитуючись на своїх коротких ніжках, жваво жестикулюючи й звертаючись то до присяжних, то до трибуналу, то до підсудних, то до прокурора, виголосив промову, правда, суху, суто юридичну й трохи убогу змістом, але оживлену власною мімікою промовця. З детальністю старого практика він відзначав протиріччя у зізнаннях свідків, відсутність злого наміру в учинках деяких підсудних, тисячі пом’якшуючих обставин в діях інших і наприкінці, не без іронії віддавши пальму першості в красномовстві панові прокуророві, просив присяжних виправдати якщо вже не всіх, то принаймні деяких обвинувачуваних. Ця промова знаменитого адвоката справила досить прикре враження на слухачів і на присяжних. Не так умів говорити пан коморник в інших випадках! Було видно, що нинішня справа не припала йому до серця, що він сидить тут певним чином не на своєму місці.

Підвівся нарешті Владко, щоб виголосити свою першу публічну промову. Розпочав він несміло рівним, однак трохи переривчастим голосом. Насамперед заявив, що для того, щоб оцінити значення й вагу вчинку підсудних, конче потрібно вивчити його причини – зовнішні й внутрішні, історичні й психологічні. Простими словами, не силкуючись на риторичні окраси й тільки підкреслюючи найважливіші факти, змалював у головних рисах історію скасування панщини в Галичині й історію викупу сервітутів, що з того скасування панщини виникла й тягнулася довгі роки.

З двох точок зору потрібно розглядати історію того викупу й тих численних селянських процесів, розрухів та бунтів, які вона привела за собою. Цісарські грамоти-патенти й міністерські розпорядження, котрі стосуються сервітутної справи, виходять з того, давно вже відкинутого сучасною історією погляду, що селяни – це колоністи первісно панських земель і що за ті землі, які їм пани дали в користування, селяни зобов’язані були відробляти панщину. Одночасно з дозволом користуватися орною землею пани змушені були дати їм на утримання ще й пасовиська для худоби й дозволити їм рубати дерево в своїх, тобто первісно панських лісах.

Ці права й ці двосторонні обов’язки стали підставою патримонального ладу, що тривав до 1848 року. Зі зміною й занепадом цього ладу той, хто втрачав права, повинен був одержати за них винагороду, а хто позбувався обов’язку, повинен був за це заплатити. Пани за право на панщину одержали індемнізацію; селяни, втрачаючи право користуватися панськими пасовиськами й панськими лісами, повинні були отримати винагороду – чи то грошову, чи то так звану еквівалентну, тобто наділені їм спеціальними комісіями площі лісів чи пасовиськ. Так це визначає теперішнє право. Виходячи з цього визначення, підсудні є винними, бо протидіяли проти чітких параграфів закону й розпоряджень властей.

Але чому вони це робили? Чи з сліпої ненависті до панів, чи з так само сліпої жадоби до чужої власності? Ось воно кардинальне питання, тут лежить справжня шкала оцінки їхньої поведінки. І, зіставляючи зізнання обвинувачених та свідків, промовець яскраво й пластично визначив мотиви їхніх дій і погляди, які штовхнули їх до цього.

Селянські погляди на справу панщини цілком протилежні поглядам правлячих класів. Згідно з селянськими поняттями не пани, а селяни, громади є первісними власниками землі, лісів і пасовиськ; не селяни, а пани є зайдами й колоністами. Право панщини, на їхню думку, це право насильства озброєних і організованих людей над людьми безборонними й роздрібленими.

Право сервітуту – це тільки недостатній сурогат відібраної в громади первісної власності. Я кажу «первісної», але маю на думці не такі вже давні часи. Зверніть, панове, пильну увагу на те постійне посилання цих людей на йосифинські інвентарі. Що це значить, і чому кожна згадка про ці інвентарі так глибоко їх порушує? Ви оціните це, якщо звернете увагу на такі дві справи: патент на скасування панщини, як відомо, дарує селянам ті землі, котрі перебувають у їхньому користуванні й записані як рустикальні землі в інвентарях 1820 року. Давнішні співвідношення володіння наше громадське право визнає недійсними.

Чому ж ці люди ніколи не посилаються на ці інвентарі, але з такою впертістю сягають далі в минуле? Відповідь на це нам дають слова патентів і реєстри крайової табули. Патенти цісаря Йосифа виразно говорять про громадські ліси – інвентарі 1820 року про них нічого не знають. В йосифинських інвентарях значні простори лісів і пасовиськ зараховані до рустикальних земель, а в 1820 році – це вже панська власність.

Як приклад промовець наводить порівняльний витяг з інвентарів 1763 і 1820 років, який стосується до того села, з якого походять підсудні; виявляється, що народна пам’ять детально заховала межі й обсяг первісної громадської власності й що саме з приводу цієї власності виник багаторічний спір.

– Не забувайте панове, – говорив Владко щораз теплішим і певнішим голосом, – що, як ми вже чули з уст підсудних і свідків, звичаєве народне право в громадських справах не знає задавнення. Щоб оцінити поведінку цих людей, пригадайте, що на більш як двадцятирічний судовий процес із панським двором за ці землі, які, на їхню думку, належать громаді, вони витратили близько десяти тисяч ринських, тобто мало це вдвічі більше від того, скільки взагалі коштують ті спірні землі.

Отож можна бути певним, що не жадоба до чужої власності, не жадоба збагачення коштом пана спонукала їх до цього. Користолюбна людина не віддає двох гульденів за один. Пригадайте собі, панове, що ми тут також багато разів чули з уст численних людей, що земля в їхньому розумінні – це щось значно більше й святіше, ніж звична приватна власність, набута особистою працею, це перша умова існування громади, існування прийдешніх поколінь, народу. Саме для неї – вся праця, всі жертви, за неї вони готові були навіть свою кров віддати й чужу кров пролити.

Не схильність до судових процесів, про яку стільки у нас говорять, була причиною, що так довго тяглася ця справа. Ні, мої панове! Хто знає, скільки прикрості, труду, тривоги й принижень приносить нашому селянинові, темному й несміливому, всяке найменше зіткнення з «панами», а тим більше кожний процес, той ствердить, що осуджувати цього селянина в якійсь особливій схильності до процесів було б просто смішно. А якщо, незважаючи на те, ці люди так довго й запекло боролися, не вагалися руйнувати себе заради цієї боротьби і йти на солдатські багнети, то чи ви, панове, можете сказати по совісті, що на це їх штовхали низькі, підлі, звірячі, кари гідні мотиви?

Моя совість говорить інше. На мою думку, ці люди, темні й погорджувані, шукали правди й справедливості, котра давно-давно, мовби муха в павутинні, застрягла в сіті незліченних патентів й розпоряджень. Коли ж, незважаючи на двадцятирічні труди, вони не змогли її вивільнити, то стали на останній шлях, той самий шлях, на який не раз ставали великі герої і значно більш освічені суспільства, – апелювали до сили, і сила їх теж перемогла.

Щоб там не говорив наш розум про цю поведінку, наші почуття, наша совість, панове, не може відмовити їй визнання й симпатії. У наш час, що тоне в егоїзмі й матеріалізмі, бачити людей, котрі, зрікаючись своїх вигод та інтересів, шукають загубленої правди й справедливості, – це, панове, підносить нас, це освіжає й облагороджує, хай ці люди навіть в полотняних вбраннях чи в лахмітті.

Тепер голос Владка, чистий і повний, мов голос дзвону, панував у залі. Ані сліду невпевненості, ані тіні фразеології чи погоні за ефектом, ані крихти розчулення або іронії: в кожному слові було чути щире переконання, чисту, мов кришталь, правду. Багатьом жінкам із очей плинули сльози, а одна з обвинувачених, знявши руки догори, промовила голосно, словами, які переривало схлипування:

– Благослови тебе господь! Ти – божа дитина, що так нас, бідних, захищаєш! Благослови тебе господь!

Однак голос Владка ще не дійшов до кульмінаційної точки своєї шкали. Чим ближче до кінця промови, тим більше він ріс і могутнів, тим більше наповнювався почуттям. Згадуючи слова прокурора про поширену по всьому краю шкідливу й небезпечну конспірацію, він порадив її шукати не під стріхами, а в багатих палацах, в парламентарних залах, що підтримують інтереси одного нечисленного класу, однієї привілейованої касти на шкоду для добра мас, для добра загалу.

Не представники, а жертви цієї мовчазної, але могутньої своєю організацією, освітою й впливами конспірації стоять перед судом. Не на ці жертви повинен падати весь тягар відповідальності за сумні й гідні жалю факти. Ці факти, які порушили спокій суспільства, знищили ті жертви матеріально. Те, що для нас було тільки прикрою новиною, для них стало руїною. За свої вчинки вони понесли вже аж надто дошкульну кару.

Закінчуючи, промовець висловлює надію, що є ще справедливість у серцях громадян нашого краю, що люди, які шукають справедливості, жертвуючи власним добром й наражаючи власне життя, не будуть зараховані до злочинців. Промовець не просить помилування для підсудних, він переконаний, що іншого вироку, крім вироку виправдувального, присяжні судді не можуть винести.

Це сміливе закінчення викликало рухи незадоволення в трибуналі. У тиші, яка залягла в залі після промови Владка, було виразно чути, як один із суддів, трохи глухуватий, шепнув до іншого, думаючи, що ніхто не чує:

– Це, пане добродію, не захисник, das ist ein Wühler!

Натомість на обличчях присяжних суддів запанувала поважна задума. Владко порушив справу зовсім з іншого боку, з якого її до сих пір не порушувано, і доторкнувся струн, близьких і споріднених з життям міщан та інших членів лави присяжних. Так само й на публіку, особливо на галереї, промова Владка зробила сильне враження, й хоча граф Гіацинт із графом Альфонсом посміхалися погірдливо, все ж було видно, що його промова в багатьох точках зачепила їх дуже неприємно й що вони воліли б, щоб оцей молокосос промовляв десь у стайні до коней, а не тут до присяжних суддів.

Ще раз встав прокурор й іронічним зворотом відвів усі Владкові висновки про якесь вигадане звичаєве право, після чого сів, залишаючись цілковито при своєму обвинуваченні. Захисники мовчали, тому голова суду, звертаючись до присяжних, зробив для них чимале резюме всього процесу. В його тоні від самого початку виступу було чути не зовсім приглушену нотку недоброзичливості до захисників.

Резюме чим далі, тим більше перетворювалося в обвинувачення. Голова пильно вишукував і підносив те, що промовляло на шкоду обвинувачуваних, полемізував із висновками коморника, звисока трактуючи й часто ігноруючи Владковий захист як стилістичну вправу, що зовсім до справи не належить. Чим довше він говорив, тим більше сам себе переконував у вині підсудних, тим більше його голос набирав певності, що присяжні винесуть засуджувальний вирок.

А коли витлумачував і роз’яснював їм закони, що вимагали покарати підсудних, голос його звучав суворо й майже наказуюче, немовби голова з притиском нагадував присяжним, що їхнім громадянським обов’язком повинне бути те, щоб вони на кожне з п’ятдесяти поставлених їм запитань одноголосно відповіли: «Винен». Отож, він прочитав їм довгий список тих запитань і відпустив їх у напрямі до бічної зали. Однак голова суду, розраховуючи на ефект свого останнього слова, трохи прорахувався.

Його резюме, хоча було виголошене з незаперечним талантом і дуже виразно, мало одну значну помилку – було задовге, бо тривало майже цілих дві години. Слухаючи його висновки, в яких він, не завжди зберігаючи безсторонність, повторював те, що вже всі самі знали й чули, присяжні мали час дощенту проклясти його прокурорську сумлінність, тим більше що вже давно минула перша година й всі бажали якнайшвидше йти на обід.

Після виходу присяжних суддів фізіономія залу відразу ж змінилася. Відлетів дух вимушеної поваги й церемоніальності, що панував у ній досі. Члени трибуналу підвелися з місць, важко зітхаючи, ніби закінчили важку працю, й один за одним пішли до сусідньої кімнати випалити по сигарі. Прокурор підійшов до Владка й з іронічною усмішкою привітав його з першою блискучою промовою. Це ж зробили й газетні кореспонденти, один з яких відразу ж попросив Владка дати йому повний текст такої знаменитої промови для його газети й дуже жалкував, дізнавшись, що Владко, крім тез, не має нічого написаного й що вся промова була імпровізацією.

Поруч із Владком з’явилися й знайомі юристи, які запросили його на спільний обід, котрий за прийнятим у суді звичаєм після закінчення процесу вони дають на честь першого дебюту кожного нового товариша, само собою зрозуміло, за його кошт. Але найбільше здивувало Владка поздоровлення двох панів, які під час процесу сиділи на боці публіки – графа Гіацинта й графа Альфонса, володаря збунтованого села:

– Гратулюю, гратулюю! – промовив усміхаючися граф Гіацинт і потиснув Владкові руку. – Ви блискуче захищали цих баламутів. Розумію вас, розумію: ваш обов’язок, ремесло! Так повинно було бути. Але повірте мені, пане, вони цього не варті.

– Знаєте що? – грубувато сказав граф Альфонс. – Якби я був присяжним суддею – звільнив би цих бунтівників після вашого захисту, але якби я був королем, то звелів би повісити вас на власну відповідальність.

І граф сміючись поплескав Владка по плечі.

– Дякую вас, графе, за комплімент! – відповів кланяючись Владко.

Регіна сиділа, німа й глуха до всього, що говорилося навколо неї; її зір і слух були сконцентровані лише на одній точці – на Владкові. Його тріумф видавсь її власним тріумфом. Вона рада була б подякувати усім тим добродіям, що поздоровляли Владка. З якою б радістю вона й сама забралася б у ту громадку та як тепло стиснула б Владкову руку! А ось він сам підвів на неї очі – вона мимохіть, навіть несвідомо посміхнулася, й він відповів їй уклоном. Вона відчула себе щасливою й заплющила очі, бажаючи назавжди зафіксувати в пам’яті цю гарну щасливу мить.

– А, Регінко, поздоровляю, поздоровляю! – шепотіла їй у вухо Мільця. – Ти зробила Eroberung! Бачиш, як кланяється тобі Калинович!

– Дай мені спокій! – відповіла Регіна, обливаючись рум’янцем.

– Е, що я бачу! – сказала, не здаючись, Мільця. – Він і на тебе зробив неабияке враження! Що ж, дай боже щастя! А признайся, може, він уже просив твоєї руки?

– Боже мій, що ти хочеш від мене! – крикнула Регіна, роздратована цим легковажним копирсанням в її найтаємніших почуттях і думках.

– Не бійсь, я нікому не скажу! – наполягала Мільця. – Ну, признайся ж! Ти думаєш, я не знаю, що діється межи вами?

– Ну, що ж ти знаєш, що? – підхопила Регіна й аж підкинулася на місці.

– Ага, бачиш! Удар об стіл, а ножиці озвуться. Що я знаю, то вже знаю, та нікому не розповідаю.

– Ні, ти скажи-но, скажи! – наполягала Регіна.

Їхнє жваве шепотіння не привертало до себе нічиєї уваги, оскільки галерея була зовсім порожня, бо всі дами повиходили в коридор, щоб охолонути, а в залі панував гомін і шум.

– Не дуже так задавайся! – відказала Мільця, і в її гарних блакитних очах зблиснула така заздрість і ненависть, яких ніхто не міг би навіть запіздозріти в душі такої елегантної й невинної істоти. – Не дуже задавайся! – повторила вона. – Бо якщо ти тільки хочеш, то я все розповім, але розповім – мамі.

– Говори, говори! – відповіла удавано байдуже Регіна. – Цікаво, що ти можеш таке розповісти, про що я сама соромилась би зізнатись?

– Невже так? О свята! О непорочна! І про побачення один на один з паном Калиновичем у його кавалерській квартирі зізнаєшся? Нібито йде на лекції, а вона собі – шасть і вліво! І думає, що ніхто про це не знає.

– Дійсно, – відповіла вимушено спокійно Регіна, – я не знала, щоб хтось був зацікавлений і мав охоту шпигувати за моїми кроками і до того ж отак по-дурному шпигувати!

– Ага, по-дурному! – відказала Мільця. – А мамі я можу розповісти про цю дурницю?

– Розповідай, розповідай, якщо тобі язик свербить.

– Атож, свербить. Тут, серденько, йдеться не про мій язик, а про честь нашого дому!

– Що? – голосно скрикнула Регіна, не пам’ятаючи себе з обурення. – Ти… ти… смієш…

Голос її урвався, вона не докінчила речення, але Мільця, перебиваючи її тріумфальним тоном, зашепотіла:

– Ну, ну, не кричи так! Ми ж у залі суду. Почекай-но трохи, повернемося додому й там поговоримо при мамі!

Регіна замовкла й відвернулась од неї. Пекучі сльози сорому, обурення й розпачу заливали їй очі, вже не перші сльози, вилиті під гостинним дахом тітки. Регіна не думала про те, що скаже тітка на це мізерне відкриття Мільці, бо почувала себе чистою й невинною. Її обурило тільки те, що Мільця сміла підозрівати її в якихось вчинках, які плямували б честь їхнього дому, і що та сама Дреліхова, про поведінку якої вона ще в дитинстві чула від бабусі уривчасті оповіді, може перетворитися в суддю її моральності. Крізь сльози, які вона лила тихо й зі стиснутими губами і які не приносили їй полегшення, Регіна глянула на Владка.

Він стояв на середині зали й щось тихо розмовляв з обвинувачуваними, облитий промінням сонця, в усьому блиску своєї симпатичної чоловічої постаті – і його вигляд приніс їй утіху. О, якби він знав, як їй боляче в цю хвилю, то він би втішив її, він би одним словом, одним поглядом вщент розбив би ці жалюгідні інтриги, котрими тут її обплутано під виглядом гостинності й родинної опіки! Він не дозволив би її кривдити, допоміг би їй видобутись у вільний світ, до нового щасливішого життя, якого бідна дівчина, правду кажучи, ще й не зазнала на своєму віку.

Та ось гомін у залі затих – ввійшли присяжні. Галерея знову заповнилася. Залунав дзвінок голови, і всі зайняли свої місця. Присяжні також сіли, крім їхнього голови, огрядного панка з широким голеним обличчям виразно єврейського типу. Це був один із найзначніших львівських банкірів, людина освічена й відома своїми ліберальними поглядами, людина, котра під час наради присяжних суддів значно впливала на її наслідки. Він стояв випроставшись, із піваркушем паперу в руці – тим самим піваркушем, на якому були записані питання, запропоновані присяжним членами трибуналу.

Озброївши ліве око оправленим в золото моноклем, він почав читати текст питань тоном, яким старався, як видно, наслідувати тон канцелярського писаки. І лише після того, як було зачитано питання, він енергійним рухом відкидаючи монокль, повішений на єдвабному шнурку, додавав цілком відмінним, різким і сильним голосом: десятьма голосами – ні, двома голосами – так, всіма голосами – ні і т. п. Перевага виправдовуючих голосів біля кожного питання була велика.

Голова трибуналу був трохи збентежений. Прокурор встав і нахилився вперед, немовби готуючись до опору проти такого нечуваного вироку. Навіть пан комірник якось аж ніби засоромився і опустив донизу очі, боячись зустрінути повний докору погляд графа Гіацинта.

Та раптом сцена змінилася: голова трибуналу випогодив чоло, прокурор сів, комірник підвів очі. Одного з підсудних сімома голосами проти п’яти присяжні визнали винним у насильному опорі властям. Це був неначебто козел відпущення, якого після кількахвилинної наради й зарізав трибунал, засудивши його на півроку ув’язнення, а решту, всіх обвинувачених звільнивши.

Такий наслідок був, в основному, справою голови присяжних, який зі звичною всім фінансистам проникливістю зметикував, що звільнення всіх обвинувачених матиме для них значно гірші наслідки, бо прокурор безсумнівно опротестує вирок, а трибунал звелить усіх підсудних під слідчим арештом затримати аж до рішення найвищого трибуналу, а це напевне триватиме щонайменше півроку. Отож за його порадою присяжні визнали за найдоцільніше пожертвувати одним підсудним, найбільш обтяженим провиною, щоб негайно здобути звільнення для всіх інших. І дійсно, ця надія справдилася: прокурор не опротестував вироку, а голова суду звелів зараз же випустити на волю всіх ув’язнених селян.

Марним було б намагання описати радість підсудних з приводу цього вироку. Вони обіймалися й плакали в залі. Навіть засуджений посміхався крізь сльози. Навіть публіка, котра під час процесу не дуже їм симпатизувала, розчулилася й виявляла радість. Навіть граф Альфонс, який перед цим і глянути на них не зволив, тепер підійшов до них, протекційно усміхаючись, а коли дехто наблизився до нього й поцілував його в руку, він, погрожуючи їм пальцем, промовив по-українському:

– Но, тим разом маєте щастє!

Владко тим часом, домовившись зі своїми знайомими юристами щодо ресторану, в якому повинен був відбуватися обід, побіг до керкермайстра, щоб негайно залагодити всі формальності й випустити підсудних на волю, водночас залишаючи для засудженого десять гульденів на його потреби. І справді, не минуло й чверті години, як Регіна, мовчки повертаючись із Мільцею додому, побачила оточеного цілою групою звільнених селян Владка, що йшов у їхньому колі до ресторану на обід. У цю хвилину першого й такого повного тріумфу для Владка було, очевидно, приємно побачити Регіну: він уклонився їй, і всі селяни, спонукані інстинктивним відчуттям, зробили те саме.

Була вже сьома година післяобідньої пори, коли Владко, змучений багатими враженнями сьогоднішнього дня, однак водночас веселий і сповнений подвоєної сили до дальшої праці, повертався додому. Вгостивши колег і селян, він цих останніх відвів до залізниці, потайки давши кожному з них грошей на дорогу, зайшов до канцелярії свого мецената й опрацював один важливий і невідкладний реферат, а потім, почувши від когось із канцелярії якісь недобрі вісті про Начка й його «Гінця», довго ходив по місту – то до друкарні, то до редакції, то до давньої квартири, шукаючи брата, та, не знайшовши його, повернувся додому. Як же він здивувався, коли в передпокої застав Регіну, яка, відвернувшись обличчям у куток, гірко плакала.

– Боже мій! – вигукнув Владко. – Ви – тут! І в сльозах! Що сталося? Що з вами?

І, подавши їй руку, повів бліду дівчину, що схлипувала й намарне силкувалася заспокоїтися, до салоника.

– Сідайте, панно! І заспокойтеся! – промовив Владко, з щирою турботою садовлячи її на кріслі. – Боже мій, ви, пані, вже, певне, давно чекаєте мене?

– Так, пане, – відповіла Регіна, поволі заспокоюючись. – Я чекала більше години, і ця година мені видалася вічністю.

– Але що ж сталося? Чому ви, панно, плакали?

Замість відповіді Регіна знову заллялася сльозами й затулила обличчя хустиною.

– Бога ради, панно Регіно! Заспокойтеся! – вигукнув Владко і взяв її за руку, яку вона віддала йому без опору. – Якщо я тільки зможу щось вам порадити, то прошу вас мені сказати… Адже ж ви знаєте, – додав він тихішим голосом, що йшов із глибини серця, – що я для вас готовий зробити все, все…

Регіна відкрила заплакане обличчя й своїми великими, мокрими від сліз очима подивилася на Владка з виразом такої вдячності, такого палкого й глибокого почуття, що йому аж самому сльози почали навертатися на очі.

– О, спасибі, вам, пане, спасибі! – сказала Регіна. – На вас моя єдина надія. Але, прошу вас, залишіть мене на хвилинку саму! Нехай я заспокоюся, зберуся з думками! Боже мій, усе це спало на мене так несподівано, зранило мене так боляче!…

Владко, не кажучи й слова, пішов до свого кабінету й сів на кріслі, марно намагаючись відгадати, що могло привести Регіну до нього в таку незвичну пору та в такому незвичному стані. Нараз його погляд упав на купку сьогоднішніх листів, які ще від ранку лежали на столі. Він узяв їх, порозтинав і заходився читати. Раптом, дочитавши першого листа, він підхопився з місця мовби опарений і почав швидко ходити по кімнаті. Лист був від нотаріуса з Дрогобича.

«Шановний пане докторе, – писав нотаріус. – Вперше в моїй практиці трапляється, щоб отак мене ошукано, як це сталося тепер і, на жаль, на шкоду вашій клієнтці, панні Регіні Киселевській. Той негідник Шнайдер поручився за лотерейний виграш своїм рухомим і нерухомим майном, яке мав лише на папері, та до того ж привів мені як поручителів двох особисто мені відомих бориславських шахраїв, хоча й досить багатих. Як таких я їх знав, але мені не було відомо, що саме того дня, за годину перед підписанням, поруки, обидва оголосили себе в суді банкротами. Вони, правда, сидять тепер у тюрмі, але вам від того користі мало.

Шнайдер же з грішми зник невідомо куди. Є підозра, що він утік до Америки, але так, як його ще позавчора тут бачили, то він не міг за цей час далеко заїхати. Шнайдер має брата в гірському містечку , нібито аптекаря. Хтозна, чи не там, бува, він поки що сховався. Я, зі свого боку, зробив те, що є моїм обов’язком: про все повідомив суд, який негайно в усі сторони вслід за ним розіслав листи й телеграми про розшук.

Проте я думаю, що бажано було б, аби ви самі особисто поїхали до Лютовиськ: може, там вдасться вистежити й спіймати цю пташку. Він, можливо, має намір стежками через тамтешні гори перебратися до Угорщини. Це було б для вас дуже погано, бо ж напасти на його слід в Угорщині для нас надзвичайно важко, а може, навіть і неможливо. Тому я насамперед раджу вам не втрачати часу.

З пошаною і т. п.».

Хвилину поміркувавши над листом, Владко пішов просто до Регіни.

– Думаю, що я знайшов причину вашого суму, – сказав він. – Ви, напевне, одержали звістку з Дрогобича?

– З Дрогобича?

– Так, від нотаріуса.

– Хіба ви щось отримали від нього?

– Так. Він надіслав мені погану звістку: Шнайдер утік із грішми.

– Справді? – запитала Регіна досить байдужим голосом.

– Значить, ви вже знаєте про це?

– Ні, пане.

– Як? Хіба не це було причиною вашого суму?

– Ні, пане! – коротко відповіла Регіна. – Віддавна знаючи того Шнайдера, я наперед сподівалася, що він зробить нам якусь несподіванку. Але мені тепер все одно.

– Все одно? Вам? Бійтеся бога, панно! Адже ж це величезна сума, двісті тисяч! Нотаріус пише мені, щоб я негайно мчав за ним в погоню, вгори, до Лютовиськ. І я вважаю, що він має рацію.

– І ви думаєте їхати?

– Так, пані.

– Чудово! – сказала, зрадівши Регіна. – Поїдемо разом!

– Що? Разом? – мовив здивований Владко.

– Саме так, пане. Сподіваюся, що ви візьмете мене з собою.

– Але ж – тітка… Чи вона дозволить вам вибратися в таку подорож?

– Не згадуйте мені про тітку! – гнівно вигукнула Регіна. – Тітка й знати мене не хоче! Тітка вигнала мене з дому, викинула на тротуар! О боже мій, боже! Що мені діяти, нещасній!

І бідна дівчина знову залилася сльозами. Владко стояв перед нею, занімівши від здивування.

– Але ж що таке сталося? З якої причини?

– Не питайте, пане, про причину! – відказала Регіна. – Колись я вам, може, розкажу. А тепер ходімо, їдьмо звідси! Я не хочу більше бачити цей ненависний Львів!

Владко стояв зніяковілий і здивований, не знаючи, що казати, що почати в такому незвичайному становищі. Зненацька Регіна енергійним рухом руки обтерла сльози з очей, встала й, підійшовши до Владка, взяла його за обидві руки.

– Пане, – сказала вона, – скажіть мені правду! Чи ви – чесна людина?

Владко великими очима вдивився в неї.

– Намагаюся нею бути!

– А чи кохаєте ви мене хоч трішечки, хоч десяту часточку того, як я вас кохаю?

Замість відповіді Владко з усім запалом молодості пригорнув Регіну до своїх грудей і подарував їй перший довгий цілунок в уста.

– Регіно! Дорога!… – прошептав він і не зміг закінчити від надміру почуттів, що наповнили його.

– Отже, я не помилилася, ви не обманули мого довір’я! – говорила радісна Регіна. – Значить, ви не відмовитеся мені допомогти?

– Життя моє! Я все, все зроблю для тебе!

– Добре. Спасибі тобі. Отже, маєш мене всю, як є. Я – твоя. Від тебе тепер залежить моє життя чи моя смерть. Дозволь мені їхати з тобою! Не відштовхуй мене, бо інакше мені залишається тільки один шлях – до Пелчинського ставу.

Владко не дав їй скінчити ті слова. Гарячим поцілунком він затулив їй вуста.

– Ні, ні, ні! – шепотів він, пригортаючи її до себе. – Не думай про це! Забудь про все зле, про всі муки! Ти – моя, і поки я живу, нікому не дозволю тебе скривдити. Ходімо, поїдемо вслід за тим шахраєм, а що робити далі, подумаємо по дорозі.

І поки Регіна збиралася, Владко написав короткого листа до свого шефа, просячи його надати йому кілька днів відпустки для важливої справи, потім написав картку для Начка, стисло повідомляючи йому, що виїжджає, і, вклавши обидва листи в конверти, заховав їх у кишені пальта.

Регіна була вже готова. Владко позамикав кімнати, відправив слугу й, подавши руку Регіні, вийшов із нею на вулицю. Вкинув листи в поштову скриньку й підкликав візника. Саме пробило восьму; за півгодини відходив поїзд до Перемишля; там треба буде перечекати до ранку й сісти на поїзд, що йде до Хирова й Задвір’я, доїхати тим поїздом до Устерик, а звідти вже возом три милі в гори, до Лютовиськ.

– На головний вокзал! – гукнув Владко до візника, коли обоє сіли в зручний фіакр.

Візник свиснув батогом, фіакр із гуркотом помчав по брукові, відвозячи щасливу пару.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 17, с. 410 – 430.