6. Бал. Газета. Шляхта. Регіна

Іван Франко

Велика зала палала безліччю газових пломенів, які золотистим піском віддзеркалювались у свіжонавоскованому паркеті. На галереї військові музики настроювали інструменти, а з кімнат, що прилягали до головного входу й були тепер переобладнані на гардероб та буфет, долітав протяжний гомін і шум, поскрипування лакованих черевиків і шелест важкого єдвабу чи легкої тарлятани. Звідти ж, із головного входу, з теплого гардеробу плинув і плинув безупинний потік пишних убрань, оголених бюстів, вишуканих зачісок і злегка зарум’янених облич та личок, змішаний із не менш багатим потоком чорних фраків, глянсованих рукавичок та вусатих, бородатих або гладко виголених чоловічих фізіономій. Незабаром мав розпочатися один із тих величних «академічних» балів, що пишалися своєю славою по всій Галичині й були в ті часи, здається, єдиним свідченням того, що «іще не вимерла наша завзята й багатообіцяюча молодь».

Уздовж усіх чотирьох стін просторої зали щільно, одне біля одного стояли крісла. Розпорядники, найставніші юнаки, у фраках, із білочервоними кокардами на грудях, снувалися, мов ті оси, вигинаючи руки дугою і відводячи новоприбулих дам із гардеробу до зали; групи не зайнятої молоді стояли з обох боків входу, під галереєю, кидали заздрісні погляди на розпорядників, немовби на щасливих власників таких численних скарбів краси та грації й критичним оком зустрічали кожну красуню, що входила. Легкий шепіт визнання, пересилуваний більш-менш гумористичними зауваженнями, нібито напівпрозорий туман, підіймався над цією громадою молоді, сповненої сил і запалу до надходячої праці, схильної до мрій та жартів і готової до білого дня віддатися вирові забави, забувши на сьогодні все, крім класичного: Carpe diem.

Буфет ще стоїть самотній, мов сирота. Старше й найстарше покоління поки що обминає його; примостивши дам у залі й віддавши їх під опіку когось із молодих знайомих, чоловіки й батьки поспішають до кімнат для куріння, з повним комфортом влаштованих у двох невеликих залах позаду буфету. До цього комфорту, крім безпосередньої близькості буфету й спеціально, тільки для цих залок найнятих двох офіціантів, належить довгий ряд зелених столиків із потрібним для них реквізитом: картами та коробочками жетонів для преферанса, тарока й інших дозволених ігор.

Тут також найвчасніше розпочиналося звичне бальне життя тих чоловіків, котрі в справжньому балі не брали участі чи обмежувалися хіба тим, що протягом всієї ночі один-два рази поглядали крізь двері буфету, як там, у залі, гасає молодь, і потім чимшвидше поверталися до свого улюбленого гнізда, душного й темного від диму, але з найсильнішим для них магнітом – зеленим столиком, навколо якого сиділа компанія більш-менш шановних лисин.

Музика на галереї ще настроювала свої інструменти, а в останній з кімнат для куріння вже проходжувалися численні групи панів і не менша кількість гостей вже позаймала місця за зеленими столиками, палячи сигари, розмовляючи й очікуючи комплекту, потрібного для того, щоб розпочати гру. Були це переважно статечні постаті, деякі обтяжені роками й масивними золотими ланцюжками годинників; більшість із них на пухких пальцях мали персні з печаткою й виділялася менше чи більше обвислими нижніми губами – фізіономічна риса, що характеризує більшу частину галицької шляхти, чи не краще від гербів, вирізьблених на перснях.

– А, покірний слуга пана графа, добродія! – гукав якийсь маленький кругленький і незвично рухливий чоловічок, зриваючись із крісла й дрібними кроками поспішаючи назустріч новоприбулому велетню з одутлим, подзьобаним віспою обличчям, червоним носом і великими сивими очима, що якось мутно й байдуже позиркували з-під навислих кущуватих брів.

– Вітаю, вітаю вас, пане комірнику! – звільна й трохи через ніс сказав граф і подав малому комірникові-адвокатові свою величезну руку, яку той обома своїми ручками обняв і потиснув, комічно вклоняючися, причому вузькі поли його фрака розвівалися на обидва боки, немов вилоподібний хвіст ластівки.

– Як же ваше шановне здоров’я? – питав комірник.

– Чудово, чудово, як бачиш! – сказав граф і важкою ходою попрямував до чорної, оббитої цератою софи й зайняв одну її половину своєю могутньою особою. На другій половині умістився комірник, все ще підстрибуючи на своєму місці, начебто на пружинах. Після звичних запитань про шановну пані графиню та про не менше шановну сім’ю, тобто про три не першої краси й не першої молодості донечки, які саме засліплювали всю залу блиском своїх пишних убрань, придбаних за гроші, одержані від єврея в рахунок пшениці наступного року, розмова двох поважних панів непомітно зійшла на інші, менш церемоніальні, та більше життєві теми. Граф, що досі якось неохоче і з деякою великопанською зневажливістю відповідав на комірникові запитання, посмоктуючи сигару та поглядаючи в зовсім інший бік, раптом кинув половину недокуреної сигари й, звертаючи погляд до комірника-адвоката, який сидів поруч, сказав тим самим тоном:

– Гм-м-м, починаєш не подобатися мені, комірнику.

– Я? Вам, пане графе? – вигукнув комірник із виразом комічного переляку на гладко виголеному обличчі й аж підкинувся на своєму місці. – Боже мій, а це що за нещастя? Що сталося?

– Ну, ну, ну, не вдавайте! – повільно, розтягуючи слова, сказав граф. – Ти й сам добре знаєш, що сталося.

– Навіть не здогадуюся! – крикнув комірник.

– Ти, адвокате, знехтував своєю традицією, своєю старою доброю традицією, – промовив граф. – Ми, шляхта, піднесли тебе вгору, на нас ти заробив своє багатство (бо ти ж таки заробив його, цього не можна заперечити), а тепер кого ви беретеся захищати? Збунтованих мужиків, під’юджених комуністичною агітацією за «ліси й пасовиська». І проти кого ти виступаєш? Проти нас, проти шановного Альфонса! Ні, комірнику, так справжній братчик не повинен робити!

Скінчивши цю довгу тираду, граф аж відсапнув. Йому, очевидячки, давно вже не доводилося виголошувати таку довгу промову й так напружувати свій мозок. Але справа була важлива й навіть, правду кажучи, була однією з головних причин його позавчорашнього приїзду до Львова.

Пан Альфонс, його близький сусід і далекий родич, наляканий несподіваним поворотом аграрного судового процесу, з якого, крім слідства проти збунтованих селян, виникло ще одне, паралельне слідство проти його власних управителів у справі багаторічних здирств і шахрайств на шкоду селянам, – отож цей пан Альфонс завітав до графа, що мав, мало грошей, але багато впливових знайомств і протекторів у різних високих сферах Львова, та й в заміну за досить значну суму «родичанської» позички впросив графа поїхати до Львова і вжити всіх можливих засобів, щоб затушувати неприємну й небезпечну справу.

– Та що ви, пане графе! – відповів комірник, затремтівши ногами й руками. – Бог мені свідок, що я в цій справі нічого не винен! Аджеж ви, пане графе, знаєте, що наш статут наказує нам ставати на захист будь-якої справи, якщо ми переконані, що вона справедлива. А щодо особи пана Альфонса – повна пошана до його правоти й шляхетного характеру, повна пошана! Але тут мова йде не про його особу, а про зловживання його управителів, за які, однак, він не може відповідати.

– Гм, гм, комірнику, викручуєшся за допомогою статуту. А чому ж це аж досі той статут не змушував тебе захищати мужицькі справи?

– Бо мужики ніколи не зверталися до мене.

– Дивно, що тепер звернулися саме до вас! – сказав граф, прикріплюючи до носа оправлене в золото пенсне та вдивляючись у протилежний кут приміщення, де в клубах тютюнового диму тонули якісь постаті, зайняті тихою розмовою. Зненацька, знявши з носа пенсне і звертаючися до комірника, з усміхом додав: – А скажіть-но мені, комірнику, тільки так, із рукою на серці, скільки-то мужики заплатили вам за ведення цієї справи?

– Ви, графе, ставите мене в клопітливе становище, – раптом споважнівши, відповів комірник. – Питання гонорару – це суто внутрішня справа контори, і я зробив би…

– Ну, ну, ну, – жваво перебив його граф з відтінком досади в голосі, – не роби нічого такого, комірнику, не роби! Я зовсім не збирався спокусити тебе розголошувати таємниці.

– Ви, пане графе, не зовсім вірно зрозуміли мене, – з покорою в голосі сказав комірник, бо, своєю чергою, для вирішення однієї справи йому теж був потрібен граф, отож він і дбав про те, щоб настроїти його на злагоду. – Через це я не припущуся недискреції. Просто я думав, що для вас ця річ байдужа…

– Цілком байдужа! – бовкнув граф, запалюючи нову сигару й випускаючи клуби диму в протилежний від комірника бік, – б-байдужісінька!…

– Як на мужиків платять досить добре, – продовжував комірник, намагаючись анулювати свою недавню відмову. – П’ятсот ринських наперед.

– Не може бути! – всупереч своєму звичаю майже вигукнув граф, зненацька обертаючися до комірника й дмухаючи йому просто в обличчя густим клубом пахучого диму.

– Так, пане графе, самі були в мене й заплатили. Але признаюся вам, пане графе, що все це ще було б не прихилило мене до цієї справи, хоча п’ятсот ринських за кримінальну справу, як на наші стосунки, досить гарна сума. Прихилив мене до цього в основному мій практикант, д-р Калинович, який половину відповідальності за ведення цієї справи взяв на себе особисто.

– Д-р Калинович! – іще з більшим здивуванням вигукнув граф. – Чи не той це, що видає отого демагогічного «Гінця»?

– Ні, пане графе, то його брат. Надзвичайно, надзвичайно здібна людина. Він цю справу розшукав, ну, і знаєте, пане графе, сам ще молодий, тільки що одержав право ставати перед судом як захисник у кримінальних справах, отож і шукає нагоди, щоб відзначитися. Я не міг відмовити йому взятися за цю справу. Признатися, пане графе, – ще більше знижуючи голос сказав комірник, – я вже трохи шкодую за цим. Не знаю, яким способом ця, ще не закінчена справа набрала такого розголосу серед селянства, так що тепер мало не щодень сунуть до мене делегації від різних громад із задавненими й заплутаними сервітутовими справами. Не можу від них одігнатися!

Комірник зітхнув, немовби під тягарем того клопоту, який він день у день має з селянами, хоча його оповідь була значною мірою перебільшенням, бо в останній час до його канцелярії надійшло всього лише три сервітутові справи і всі три після детального вивчення виявилися такими, що підлягали розглядові в цивільному процесі, отож після прийняття були передані д-рові Владиславу Калиновичу. Але на графа ця оповідь справила незвичайне враження.

– У, комірнику, – сказав він, знову викидаючи лише до половини випалену сигару, – ти, як я бачу, небезпечна людина. Якби я не знав тебе так давно, то звинуватив би тебе у комуністичних і демагогічних прагненнях. Чи ж це можливо, чи ж це по-громадянському – для догоди своєму практикантові братися до справ, котрі є нічим іншим як тільки ятренням давніх і незагоєних суспільних ран!

– Я, графе, – сказав адвокат, випростовуючись і раптом поважніючи, – власне, думаю, що це і є дійсно громадянський обов’язок – допомагати загоювати ті рани, аніж допускати, щоб вони весь час ятрилися.

В цих простих словах, які ще ні про що не говорили, граф, однак, почув повів якогось нового духу, зовсім відмінного від того, яким до цього часу дихав давно йому знайомий комірник. І дійсно, це був той найсильніший аргумент, що ним Владко спонукав комірника взяти дразливу справу. Комірник довго опирався тому аргументові, але пізніше з апломбом повторював його, відповідаючи на всякі закулісні закиди.

Розмова перервалась. Із зали у вуха присутніх ударили могутні акорди зворушливої прелюдії Тимольського до однієї з його чарівних коломийок. Був це звичай, перейнятий від українців, своєрідна поступка українській землі – розпочинати бал українським національним танцем. У залі почався рух, пари виступили вперед і утворили велике барвисте коло, порожнє всередині. Хвилина очікування, напружуються нерви, в такт звукам жвавої коломийки стискаються м’язи.

І ось із нерухомого кола виривається одна пара: чоловік, легко підстрибуючи, вилітає, мов сарна на галяву з густого лісу; дама пливе легко, повільно, перехиляючи голову набік і підтримуючи руками краї сукні. Обоє випливають аж на середину кола – чоловік, підстрибуючи щоразу швидше й швидше, забігає то з цього, то з того боку. Танцюрист наближається – дама відвертає обличчя й, граціозно дрібочучи ніжками, відступає назад; він, нахиляючи голову донизу, віддаляється – дама повертається до нього, лине вперед, немовби її тягне якась магнетична сила. Якусь хвильку обоє ритмічно рухаються, однак залишаються на одному місці, наче вагаючись.

Та ось чоловік із новою силою розпочинає атаку: взявшись у боки, підстрибує догори, відривається від землі, підіймається в повітря, летить, ледь торкаючися паркету блискавично швидкими рухами. Дама, мовби зачарована цим доказом сили та спритності, майже стоїть на одному місці, тільки злегка похитуючись в такт музики. А чоловік все літає перед нею навприсюди, виробляє своїми ногами найнеправдоподібніші штуки, то викидає їх подібно до вимахуючих крил на обидва боки, то знову вдаряє ними перед собою, то ніби припадає до ніг своєї гідної володарки та все рветься і рветься в політ, не шукаючи опори на землі, тільки все відпихаючи її від себе, та все плине, пурхає, летить, наближається до своєї дами.

А дама вже не відвертається. З нахиленим до нього обличчям, сяючими очима вона все ще похитується на місці й непомітно наближається. Нараз партнер, певний свого тріумфу, поривається вперед, випростовується, простягує руки і вже тримає свою обраницю в обіймах, грудьми припадає до її грудей і мчить із нею у вир життя крізь грім оплесків. Після закінчення цього майстерного соло здається, що буря ентузіазму кидається всім у ноги, в руки, в усі члени. Гарне коло, мовби за помахом чарівної палички, розпадається на безліч самостійних групок, які нахиляються, підстрибують, змішуються, всі такі стройні й повні грації. Вся зала кипить і клекотить, немов розбурхана поверхня озера, що піниться тисяччю хвиль, бризків і вирів. Зненацька лунає голос аранжера: «Голубець!» – і пари з’єднуються та йдуть у коловий танець, а після трикратного повторення цього танцю музика обривається – й залу наповнює одне могутнє зітхання, нібито зітхання жалю за тим, що цей чарівний сон тривав так. коротко й проминув безповоротно. Коломийка скінчилася.

Кавалери проводять своїх дам до крісел, вклоняються низько, розпочинають розмови, на які під час самого танцю не було ні місця, ні часу. Дехто приносить своїм дамам з буфету охолоджуючі напої, лимонад. Численні пари панянок, побравшися за руки, ходять по залі, розмовляють то поміж собою, то із своїми, поряд ідучими кавалерами в фраках, із капелюхами-шапокляками під пахвою.

Усе гроно розпорядників підходить до Владка, який прогулюється попід руки з якимсь колегою по конторі.

– Пане докторе, – говорить один із юнаків, стискаючи Владкову руку, – ми прийшли подякувати вам від імені комітету за чудове соло, яке ви станцювали. Ми справді нічого подібного досі не бачили. Одне це соло на довгі роки збереже славу нашого балу.

– Забагато честі для мене, панове товариші, – жартівливо відказав Владко. – Я не претендую на прославлення вашого балу. Щось зовсім інше приносить йому честь і славу.

І Владко, кажучи це, повів очима по залі й особливо по кріслах, на яких сиділа прекрасна стать. Раптом його погляд уперся в одну точку, затримався там на якусь хвильку, полетів далі й знову повернувся туди ж. Розпорядники відійшли, а Владко, взявши попід руку свого товариша, попрямував до тієї точки, яка хвилину тому так живо зацікавила його.

– Чи ти не знаєш, що то за панночка? – сказав Владко, вказуючи очима на згаданий пункт.

– Котра?

– Он та, шатенка з коротким волоссям, у темній сукні.

Владків товариш прикріпив на ніс пенсне, уважно подивився у той бік, куди Владко вказував очима, й, оглянувши шатенку з коротким волоссям, байдуже промовив:

– Не знаю. Це якась не тутешня.

– Цікаве явище! – сказав Владко, не зводячи з неї очей.

– Не розумію, що ти там в ній бачиш цікавого? – проговорив товариш. – Дуже бліда, худа… Більше нервів, аніж тіла.

– Більше нервів – отже більше душі, більше характеру, – сказав Владко.

– Іди ти зі своєю душею! Тільки-но глянув і вже про душу розмірковуєш! Поки ти в ній до тієї душі докопаєшся, то її істеричні нерви все життя тобі отруять!

– Ну бог з тобою, – сказав Владко, – як ти стріляєш! Вже й до істерики долетів!

– Це ж зрозуміло – заперечив той байдуже. – Все це дуже близьке одне до одного. А я щось не можу зрозуміти твого смаку, оцього твого шукання душі й характеру там, де простий мужицький розум бачить тільки анемію й шкіру з кістками. А втім, sit tibi! Про смаки не варто сперечатись.

І обидва товариші потонули у барвистому вирі бальних постатей.

Владко після того коломийкового соло справді таки став своєрідною знаменитістю балу. Його наймення передавали з уст в уста, сотні очей зверталися до нього, стежили за ним.

– Калинович, Калинович! – говорила худа, мов тріска, графиня до товстої, мов гарбуз, пані комірникової. – Чи це той самий Калинович, що видає отого страшного «Гінця»?

– Ні, це його брат, – відповіда пані комірникова. – Цей працює в конторі мого чоловіка. Доктор права.

– Ну, це щось інше! – сказала переконана пані графиня. – Ах, дорога пані, ви не можете собі уявити, як граф Адольф обурений цією новою газетою! Ми вчора були в нього – і уявіть собі, пані, він не міг ні про що інше говорити, крім як про отого бридкого «Гінця». Що за тон, що за тенденція, що за цинізм у висвітленні найнебезпечніших справ! Я не розумію, як може влада, як може поліція терпіти щось таке подібне!

Начко, спершись об колону, стояв поблизу цих шановних дам і чув усю їхню розмову. Іншим разом він, можливо, й звернув би на неї увагу, можливо, в його жилах кров прискорила б свій біг від почутої звістки про те, як чудово ударив він своїм виступом в ядро крайових справ і як глибоко розворушив бодай деякі зацікавлені ними сфери, – але в цю хвилину всі його думки, вся увага, вся душа його була деінде.

Від першої миті, коли під час коломийки його погляд випадково упав на бліде обличчя шатенки з коротким волоссям, коли у вихорі танцю пройшов близько неї й випадково заглянув у її великі темні очі, глибокі й прикриті якоюсь нібито сумовитою млою, яка так дивно гармонувала з її темною сукнею й повільними рухами, – від тієї миті в глибині його душі почало прокидатися почуття, що він зупинився над якимсь рубіконом життя, що ця мить віщує йому щось надзвичайно важливе, якийсь рішучий поворот, якусь зміну всього, що він до цього часу вважав основами свого життя.

Вир танцю відніс із-перед очей бліде личко, обрамлене згори коротким волоссям, розчесаним на обидва боки над самою серединою чола і скріпленим вгорі вузькою червоною стрічкою. Начко відітхнув, немовби розбуджений зі сну. Скінчивши тур і провівши свою даму на місце, він почав шукати очима оте дивне явище, але в навколишній завірюсі нелегко було когось знайти.

Зненацька побіч себе він відчув щось ніби удар електричного струму. Це була вона. Проведена своїм партнером до першого-ліпшого крісла, шатенка присіла, але коли той відійшов, вона встала, щоб перейти на другий бік зали, де сиділа її тітка зі своєю донькою, в товаристві яких вона прибула на сьогоднішній бал. Проходячи побіч Начка, обернена обличчям в інший бік, злегка торкнула його ліктем, так що Начко, оглянувшись, уже міг бачити її тільки ззаду. Хода її була легка, рівна, повна грації, і Начко зацікавлено дивився, куди вона піде.

– Регіно, сідай ось тут, біля мене! – сказала поважна матрона, відома Начкові мешканка Львова, пані Дреліхова.

– Ні, тітонько, я сяду біля Мільці, – відказала шатенка й сіла поряд з донькою пані Дреліхової, стрункою блондинкою з слідами віспи на довгастому рум’яному й досить гарному личку. Мільця зараз же почала жваво шептати їй щось на вухо, на що Регіна злегка посміхалася, час від часу відповідаючи кількома короткими словами.

– Отже, це племінниця пані Дреліхової, – подумав собі Начко. – Її ім’я – Регіна. Регіна, – повторив він ще раз, а у вухах йому все ще звучав її голос, чистий, грудний, мовби в самій душі народжуваний.

І, півколом обійшовши те місце, де сиділа пані Дреліхова з донькою й племінницею (щоб не проходити їм перед очима), Начко протиснувся до колони й став поблизу них на місце, звідки він, не бачений ними, міг добре спостерігати всі рухи, ловити всі слова Регіни. Отож і не дивно, що, заглиблений у це спостереження, Начко пускав мимо вух усі розмови й шепоти, які будь-звідки долітали до його слуху.

А долітало їх чимало, й були вони, напевне, вельми цікаві, бо прізвище його перелітало з уст в уста. Багато говорили про Владка, але не менше й про нього самого та про перший квартал його газети, ґрунтовне й обережне редагування якої довело до розпачу прокурора, що прагнув конфіскації її номерів, а гостра нещадна критика – з другого боку – доводила до люті ті верстви й сфери, проти котрих вона була спрямована. «Гонець» Начка, незважаючи на конфіскації та інтриги, відразу ж, у першому кварталі року, міцно став на ноги, здобув собі чимале коло читачів, особливо споміж середніх верств провінції, і взагалі розвивався несподівано добре.

Але все це, хоча й долітало до його вух, не могло тепер дійти до Начкової свідомості, сконцентрованої на скромній постаті шатенки, котра, як зауважив Начко, майже зовсім не посміхалася, ні в який бік не звертала особливої уваги й, здавалося, була заглиблена в собі самій. Чи була вона гарна, Начко не міг сказати, бо навіть не пробував порівняти її з іншими жінками. А втім, у першу хвилю його вразила не так її краса, а те неокреслене щось у виразі Регіниних очей, те, що дуже рідко в житті відкривається людині, мовби не бачені досі літери вироку долі.

Але тепер, трохи охолонувши від першого враження, на яке здатні тільки такі вразливі, чисті й незаймані натури, як Начкова, він придивлявся до неї уважніше, оком естетика й критика. Овал її обличчя був бездоганний, великий, трохи випуклий лоб був напівприкритий коротким волоссям, ніс дещо завеликий, але дуже характерний, уста невеликі й чудово викроєні – навіть з точки зору критика Начко змушений був визнати, що Регіна красуня. Трохи дивувався він, що молодь не роїлася біля дівчини, що, крім одного огрядного й незграбного пана, який запросив її на вальс, ніхто не підходив до неї. Те, що була вона незнайома в місті, не могло бути причиною. Адже ж навколо було стільки панночок із провінції, на думку Начка, бридких, претензійно й без смаку одягнених, однак молодь снувалася біля них роями.

А може, самому підійти до неї, запросити її на кадриль і під час танцю завести розмову, познайомитися? Думка ця була така проста й природна, і все ж тільки від цієї думки серце сильно забилося в Начкових грудях. Начко зробив крок уперед і раптом зупинився. До неї підійшов якийсь добродій і, чемно уклонившися, щось сказав їй, очевидно, домовився з нею про танець. Хто це? Начко поблід, впізнавши в тому добродієві свого брата Владка. Ніби якась холодна рука стиснула його за серце. Але це тривало тільки секунду. Опам’ятався й, повільно протискаючися крізь натовп, що вже готувався до вальсу, Начко підійшов до Регіни. Він стояв і відчував, що під ним тремтять ноги, що обличчя його починає шаріти, був злий сам на себе, що так от навіть над собою не міг запанувати.

– Чи можу я вас, пані, запросити на першу кадриль?

– Пробачте, я вже запрошена на всі три кадрилі, – почувся перед ним голос, що долинав не то з якоїсь незглибленої глибини, не то з його власної душі. Перед Начковими очима миготіли якісь два рожеві вогники – зрештою він нічого не бачив. Начко почував себе знищеним першими ж її словами, одначе з великим зусиллям ще зумів видобути рештки голосу зі своїх грудей.

– То, може, дозволите мені, пані, запросити вас на мазурку?

– Будьте ласкаві, – коротко відповіла Регіна, з справді королівською (як здавалося Начкові) величністю кивнувши головою. І подала йому свій порядок танців, щоб він на ньому, навпроти відповідного танцю вписав своє прізвище.

Тремтячою рукою Начко взяв ту карточку й похапливо зиркнув, хто це запросив її на всі три кадрилі? Владко! Що ж це, невже Регіна й на нього справила так само сильне й незрозуміле враження? Начко виразно пригадав собі багато фактів із їх життя, які свідчили про дивну узгодженість їхніх смаків, уподобань і пристрастей і про якийсь могутній зв’язок, котрий невидимими кільцями з’єднував їхні фізичні й психічні організми.

Досі в цій узгодженості брати знаходили значну частину сили й витривалості для переборювання незліченних перешкод, поки з самого суспільного дна важкою працею вибилися так високо, на сонячні вершини життя й суспільства. Але на цей раз справа була іншою. Начко відчув у своєму серці ще сильніший холод, коли подумав, що Владко може тут стати його суперником, навіть гірше – щасливим суперником. Ця думка відразу ж стала перед ним темною, страшною, немов привид смерті. Напівпритомною рукою Начко вписав своє ім’я та прізвище на карточці, віддав її Регіні й, уклонившися паням, відійшов. Регіна ж, яку трохи розсмішила постать цього, немовби непритомного пана, кинувши оком на його підпис, дуже здивувалася.

– Що це – і цей Калинович? – шепнула вона Мільці. – Це, певне, його брат?

– Так, – жваво відказала Мільця. – Я вже давно хотіла його показати тобі, але не могла його побачити. Цей – редактор, а той – адвокат. Я їх давно знаю, бо часто бачу. Живуть вони близько біля нас, на Панській, і щодня по кілька разів проходять попід наші вікна. До того ж їх служниця часто приходить до нашої, то що вже за цікаві речі про них розповідає!

– Справді? – запитала Регіна. – А ти не розкажеш і мені дещо?

– Атож! – сказала Мільця. – Адже ж тепер, коли ти перебралася до нас на постійне мешкання, то повинна знати все. Ну, але ось уже й вальс розпочинається…

І дійсно, з галереї загримів один з найбільш нестримних творів віденського маестро Штрауса, і в залі розбурхався той вихор, той хаос кружляючих пар, те уособлене запаморочення голови, яке називається вальсом. Тільки дикуни або мавпи могли придумати такий танець; тільки з вогнища чуттєвої розпусти, культу тіла без духу й життя, без думки могла виплинути музика, так от відповідна танцеві.

Тим часом буфет заповнювався: підчас танців – старшим, переважно чоловічим поколінням, а під час перерв – дамами. В першій кімнаті для куріння культ Бахуса й Помони також здобув перемогу над картами, витиснувши їх в останню кімнату для курців. За столи сіли панове, їдять котлети й біфштекси, попивають вино або пляшкове пиво.

Близько одинадцятої години на бал прибув і граф Адольф, високий сановник та володар багатьох маєтків, і, відвівши графиню з доньками в залу, сів саме в цьому приміщенні, яке внаслідок того стало магнітом, що притягав до себе чоловічий і жіночий світ, стало справжнім центром балу. Розвага розвагою, але бачити графа Адольфа, бути представленим графові Адольфу, говорити з графом Адольфом – це були речі для багатьох значно принадніші, важливіші й значніші.

До графа тиснулись, вживаючи, однак, тисячі стратегічних хитрощів, щоб якось приховати це тиснення й підлещування; слова його підхоплювалися на льоту й передавалися з уст в уста, немов дорогі історичні пам’ятки; не чуючи під собою землі, бігали розпорядники, що вважали себе за надмірно удостоєних честю, яку виявив граф Адольф усій університетській молоді, відвідавши разом з достойною сім’єю академічний бал. «Це вперше таке, як сьогодні, трапилося, вперше!» – шептали по кутках. – «Що б це могло значити?» – розмірковували догадливці, схильні вишукувати в кожній дрібниці, яку зроблять «великі» люди, якісь великі, таємничі й важливі наміри та плани.

Граф Адольф був то такий собі вже літній пан з коротким, сивиною припорошеним волоссям і з такою ж коротко обстриженою бородою, з добре розвиненими щелепами, широким обличчям і незвично високим лобом, високий на зріст, плечистий і костистий. Говорив він повільно, голосом проникливим й неприємним, трохи приправленим сталою терпкою іронією, яка поблискувала і в його сірих гострих очах. Видно було по ньому, що відчуває свою вищість над усім оточенням і що охоче удає з себе велику людину.

Стояв граф, трохи перехилившися набік, опершись лівою рукою об стіл і вільно заклавши праву ногу на ліву, на яку опирався всім своїм тілом, – стояв, спиною обернений до публіки, а обличчям – в куток, де на дивані розсівся, щоб ліпше перетравлювалася їжа, граф Гіацинт – той самий, якого ми бачили в розмові з комірником. Граф Гіацинт, незважаючи на те, що стояв із графом Адольфом на одному щаблі шляхетського блиску, все ж аж занадто добре відчував незмірну вищість графа Адольфа як з погляду багатства, так і щодо політичної кар’єри та здобутих у ній почестей і заслуг. Це трохи принизливе для нього почуття він намагався маскувати більшою, як потрібно, вільністю й недбалістю рухів, байдужим тоном розмови, яку він вів.

– Виявляється, як ви знаєте, ексцеленціє, – повільно цідив граф Гіацинт, запалюючи уже бог знає яку сигару, – що ці Калиновичі…

– Що? – перебив його граф Адольф. – Ти говориш про них у множині?

– Атож. Їх є два! І виявляється, як я кажу, що вони обидва діють, домовившися між собою.

– Домовившися? Як – діють?

– Один, як ви, ексцеленціє, знаєте, впливає на громадську думку за допомогою газети, а другий, як я довідався від комірника С-ського, це той самий, що всунув у руки цій шановній людині отой скандальний процес мужиків із графом Альфонсом.

– Справді та-а-ак? – промовив ексцеленція здивовано. – Ну, тоді це важлива річ. Це треба знати. Цьому треба запобігти.

– Але я думаю, – цідив далі граф Гіацинт, в душі безмежно радий, що йому хоч раз у житті пощастило розповісти щось важливе й звернути на себе увагу ексцеленції, і, намагаючися надати собі вигляд людини, яка знає ще важливіші справи, знижував тон, – я думаю, ексцеленціє, що все це не таке уже й важливе, що ви занадто гаряче сприймаєте ці речі.

– Справді та-а-ак? – промовив ексцеленція.

– Така моя думка, – поважно відповів граф Гіацинт. – Це – плебеї й пролетарі. Які в них сили, які їхні засоби? Один – адвокатський практикант, а другий – молокосос без заняття, перогриз. Від якогось родича одержав у спадок кілька тисяч і кинув їх в газету. Н-ну, ми знаємо, що така газета може з’їсти. Вистачить вам, ексцеленціє, сказати кілька слів прокуророві – і за півроку газета упаде. А щодо адвоката… Н-ну, то з цим справа ще легша.

– Переоцінюєш, графе, мій вплив на прокурора й недооцінюєш противника, – так само поважно сказав і ексцеленція. – 3 прокурором я говорив ще в час виходу першого номера того «Гінця», вказував йому на небезпеку, що загрожує суспільному ладові, він обіцяв зробити, що зможе, і що ж він зробив? Із шістдесяти номерів ледве сконфіскував десять, та й з них три конфіскації суд не затвердив. А такі статті, як критика торішньої ухвали про пропінацію, право торгувати спиртовими напоями, як критика шляхового закону, як справа про паї, про банківську лихву – все це пішло у світ і навіть у тисячах відбитків розповсюджується по селах і містечках.

– Н-ну, на мою думку, це невинні стилістичні вправи, які не можуть нам нічим зашкодити, – сказав граф Гіацинт.

– Справді? А чи ти, графе, хоч одну з тих невинних вправ читав?

– Зізнаюся, що не читав, вважаючи це дрібницею.

– Оце і є наше нещастя, що ми недооцінюємо кожного ворога, поки він не візьме нас за шию. Недооцінюємо єврея, поки нас не вижене з двору. Недооцінюємо мужика, поки він не підніме бунт або не підпалить нам тік. Недооцінюємо українців, поки вони не стануть сильними, а тепер недооцінюємо й це нове явище, котре, наскільки я знаю його з дотеперішніх дій, дуже легко може зосередити в собі всі незадоволені релігійні, національні й суспільні елементи й створити нам у краю такого ворога, що при першому ж заворушенні зітре нас на порох.

Граф Гіацинт знав графа Адольфа, знав і те, що той дуже часто любить виступати в ролі головного опікуна, заступника й оборонця інтересів всієї галицької шляхти, в ролі, можна сказати, дбайливого батька, що піклується про кожного члена сім’ї, про кожний найменший предмет родинного майна і про непорочну честь дому. Він знав, що власне ця дбайливість про загал не раз штовхає графа переборщувати, переоцінювати справжні або й вигадані небезпеки, що загрожували шляхетському станові. Отож, сприймав висновки ексцеленції cum grano salis, хоча й з поважним обличчям.

– Спробуй-но тільки, графе, перегорнути дотеперішнє видання Калиновича, – продовжував граф Адольф, – і ти сам переконаєшся, з якою диявольською вмілістю воно ведеться та які сильні пера має. Я сам часом захоплююся, читаючи їхні статті, й щойно пізніше, стлумивши в собі перше враження, помічаю всю їхню фальшивість. Ні, це не такий собі противник! Ти кажеш, що він ще молокосос? Тим гірше для нас. Побачив би ти тільки, яку фалангу кореспондентів він має в найрізноманітніших закутках краю! І яких кореспондентів! Дідько його знає, де він їх роздобув! Якби то наш «Час» на протязі всього року дав хоча б десять таких кореспонденцій, які «Гонець» дає мало не щодня! А коли б ти, графе, знав, як там тебе і твого Альфонса розмальовано!

– Що?! – крикнув граф Гіацинт, зриваючись із дивана і вперше забуваючися протягнути голос – Чи це можливо? Мене, мене описали? А хто це такий? І що він написав?

– Читай, графе, пильніше газети, – усміхаючися, сказав граф Адольф, радий, що хоч таким уколом розворухав цього товстошкірого звіра. – Читай і стеж за кореспондентом, якщо це тобі справляє задоволення.

– Але чого він хоче від мене? Що я кому завинив? – кричав напівобурений, напівпереляканий граф.

– Гм, – відказав ексцеленція з почуттям своєї переваги. – Щось там, видно, було, коли прокуратура вже готова була розпочати проти тебе слідство. Пригадай собі якогось там мужика, здається, навіть радного, котрого ти звелів на подвір’ї висікти різками так, що він аж зомлів.

Граф Гіацинт увесь почервонів, і кілька секунд здавалося, що він щось розжовує зубами. Нарешті граф вибухнув.

– А, так це про те? Той добродій, значить, втручається в мої домашні справи? Що ж це, невже мені вже не можна висікти мужика, якщо він провинився?

– Га, га, га, пишний ти, графе! – засміявся ексцеленція. – Забуваєш, що ми маємо конституцію й автономію та ще й інші добродійства!

– Ви, ексцеленціє, кажете, що прокуратура з цього приводу мала навіть розпочати проти мене слідство?

– І, ймовірно, розпочне навіть проти тебе, якщо ти не спонукаєш побитого, щоб він усе заперечив. Слідство проти тебе вже було б розпочате, якби я сам особисто своїм впливом не домігся відкладення справи. Але затушувати її не вдасться, бо цей Калинович розтрубив про неї по віденських і закордонних газетах.

– Боже мій! – вигукнув граф Гіацинт, хапаючися за голову. – І скрізь там стоїть моє прізвище?

– Ну ні, тільки початкові літери.

Це трохи заспокоїло графа, хоча й не зовсім вгамувало його обурення.

– Але ж це страшна річ! І хто йому про це міг написати? Крім того, прошу, ексцеленціє, зважити на те, що їх є двоє: один – журналіст, а другий – адвокат, і що обидва діють, домовившись між собою!

В залі наступила перерва, й потік гостей, що посунув звідти до буфету та сусідніх кімнат, перебив розмову двох ясновельможних. Графа Адольфа знову оточили гості; граф Гіацинт сидів у своєму кутку, палячи сигару й потонувши в глибокі, але, очевидно, не дуже веселі думки.

– А, ваш покірний слуга, пані добродійко! – раптом гукнув граф Адольф, із галантним поклоном наближаючись до пані Дреліхової, яка саме ввійшла з буфету до бічної кімнати в товаристві Мільці й Регіни. – Панні Мільці – мій комплімент, – сказав граф і затримав свій погляд на незнайомій йому постаті Регіни.

– Моя племінниця, ексцеленціє, Регіна Киселевська, донька моєї незабутньої Касі, – сказала пані Дреліхова, знайомлячи графа з Регіною, яка, спокійно глянувши на графа, вклонилася й похилила обличчя.

– Мені дуже приємно познайомитися з вами, панно, – сказав граф Адольф. – Я знав вашу матір, коли вона була ще дівчиною, і з щирою симпатією згадую її.

– Ми бажали б на хвилину присісти і чого-небудь випити, – промовила пані Дреліхова до графа, який зараз же повів пань до столу, за яким він недавно розмовляв. У тісноті з Регіниної руки випало віяло й порядок танців, і граф, як справжній кавалер, з швидкістю блискавиці нагнувся і підняв упущені предмети.

– Дякую, ексцеленціє, – сказала Регіна, беручи віяло з рук графа.

– О ні, цього мені замало! – промовив граф усміхаючись. – Я хотів би поглянути, які ви, панно, перемоги здобули цього вечора! Ви недавно у Львові?

– Так.

– І перший раз на балу?

– На такому великому балу – перший раз.

– Тим цікавіше, тим цікавіше знати, кому саме першого ж разу ви, панно, голову запаморочили, – жартував граф і зиркнув оком на порядок танців, щоб прочитати записані там прізвища кавалерів. І аж здригнувся.

– Що таке! – сказав він напівжартома й напівсерйозно. – Це фатум. Калинович і Калинович! Від самого нового року мене переслідує це ім’я! Чи ви, пані, знаєте цих добродіїв Калиновичів? – запитав граф Регіну.

Коли граф задав дівчині це запитання, то її обличчя, звичайно таке бліде, запалало рум’янцем.

– Ні, ексцеленціє.

– Я їх знаю, – заговорила пані Дреліхова, – правда, тільки з виду. Вони мешкають два номери далі за моїм домом. Надзвичайно здібні молоді люди.

– Значить, вони є тут? На жаль, я не знав про це. Пане розпорядник, – раптом звернувся граф до одного з комітетових, – будьте ласкаві, познайомте мене з паном Калиновичем!

– Служу ексцеленції! – сказав комітетовий і, низько вклонившись, поспішно відійшов.

Граф Адольф і пані Дреліхова були давно знайомі. Пані Дреліхова походила з старої шляхетської сім’ї. Маєток її батьків межував із однією з волостей графа, який ще молодим паничем не раз гостював у скромній шляхетській садибі. Його вабило туди не так тихе старосвітське життя, як вродлива донька господаря, з якою він невдовзі зав’язав глибший сердечний стосунок. Стосунок той тривав кілька років, допоки молодий граф не скінчив університету й не поїхав у Відень, а згодом і за кордон, роблячи дипломатичну кар’єру.

Тим часом обставини в старій шляхетській садибі жахливо змінилися: 1846 рік блискавицею вдарив у той закуток. Пана і всю його чоловічу службу селянська ватага страшно замордувала, майно пограбувала, фільварок спалила й знищила дощенту. Мати з двома доньками продала знищений маєток і з невеликим капіталом подалася до Львова, щоб там докінчити освіту молодшої, 16-річної доньки та допомогти старшій, 20-річній, причалити до подружнього порту.

Ця старша, дівчина незвичайної краси й так само незвичайної спритності, виявилася несподівано здібною торувати собі шлях у життя. Не минуло ще й року, як вона вже стала біля вівтаря, подаючи руку старому, але багатому львівському купцеві Дреліхові. Це подружжя, так різко невідповідно підібране, свого часу було предметом багатьох розмов у львівських салонах, але ті розмови згодом перетворилися в шепоти, під час яких літні дами тривожно оглядалися, чи їх, бува, не чують молоді панянки, а панянки намагалися обговорювати відповідні звістки так, щоб їх не чули матусі й тітоньки.

Молода пані Дреліхова від першого ж дня заміжжя відверто зневажала свого чоловіка, вела гучне й веселе життя в товаристві золотої молоді, зовсім не дбаючи про чоловіка, здоров’я якого під впливом таких медових місяців щораз гіршало. Незабаром до Львова повернувсь її давній знайомий – граф Адольф, також уже жонатий, з вельми високим службовим становищем, і між ними відновилися давні стосунки, але вже не в давній романтичній формі, збагачуючи львівську скандальну хроніку багатьма цікавими фактами.

Легко собі уявити, яке було життя й становище матері та молодшої сестри за такого поводження пані Дреліхової. На прохання її чоловіка мати й сестра перебралися до його кам’яниці на вулиці Панській, де мешкало подружжя Дреліхів. Новоприбулим виділили на третьому поверсі флігеля дві скромні кімнатки з кухонькою; пан Дреліх регулярно, щомісяця почав їм видавати певну суму на утримання, але за цю милостиню стара мати, звикла до тихого, скромного й патріархального життя, змушена була зблизька придивлятися, що робила її донька на другому поверсі, в бельетажі, слухати тисячі шепотів послужливих язиків і нарікань її нещасного чоловіка. Єдиним бажанням старої жінки було бажання вирватися із цього гнізда, а зробити це можна було лише тоді, коли її молодша донька вийде заміж.

Ще на початку їхнього життя у Львові познайомився з ними якийсь Киселевський, уже не першої молодості дрібний міщанин із Сяноцької округи. Була це надзвичайно цікава людина, справжній вісник близького вже нового часу. Хоча він мав невелику шкільну освіту, зате встиг здобути собі безліч різноманітних відомостей щирою старанністю й пильним читанням книжок найрізноманітнішого змісту. Все це було випадкове, неперероблене й некритично сприйняте, однак, незважаючи на те, жвавий і невтомний розум Киселевського вміло оперував цим строкатим матеріалом, творячи незліченні плани й комбінації. Перед його уявою роїлися найрізноманітніші галузі промислу – і вже занепалого і ще зовсім нового в нас, він творив плани організації експортної торгівлі, експлуатації мінеральних багатств краю, створення виробничих спілок.

Багатство, мільйони, скарби – ці слова не сходили з його уст, незважаючи на те, що сам він, продавши своє невеличке господарство в Сяноччині, жив із мізерної зарплати канцеляриста та переписував дома різні документи для одного з адвокатів, щоб не зменшувати свого капіталу, котрий, на його думку, був призначений для великих справ і в слушну хвилину май стати джерелом величезних багатств.

Отож цей Киселевський бував частим гостем у квартирі пані вдови й робив жінкам багато послуг на початку їхнього життя у Львові. Пізніше, коли старша донька одружилася, він продовжував навідуватися в помешкання її матері й сестри, приносячи в той тихий, скромний і сумний закуток цілі рої своїх прекрасних планів і фантазій. Обидві жінки, не звичні до таких речей, слухали його, дивувалися багатству його знань та гостроті спостережень; а певність, з якою він висловлювався, передавалась і їм, і вони не мали сумніву, що людину з такою сильною головою й залізною волею чекає велике майбутнє.

Киселевський, зрештою, був наскрізь чесною людиною й ні на хвилину не залишав обох знайомих пань в незнанні справжнього стану своїх достатків. Він мав п’ять тисяч ринських в ощадній касі й відсотки від них теж щороку додавав до основного капіталу. Коли надійде слушна хвилина й трапиться відповідне підприємство, Киселевський збирався вирушити з цими грішми на здобуття фортуни.

Отож і не дивно, що обидві пані, мати й молодша сестра, з прямодушною щирістю співчували Киселевському й дуже зраділи, коли він одного разу повідомив, що слушна хвилина надійшла і що трапляється підприємство, здатне поліпшити його долю. Знайомий Киселевського, якийсь Шнайдер, відкрив джерела багатств у Трускавці: срібну руду й нафту, яку щойно тоді навчилися очищати й вживати для освітлення. Несподіване й швидке зростання бориславських копалень, про які говорив увесь край, робило правдоподібним наявність таких самих джерел і в недалекому Трускавці, де, до того ж, зважаючи на відсутність єврейської конкуренції, умови для копання були кращі.

Але обидві пані здивувалися й зраділи ще більше, коли Киселевський запропонував їм поділити з ним романтичну подорож до золотодайної Колхіди, тобто, коли попросив у доньки руки. Життя обох жінок у домі пані Дреліхової вже стало просто нестерпним, отож обидві, мати й донька, вхопилися за подану їм соломинку, щоб вибратися із цієї трясовини. Мати, до речі, була заховала частину капіталу від продажу господарства як посаг для молодшої доньки, і таким чином початковий капітал подвійно ощасливленого зятя враз сягнув суми, більшої десяти тисяч. Як на той час, це був уже капітал, досить значний, то ж, справивши скромне весілля, молодята разом із матір’ю на крилах надії полетіли на благословенне підгір’я, до Трускавця, де Киселевський ще перед цим за кілька сотень гульденів закупив був невеликий грунт із малим будиночком.

Минуло кілька років. У малому будиночку в Трускавці багато що змінилося. Старенька бабуся померла, виколисавши троє онучат: хлопчика й дві дівчинки. Однак золоті надії Киселевського не здійснилися. Незважаючи на старанну розвідку й теологічні передбачення, ні нафти, ні срібла не було – увесь капітал пішов намарне «в землю». З’явилися борги, векселі, які треба було сплачувати; Киселевський змушений був продати малий будиночок і грунт. З виручених грошей залишилася лише мала частка. Потерпілі з сумом і плачем повернулися в Дрогобич, де батько знову запрігся в ярмо канцеляриста, щоб прогодувати сім’ю й учити дітей. Його спільник Шнайдер, теж зруйнований, крутився в Бориславі.

Але мрії про те, щоб знову виплисти догори, не покидали Киселевського. Опікшись на промислі, він звернув свої очі в інший бік – на лотереї. У спілці з Шнайдером купив кілька штук державної лотереї; вигравши на будь-який номер лотереї, спільники домовилися поділити гроші порівну. Але Киселевський вже не діждався тієї хвилі, коли колесо долі мало щасливо обернутися для нього: він помер під тягарем праці й гризоти. Його жінка в нужді й нестатках заробляла на прожиття то шитвом, то лекціями крою, то брала на квартиру студентів, щоб тільки її діти могли вчитися.

Про сестру, що падала під тягарем цієї праці, нарешті пригадала собі пані Дреліхова і взяла до Львова її найстаршого сина Ернеста, великого лобуря, вигнаного з Дрогобицької гімназії. Потримавши хлопця один рік біля себе, вона віддала його на державний кошт до військової школи у Відні. Тим часом старша панна Киселевська вийшла заміж за якогось дрібного чиновника, а молодша скінчила в Дрогобичі жіночу школу – і раптом бідним жінкам, виснаженим боротьбою зі злигоднями долі, посміхнулося щастя. На один із номерів лотереї, купленої їхнім батьком, випав великий виграш.

Але, на жаль, і цей усміх щастя виявився зрадливим. Лотерейні квитки були в руках Шнайдера, який і говорити не хотів про поділ. Бідні жінки не мали на руках жодного писаного контракту чи документа; треба було розшукувати свідків умови, розпочинати довготривалий нелегкий процес. Шнайдер сміявся із цього, знаючи, що без грошей не можна вести такий процес.

Він давав Киселевським кілька сот ринських відступного, але не зламана злигоднями жінка відкинула цю пропозицію й розпочала процес. Вона тяглася з останнього на оплату перших судових кроків, але довести всю справу до успішного завершення їй не вистачило сил. Жінка померла в злиднях, залишаючи своїй наймолодшій доньці Регіні, крім свого благословення, тільки жмут паперів, що мали служити підставою для дальших судових кроків проти нечесного спільника. Пані Дреліхова й на цей раз простягла руку допомоги й забрала Регіну до себе через півроку після смерті матері (тітці, звичайно, не було спішно).

Тим часом у домі пані Дреліхової також дещо змінилося, Старий Дреліх давно помер, залишивши своїй жінці всё добро, а також двоє дітей: сина й доньку Мільцю. Пані Дреліхова несподівано зробилася поважною, тим більше, що й граф Адольф під наполяганням сім’ї на довгі роки виїхав зі Львова і Галичини. Пані Дреліхова, отож, залишилася вдовою в повному значенні цього слова, а коли граф Адольф після більше десяти років знову повернувся, щоб зайняти у Львові високий урядовий пост, то давні близькі стосунки між ними уже не відновилися.

Пані Дреліхова була занадто розважною жінкою й не збиралася повернути те, що вже повернутися не могло; отож вона задовольнялася почуттям тихої дружби й теплої довіри, які їй виявляє граф. Інколи він бував у її домі, на її прохання готовий був протегувати її родичам, підтримував сина в політичній службі, а натомість мав в особі пані Дреліхової гарячу поклонницю й прихильницю, готову пропагувати його славу як політика й адміністратора в сферах багатого міщанства й вищих урядовців.

Бачачи, що граф зацікавлений Калиновичами, пані Дреліхова коротко розповіла йому те, що він і сам уже знав, але раптом, вибравши слушну мить, нахилилася ближче, до самого графового вуха, й шепнула йому щось, якихось кілька слів, на котрі граф відповів їй тільки промовистим поглядом.

– Маю честь представити вам, ексцеленціє, мого колегу, доктора Калиновича! – сказав розпорядник, наближаючись до столу під руку з Владком, який уклонився.

– Мені приємно познайомитись із вами, пане, – сказав граф, устаючи й подаючи руку Владкові й водночас пильно вивчаючи його обличчя й обличчя Регіни, яка знову облилася живим рум’янцем. – Прошу, сідайте біля нас. Пані, напевне, знають вас, пане докторе?

– О, так, я мав честь познайомитися з ними, – сказав Владко, кланяючись обом паням і сідаючи на стілець, на який показав йому навпроти себе граф.

– Чи це ви, пане, видаєте «Гінця»? – запитав граф, відразу ж приступаючи до діла.

– Ні, ексцеленціє, це мій брат.

– Так? Шкода. Я бажав поговорити саме з вашим братом.

– Можу представити його вам, ексцеленціє, – сказав Владко.

– Не трудіться, пане, – сказав граф. – Це не так уже й важливо. Зрештою, ви – брати, мешкаєте разом, погляди маєте однакові (ці слова граф вимовив з особливим, дещо іронічним притиском), то я думаю, що все, що скажу вам, буде так, нібито сказав вашому братові.

Владко замість відповіді тільки мовчки уклонився.

– Я мушу сказати вам, – промовив граф суворим тоном, – що мені дуже не подобається напрям «Гінця». Не можу зрозуміти вашого наміру, панове. Чого ви прагнете? Хочете відновити сцени 46 року? Бо ж очевидно, що та, як ви кажете, «критика», а насправді хрестовий похід проти шляхти ні до чого іншого не може привести. І так наш край не може дійти до спокою, а ви хочете викликати ще більше заворушення.

Владко сидів цілковито спокійний і анітрохи не збентежився під цим градом докорів.

– Даруйте, ексцеленціє, – відповів він, – але мені здається, що ви хибно зрозуміли наш виступ. Ми не наступаємо, не оголошуємо ніякого хрестового походу, ми лише захищаємо інтереси тієї верстви, яку, на нашу думку, всі кривдять і ніхто щиро не захищає.

– Говорила-балакала, пане докторе! – нетерпляче перебив граф. – Я знаю ці фрази, часто читав їх у «Гінцеві». Гарно це говорити: захищаємо. А як наслідок виходить так, що ви підкладаєте запалений шнур під бочку з порохом і кажете: за можливий вибух ми не відповідаємо. Відповідальність нехай спаде на тих, хто нагромадив цей порох. Це, панове, негарно, не по-громадянському! Цього не можна стерпіти!

– Що ж, ексцеленціє, – відповів Владко, – ми робимо те, що підказує нам совість і почуття обов’язку, стоїмо на грунті закону, виступаємо в ім’я найелементарніших засад людяності й справедливості. Я думаю, що й ви, ексцеленціє, нічого іншого не можете від нас вимагати.

– Ви ще молоді, панове, замало знаєте й замало бачите, але забагато вірите тим своїм засадам. Повірте мені, що чим ви будете ставати старшими, тим більше досвід буде обмежувати й стискати обшир тих засад, доки їх цілком не поглине.

– Що ж, ексцеленціє, – постаріємо, то й будемо поступати так, як старі. Але поки ми молоді, дозвольте нам, ексцеленціє, поступати, як молодим.

– Дозволь вам! – майже крикнув ексцеленція. – А скільки за цей час ви зможете наробити шкоди, яку пожежу можете розпалити! Це вас ніскільки не обходить!

– Я, власне, не розумію, чого ви вимагаєте від нас, – сказав Владко.

– Я вимагаю, щоб ви дали спокій цьому вічному й шаленому атакуванню шляхти.

– З найбільшою приємністю, – відказав Владко. – Але тільки тоді, коли шляхта дасть спокій вічному кривдженню й приниженню сільського люду.

– Отже, ви, панове, конче хочете війни? – промовив ексцеленція, починаючи втрачати терпеливість.

– Навпаки, ексцеленціє, ми хочемо спокою, але спокою, корисного для обох сторін, а не тільки для однієї.

– Нудите мене, пане. Прощайте! – сказав граф Адольф, відвертаючись, і махнув рукою на знак, що аудієнція скінчилася. – Зухвалець! – процідив він крізь зуби, обернувшися до пані Дреліхової, одначе так, щоб Владко, відходячи, міг почути це слово.

– Боже мій, що це сьогодні за молодь, що за покоління! – нарікала пані Дреліхова. – І всьому цьому винна ота конституція. Попереверталося молодикам у головах, і вони думають, що їм усе дозволено!

Граф Адольф майже не чув цих слів, тяжко віддихуючись і намагаючись заспокоїти роздратування, яке в ньому мимоволі викликали «зухвалі» слова того молодика. Але коли він за якусь хвилину цілком опанував себе, спокійно зважив свій крок, то трохи пожалкував свого запалу. А хвилину пізніше знову поглянув на все, що сталося, вже з іншого боку. Ці молодики, звичайно, не з тих, яких можна залякати погрозами чи відтягти з раз обраного напрямку обіцянками або протекціями. З ними треба боротися, треба їх знищити, інакше вони не замовкнуть. А якщо це так, то й краще, що ситуація прояснилася в перші ж хвилини. Це навіть чесніше, це дає йому повну свободу рухів. Війна так війна!

Зовсім інше почуття залишила ця розмова в серці Регіни. Владко від першого разу, коли вона побачила його в коломийці, справив на неї сильне враження, а все те, що вона чула в цей вечір про нього й від нього, підняло його дуже високо в її думках. Щоправда, навіть більше, ніж про Владка, говорили всі про його брата, але той брат в її уяві стояв, мов тінь, обіч ясної й симпатичної постаті Владка, віддаючи йому всі свої добрі риси й беручи на себе всі недоліки.

Владко – жвавий, сміливий, рішучий, вродливий, а його брат – якийсь ніби наполоханий, заїкуватий, дивиться скоса, начебто вічно когось в чомусь підозріває, – ось як контрастно стояли в очах Регіни два брати; тому й не дивно, що її живу, вразливу й здорову натуру більше притягав до себе перший, а не другий. До того ж розмова з графом Адольфом, в якій Владко зайняв таке сміливе, незалежне й повне гідності становище і своїм спокоєм зумів вивести з рівноваги такого досвідченого дипломата й високого сановника, – поставила його в очах Регіни надзвичайно високо.

Начко тим часом, мовби та заблудла вівця, вештався по залу, шукаючи очима чарівної голівки з коротким волоссям, яку він згубив у вирі вальсу. Він пробував краще зрозуміти те, що його так тягне до неї, незнайомої, ніколи раніше не баченої. Він соромився самої думки, що це могла бути тільки фізична краса, котра, зрештою, як він міг переконатись із класифікації своїх товаришів, зовсім не була такою яскравою й не привернула до себе майже нічиєї уваги.

Зблиск симпатичної, незвичайної душі, яку він помітив у її очах, міг, щоправда, бути тим магнітом, але міг бути й оманою, витвором його власної уяви, втіленням його ідеалу, що могло не мати нічого спільного з реальною, справжньою Регіною Киселевською. Та хоч якими заспокійливими були подібні аргументи, всі вони розтанули, мов лід на сонці, як тільки в дверях буфету, за міцною фігурою пані Дреліхової з’явилася гнучка, рівна, з надзвичайно граціозною ходою фігурка Регіни. Навіть не бачачи її голови, Начко зміг би впізнати її по самій ході серед усього тут зібраного товариства.

Розпочалася мазурка, до якої Начко заангажував Регіну. Під час цього танцю він хотів втягти її в розмову, переконатися, чи дійсно ці глибокі таємничі очі були вікном живої й прекрасної душі. Уживав найбільших зусиль, щоб почувати себе біля неї вільним, веселим і впевненим, але коли підійшов до неї, коли, уклонившись, торкнувсь її руки й відчув її дотик, усі його намагання розвіялися димом. Регіна, зрештою, тепер йому здалася якоюсь незадоволеною, недоброзичливою; якась хмаринка висіла на її ясному чолі, очі ж блищали холодним, немовби сталевим блиском, який не дозволяв заглянути в глибину душі.

– Чи ви, пані, надовго прибули до Львова? – запитав, нарешті, Начко під час танцю.

– На постійне життя, – шепнула Регіна й відвернулася.

– І будете проживати в тітки?

– Так.

– А де ви проживали досі?

– Не будемо про це говорити, – шепнула Регіна, очевидно, незадоволена тим, що Начко, розмовляючи, зробив якийсь незграбний крок.

На цьому розмова обірвалась, однак Начко ще не втрачав надії. Коли скінчили тур, він відвів дівчину до її крісла й, користуючись з нагоди, що ні Мільці, ні пані Дреліхової не було поблизу (пані Дреліхову граф Адольф, про щось з нею жваво розмовляючи, відвів до буфету), запитав:

– Дозволите, пані, сісти біля вас?

– Прошу! – сказала Регіна, не дивлячись на нього.

Начко сів.

– Пробачте мені мою сміливість, – промовив він, збоку розглядаючи її профіль, – але я хотів би запитати вас, що поробляє ваш брат?

– Мій брат? Який брат?

– Ернест Киселевський, мій колишній учень.

Регіна раптом обернулася й подивилася великими очима на Начка, одначе й на цей раз не було в них жодної іскри почуття, лише холодна цікавість.

– Значить, ви знаєте мого брата? – запитала вона. – Не можу собі уявити, звідки і як ви його знаєте.

– Він же протягом року ходив до гімназії у Львові, а потім, здається, пішов у військову школу.

– Він уже вийшов з неї, – коротко відтяла Регіна.

– А це чому – вийшов? – запитав Начко.

– Не будемо про це говорити! – відказала Регіна.

– І де він тепер? Я дуже хотів би відновити з ним знайомство. Хоча він мав вельми жвавий темперамент і був трохи занедбаний, все ж подавав великі надії.

– Перепрошую вас! – промовила Регіна, підводячися з місця і йдучи назустріч тітці, що вже поверталася, й навіть разу не зиркнувши на нещасного Начка.

Начко ж сидів задерев’янілий і стежив за нею безсилим поглядом; був момент, коли ця гнучка постать видалася йому якоюсь потворою, чимось зловорожим і неприязним, коли він готовий був підхопитись із свого місця й розірвати її на шматки. Але це був лише порив розбурханого почуття, зойк розбитої надії. Коли ж Регіна зникла з його очей у натовпі, він зірвався, немов побоюючись себе самого, й почав протискуватися до протилежного кутка зали, якнайдальше від цієї зненавидженої істоти.

– Дурна гуска! – шептав він сам до себе. – Надута! Зухвала! Думає, що бог знає хто вона! Думає, що вона й справді королева, а хтось її підданий. А я, дурний, теж думав, що не знати який перл знайшов. Дурень! Дурень!

І Начко, сидячи в кріслі та вперши безтямний погляд у пари, що різнобарвною хвилею миготіли перед ним, обкидав Регіну найгіршими епітетами із такою насолодою, з якою поранений роздряпує в гарячці свої рани. Він почував себе нещасливим, тим нещасливішим, що був злий на себе й на ту, в якій хвилину тому бачив втілення свого ідеалу.

Радість, з якою йшов сьогодні на бал, була до решти затруєна. Шелест шовків, ритмічний стукіт сотень кроків, грім музики на галереї, зблиски ламп, жіночих прикрас та сотень юних очей – все це тепер було неприємним, непокоїло й мучило. Начко прагнув тиші, самотності й руху – шаленого й нескінченного руху, що спирав би подих і відбирав притомність, щоб можна було бодай на мить забути про себе й про все, що він пережив за ці кілька годин.

Він устав, щоб піти геть із цього ненависного балу, і враз застиг, мовби уражений громом. Охоплений якимось остовпінням, він не пам’ятав, як довго просидів у самотньому кутку, які в той час і якою чергою йшли танці й паузи. Тепер саме танцювали першу кадриль, і в цю мить повз нього пропливла Регіна в парі з Владком. Але яка вона була змінена, не подібна до тієї, котра танцювала з ним мазурку й котру він хвилину тому проклинав.

Весела, погідна, усміхнена, з трохи зарум’янілим обличчям, із очима, що палали живою внутрішньою радістю, в жвавій розмові зі своїм партнером, котру неохоче переривала при відповідній команді аранжера. Начко, побачивши таку картину, змушений був опертися об колону, щоб не впасти, і під час усього танцю не спускав очей з цієї пари.

Владко поводився з нею вільно, без тіні надмірної закоханості, але з тією вишуканою чемністю й увагою, яка завжди була йому притаманна. Регіна ж, навпаки, сама досить помітно виділяла його з-поміж інших чоловіків, і коли химерні фігури кадрилі змушували її подавати руку іншому танцюристові, то легка хмарка затьмарювала її чоло, а коли той танцюрист заговорював із нею, дівчина відповідала короткими фразами.

– Вередлива розпещена дитина! – зробив висновок Начко, але й ця думка не принесла йому спокою. Розум його відразу ж знайшов другий кінець цього кия: «Незіпсована здорова натура, що не вміє маскувати ні своїх симпатій, ні антипатій». І бідний Начко почував себе сто разів нещасливішим, як був перед цим, він сто разів зривався з місця, щоб утекти від цієї картини, однак все ж залишався на місці, не можучи відірвати очей від неї.

Врешті танець закінчився. Владко відвів Регіну на її місце та якусь хвилю, схилившись перед нею й звичайно ж задивившись у ті чудові очі, миттєвий зблиск яких так очарував Начка, стояв, розмовляв і жартував. Обоє сміялися, сміялася й Мільця, що сиділа поруч; один тільки Начко стояв віддалеки темний, мов чорна хмара, згораючи від ревнощів і злості, проклинаючи себе, брата, Регіну й увесь світ.

Нарешті Владко вклонився паням і відійшов. Немов яструб за своєю здобиччю, рвучко кинувся за ним Начко, розштовхуючи всіх, хто стояв на шляху. Наздогнав він його біля самих дверей буфету і, стиснувши рукою, мов кліщами, за плече, сказав різко, ледь стримуючись:

– Владку, ходімо звідси! Ходімо додому!

Своїм спокійним веселим і задоволеним поглядом зміряв Владко до глибини збентежену постать брата.

– Що тобі? – запитав він. – Чи ти, бува, не хворий?

– Ні. Але все ж ходімо звідси! – повторив Начко. – Ходімо додому!

– Ти що – здурів? – сказав Владко. – Ти, мабуть, занадто розігрівся в танці. Йди, випий коньяку й не марудь! Зараз знову почнеться кадриль. А я тут познайомився з однією панночкою – й кажу тобі, люкс дівчина! Знаєш, тієї пані Дреліхової племінниця. Вона недавно приїхала сюди. В Дрогобичі скінчила гімназію. Хоче пошукати тут якоїсь служби. Я запросив її до всіх кадрилей, то ж не годиться залишати її, так би мовити, на льоду. Ходімо вип’ємо!

Але Начко вже не чув його, вихором полетів у гардероб, попросив подати своє пальто, капелюх та калоші й кинувши гардеробниці гульден, побіг на східці, в коридор, на вулицю, поспішаючи так, нібито хтось його наздоганяв.

– Що це сталося з хлопцем? – буркнув сам до себе Владко, повертаючись у зал. – Сподіваюся, що він не хворий. Щось його, певне, дуже засмутило. Треба буде розпитати його, коли вернуся додому. Але залишати бал якраз посередині не годиться. – І, заспокоївшись, він пішов до Регіни, бо вже розпочиналася друга кадриль.

Примітки

Тимольський Фабіан (1828–1885) – польський композитор.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 17, с. 357 – 385.