7. Начко видає газету і кохає Регіну

Іван Франко

Начко прокинувся дуже рано. О пів на шосту він мав бути в друкарні, щоб встигнути перекласти нічні телеграми й остаточно відредагувати ранкове видання «Гінця». Цим важким обов’язком раннього вставання він ділився зі своїм головним співпрацівником, так що одного дня вранці вставав один, а другого дня – другий, крім, звичайно, неділі, в яку ранкове видання «Гінця» не виходило. В ті дні, коли він повинен був уставати рано, Начко прокидався, як звично, значно раніше, ніж було потрібно, інколи о третій або четвертій, і вже не засинав, аж поки стара Миколайова з пунктуальністю годинника не вставала рівно о п’ятій, чистила його речі й готувала йому воду для вмивання.

І сьогодні Начко прокинувся о четвертій ранку. Надворі ще була ніч – ясна, морозна, зимова. Повний щит місяця хилився до заходу, а його біле світло розіскрювало замерзлий сніг, яким був обсипаний Львів. Молочна яснота цієї ночі била в незаслонене вікно Начкової спальні так, що всі предмети в ній, хоча й знаходилися в півтіні, все ж виразно вимальовувалися перед його очима. Якось машинально глянув Начко в протилежний кут кімнати й гукнув іще напівсонним голосом:

– Владку, ти спиш?

Але в ту ж мить він пригадав собі, що вже два тижні спить тут сам, що Владко перебрався в іншу квартиру – й Начкове серце стиснулося від жалю й від якогось неясного болю,

Начко простягнув руку до нічного столика, що стояв біля узголів’я його ліжка, узяв там годинник та коробку сірників, засвітив і, переконавшися, що вставати ще рано, потиху вилаявся, знаючи, що вже не засне, поклав годинник і сірники на місце й перевернувся на другий бік, даремно силкуючись заснути. Сон не приходив. Замість сну роїлися в його голові неспокійні думки, гули й бриніли, мов набридливі мухи.

Насамперед він задумався про Владка. Як сталося, що він розлучився з братом і переїхав на іншу квартиру? Коли скількись там днів тому Владко заявив Начкові про свій намір, то Начко аж остовпів від здивування, навіть незважаючи на ненайкращі й холодні стосунки, які запанували між ними від часу того балу. Правда, Владко довго й багато витлумачував братові, що як адвокат, який зобов’язаний приймати в себе багато різних людей, він повинен також мати й окреме приміщення, тим більше, що тут його клієнти заважають Начкові працювати.

Але в цій Владковій аргументації Начко відчував нещирість, мовби рану, приховувану в лахмітті красномовства і навіть гумору. До цього ж часу Начко не мав причини скаржитися на перешкоди з боку Владкових клієнтів, тим більше, що він працював в окремому кабінеті, відділеному від Владка салоном, де була й приймальня для небагатьох знатних клієнтів. Селяни, якщо їх було багато, чекали в кухні або в коридорі. Крім того, на квартиру ці клієнти приходили зрідка, бо ж властиво Владкова служба проходила в канцелярії його адвоката. Отже, очевидячки, не ця обставина була головною причиною розлуки братів. Але що ж тоді нею було?

Начко добре відчував і не міг сам перед собою заперечити (хоча жоден з них на розставанні ні слівцем про це не згадав), що цією причиною були ті нещирі й холодні стосунки, котрі запанували між ними після балу. Відчував Начко й те, що найбільше винен у цьому був він сам, але не знаходив у собі сил, не знав способу виправити цю провину. Наступного дня, відразу ж після балу, Владко з дійсно братерською турботою почав розпитувати його про те, що з ним учора сталося, одначе він, сам не знаючи чому, відчув себе ображеним тією турботою і вперше в житті грубо буркнув братові, щоб той залишив його в спокої. Та груба відповідь була ніби несподіваний зойк обірваної струни, і, дійсно, від тієї хвилини обірвалася між братами жива струна гармонії та щирої відвертості.

Начко ходив понурий, на питання брата відповідав коротко й неохоче, ховав у собі свої думки та враження, неначе та черепашка, яка стискається й замикається щоразу більше, коли в м’які складки її тіла потрапить гострий камінчик, котрий все глибше й глибше вгризається в м’ясо. Немовби передчуваючи, що діється в серці брата, Владко взагалі значно щиріший і веселіший, намагався перед Начком навіть не згадувати про Регіну, хоча, правду кажучи, він і не підозрював, як глибоко й згубно вразила її постать Начка.

Чи то загальна душна атмосфера, що запанувала в їхньому тихому закутку, чи побоювання, щоб своїми оповідями про приємні враження не зробити прикрості Начкові, – одним словом, щось ніби формальне стримувало Владка від обговорення бальних вражень. Начко ж, знаючи, що Регіна для брата не пройшла непоміченою й що сама вона явно більше схилялася до Владка, ніж до нього, з заздрістю безсилого й скривдженого очікував на те, що розмову почне Владко, мучився тисяччю вигадок шалених ревнощів, вишукував і закидав тисячі підозр, котрі ще міцніше замикали його серце, заціплювали вуста.

Ще тиждень не минув після балу, коли стався факт, на перший погляд цілком звичайний і природний, який, проте, згубно вплинув на взаємини між обома братами. Одного дня, повернувшись із редакції трохи раніше звичайного, Начко помітив, що з кабінету його брата виходить дві пані, яких Владко дуже чемно проводить і зичить їм щонайкращого. Начко відразу впізнав тих обох пань: це була пані Дреліхова й Регіна. За яку хвилину Начко, мов та буря, увірвався до Владкового кабінету і, як тоді на балу, в залі, хапаючи його обома руками за плече, заговорив поспішно, переривчастим від зворушення голосом:

– Що… що це за… дами тільки що були в тебе?

Владко кинув на брата довгий допитливий погляд, від якого Начко аж обличчя відвернув, і спокійно запитав:

– Що тобі, Начку? Увесь тремтиш як в лихоманці! Чи ти часом не хворий?

– Дурний ти зі своєю хворобою! – сердито відказав Начко. – Відповідай на моє запитання!

– Ті пані, – сказав здивований Владко, – що ті пані можуть тебе обходити? Це була наша близька сусідка пані Дреліхова з племінницею.

– І чого вони хотіли від тебе? – промовив Начко, різко викидаючи із себе слова.

– Ти, Начку, все більше й більше дивуєш мене, – промовив Владко, знизуючи плечима. – Я не можу зрозуміти, про що тобі йдеться. Чи ти, може, думаєш, що ті дами хотіли мене звести з шляху цнотливості? – додав він, іронічно посміхаючись. – Заспокойся, і хай це тебе більше не хвилює! Вони приходили до мене радитися з приводу однієї судової справи, справи про спадщину.

– Що це за справа? – продовжував питати Начко, намагаючись знайти якусь точку, за яку міг би зачепитися думкою.

– Е, це досить заплутана справа, – відказав Владко. – Справа цієї панни племінниці проти спільника її батька в Дрогобичі з приводу лотерейного виграшу. Здається, на основі цієї справи може водночас виникнути й кримінальний, і цивільний процес.

– Ну й що, ти взяв цю справу собі?

– Е, який ти швидкий! – гукнув Владко посміхаючись. – Тут іще не видно, чи справа взагалі буде розпочата, а ти вже питаєш, чи я її узяв. Знаю її тільки з бабських розповідей, а ти ж знаєш, що це ще зовсім не документи. Хто знає, може, все там зовсім по-іншому. Я сказав їм, щоб вони з усім цим пішли до мого мецената, щоб віднесли йому всі документи, то, можливо, щось-таки з цього вийде. Зрештою, ти ж знаєш, що такі справи до моєї компетенції не належать.

Начко з якимсь незвичним гарячковим запалом стиснув братові руку.

– Саме так, Владку! – жваво вигукнув він. – Це справа не твоя! Не бери її, відішли тих пань! Нащо тобі втручатися в їхні закляті стосунки! Перед нами – інший шлях. Бувай здоровий!

І ще раз гарячково стиснувши йому руку, Начко знову, мов вихор, вилетів із кабінету. Але ж увесь той запал, та гарячковість і те збудження змусили Владка замислитися й навіть незвично прикро кольнули його в саму глибінь совісті, бо ж він у ці хвилини, сам ясно не знаючи чому, вперше в житті збрехав братові. Візит пані Дреліхової в товаристві Регіни наповнив його такою радістю, так його приголомшив, що, вислухавши оповідь про справу лотерейного виграшу й майже цілком не зрозумівши її суті, він з незвичною готовністю й очевидною втіхою погодився зайнятися тією справою (звичайно, під фірмою свого адвоката), сховав документи для пізнішого детального ознайомлення й попросив обох пань, щоб вони за тиждень зайшли дізнатися про остаточне рішення; і в ту хвилину, коли він витлумачував Начкові, що з тієї справи ще, може, нічого не вийде і що сам він до неї не думає втручатися, Владко тремтів від думки, що corpus delicti, який свідчить про його безсоромну брехню, лежить тут же перед ним, в незамкненій шухляді столика, і що Начко одним рухом руки може вийняти його звідти й побачити всю правду.

Начко, звісно, нічого про це не знав і тому дуже здивувався, коли Владко на другий день під час обіду заявив йому, що знайшов собі нову квартиру й що за кілька днів хоче туди перебратися. Начко зустрів цю новину мовчки, як важкий, але заслужений удар, не питав брата про мотиви цього кроку, а коли Владко з власної ініціативи почав був їх пояснювати йому, махнув рукою й крадькома обтер сльозу, що набігла на око.

Бо Начко відчув, що ця розлука є початком якогось нового повороту в житті, який, здається, може повести їх на різні шляхи і, хто знає, чи не вплине згубно навіть на розвиток тієї праці, котрій вони присягли віддати свої сили, своє життя. Однак він нічого не сказав про це Владкові, боячись образити його нагадуванням про справу, яка для них обох була такою звичною, такою природною й необхідною, як дихання. Лише стара Миколайова, довідавшись, що «старший» панич думає перебиратися, тихо схлипувала в кухні, теж не насмілюючись промовити й слова.

І ось уже минуло два тижні відтоді, як Владко оселився на новій квартирі. Здавалося, що цей розділ корисно вплинув на відносини між братами. Владко часто увечері приходив до своєї старої квартири, залишався пити чай, жартував з Миколайовою, розповідав Начкові про свою роботу й викликав його теж на розмову, що йому інколи й удавалося. Але Начко відчував, що все це удаване, що Владко говорить із ним, як з чужою людиною, яку хоче розважити в товаристві, що їхній розмові не вистачає тепла, не вистачає братерської щирості й безумовної відвертості.

Він відчував, що й сам від брата замикає в своєму серці багато важливих справ, котрі мали місце в останні дні, й підозрював, що й Владко щось приховує від нього. І чим нещасливішим ставав Начко, тим гострішими, тим сильнішими робилися його підозри. Навіщо Владко переїхав? Чому він нічого не згадує про Регіну та її справу про отой спадок? – ці два питання в його думках мимоволі комбінувалися й поєднувалися, наповнюючи його серце трунком гіркоти й отруюючи йому кожну хвилину дня.

Його думки перейшли на Регіну, хоча, правду кажучи, від того пам’ятного балу вони ніколи й не відступали від тієї стрункої постаті в темній суконці, від тієї голівки з коротким волоссям й з незглибленими й воднораз такими змінними очима. Скільки ж то разів бідний хлопець картав себе за свою слабкість, легковажність і відсутність почуття чоловічої гідності, старався вибити її собі з голови, забутися, погордувати нею – і все надаремно. Годинами ходив він по вулиці, ховаючись поза виступами будинків, мов злодій, щоб тільки побачити її, коли вона виходила з дому чи поверталася додому.

Скільки ж то разів, зустрічаючи її на вулиці, він хотів до неї заговорити, відкрити їй своє серце, висловити їй свої почуття, – але його завжди стримував спогад про оті неласкаві слова й холодні погляди, які дісталися йому від неї на балу. Нарешті одного дня він зважився на рішучий крок. Написав їй листа, короткого і скупого на слова, в якому запропонував їй руку й серце.

Віднісши цей лист на пошту, Начко трохи заспокоївся й підбадьорений взявся до праці над новою розвідкою про крайові відносини, в якій збирався в усій повноті, на багатьох фактах показати, як представники галицької шляхти в державній раді, в сеймі, в повітах і різноманітних товариствах, замість загальних інтересів, захищають інтереси свої, класові, а інколи навіть з можливою шкодою для самих себе підкопують, занедбують інтереси люду. Матеріал до цієї статті підготовлювано й збирано віддавна, цілість впорядкована й обома братами пункт за пунктом сумлінно продискутована.

Ця розвідка, викладена Начком ясно й зрозуміло, зі спокоєм й безсторонністю історика, ясним і пластичним стилем, з’явившись на сторінках «Гінця», вже своїми першими розділами зробила сильне враження в краї, викликала різноманітні дискусії та всунула «хлопоманську» газету в руки багатьох людей, які досі навіть не читали її. Старий редактор-ветеран не міг надивуватися з успіху цієї газети – газета, яку він задумав був знищити ще в колисці, друкуючи відразу ж після тієї вечірки в братів Калиновичів різке застереження проти її шкідливих тенденцій. Застереження, перекручування й доноси, які своєю силою могли б знищити дві інші газети, «Гінцеві» якимсь чудом приносили користь; він не полемізував, не захищався, тільки йшов собі власним шляхом.

Відіславши лист, Начко спокійно працював над своєю великою статтею. На швидку відповідь він не сподівався, бо сам просив у листі Регіну, щоб вона добре подумала, щоб узяла до уваги те, що цей крок тільки на перший погляд здається легковажним, а насправді він є виявом сильного й непохитного рішення, що він почуває, що без неї не може жити, й що, просячи її руки, ставить на карту свою долю: його життя чи смерть залежатиме від її рішення.

Аж ось на третій день після відправлення того листа Начко одержав відповідь. Була вона коротка й містила в собі такі слова (Начко їх пам’ятатиме до самісінької смерті, хоч не зміг знайти в собі сил, щоб прочитати їх більше як один раз): «Шановний пане! Моя племінниця Регіна Киселевська дякує вам за довір’я, але заявляє Вам через мене, що Вашою дружиною не буде. Покірна Терміна Дреліхова».

Незважаючи на те, що цей лист потрапив у його руки два дні тому, Начко ще й тепер, згадуючи кожне його слово, кожну літеру того бридкого розгойданого письма, аж кидався на ліжку, немовби на терновій постелі. Прокляття! Аж до цього, значить, дійшло! Значить, вона ним аж так гордує, що навіть сама не відповіла на його кров’ю серця писані слова й передовірила відповідь нечистим рукам тієї… тієї… Мабуть, у перші хвилі було страшним обурення Начка, якщо і тепер ще, коли час уже встиг набагато притишити біль, він тільки на саму згадку про той удар не зміг довше влежати в ліжку, зірвався з нього, скрегочучи зубами й заламуючи руки в німому розпачі й почав бігати по кімнаті мов шалений.

– Отже, нічого, нічого, нічого мені не залишилося! – шептав Начко, стискаючи руками голову, немов боявся, що вона йому трісне від болю. – Брат мене покинув, та мене відіпхнула ногою, наче пса. Все, що люди називають особистим щастям, я замкнув у глибокому льоху й ключ мушу кинути в море. Але ж без особистого щастя життя – не життя, людина – не людина. Якщо людина падає під тягарем власного страждання, то як же вона може добре працювати для громадської справи? Ні, я відчуваю, що загинув! І за що? Чому?

І він знову бігав по кімнаті, то заломлюючи руки, то хапаючися за голову. І ось вибило пів-шостої. Начко затремтів і зупинився – й водночас здалося, що вся повінь його думок та почуттів теж зупинилася, замерзла й перетворилась у міцний лід. Біль у грудях залишився, глухий, глибокий, невилікований, – але думки, звиклі до професійної праці, мов ті коні до керата, повільно почали брати інший поворот.

Начко машинально засвітив лампу, одягнувся і, знявши з цвяха великий ключ від брами, вийшов із кам’яниці. До друкарні, на , було досить далеко, отож, треба було поспішати. Швидкі Начкові кроки стукали по мерзлому, звільненому від снігу тротуару. Вулиці були ще зовсім порожні. Світив місяць, але на рогах вулиць та на поворотах горіли гасові лампи, які, звично, палять тільки тоді, коли панує найбільша темрява. Де-не-де поспішали до своїх верстатів робітники або, туркочучи по льоду, що товстим шаром покривав брук, їхали бляшані буди з свіжим печивом для крамничок.

Біля стояли якісь дві скулені бабусі в лахмітті, очікуючи, коли відчинять костьол на ранкову відправу, і скорочували собі час чекання цілою літанією прокльонів та добірних епітетів, якими вони одна одну обкидали. Далі, з яскраво освітленої кав’ярні Міллера було чути уривки пісень, прокльонів і скарг, водночас виголошуваних кількома охриплими, п’яними голосами. Поспішно минаючи кав’ярню, Начко пригадав собі анекдот 1848 року, в якому розповідалося таке: перед генералом Гамерштайном, що бомбардував місто, зупинилася делегація найповажніших городян – поляків. Коли члени депутації відрекомендувалися йому поіменно, грубуватий генерал нібито вигукнув:

– Der Teufel noch amal. Hild, Mild, Wild, Stieller, Piller, Müller! Das sind ja aber verflucht polnische Namen!

І Начко посміхнувся, минаючи . Порожні будки синеводських бойків, мов оддерті від м’яса кості, довгою низкою стирчали вздовж тротуару. На другому боці площі стояло кілька саней-фіакрів; було чути, як перемерзлі коні повільно, розмірено хрупали обрік і як на санях, прикритих коцами, хропіли візники.

До друкарні Начко з’явився найпершим. Він змушений був перейти подвір’я навпростець, аж у кут, і постукати у вікно реквізитового складу, крізь яке тьмяним світлом поблискувала низько вкручена лампа. Там, поміж запасними або попсованими частинами машин, поламаними касами й регалами, на постелі з різнобарвних аркушів афішного паперу, належно зім’ятих, накритий рогізкою з лика, якою була опакована якась привезена із заводу машина, спав сторож друкарні, ще молодий і міцний хлопець із смаглявою шкірою й одутлим обличчям. На стукіт він схопився мов ошпарений і стрімголов погнався, перевертаючи різноманітні речі, що зустрічалися на його шляху. Тільки в третій кімнаті він пригадав, що забув взяти з собою ключі й сірники. Отож повернувся назад, підкрутив лампу так, що в темному складі стало зовсім видно, взяв, що треба, і з лампою в руці поспішно пішов відімкнути Начкові двері канцелярії. Пізніше приніс кілька полін і почав розпалювати в грубці, бо в канцелярії панував чортячий холод.

Начко, скинувши важке зимове пальто, взявся до роботи. Телеграм ще не було, але біля брами була редакційна скринька для листів і статей, які потрапляли туди вже після виходу вечірнього видання газети або ж пізно вночі. Отож взявши ключик, Начко вийшов у коридор і за хвилину повернувся з цілою зв’язкою папірців, заклеєних конвертів і згортків телеграм, що надійшли з провінції. Сів за стіл і з пером у руці взявся до читання тих речей та підготовки їх до друку. Дещо надійшло від його постійних, – уже випробуваних співпрацівників, скажімо, звіти із залу суду, із вечірньої театральної вистави та з якогось концерту. Цих речей не треба було й читати; написавши на кожному аркуші синім олівцем величезне «Мусить», Начко відклав їх набік.

Потім він повідкривав телеграми з провінції. Тут повідомлялося про додаткові вибори депутата крайового сейму. Начко, прочитавши прізвище, нахмурив брови й буркнув: «Тумани тумана вибрали»! – а потім підготував телеграму до друку, написавши зверху місце висилки й дату та виправивши ідіотичний телеграфний правопис.

У другій телеграмі якийсь кореспондент обіцяв велику й надзвичайно важливу кореспонденцію. «Ну, ну, не мукай, а дай молока!» – забурмотів Начко й кинув телеграму під стіл. Далі йшли речі, подібні до цього: якийсь шляхтич, ображений кореспонденцією, погрожував судом, але критики не спростовував, – Начко кинув під стіл і цю телеграму, відіславши її туди з єдиною резолюцією: «В корзину!»

Після цього йшов довжелезний лист про якийсь аматорський концерт у , в якому великооцьких аматорів, що виступали на концертній естраді, порівнювано з першорядними співаками і широко писано проте, як Великі Очі з приводу того концерту розділилися на два ворожі табори і як «партія перевороту» намагається підкопатися під незрівнянну славу великооцьких артистів та артисток і т. ін. «Ну, ну, ну! – сказав усміхаючись Начко. – Це вже, мій пане, ми читали, про це розповідається, хоча й іншими словами, в другій частині Дон-Кіхота – там, де йде мова про партії І-а-гачів і Ай-а-гачів!» – і енергійним розчерком пера він перекреслив всю працю великооцького Сервантеса, залишивши від неї один лише голий і дрібний факт про те, що «у Великих Очах в присутності численної місцевої публіки відбувся аматорський концерт з благодійною метою, який приніс цілих 25 ринських 50 крейцерів чистого прибутку». А збоку синім з’явилося: «Під шпіц!»

Рівно о шостій годині прийшли складальники, які за окрему оплату зобов’язані були працювати вранці. Сторож уже засвітив лампи біля тих місць, де кожен з них стояв. Складальники жваво здіймали з себе пальта й сурдути, одягали полотняні блузи й такі ж хвартухи, мовчки брали рукописи в редактора, закріплювали їх на дерев’яних вилках і починали складати, розмірено похитуючися на ногах і безупинно постукуючи олов’яними літерами об верстатки. Хоча чотири лампи кидали з-під великих паперових абажурів широкі круги світла на стелажі, простора складальня була похмура й здавалася порожньою; кутки тонули в півтінях, тим більше що її вікна виходили на темне, мов криниця, глибоке подвір’я чотириповерхового будинку.

Складальники мовчали, зосередившись кожен над своєю роботою; тільки часом цей або інший вголос прочитає кілька слів з рукопису, що стирчить перед ним, чи коротко розповість своєму товаришеві про якийсь факт, який стався після вчорашнього вечора. Коли-не-коли хтось кидає гумористичне зауваження, що стосується або рукопису, над яким працюють, або ж змальованого в ньому факту.

Та ось почувся поспішний стукіт у двері канцелярії: це кур’єр із телеграфу приніс телеграми. Всі складальники поглянули в той бік, пройняті побоюванням, щоб, бува, телеграма не була довга й щоб через це не запізнився вихід газети. Верстальник навіть покинув роботу й навшпиньки підійшов до Начка – подивитися телеграму. Ну, слава богу! Телеграма недовга, номер вийде вчасно! Жвавіше застукали олов’яні літери об верстатки, жвавіше почали похитуватися над своєю роботою складальники, піднявся їхній загальний настрій. Розмова поплинула безупинним струмком.

До того ж, чим ближче було до сьомої, тим більше прибувало інших складальників, хлопців, робітників біля машин, бо ж о сьомій в друкарні вже починалася нормальна праця. Ось вже одна за однією поспішними дрібними й легкими кроками поприходили до своїх машин і панни, позакутувавши голови й обличчя в чорні сукняні хустки або в виплетені вручну шалі. Біля машин затихнув голосний сміх та грубі жарти хлопців: в присутності панночок не можна було дозволяти собі щось невідповідне.

Зрештою, прихід дівчат був для хлопців початком важкої праці. На столі машиніста, на великому залізному бляті, вже лежав готовий перший бік аркуша, тобто перша й остання сторінки номера «Гінця». Ця частина газети залишилася без змін від вечірнього видання. Тільки на внутрішньому боці аркуша робили деякі зміни, як-от – викидали телеграми, котрі надійшли вчора вранці, а замість них вставляли ті, котрі надійшли сьогодні вранці. Викидали також звіти про позавчорашні театральні вистави і взагалі ту частину хроніки, що вже була в учорашньому ранковому номері, а потім ще й у вечірньому. Замість цього вставляли тільки-но складені звіти й «хроніки», котрі згодом будуть повторені у вечірньому виданні, а завтра вранці також випадуть.

– Рушай! – гукнув машиніст, установивши за допомогою двох хлопців блят із складеними сторінками на машині та все це добре закріпивши гвинтами. Панни зайняли свої місця: одна – біля цього, закріпленого на рухомих стелюгах блята, щоб під час його ритмічних рухів накладати на нього аркуші паперу, а друга – біля кінця машини, на високому стільчику, щоб забирати аркуші, які виходять із машини, й рівно складати їх на залізному бляті.

– Ну, рушаймо! – ще раз скомандував машиніст. Хлопці, розставивши ноги й стоячи біля колеса обличчям один навпроти одного, водночас ухопилися за корбу колеса й почали крутити. Повільно й легко зрушилося колесо на своїй одшліфованій і змащеній олією осі; стиха й повільно, мовби величезний поліп, зарухались і всі інші частини машини, зубці чіплялися за зубці, блискучі залізні кругляки то висувалися вперед, то ховалися в глибінь корпусу машини, неначе вогненні язики змії.

Заскрипіла, нарешті, й стелюга, що тримала на собі плиту із складеними сторінками, засичали коркові вальці, намащені фарбою, зашелестів папір, просовуючись крізь горло машини, на протилежному боці зненацька заворушились залізні грабельки, хапаючи віддрукований аркуш і півколистим рухом кладучи його на блят, – машина приведена в рух.

Цей рух, наданий їй руками «прислуговуючих» найнятих хлопців і панночок, здавалося, сам повільно вливав життя в машину. Здавалося, що ці блискучі залізні колеса, бляти, шворні й вальці, мов оті казкові потвори, можуть жити життям, виссаним із інших живих істот. Тиха хвилину тому машина перетворилась у грізну, грюкаючу й брязкаючу істоту, що своїм безупинним пекельним галасом наповнювала все приміщення, дзвонила шибками вікон і заглушувала всі інші навколишні голоси.

Начко тим часом вже давно закінчив переклад телеграм, які робітники, покраявши на малі смужки, складали в чотири руки. «Відбивайте!» – залунав голос верстальника, і хлопець-практикант із валиком, аркушем паперу і щіткою в руках кинувся робити відбиток складеного тексту для коректури.

Закінчивши коректуру того, що було складено сьогодні, пономерувавши окремі уступи, Начко одягнувся й вийшов із друкарні. Праця над речами, далекими й чужими його особистим інтересам, заспокоїла його, бодай на хвилю принесла йому забуття. Було вже пів на восьму; ранок видався ясним і холодним, по вулицях уже снувались юрби людей. Діти поспішали до школи; вуличні хлопчиська ковзалися по невеликих смугах льоду стічних рівчачків. У відчинених крамницях позіхали заспані крамарі, одягнені в теплий одяг. Крізь відчинені брами в сутінку подвір’їв ще де-не-де було видно освітлені вікна, за якими в тісних, брудних і вогких комірках від досвітку працювали дрібні ремісники: шевці, кравці, щіткарі й інші. Безупинний міський рух, мовби повів холодного вітру в пекучий літній полудень, благодійно вплинув на Начка. Він відчув себе живою діяльною часткою цієї рухливої працюючої юрби і з задоволенням згадав про вже закінчену порцію своєї денної праці. Хотілося їсти, і він, подвоївши крок, заспішив додому на сніданок.

До початку роботи в редакції ще залишалося півтори години часу, і Начко цей час, як звичайно, використовував на ведення приватної кореспонденції або на знаходження в бібліотеці тих книжок та паперів, які йому могли знадобитися для продовження його праці, котру він день у день писав у редакції.

Сьогодні, однак, не було кому писати листа; отож, випивши каву, що подала йому Миколайова, Начко поспіхи підвівся з-за столу й кинувся до бібліотеки, чогось шукаючи там, перекладаючи книжки, навіть переносячи цілі купи їх із полиці на полицю. Він, очевидячки, хотів зайнятися бодай якоюсь фізичною працею, щоб не допускати собі в голову настирливих думок і спогадів. Однак, коли він за якусь хвилину оглянувся, то побачив, що вже не сам у кімнаті. Біля порога стояла стара Миколайова.

– Чого вам треба, Миколайова? – запитав її Начко таким тоном, нібито він не мав часу й не бажав відриватися від якоїсь дуже пильної роботи.

– Нічого, – відповіла старенька, не рухаючися з місця.

– Ну, то чому ви тут стоїте? – допитувався далі Начко.

– От так собі. Я хотіла б трохи поговорити з вами. Увесь день сиджу дома сама, скоро й говорити по-людському забудуся. Давніше, ще як ви обидва були разом, то хоч коли-не-коли з старою Миколайовою говорили й жартували. А тепер вже неласкаві стали до старої.

– Але ж, моя Миколайова, – трохи нелюб’язно промовив Начко. – Може, іншим разом поговоримо. Ви ж бачите, що я не маю часу.

– А що ж ви, паничу, робите? – з хитрим усміхом запиталася стара жінка.

– Що я роблю? – сказав Начко трохи збентежений. – Шукаю, бачите, одну річ…

– Бачити, то я бачу, – сказала стара, похитуючи головою, – що ви, паничу, шукаєте однієї речі, але, даруйте мені, тієї речі ви, паничу, тут не знайдете. Її треба шукати деінде. Ей, любий мій паничу, – промовила стара, підходячи ближче й сідаючи на кріслі, – маю і я очі та вуха й прожила вже, дякуючи богові, сімдесят років на світі, то хоч і неписьменна до книжок, але трохи вмію читати на людських обличчях і в людських очах. Знаю я, чого ви, паничу, шукаєте!

– Ет, балакаєте собі, Миколайова! Ну, чого ж я шукаю?

– Щастя шукаєте, паничу, отчого! – сказала стара. – Хіба я не знаю, чого молоді люди в такому віці шукають? Хіба я не чую, як ви, паничу, щоночі крізь сон кричите й благаєте когось, як схоплюєтеся й ходите по кімнаті? Хіба-то я не бачу, як ви, паничу, руки заламуєте й на вулиці на когось чатуєте й при зустрічі очі опускаєте, вклоняєтеся й утікаєте? Я вже стара, паничу мій коханий, і всі ці речі знаю добре!

Начко слухав, здивований і остовпілий. Отже, те, що він уважав тільки виключно своєю таємницею, відоме було цій старій, висіло на її балакучому язиці! Але що вона знає? Може, це лише здогадки, позбавлені фактичної підстави?

– Що там вам сниться, Миколайова? – промовив він голосом, мимохіть значно м’якішим. – Наговорили мені тут всяких новин, про які я й сам нічого не знаю. Кого ж це я кличу крізь сон? На кого чатую на вулиці?

– Ей, паничу, паничу! – сказала стара, журливо похитуючи головою. – Як то ви, молоді люди, легко можете закинути нам брехню. Нібито ви не знаєте добре, що я кажу правду. Мовчала я довго, але тепер бачу, що гріх би я мала, якби хотіла мовчати довше.

– Ну, що ж ви маєте мені сказати?

– Одне я тільки вам скажу: забудьте ту панночку, що має волосся обстрижене, як у хлопця.

Начко поблід, почувши ці слова, а потім його обличчя обілляв живий рум’янець. Однак він все ще намагався затаюватися.

– Про яку це ви панночку говорите, Миколайова? Я знаю кілька таких панночок.

– То ж то й нещастя, що ви, паничу, знаєте їх кілька, а думаєте про одну, якої навіть не знаєте.

– Але ж звідки ви знаєте про неї?

– Звідки вже знаю, то знаю, але одне тільки можу вам порадити, як порадила б власному синові: забудьте про неї! Це – партія не для вас! Я кілька разів була в них у кухні: їхня кухарка, то моя кума. Вона розповіла мені дещо, зрештою, я й сама придивлялася зблизька до тої панночки і ще раз хочу вам сказати: це – партія не для вас!

– Але ж про кого ви говорите, Миколайова? – з тривогою й нетерпінням скрикнув Начко.

– Нібито ви й не знаєте, – промовила посміхаючись стара. – Про ту панну Регіну, яку ви щоночі кличете, руки якої ви просили. А бачите, паничу, що я знаю все. Але не бійтеся: я вмію мовчати. Нікому не скажу й слова про це, навіть паничеві Владкові.

– Ну, й що ви знаєте про панну Регіну? – запитав Начко,

– Небагато знаю, не буду брехати. Ходить воно по кімнаті мовчазне, горде, немовби й справді яка королева. Або сяде собі коло вікна й сидить цілими годинами, як німа. А люта – то нехай бог боронить. Не люблять її там, ви можете мені вірити.

– Тужить за чимсь, почуває себе чужою в тому оточенні, занадто чиста, зрештою, для нього, – з невигойною софістикою закоханого збивав у думках Начко закиди Миколайової.

– Достатків у неї нема ніяких, – продовжувала Миколайова. – Що там після батьків залишилося, то брат-лобуряка все прогайнував, а той лотерейний виграш, то це, прошу вас, грушки на вербі. Грошики загарбав спільник. Судися з ним, якщо бажаєш. Тітка прийняла її з ласки, бо, скінчивши школу, не мала де подітися. Тепер вона шукає їй якесь місце на пошті чи телеграфі, але я думаю, що це не для порядної панночки місце.

– А що ж їй робити? – крикнув Начко. – Жити на тітчиному хлібі чи помирати з голоду?

– Ну, то чого б я так пишалася? – з чисто жіночою логікою відповіла Миколайова. – До того ж, і та її тітка, даруйте, зовсім мені не подобається. Коли вона довідалася, що я служу у вас, то закликала мене в світлицю і як почала випитувати про вас обох, то мучила мене з півгодини. Кажи їй те, кажи їй інше: як паничі живуть, чи ввечері вчасно додому приходять, хто в них буває і в кого – вони, після кого паничі дістали спадщину й скільки? Одним словом – мов якийсь комісар. Я викручувалася, як могла, а що вас обох вихваляла, то в цьому ви можете не сумніватися.

– А та… Регіна була при цьому.

– Авжеж, була. Мене аж злість брала. Увесь час сиділа коло вікна, мов відлюдниця, обернена до мене спиною, навіть не оглянулася. Ні, даруйте, це партія не для вас. Мені там зовсім не сподобалося. Дала собі слово не ходити туди більше.

– І добре зробите, Миколайова! – сказав Начко, встав і, одягнувшись, пішов до редакції.

Він, правда, мав іще півгодини часу, але взяв і втік, буквально втік із дому, щоб уникнути бурчання старої служниці та впорядкувати в голові думки, розбуджені її сповіданням. Все, що говорила Миколайова, щоб принизити її в його очах, підносило її вище, кидало яскравіше світло на її постать, робило її ще симпатичнішою для нього.

Глибоко зворушило його її становище в домі тітки, становище підвладне, залежне й в основі своїй фальшиве. Він аж надто добре розумів, як у такому становищі й особливо в оточенні людей із таким моральним обличчям, як пані Дреліхова, повинен був терпіти її характер, повинні були зроджуватись те недовір’я, підозріливість, замкнута в собі гордість і злість. У всіх цих неідеальних прикметах Начко бачив не вади, але позитивні риси сильного, незіпсованого характеру Регіни. І все це водночас гукало до нього дужим голосом, щоб він не переставав думати про неї.

Все віщувало йому, що тільки велике кохання, готове на будь-яку самопожертву, терпеливе й незламне, його кохання зможе вирятувати її з того становища й очистити її душу від тієї жорсткої жужелиці, яка з’явилась у вогні тяжких проб і свідчить лише про чистоту й добротність металу її душі. Й знову невиправна ідеалістка – надія ожила в його душі, затріпотіла райдужними крилами й злетіла в погідне небо майбутнього. Випрямлений, зміцнілий духом, увійшов Начко в редакцію.

Взявши в експедиції сьогоднішній номер «Гінця», який експедиторка саме роздавала місцевим передплатникам, що натовпом тиснулися до віконця, Начко пішов до свого столика, на якому вже застав пакет з газетами та купу листів. Переглянувши свіжий номер свого «Гінця» й потиху вилаявшись, коли помітив кілька невиправлених друкарських помилок, Начко насамперед взявся до листів. Це були кореспонденції з провінції та з закордону. Начко уважно перечитував їх одну за однією, червоним олівцем робив на беріжках сторінок позначки, відкреслення й зауваження, викреслював усе зайве й нарешті відкладав окремо речі, готові до друку, й окремо такі, які треба буде скоротити ще більше або яким варто було надати іншу, відповідну для газети форму.

Раптом Начко кинувся на кріслі, мовби від уколу. Маленький лист із монограмою Р. тремтів у його руці. Кільканадцять слів, написаних жіночою рукою великими, але гарними літерами викликали в його голові сильну бурю. В листі було написане таке:

«Шановний пане! Спішу загладити свою вину перед Вами! Я поступила нетактовно, даючи Вам відповідь на Вашу почесну для мене пропозицію за посередництвом тітки. Я поступила також нерозважливо, відкинувши цю пропозицію безоглядно. Беру назад і перше, й друге. Не питайте, пане, про причини, чому так сталося. Я бажала б, аби було краще. Але, пробачте, я мушу поставити одну умову. Вгамуйте, пане, тон своєї газети! Поведіть її в іншому, не такому дратуючому й революційному напрямку! І тоді може статися, що з часом наші шляхи зійдуться. Залишаюся з пошаною – Регіна Киселевська».

– Що це таке? – крикнув Начко, схоплюючись із крісла, і ще раз перебіг очима по кожному слову, по кожній літері листа. – Вона хоче загладити свою провину! Признається в нетактовності! Шляхетна! Добра! Однак – умова! Що це за умова! «Вгамуйте, пане, тон своєї газети! Поведіть її в іншому напрямку!» Це значить – зраджуй свої засади, працю свого життя, а тоді я, бачте, готова тебе покохати! Підла! Негідна!

Начко аж зубами заскреготав від гострого внутрішнього болю. Йому здавалося, що якась жорстока рука роздирає в його серці ще не загоєну рану й обертає в ній тупим заржавілим залізом. Він почав метатися тю кімнаті, наче дикий звір по клітці. В його голові шуміло, думки плутались.

– Пане редакторе, дайте рукопис! – сказав хлопець із друкарні, відчиняючи двері та просовуючи голову в кабінет.

– Ось, візьми! – промовив Начко, й, згорнувши докупи перед цим приготовлені рукописи, почав знову метатися по кабінеті, за своїм звичаєм заламуючи руки або ж стискаючи в долонях розпашіле чоло.

– Ні, ні, ні! – закричав він нарешті. – Цього не може бути! Це не вона. Це не Регінин дух віє з цих підлих, смердючих висловів! Вона не могла про це й подумати! Між початком листа та його кінцем така суперечність, як між чистотою й брудом, між чеснотою й злочином!

Двері кабінету знову відчинилися – ввійшов головний співпрацівник, і, привітавшись із Начком, показав йому повідкреслювані місця в газетах, щоб зреферувати їх для крайової та політичної хроніки.

– Гаразд, гаразд, – сказав напівсвідомо Начко. – Зробіть це, будьте ласкаві.

– А статтю, пане редакторе, дасте?

Начко на хвилю завагався. Вона вимагала зміни напрямку, вгамування тону, а саме його, найгостріше писані статті характеризують напрям газети. Та ні! Підло було б збочувати з обраного шляху, тим більше, що це не може бути її справжнім бажанням. А якщо й так, то це ще нічого не значить!

– Звичайно, дам! – рішуче сказав Начко. – Будьте ласкаві, прийміть усіх, хто буде приходити, щоб вони мені не заважали, а я за годину буду готовий!

Співпрацівник, забравши газети, вийшов, а Начко залишився сам. З хвилину він ще ходив по кабінету, але його думка, різким зусиллям волі скерована в інший бік, вже працювала над створенням нового розділу статті про класову політику галицької шляхти.

Нарешті Начко сів – і перо з блискавичною швидкістю полетіло по паперу, швидко заповнюючи вузькі смужки рівним чистим письмом, без перекреслень і виправлень. Начко писав без перерв; тоді як писав перше речення, в голові укладалося й заокруглювалося друге й пливло під перо уже цілком готовим. Під впливом великого нервового напруження пам’ять, швидкість комбінацій та аналізу набрали сили ясновидіння.

Безліч фактів, мов рої бджіл, пересувалися перед очима його душі, з’єднані поміж собою незліченними нитками, таємничі вузли й переплетення яких поставали перед ним у вражаючій виразності. Часом, коли рука втомлювалася, Начко на хвилю затримувався й на клаптику паперу, що лежав обіч, занотовував думки й словесні комбінації, які з’явилися в нього під час писання та які належало використати й розгорнути лише пізніше.

Інколи ж переривав працю, щоб заглянути до давніших нотаток чи до принесених книжок. Ніколи він не шукав довго, всюди йшов впевнено, маючи в голові ясно уявлювану сторінку й навіть рядок, де була потрібна йому цитата. За годину ціла купка довгих і вузьких смужок була списана; розділ, запланований на сьогодні, був закінчений.

Начко підвівся з крісла, похитуючись пішов до дивана, що стояв у протилежному кутку кімнати, і впав на нього в цілковитій знемозі. Холодний піт заросив його чоло, обличчя страшно поблідло, руки тремтіли, одні лише очі горіли дивним гарячковим блиском. Кожний розділ праці Начка коштував йому надзвичайно багато, до глибини збурював усю його істоту й вичерпував його сили, так що він змушений був з півгодини відпочивати майже в цілковитому одерев’янінні, аж поки знову потроху приходив до себе.

На цей раз, однак, йому було дано недовго відпочивати. Спочатку прийшов хлопець за рукописом, а невдовзі після його виходу в першій кімнаті почулися якісь розмови, щось ніби суперечка й переговорювання. Увійшов головний співпрацівник і заявив, що завітав якийсь громадянин і конче домагається зустрічі з самим редактором.

– Просіть його сюди, – насилу підводячись із дивана, сказав Начко, все ще блідий і ослаблений.

Увійшов молодий панок, років двадцяти п’яти, з непевною й передчасно постарілою фізіономією, на якій було видно виразні сліди багатьох недоспаних ночей та надмірного вживання міцних напоїв.

– Чи я маю приємність розмовляти з редактором «Гінця»? – несміло запитав молодик.

– Так, – сказав Начко, наближаючись до нього.

– Чи саме ви – редактор?

– Так.

– А чи не могли б ви мені сказати, де я міг би знайти пана Гната Калиновича?

– Та це ж я! – сказав Начко трохи роздратованим тоном.

– Ви-и-и? – проговорив молодий чоловік із великим здивуванням.

– Чим можу служити? – запитав Начко.

– Про… пробачте, – сказав дорешти зніяковілий молодий чоловік, – я бачу, що помилився адресою.

– Як це?

– Бо… бо я хотів говорити з паном Гнатом Калиновичем.

– Та ж кажу вам, що це я! – вигукнув Начко.

Молодик пильно приглядався до нього своїми осовілими очима й нарешті промовив:

– Про… пробачте, може, я помилився особою. Мо… Може, ви не той Гнат Калинович, якого мені треба. Той… той був… значно молодший.

– Колись і я був молодший, – сказав Начко, здивовано розглядаючи незвичного гостя. – Коли ж це ви бачили його востаннє?

– Десять років тому, – відповів молодик.

– Ха, ха, ха! – засміявся Начко. – То ж не дивно, що він був молодший. Що ж це ви хотіли, щоб людина через десять років залишилась незміненою? Ну, добре, даруйте, з ким я маю честь говорити?

– Я – Ернест Киселевський, може, пригадуєте собі?

– Ернест! – скрикнув Начко, подаючи руку юнакові з проспиртованою фізіономією. – Ну, як же, як же! Мій вихованець! Що ж ти поробляєш, Ернесте, як тобі ведеться? Але насамперед сідай, будь ласка, ось тут, на дивані, поговоримо. Я й так уже закінчив свою роботу!

– Не дуже добре мені ведеться, – сказав Ернест, сівши. – Був я у Відні, у військовій школі, – вигнали мене, і ось уже тиждень – тут.

– Ну, й де ти живеш, що поробляєш?

– Поробляти – нічого не поробляю, а живу так собі, в сестри…

– В сестри? – сказав здивований Начко. – А сестра – в кого?

– Сестра – у тітки, але сподівається, що скоро стане на якусь службу. Тітка вже знайшла їй протекцію у дуже високих тузів, у самого графа Адольфа, ви ж знаєте…

– Ну, й що ж, коли вона стане на службу?

– А тоді ми наймемо собі окрему квартиру й будем жити обоє разом.

– Це значить: ви хочете жити за її рахунок? – суворо промовив Начко.

– Про… пробачте, – відказав Ернест. – Лише тимчасово, поки я й собі знайду якесь місце.

– А яке місце ви могли б зайняти?

– Хіба я знаю? – промовив Ернест. – Зайняв би, яке трапилося б. Чи касира, чи диурниста… Будь-що…

– А ви маєте кваліфікацію касира?

– Ква… кваліфікацію? Хе, хе, хе! Якої мені там кваліфікації треба? Одержувати й видавати гроші – це, ласкавий пане, я зможу!

– Ага! Ну, на початок добре й це, – сказав Начко. – Ну, а чим же я вам можу прислужитися?

– Гм, пане Гнате, – промовив молодий чоловік, набундючуючись і протягуючи поперед себе ноги. – Ви можете мені прислужитися в кількох справах, і я сподіваюся, що ви мені не відмовите.

– Що ж, – сказав Начко, аж тепер тільки все ясніше починаючи розуміти невдоволення й нелюб’язність Регіни при згадці про брата, – кажіть! Якщо я зможу, то готовий вам допомогти!

– Я знаю про це, пане Гнате, знаю, – сказав Ернест з міною протеже й махнув рукою. – Отож насамперед я бажав би дістати місце в адміністрації вашої газети. Скільки ви могли б мені платити щомісяця?

– Гм, це ми побачимо, – сказав Начко, здивований такою різкою зміною в поводженні несмілого юнака. – А ще що?

– А ще, пане, прошу вас зараз же дати мені в рахунок моєї зарплатні п’ятдесят ринських, потрібних мені для того, щоб уладнати деякі невідкладні справи.

– Це все? – запитав Начко, і його обличчя почало обливатися рум’янцем гніву й обурення.

– Ні, пане, ще не все. Найважливішу справу я приховав на самий кінець. Будьте ласкаві в найближчий час змінити тон і напрямок своєї газети.

– Що, що? – скрикнув Начко, схоплюючись із дивана й стаючи навпроти Ернеста, який, витягнувши худі, мов тички, ноги, розсівся на дивані й поглядав йому просто в очі зі спокоєм і впертістю ідіота.

– Так, пане. Для нас це дуже важлива справа, – сказав Ернест.

– Для кого це – «для нас»?

– Для мене і для моєї сестри.

– Сестри? А це ж яким чином?

– Бо це, бачите, граф Адольф обіцяв знайти посаду моїй сестрі, тільки при умові, якщо вона вплине на вас так, щоб ви змінили напрям своєї газети й не нападали на шляхту.

– Що, що, що, що? Божевільний, що ти плетеш? – скрикнув Начко, схопившись за голову. – Граф Адольф – сестра – вплинути – як? З якої рації?

– Е, пане Гнате, – відказав Ернест з цинічною усмішкою. – Не вдавайте дурника. Адже я знаю все. Краще говорімо, як розумні люди! Ви кохаєте мою сестру, навіть просите її руки. Сестра ставить вам умову, – змінити напрямок газети й знає, що в цьому ви їй не відмовите, а я…

У цю мить Начко мов шалений кинувся до дверей і, відчинивши їх, щосили гукнув:

– Феліксе!

Редакційний слуга, низький кремезний чоловічок, почувши цей крик, прибіг із експедиційної кімнати.

– Покажи цьому панові, – і Начко вказав на Ернеста, що сидів, – кудою від нас виходять?

– Що? – крикнув Ернест, підхоплюючись із дивана й звертаючись до Начка. – Ви посміли ображати мене, брата…

– Феліксе! – сказав Начко з притиском і відвернувся.

– Прошу, пане, – сказав Фелікс, – не раджу опиратися.

– Ага, ви так, так! – кричав розлючений Ернест. – Замість допомогти мені, ви мене виганяєте? Гаразд, я піду, але я вам ще прислужуся! Почекайте! Ви ще пожалкуєте за цим!

І, весь час нарікаючи та погрожуючи, Ернест вийшов із приміщення редакції в супроводі Фелікса.

А Начко тим часом метався по своєму кабінету, мов поранений звір. – Отже, це так! Отже, вона, та свята, чиста й добра Регіна, дозволила вжити себе, як знаряддя, в підлій інтризі тих сфер, які намагаються задушити його газету! Отже, це їхній дух віє з її слів! Отже, саме з цією метою одягнула вона маску доброти й жалю за зроблену нетактовність, щоб сподобатись їм! Боже! В яку безодню моральної бридоти дав йому можливість заглянути той кретин, та підгнила мумія!

І Начко не зміг довше витримати в кімнаті. Його стискали стіни, душило повітря, все на світі обридло йому! Одягнувшися, Начко вилетів із редакції, доручивши співробітникам опрацювати те, що принесуть репортери вуличної й судової хронік.

Він ішов вулицею, якийсь час ні про що не думаючи, поспішною ходою, з похиленою головою, немовби збирався розбивати нею мури. Різкий східний вітер, що бурхав від самого ранку, охолодив його гарячу кров, навіяв йому холодніші, спокійніші думки. Начко почав обдумувати становище Регіни. Воно було жахливе. Без всякого статку й засобів дожиття, на ласці тітки, яка має доньку на виданні, а до того ще й з отаким братом на шиї, як цей Ернест, –дійсно, збожеволіти можна.

То ж і не дивно, що бідна дівчина піддалася спокусі й дозволила вжити себе за знаряддя інтриги, далекосяжності якої й сама, напевно, не оцінює. Начкові стало дуже жаль її. Начко готовий був зробити для неї все, щоб полегшити її прикру долю, але змінювати напрям своєї газети означало б топтати ногами власні ідеали, убивати свою власну душу! Ні, ніколи і ще раз ніколи! Цього вона не може від нього вимагати! А якби навіть вимагала, якби такою тяжкою для нього зрадою він міг окупити всі розкоші раю, – то ніколи й ще раз ніколи не зробив би цього! Був би підлим, низьким, не гідним і жити на світі, якби зробив щось подібне! І, йдучи, Начко вдарив ногою об замерзлий брук, неначе для того, щоб більш виразніше виявити свою незламну волю.

Зупинився й роздивився, де він. Дійшов він, як звично до вулиці Панської й стояв навпроти квартири пані Дреліхової. Хоча до його квартири було й недалеко, він все ж не пішов туди, а, незважаючи на сильний мороз та вітер, почав ходити по тротуару перед будинком пані Дреліхової, щоразу відходячи туди й назад лише настільки, щоб не втрачати з очей головної брами кам’яниці. Начко знав, що близько дванадцятої Регіна звичайно виходить із дому на годину – на урок музики й хотів хоча б здалеку побачити її.

Але коли в брамі кам’яниці нарешті з’явилася її постать в чорному зимовому пальті, в чорному капелюшику з такою ж самою оксамитною кокардою збоку, але без жодних прикрас, з чорною каракулевою муфтою на правій руці, Начко мимохіть здригнувся й стишив крок. Регіна йшла навпроти нього рівною швидкою ходою. Різкий вітер зарум’янив її щоки, очі вона опустила долі, оберігаючи їх від дрібних снігових крупинок. Смілива думка зблиснула в Начковій голові, й, довго не розмірковуючи, він вирішив здійснити її. Порівнявшись з Регіною, він зняв перед нею капелюх і, вклонившись, звернувся до неї.

– Пробачте, панно, – сказав переривчастим від хвилювання голосом.

Регіна поглянула на нього. Тінь невдоволення пробігла по її чолу, однак після недовгого вагання дівчина ледь чутним голосом запитала:

– Будьте ласкаві, чим можу служити?

– Я хотів би поговорити з вами про дуже важливу справу, – сказав осмілілий Начко. – Якщо ви дозволите, я можу провести вас.

– Не знаю, чи це відповідне місце, – промовила Регіна. – Я поспішаю.

– Постараюся висловити все коротко, – сказав Начко, й обоє пішли в парі. – Отже, відразу – до справи. Ви, панно, були такі ласкаві, що написали мені лист, який я сьогодні одержав. Я щиро-щиро вдячний вам, панно, за слово втіхи й надії. Все ж я хотів би знати, чи все, що написане в тому листі, належить вам.

– Як це розуміти? – запитала, трохи зніяковівши, Регіна. – Адже ж увесь лист написаний однією рукою, моєю рукою.

– Не про це йдеться, – відповів Начко. – Чи думка, висловлена в другій половині того листа, й умова, яку ви мені ставите, – чи це справді вияв вашого переконання?

Регіна відвернулася й ледве чутно відповіла:

– Так, пане.

– І ви серйозно думаєте стояти на цьому?

– Так, пане, – прозвучала так само тиха відповідь.

Начко на хвилю умовк, змагаючись сам із собою й шукаючи слів для продовження розмови. Зненацька почуття, до цього часу стримуване силою волі, піднялося весняною водою, прорвало греблі. Він схопив її за руку й, стискаючи ту руку в своїй, пристрасно зашептав:

– Панно Регіно, єдина, найлюбіша за все на світі, скажіть мені, чи це дійсно так? Скажіть мені всю правду щиро й відверто! Не завдавайте мені муки, на яку я не заслужив своєю любов’ю до вас! Чи справді та жорстока умова є вашим витвором?

Груди Регіни високо здіймалися від хвилювання. Дівчина, вивільнивши свою руку з Начкової і, все ще відвернувшися, прошепотіла:

– Так, пане!

Щоб не вихопитися з надто гострим словом, Начко міцно стиснув уста й лише після хвилі важкого мовчання промовив:

– А якщо я вам скажу, що це не так? Що ви кажете неправду? Що не знати заради якої мети, ви самі себе виставляєте в моїх очах у такому огидному світлі?

– Пане! – озвалася Регіна напівсуворим, напівболісним голосом.

– Якщо вам скажу, – продовжував невблаганний Начко, – що я знаю все, знаю, яку інтригу затіяла проти мене ваша вельмишановна тітка зі своїм шановним графом Адольфом і як під тиском теперішніх обставин вас використано за знаряддя цієї інтриги? І якщо я вам зізнаюся, що про і се це я довідався від компетентної особи, від вашого брата, котрий саме був у мене, щоб вже наперед есконтувати плоди тієї інтриги? І котрого, замість відповіді, я звелів викинути за двері? Якщо я вам, панно, скажу все це, чи ви й тоді зможете відповісти мені «так, пане!»?

Ці слова справили на Регіну жахливе враження. Регіна спрямувала на Начка свої великі чорні очі з виразом невимовної тривоги й водночас із благальним поглядом жертви, яку ведуть на смерть, зупинилася, мовби остовпівши, да місці. А коли Начко скінчив, вона стояла, як німа, лише дві гарячі сльозини з’явилися в тих чудових очах, побігли по щоках і впали на брудний сніг тротуару. Але раптом дівчина отямилась. Обличчя запалало рум’янцем гніву й обурення, і Регіна, обтерши муфтою сліди сліз, промовила тоном, повним гіркого докору:

– Ви мучите мене, пане! Ви не маєте серця! Прощавайте!

І, відвернувшись, вона зникла в коридорі дому, перед яким вони обоє зупинилися, залишаючи Начка в німому остовпінні, здивуванні й розпачі. Начко нічого не бачив, не чув, не відчував, тільки ті її сльозини, великі й чисті, мов перлини. Ніякі слова, ніякі докори й любовні присягання не були в силі зворушити його так сильно й глибоко, як ті сльози коханої жінки. Він готовий був кинутись на землю й цілувати місце, де вони впали. Відчував, що ті сльози печуть його, тяжать йому на серці, мовби два найважчі смертельні гріхи.

Яким диким варваром він виявив себе перед нею! Скільки внутрішнього болю й приниження, напевне, коштували ті важкі сльози цій гордій жінці?! І заради чого він витиснув їх із очей Регіни? Чи тільки для того, щоб переконати її, що вона одурює, що вона нещира? Який нікчемний привід, яка гідна погорди мета! Хіба ж він і досі не знав того, що знає тепер: що тільки лютий натиск, тільки розпачливе й нестерпне становище змусило її до такого поводження?

Чи ж то не обов’язок коханого хлопця пощадити її в такому тяжкому становищі, мовчки подати їй руку допомоги, замість того, щоб ятрити її рану? І що тепер, що ж далі? Тепер вона справді має причину, щоб гордувати ним, ненавидіти його! Боже, боже, що ж він наробив!

– Ні, ні! – шепотів йому інший голос – Адже ж усе це промовляло з мене кохання, чисте справжнє безмежне кохання. Кожна жінка його голос відгадає серцем, відчує інстинктом – і її не обдурить у цьому відчуванні хоч би й найжорстокіший тон.

– Але – що ж робити, що робити? – сам себе питав Начко, повільно йдучи до своєї квартири. В тяжкій задумі він схилив голову. В його серці відбувалася страшна боротьба, але у вирішальну хвилину в його уяві знову зблиснули дві великі сльозини в Регіниних очах, і Начко розпачливо махнув рукою.

– Мені байдуже! – прошептав він. – Позбудуся життя, загублю душу, але здобуду тебе, матиму тебе! Регіно!..

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 17, с. 385 – 410.