4. Секрет діда Семка Тумана

Іван Франко

Уже минув тиждень з часу, коли брати переступили поріг в’язниці, однак їх ще й досі не викликали до суду. Життя їхнє плинуло одноманітно, як за годинником. Вранці о восьмій їм давали хліб, в полудень о дванадцятій – обід, після полудня – вони виходили на годинну прогулянку, ведучи попід руки діда Семка, – оце все, що вони робили. Та незважаючи на те, вони не нудилися: дід їм грав на лірі, вчив їх пісень, оповідав билиці й пригоди свого життя, щоразу, однак, вибираючи такі, в яких він грав роль свідка і з яких про його власне життя й подвиги якнайменше можна було довідатися.

Ключник Трапішевський, котрий привів хлопців у цю камеру, сподіваючися, що дід не зживеться з ними й ставитиметься до них так, як до попередніх товаришів по неволі, був дуже розчарований і засмучений тим, що помилився в своїх розрахунках, і, наскільки було можливо, намагався сам набридати мешканцям камери 44. Всупереч давнішій звичці він кілька разів з шумом вривався до камери й забороняв дідові співати й грати, викрикуючи:

– Тут – дім плачу! Тут заборонено співати! Ти, спорохнявілий діду, краще зробив би, якби плакав над своїми гріхами й молився богу, а не вибренькував свої коломийки!

На таку напасть дід нічого не відповідав, тільки наче той віл у ярмі, похитував головою й часом прикушував безкровні губи. Хлопці ж, знаючи з вечірніх спостережень про його вправність і здогадуючися з дідового зросту про його силу, тремтіли зо страху, щоб він, бува, не спалахнув і не наробив якогось лиха. Але дід зберігав непорушний спокій, а коли роззброєний цим спокоєм ключник, а до того ще й відчуваючи, що він чіпляється до діда незаконно (бо грати на лірі йому дозволив сам голова суду), нарешті сердито виходив із камери, тоді дід казав хлопцям:

– Що тут робити! Така воля божа! Треба згинатися й коритися перед кожним катюгою! Еге ж, якби це так із десять років тому, коли я був вільний і мав ясні очі, такий от катюга насмілився б сказати мені щось подібне, то був би знав, що значить чіплятися до Семка Тумана! Але зараз!.. Зараз моє в’яне, а його квітне…

Нарешті одного дня прийшов черговий конвоїр із папірцем у руці й викликав Семка Тумана до суду. Затремтів старий, поблід ще більше, як звично (майже рік уже не викликали його до судді!) і, попрощавшися, пішов, підтримуваний черговим конвоїром. Вперше за час свого арешту брати залишалися самі. Якусь хвилину вони мовчали, нібито збираючись із думками й поглядаючи один на одного.

– Цікаво, – почав нарешті Начко, – про що там допитуватимуть нашого старого?

– А ти як думаєш? – запитався Владко.

– Думаю, там буде щось страшне, коли він попрощався з нами.

Їхню розмову нараз обірвав прихід керкермайстра. Хлопці не бачили його ще від того дня, коли грілися в канцелярії, й, побачивши тепер, вельми здивувались і навіть налякалися. Але пан керкермайстер усміхався так добродушно, був очевидячки такий добрий і лагідний, що самий його вигляд прогнав їхню боязнь. Ключникові, який з покорою на обличчі стояв у відчинених дверях, пан керкермайстер дав знак іти геть, примкнув двері, а потім, звертаючися до хлопців, промовив:

– Ну, що ж, хлопці, як вам ведеться?

– Добре, пане керкермайстре, – відповів Владко.

– Вже викликали вас до суду?

– Ще ні.

– Як ви живете з дідом? Не робите ніяких фіглів – міглів?

– Ні, – відповіли хлопці.

– А він вас не б’є?

– Ні, боже борони.

– Це – добре. Такого я й сподівався від вас. Ну, а що ви робите тут увесь день?

– А що нам робити? Сидимо. Часом дід співає або розказує щось, то ми слухаємо чи вчимося від нього пісень,

– А гарні пісні знає дід?

– О, дуже гарні! – захоплено вигукнув Начко. – Я б не знати, що дав, якби я знав їх усі напам’ять!

І, сказавши це, Начко сховав обличчя за плече брата, немовби соромлячись свого запалу.

– Ну, а що ж вам дід розповідає таке гарне?

– Всякі такі речі, – відповів Владко.

– Дід знає такі гарні казки, особливо про розбійників, – знову вихопився Начко. – Часом як почне ввечері розповідати, то ми аж тремтимо зо страху або плачемо з жалю чи схоплюємося з ліжка, доки нарешті не заснемо.

– А що саме він розповідає про тих розбійників? – із щораз більшою зацікавленістю допитувався керкермайстер.

– Та так, – сказав Владко, – як розбійники зустріли в лісі дівчину, яку мачуха звеліла вигнати, щоб її вовки з’їли; або ще, як гарний королевич, полюючи, забрів до розбійників; або, як розбійники рахували гроші під дубом, а дурень сидів собі на дубі з ступою – таке смішне!

– Он що! – з певним розчаруванням в голосі промовив керкермайстер. – Це про такі речі розповідає вам дід. І ви ні про що інше не говорите?

– Чому, – добродушно сказав Начко, заохочений тим, що керкермайстер узяв його за руку, притягнув до себе й погладив його кучеряве темно-русяве волосся, – розповідає й про інші речі – що сам бачив або що йому інші про своє життя розповідали. Теж усе таке цікаве!

– Справді? А що таке цікаве розповідав дід про себе?

– А розповідав, яким-то він був заможним і шанованим господарем, яку мав гарну жінку і якого синка, – плакав, згадуючи про них. А потім багато розказував нам про панщину і про те, який там, у їхньому селі був лютий пан, як він знущався над людьми, як його сина взяв до двору за козачка, як плакала мама і як той пан через кілька днів за якусь там провину звелів дати тому хлопцеві сто нагаїв, так що бідний хлопець тієї ж самої ночі помер.

– Дійсно, це цікаве! – сказав керкермайстер. – Ну, а що ще?

– Ще оповідав дід, як він із своєю жінкою утікав від того пана, як їх гайдуки доганяли, як вони кинулися вночі в ріку, щоб переплисти її: він переплив, а його жінка втонула.

– А чи не розказував, чому вони втікали від пана?

– Ні, про це не розказував, – заговорив Владко. – Але це само собою зрозуміло, що як пан був такий лихий, то від нього й утікали.

– Ага, він вам так говорив?

– Воно ж і так ясно.

– Ну, а що далі?

– Далі… далі ні про що таке вже не казав.

– Е, ні, Владку, – знову вихопився Начко, – хіба ти забув, що дід оповідав про те, як він зробився калікою, пристав до жебраків і почав грати на лірі.

– Так, так, про жебраків розказував багато: які-то в них звичаї, які школи, яка їхня компанія, як вони всі знаються, як разом збираються й раду радять.

– Цікаві речі! Цікаві речі! Дійсно, варто послухати. Треба буде запросити колись старого, щоб і мені розповів. Ну, а що він ще розказував про своє життя?

– Більше нічого.

– Нічого? Ану, пригадайте собі добре. До свого давнього пана він, жебраком, не повертався?

– Ні, дід про це нічого не казав.

– А Хаїма Рібенгольца не згадував?

– Ні, не згадував.

– Ну, а про закопані скарби він нічого вам не розповідав?

– О, розповідав і не раз! – крикнули обидва хлопці.

– Справді? А що він про них розповідав?

– А те, що кожний скарб щороку горить голубим вогнем, і хто це побачить, повинен перехрестити те місце і щось там покласти: стебельце, капелюх чи що під руку потрапить – тоді й викопає скарб. Розповідав дід і про такі скарби, які стережуть змії в печерах, і про скарби, зачаровані так, що їх і доторкнутися не можна.

– А більше нічого не говорив?

– Говорив, що в горах є скарби якогось розбійника Довбуша, заховані в якійсь підземній печері. Привезли той скарб на двадцяти чотирьох возах, а вхід прикрили каменем, на ньому для прикмети вирубали розбійницький хрест. Але Довбуш прийшов уночі і той камінь, що лежав хрестом догори, обернув хрестом донизу, так що з того часу ніхто не може знайти ані того каменя, ані тієї печери.

– А що, може, й дід той скарб шукав? – запитав, усміхаючися, керкермайстер.

Діти здивовано зиркнули йому в очі, Начко нарешті сказав:

– Ми не знаємо. Дід про це нічого не говорив. Але коли ми виростемо, то, може, й ми підемо шукати. Якби тільки дізнатися, на якій це горі. А дід якось, власне, казав, що про це навіть трудно дізнатися, бо в кожній околиці люди показують іншу гору.

– Ну, а про свій власний скарб дід нічого вам не говорив? – погладжуючи хлопців по голові, ще з солодшим усміхом запитав керкермайстер.

– Про свій власний? – в один голос промовили хлопці, знову вдивляючися в обличчя керкермайстра, немовби хотіли випитати, чи він жартує, чи правду каже, – хіба дід Семко теж закопав скарб?

– Я не знаю, діти! – щиро сміючися, сказав керкермайстер. – Але якщо він стільки казок вам розповів про інших, то міг і про себе якусь казку розповісти.

– Ні, – поважно відповів Владко, – дід про себе розказує тільки правду. Це видно по ньому.

– Ну, ну, я нічого про це не кажу, – промовив керкермайстер і, задавши хлопцям ще кілька якихось звичайних питань, вийшов із камери. Після його виходу брати довгий час мовчали й поглядали один на одного.

– Як ти думаєш, Начку, – озвався нарешті Владко, – керкермайстер добра людина?

– Видно, добра, – сказав Начко.

– Ти кажеш, добра? А чого він від нас хотів?

– Від нас? А чого він хотів би від нас? Нічого.

– Ти так думаєш? А я думаю, що він недарма до нас приходив і так пильно випитував, про що з нами говорить дід.

– Недарма? – скрикнув Начко, начебто тільки тепер йому відкрилися очі. – Це, виходить, що він хотів довідатися від нас про діда Семка, – ти так думаєш?

– Атож, саме так! Хто знає, може, з дурного розуму, ми й наговорили щось зайве?

– Бійся бога, Владку, не говори такого! Щоб ми самі зашкодили дідові? Це було б свинство! Ні, як тільки прийде дід, ми йому повинні про все розповісти, тоді й побачимо, чи ми не набазікали чогось злого. А втім, я думаю, якби він хотів був нам щось таке розповісти, що йому могло зашкодити, то наказав би нікому про те не розказувати.

– Може, й так, – сказав Владко, – все ж ми натворили дурниць, розказуючи стільки всього тому дияволові.

– Вдруге будемо обережнішими. Дідька з’їсть, поки щось дізнається від мене! – крикнув Начко, стиснувши свій дитячий кулак і погрожуючи ним у бік дверей, якими вийшов керкермайстер. – Ну, але хто ж би сподівався по ньому, що така добра й ласкава людина схоче робити з нас капусів?

– Ні, Начку, – поважно промовив Владко, – не так зробімо. Коли він питатиме про діда ще раз, то ми будемо йому верзти всякі нісенітниці, які тільки слина принесе на язик, нехай собі потім дошукується в них правди, якщо він хоче її знайти.

– Гаразд, – погодився Начко. – Я вже буду йому такі теревені правити, що аж вуха розвісить. Якби-то тільки ми сьогодні чогось такого не наплели!

– А не відповісти керкермайстрові не можна, – повчав далі Владко, – ти ж знаєш, що він тут хазяїн і може нам так насолити, що й молочного киселю відхочеться.

– Аби лиш сьогодні ми не зашкодили дідові, – все ще повторював засмучений Начко. – Як прийде, ми йому все розповімо.

– А коли керкермайстер буде нас питатися, чи ми розказували дідові про відвідини, то скажемо, що не розказували, ясно?

– Атож, це ж зрозуміло, – серйозно промовив Начко.

Невдовзі дід повернувся з суду, блідий, тремтячий, немовби зламаний. Руки його тряслися, сліпі очі неспокійно бігали в різні боки, неначе шукали точки, на якій могли б спочити. Губи його раз-у-раз ворушилися, вишептуючи якісь нечутні вислови. Все його обличчя виражало глибоке пригнічення й хвилювання. Дід сів на своєму тапчані й довго-довго сидів, непорушний, мовчазний і понурий, не в змозі прийти до себе. І поки він був у такому стані, діти не сміли озватися до нього й тривожно тулилися одне до одного на своєму тапчані, не відвертаючи очей від цієї дивної постаті, не наважуючись ані розмовляти між собою, ані навіть шептатися. Нарешті після годинної, може, важкої мовчанки дід трохи заспокоївся, чоло його випогодилося, руки перестали тремтіти: очевидячки, його розум, бодай уявно, переміг ту темну грізну мару, яка з вражаючою силою постала була перед ним у суді.

– Ви тут, діти? – запитав дід зміненим, м’якішим, як звично, голосом.

– Тут, – відповіли хлопці.

– Чи хтось був у вас, коли мене не було?

– Був керкермайстер.

– Про що він вас випитував?

– Випитував, про що ви з нами говорите.

– Давня історія, – буркнув дід. – Уже десять років повторюють зі мною одне й те саме, і ще їм не сприкрилося. Ну, й що ви йому відповідали?

– Відповідали йому все, – простодушно промовив Владко. – Ви ж нам не казали, що можна говорити, а що ні. Ми оповідали йому, як ви нам розказували про розбійників, про панщину, про те, як пан вашого сина убив, як ви і ваша жінка втікали і як жінка втопилася і як ви з жебраками ходили.

– Ну й що він?

– Нічого. Але нас випитував, чи ви не розказуєте нам щось про скарби. А коли я йому говорив, що ви оповідаєте нам про скарби Довбуша, то він усміхнувся й запитав, чи ви нам не згадували й про свій власний скарб?

– Справді так? Про мій власний скарб? А звідки він знає про мій скарб?

– Ми питали його про це, але він сказав, що не знає нічого, тільки думає, що ви нам таку казку могли розповісти.

– Ага. Ну, а ще про щось питався?

– Ні, – відповів Владко.

– Питався ще про одну річ, – озвався Начко, – Чи ви не згадували перед нами про якогось Хаїма Рібенгольца? Але ми сказали, що ні.

– Дурень! – гнівно буркнув дід, одначе хлопці помітили, що при згадці про це наймення його обличчя поблідло, а губи мимохіть здригнулися. – Дурень! – повторив він ще раз і звісив голову на груди, впавши в глибоку задуму.

– А, може, ми вам зашкодили тим, що сказали керкермайстрові? – несміливо сказав Владко, підходячи до діда. – Опісля ми й самі додумалися, що не треба було йому розповідати, але ви нас повинні були застерегти. Коли ви нам щось говорите, але хочете, аби про те ніхто не знав, то скажіть це. Ми нікому й нічого не скажемо, хоч би він нас і різав.

– Гарні ви хлопці! – сумовито промовив дід, обома руками гладячи їхні голови. – Не бійтеся: все, що ви говорили, не зашкодить мені, бо й що ж ви таке знаєте про мене?

А за хвилину він додав із легкою посмішкою.

– Ну, а я й не знав, що ви такі зухи і вмієте мовчати.

– Якби нас і на муки брали, то, коли чогось не можна казати, ми не скажемо, – патетично вигукнув Владко.

– Добре! Добре! Цього й тримайтеся! Це вам завжди в житті може придатися. Ніколи, небожата, не носіть серця на язиці. То вже така воля божа, що серце повинно бути схованим, а значить і те, що в серці, теж мусить бути схованим. Якби господь-бог хотів був зробити інакше, то він міг би нам дати серце на лобі, аби кожний відразу міг бачити, що в ньому діється. А секретів у мене для вас немає. Що чуєте від мене, те можете переказувати будь-кому. Тільки скажу вам ще одне: не вірте керкермайстрові, хоча він і видається таким добрим і ласкавим. Тепер я вже знаю, чому він такий і чому вас поселив коло мене. Отож, послухайте, що я вам скажу.

Жив на Поділлі, біля самого російського кордону, дуже багатий єврей Хаїм Рібенгольц. Мешкав він у мурованій корчмі в самому центрі села Т., однак так, що та корчма стояла, начебто на толоці, а хати були досить віддалені й відділені від неї тинами, садами та городами. Треба було добре крикнути, аби було чути коло хат. Отож, якогось ранку, коли люди прийшли до корчми, то знайшли єврея з усією сім’єю – вісім душ – убитих, скрині й валізи порозбивані, гроші забрані. Отож, на мене впала підозра за це вбивство, мене заарештували й от уже десять років тримають під слідством, але так і не можуть мені нічого довести. На своє нещастя я взяв собі вельми дурних свідків, які, замість того, щоб зробити мене чистим, приплутали мене ще до двох інших паскудних справ, і я так ото, небожата, заліз у це все, що вже й осліп у тюрмі і, здається мені, що тут і життя доконаю.

– А які то дві інші справи? – запитали хлопці.

– Бачите, одна справа з отим паном, що забив мені сина і втопив жінку. Пан той звався Голейовський, і за рік після моєї втечі його страшним способом було вбито у власній кімнаті. Як і чому приплели мене до цього вбивства, я й сам не знаю. А друга справа про якогось російського генерала, котрого також замордовано в корчмі, в містечку Сатанові. Нехай там спочиває з богом той небіжчик генерал, але за нього мене аж два роки тримали в російських тюрмах, аж поки не переконалися, що я ні в чому не винний, і не передали мене знову тутешнім судам.

Отож, бачите, хлопці, що означають оті керкермайстрові випитування. Вся братія тутешнього суду переконана, що я дійсно вчинив ті вбивства, і вже давно мене повісила б, якби не закон, який за підозру вішати не дозволяє, а вимагає доказів. А тих доказів, дасть бог, не знайдуть, хоч би й сто літ шукали. Ну, а керкермайстер – хитрий лис. Він собі думає: а що, може, старий звіриться дітям, а діти й викажуть. Дурень, бачте, й не знає, що якби ви навіть щось і виспівали, то ваше свідчення не мало б вартості.

Але йому не так йдеться про те, аби мене повісили – він добра людина! – скільки про те, або знайти ті гроші, які забрано в Рібенгольца, Голейовського і російського генерала. Гроші його кортять! І, певне, не тому, щоб віддати їх потерпілим, а щоб самому ними вдавитися і свою сім’ю забезпечити. Отже, тепер ви знаєте, чого він з вами такий добрий?

– Знаємо! – вигукнули хлопці. – Але він з’їсть чорта з рогами, поки від нас щось довідається.

Не всю, однак, правду говорив дід перед хлопцями і не зовсім так ото спокійно думав про їхні оповіді керкермайстрові, як перед ними удавав. У цю ж ніч він довго телеграфував на різні боки, доручаючи своїм знайомим арештантам пильно стежити й підслухувати, чи керкермайстер не довідався про нього з оповідей хлопців чогось такого, чого б не повинен був знати. Доручив також пильно стежити за хлопцями, коли їх поведуть до суду: чи керкермайстер закликатиме їх по дорозі до себе, і, якщо вдасться, підслухати, про що він з ними буде говорити.

А що канцелярія керкермайстра була розташована в нижній частині будинку, де містилися й камери для засуджених на малі строки ув’язнення (до року), а також майстерні, пральні і т. ін.; і так як засуджені на малі строки, зайняті на різних роботах і не зайняті, в нижніх частинах будинку мали значно більшу свободу руху, ніж арештанти із слідчих, увесь день замкнених камер, то й не дивно, що вони як опалювачі, які цілі години сидять біля печей і грубок, як замітальники, водоноси і т. п., мали цілковиту можливість вишпиговувати й повідомляти своїм товаришам все, що діється в канцелярії начальника тюрми, керкермайстра.

І, як виявилося, дід саме впору провів «телеграфну» розмову з партером. На другий день уранці викликали до суду насамперед Владка. Він ішов і чув, як сильно стукотить його серце, хоча й знав, що суд буде коротким. Справа була звичайна, а, крім того, підготовлений в поліції протокол майже не вимагав ніяких уточнень. Владко не збирався й відпиратися від вини.

Але зовсім інша справа чекала його після повернення з суду. Керкермайстер зустрів у коридорі чергового конвоїра, який уже вів Владка до камери і мав відвести до суду ще й Начка. Відіславши конвоїра за Начком, керкермайстер звелів Владкові йти за ним, до його канцелярії.

Керкермайстер був сьогодні в надзвичайно доброму настрої. Його круглясте повне обличчя було подібне до пишної розцвілої півонії. На губах вигравав добродушний усміх. Замкнувши за собою двері, керкермайстер зручно розсівся в кріслі з поруччям і підкликав до себе Владка.

– Ну як, хлопчику, – промовив він, міряючи його ясними усміхненими очима, – що ти нового мені розкажеш?

– Не знаю, що б я міг таке розказати вам, пане керкермайстре? – відповів Владко.

– Бачиш, небоже, така от справа. Я поселив вас у одній камері з дідом, бо знаю, що він любить дітей і що перед дітьми людина може багато вибовкати й такого, чого перед дорослими не скаже. А треба тобі знати, що цей дід хитрий як чорт. Ми всі знаємо, що він багато людей повбивав, грошей награбив, але, бестія, так вміло все позаплутував, що нічого не можна йому довести. Отож, може б ти мені ще раз усе детально розповів, що він вам розказує; може, з того суд довідався б про щось нове, знайшов би якусь підказку.

– А ви, пане керкермайстре, теж належите до суду? – запитав Владко зненацька, немовби вирвався зі схованки.

Керкермайстер почервонів ще більше й нарешті сказав:

– Ну бачиш, сину, я – не суддя, але до моїх обов’язків належить доповісти судові, якщо дізнаюся щось таке…

– Але ж ви, пане керкермайстре, мене просто допитуєте, як суддя. А я нічого не знаю. А якби щось знав, то звернувся б до пана судді і йому розказав би.

– Ти дивись, який мудрий! – крикнув керкермайстер не то жартом, не то гнівно. – Якби щось знав… А хто знає, може, те, що тобі здається нічим, для судді було б дуже важливим? Ну, от, наприклад, учора, після повернення з суду, яким був дід: сумним, веселим чи яким?

– А яким він мав бути? Був таким, як завжди. Він ніколи не буває веселим.

– Ну, а з вами дід говорив?

– Говорив.

– Про що?

– Про різні справи. Нарікав, що його так довго тримають під слідством, а він нічого не винний, що його возили в Росію і теж даремно мучили.

– Ну, а ще що?

– Більше нічого такого не розказував.

– А питав він, чи хтось був у вас в камері?

– Ні.

– Ні? Кажи правду!

– А чому я повинен брехати, – зашарівшися, сказав Владко, – якщо він не питав?

– Брешеш! – раптом крикнув керкермайстер і, підхопившися з крісла, дав Владкові сильний ляпас. – Це тобі за брехню! А тепер кажи правду! Питав дід, чи був хтось у вас в камері?

– Ні, – відрубав Владко.

– Ти хочеш іще одного ляпаса з’їсти? – крикнув керкермайстер. – Я ж бо знаю, що він питав?

– Якщо ви знаєте, що питав, то нащо ж мене випитуєте? Я не знаю.

– Ах ти, голодранцю! Ах ти, гультіпако! – крикнув керкермайстер, хапаючися за міцний плетений із ременів канчук, що висів на стіні. – Це ти так мені відповідаєш? Зараз же говори мені правду, бо як вріжу тебе ось цим, то рідна мама привидиться!

Владко мовчав.

– Говори! – крикнув керкермайстер, стоячи над ним із канчуком. – Питав вас дід, чи хтось був без нього в камері? Я знаю, що він мусив питати, і хочу тільки знати, чи ти правду кажеш.

Владко мовчав.

– Чому мовчиш? – запитався керкермайстер, підносячи канчук.

– Бийте мене, – спокійно сказав Владко, – бо я не знаю, а хоч би щось і знав, то вам, пане керкермайстре, нічого не скажу.

– Чому?

– А так.

– Ну говори, чому?

– Бийте, прошу.

– Ні, скажи, чому ти мені нічого не хочеш сказати?

– Бо ви хочете ошукати мене: спочатку ви хотіли мене ошукати добротою, а тепер хочете ошукати мене гнівом. Прошу, бийте!

Керкермайстер аж затремтів і посинів від цих слів, але піднесену руку з канчуком опустив донизу.

– Це тебе той проклятий дід так навчив говорити? – фукнув.

– Ніхто мене не вчив, – спокійно відповів Владко. – Я сам бачу.

Керкермайстер мовчав. У цю хвилю в коридорі почулися кроки. То конвоїр вів із суду Начка. Кинувши канчук на стіл, керкермайстер схопив Владка за плече й штовхнув його до дверей, відчинив їх і гукнув до конвоїра.

– Пане Прокш! Візьміть цього в камеру, а того залишіть мені!

– Нічого не розказуй, Начку! – відходячи з конвоїром, промовив Владко до брата так голосно, що не тільки брат, а й керкермайстер почув ці слова.

– Негідник! – буркнув крізь зуби керкермайстер, замикаючися з Начком у канцелярії. Якусь хвилину він ходив у задумі, не знаючи, як поступити з Начком, та згодом, кинувши оком на скромну й нібито боязливу постать хлопця, подумав, що погрозами тут можна більше добитися, ніж від зухвалого й загартованого Владка. Підійшов до столу, сів на крісло й, тримаючи в руці канчук, підкликав Начка ближче:

– Бачиш оце? – проговорив суворо, показуючи Начкові канчук.

– Бачу, – стиха сказав Начко.

– А знаєш, навіщо воно?

– Знаю, – відповів Начко.

– Ну, то запам’ятай це собі! А тепер кажи мені чисту правду про все, що я буду тебе питати. Хочу переконатися у твоїй щирості. Я вже знаю все, тільки хочу знати, чи ви обидва з братом говорите однаково. Коли вчора дід повернувся з суду, то в якому він був настрої?

– Був, як завжди. Довго мовчав собі, сидячи на тапчані, а ми його ніколи й не питаємо, що з ним.

– Ну, а потім? Щось говорив до вас?

– Говорив щось там, жалівся, що його так довго тут тримають, а він невинний…

– Досить, досить! – перебив керкермайстер. – Стара злодійська пісенька. А питав він вас, чи хтось був у камері, коли його не було?

– Питав.

– А що ви йому сказали?

– Ми сказали йому, що не було нікого, крім ключника,

– Що? Ви йому справді так сказали? – закричав керкермайстер грізно.

– Справді так, – сказав Начко, хитро усміхаючись,

– А це чому?

– Бо ми, пане керкермайстер, дуже боїмося діда, – брехав Начко, схиляючи голову. – Пан ключник говорив нам, що він убив п’ятеро людей, то що для нього значило б ще й нас на додаток повбивати? А якби ми були сказали; що були ви й випитували про нього, то він міг би бог знає що запідозрити, міг би подумати, що ми бог знає що на нього наговорили, і тоді ми мали б від нього!…

– Погляньте на нього! Який він хитрий – вигукнув керкермайстер, випогоджуючи обличчя. – Ну й що, він вам повірив?

– А чому б він мав не повірити? Сам же нам казав остерігатися вас.

– Справді?

– Авжеж. Дід казав, що ви стараєтеся вивідати якісь його секрети і щоб ми нічого вам не говорили.

– Так? Отож, він очевидячки, має таки якісь секрети, якщо чогось боїться!

– Хіба я знаю, – сказав Начко. – Він нам ніяких секретів не розкривав.

– Ну, а якби він розкрив, то ти сказав би мені? – добродушно запитав керкермайстер.

– З найбільшою охотою! – відповів Начко.

– Прекрасно, прекрасно, мій хлопчику. Це ви розумно зробили, що вчора нічого не говорили йому про мене. Він іще не підозріває вас і, може, колись скаже вам щось таке, що може знадобитися для суду. І ти сам старайся час від часу випитувати в нього: про того пана, від якого він утік, про євреїв, про Росію, а як тільки щось довідаєшся, то вранці шепни ключникові, що хочеш піти до пана керкермайстра, то він тебе відразу ж і приведе до мене.

– Добре, пане керкермайстре, – сказав Начко.

– Ну, а скажи-но мені ще одне, чому твій брат про це все нічого не хотів говорити?

Керкермайстер, сказавши це, підвівся з місця й іронічно усміхався, немовби цим відкриттям хотів нанести йому нещадний удар. Але Начко, скулившися, стояв собі спокійно й навіть не здригнувся на це запитання.

– Ми так домовилися з Владком, – сказав Начко, – що коли нас пан керкермайстер буде про щось розпитувати, то тільки я буду говорити, а він буде відпиратися й казати, що не знає нічого.

– А нащо це так? – запитався здивований керкермайстер.

– Він повинен був навіть ставитися до вас так, щоб розгнівати вас і щоб ви його побили.

– Що? Що? Що? Це ви так один з одним домовилися?

– Так.

– Коли?

– Вчора вночі, як дід заснув.

– Але заради чого?

– Це, бачите, пане, така справа, – знову хитро розпочав Начко, і його оченята заграли живим вогнем, як завжди, коли якась щаслива думка з’являлася в його голові. – Дід Владкові чомусь не довіряє. То ми подумали собі, що коли б ви Владка добре відлупцювали і він повернувся в камеру з плачем, то дід був би тоді певний, що він нічого вам не сказав, і, може, став би з нами більш відвертим.

Керкермайстер заніміло дивився на геніального хлопця й мало не обняв його з радощів.

– Нехай тебе грім уб’є, хлопче! – крикнув він, шпурляючи канчук на стіл. – Ніколи в такому малому кордуплі, як ти, не сподівався стільки хитрощів! Фу, брате! Тебе, певне, чекає або шибениця, або міністерське крісло! Та ти вже й тепер обведеш навколо пальця будь-якого адвоката! А, може, ти набрехав і мені?

– Ви, пане, добре знаєте, що я не набрехав, – покірливо відказав Начко. – Адже ж ви самі мені казали, що знаєте усе й тільки хочете перевірити, чи я щиро й правдиво відповідаю.

Цей удар влучив у саму точку, керкермайстер замовк і, ще раз напоумивши його, як найкраще шпигувати за дідом, відіслав Начка з ключником у камеру.

Гей, скільки втіхи, скільки жартів та сміху було в камері за номером 44, коли Начко слово в слово розповів про свою гостину в керкермайстра! Дід Семко, хоч сліпий і старий та ще й більш, як будь-коли, нахмурений, аж рота роззявив, аж на місці спокійно всидіти не міг, слухаючи те плетиво хитрої брехні, що так вільно плинула з Начкових уст.

– Ти якась чортова рідня, хлопче! – вигукнув. – Так говориш, начебто скінчав усю злодійську академію. І де ти навчився таких штук?

– О, діду, якби ви були хоч місяць пожили в нашої Войцехової, то теж такого б навчилися, – сказав Начко. – Там не було вибору: або хльоста, або бреши, що на язик спаде. Владко завжди волів мовчати або дражнити кляту бабу – й одержував хльосту, а я завжди старався відбрехатися й за який рік собаку з’їв на цьому.

Само собою зрозуміло, що вночі відбувалося довге телеграфування на висоту всіх тюремних поверхів – аж до діда, і що повідомлення арештантів повністю підтвердили те, що розповідали Владко й Начко.

І все ж дід Семко з кожним днем ставав усе сумніший, блідіший і мовчазніший. Він уже не грав на лірі й не розповідав хлопцям казок, їв трохи і мало не всі ночі просиджував без сну на своєму тапчані, важко зітхаючи й прислухаючися до спокійного дихання дітей, що спали поряд. Хлопці часто запитували його, що йому є, чи, бува, не покликати до нього лікаря, але він вперто відмовлявся, кажучи, що це нічого й що він радше волів би бачити біля себе чорта лисого, ніж тюремного лікаря.

Хлопці бачили, що дід день за днем слабшає й спадає на силах, що навіть на півгодинну прогулянку насилу виходить, але дід заборонив їм повідомляти ключникові про це, не з’їдені страви виливав у «парашу», а хліб під час прогулянок віддавав арештантам із сусідньої камери. Нарешті якогось дня дід, повернувшися з прогулянки, відразу ж ліг на тапчан й, очевидячки, тільки ціною великих зусиль стримував себе, щоб не стогнати. І лише тоді, коли ключник обійшов і позамикав усі камери на ніч, дід відчув себе трохи вільнішим, роздягнувся й ліг на перестелену хлопцями постіль. Мовчав він довго, й хлопці, думаючи, що йому полегшало й він заснув, також роздяглися й лягли спати.

Але десь близько коло півночі дід розбудив їх.

– Слухайте, мої хлопчики, – сказав він незвично зміненим, тремтячим і м’ягким голосом. – Здається мені, що вже наближається моя смерть. Довго я обдумував, як я маю вмирати, і вирішив відкрити вам один секрет. Чи ви чуєте мене, не дрімаєте?

За кілька останніх днів хлопці вже звикли до того, що дід, відчувши себе міцнішим, ніж звично, будив їх вночі. Тому незабаром вони зовсім вибилися зі сну й почали натирати водою дідові ноги й груди.

– Спасибі вам, мої добрі хлопчики, – промовив дід, – але тепер мені вже не треба вашої допомоги. Досить того! Слухайте, що я вам скажу.

Хлопці слухали, однак не залишали розтирання, що старому, очевидно, полегшувало біль.

– Як я жив, що робив, – сказав дід, перериваючи свою мову важким стогоном, – про це я не буду вам розповідати. Цей рахунок я вже складу перед богом. Він знає, що я завинив, він знає також, що я витерпів до того й після того – він, отож, мене й судитиме. Не хочу бруднити ваших юних душ навіть оповіддю про ті страшні речі… Зрештою, мені б і сил не вистачило…

Біль, очевидячки, наростав, бо дід майже до крові прикушував губи, щоб не стогнати на всю в’язницю й не накликати цим чергового ключника.

– Слухайте тільки уважно, що я вам скажу! – мовив дід, узявши за руки обох хлопців і конвульсійно притискаючи їх до вихудлих грудей. – Той лис недарма на вас натискав. Я закопав-таки скарб, багато грошей. Бог мені не дозволив скористатися ними, можливо, за те, що я здобув їх неправдою… Ох!.. Хоча я й не знаю, за ким було більше неправди: за мною чи за тими, хто ті гроші наскладав! На те воля божа!

Він замовк на хвилину, а потім знову заговорив:

– За Тернополем, на Поділлі, є, може, ви чули, містечко Товсте. За яких тисячу кроків від того містечка стоїть у полі велика могила. Ви її легко знайдете, коли вийдете на схід від містечка. Від тієї могили недалеко йти й до ліска, що тягнеться туди з Медобірських гір. Ідіть точно п’ятсот кроків від могили на північ, ввійдете в ліс, а в тому лісі дійдете до старого дуба. Ви його легко впізнаєте, бо на ньому видніється великий вирізаний на корі хрест, а два могутні корені дуба, наче вила, звернені на схід. Отож, між тими вилами, відступивши два кроки від стовбура, починайте копати. Викопавши яму глибиною на лікоть, ви знайдете таку велику кам’яну плиту, що тільки двоє може підняти її руками, а якщо яма буде досить широка, то можна підважити її дрюком. Під нею лежать гроші, золоті й срібні. Запам’ятайте знаки, про які я вам розказав!

Хлопці слухали, широко розплющивши в темноті очі. Дід, хвилинку помовчавши, вів далі так:

– Але не думайте, що я залишаю цей скарб для вас, на вашу власність! Я вже вам казав, що той скарб здобутий неправдою. Якою – це вже не ваша справа. Але неправда нікого не зігріє, і вам би вона не вийшла на добро. Тому дайте мені святе слово, що ви зробите саме те, що я вам зараз скажу. Клянетесь?

– Клянемось! – в один голос промовили хлопці, пройняті якимсь дивним жахом.

– І нехай вас бог тяжко покарає, якщо ви це слово зламаєте!

– Нехай нас покарає!

– Амінь! Отже, слухайте! Той скарб ви можете видобути із землі щойно тоді, коли матимете повних двадцять і чотири роки. Розумієте?

– Розуміємо!

– До того часу ви повинні закінчити школу. Розумієте?

– Розуміємо!

– Бог вам дав здібності – це видно по вас. Гріх би вам був, якби ви їх змарнували. Ідіть да шкіл, учіться, пильнуйтеся, а коли скінчите науки, то нехай кожний із вас обере таку професію, яка дасть вам можливість якнайбільше допомагати бідним людям. Розумієте?

– Розуміємо!

– Я – темний і неписьменний дід, тому не можу вам вказати ані шляху, ані способу. У свій час ви це самі краще побачите. Але одного тільки остерігайтеся! Не йдіть на такі посади й місця, де ви змушені були б мучити й визискувати! А якщо вас зла доля все-таки заведе на такі посади, то в цьому разі – руки геть від мого скарбу! Тоді нехай він буде проклятим на віки-вічні і нехай кожен, хто доторкнеться до нього, теж буде проклятим! Обіцяйте мені це!

– Обіцяємо!

– Скажу вам ще тільки одне і думаю, що це буде найважливіше, – сказав дід після досить довгого й болісного мовчання. – Ви чули від мене, як мене панщина вигнала з рідного гнізда і як із порядного господаря зробила жебраком, арештантом. Панщина, правда, вже скасована, але таких як я, викинутих нею зі своєї колії, залишилося тисячі. Я бував у різних місцевостях краю, бачив їх.

А ще більше залишилося таких людей і цілих громад, у яких уже після скасування панщини пани повідбирали ліси й пасовиська. За десять років мого перебування в тюрмі я бачив сотні людей, заарештованих і засуджених за бунти з цієї причини. Бунтуються люди в кожному селі, витрачають гроші, посилають делегації до намісника й до цісаря, але що їм це допоможе?

Пани собі думають: пропала сокира, то треба хоч топорище зберегти, а пани завжди швидше доступляться до намісника й до цісаря, ніж бідний селянин. Немає кому заступитися за бідного селянина, і наші громади втрачають свої права, свої грунти, свої ліси і втрачатимуть їх до останнього, якщо ніхто їм не подасть руки, щоб допомогти.

Отож я й подумав собі: а що якби ви отак взяли та й вивчилися на добрих адвокатів, а тоді за допомогою грошей, які я здобув, стали б сильними, мали б усюди доступ і вагу й тоді уже могли б успішно й уміло боронити всіх покривджених. Чи ви хочете це зробити? Якби я був упевнений, що ті мої криваві гроші підуть на допомогу бідним, на захист тих, із кого їх здерто, то я помер би спокійно, переконаний, що господь-бог відпустить мені велику частину моїх гріхів. Обіцяйте мені, що зробите все, що будете могти, ради цієї мети?

– Обіцяємо! – в один голос гукнули хлопці й залилися сльозами, притискаючись обличчями до сильних, але вихудлих, мов тріски, рук старого розбійника.

– Нехай вам у цьому бог милосердний допоможе! – сказав Семко. – Не плачте, мої хлопчики! Краще станьте навколішки й помоліться, аби дав мені бог швидку смерть.

Хлопці, залиті сльозами, стали навколішки на підлозі й почали молитися. За яку чверть години дід сказав їм:

– Досить хлопці, досить! Я почуваю, що бог вислухав вашу молитву. Мені вже легше, значно легше. Я вже засну. Встаньте й ви та й лягайте спати.

Хлопці послухали його і, вмостившися на своєму тапчані, майже в ту ж хвилину поснули. Вже настав ясний день, коли хлопців розбудив гуркіт відмикуваних замків і відсовуваних засувів біля дверей – знак, що вже йшов ключник з арештантами, які мали виносити бачок. Напівсонні хлопці підхопилися з постелі, взяли бачок за залізні ручки й винесли його в коридор. Ключник стояв віддалека й у камеру не заглядав. Повернувшись у камеру, хлопці знову вклалися на постіль і знову міцно заснули. Але на цей раз спали не довше, ніж годину. Їх знову розбудив повторний грюкіт біля дверей: принесли випорожнені бачки і якісь арештанти з мішками, перевішеними через плечі, під наглядом ключника роздали в’язням хліб, кожному по буханцеві на день.

Узявши хлібини і внісши у камеру бачок та коновку з водою, брати, як і щодня, почали вмиватися й застеляти тапчан. Щойно тепер вони пригадали собі нічну сцену, котра в першу хвилю видалась їм якимсь фантастичним сном. Порядкуючи, обидва раптом затрималися з роботою й мовчки зиркнули один на одного, а потім, ніби на поданий знак, наблизилися до діда. Їх здивувало те, що дід спав так міцно й спокійно, не ойкав, не кашляв і навіть не ворушився. Один дотик до його холодного й задубілого тіла переконав їх, що дід Семко Туман, не діждавшись кінця слідства, пішов до своїх предків.

Хлопці не відчули особливого страху, побачивши труп. Дід, накритий двома ковдрами й обернений до них плечима, лежав так, що його обличчя зовсім не було видно. Отож хлопці вмилися, прибрали в камері, поснідали хлібом з водою і аж тоді постукали в маленьке «вічко» дверей, викликаючи ключника. Ключник, однак, з’явився не швидко і до того ж у товаристві з конвоїром.

– Чого ви стукаєте? – грізно крикнув ключник, відмикаючи двері.

– Дід помер, – пролунала коротка відповідь.

– Що? – протяжно запитав ключник, входячи у камеру. І, не звертаючи уваги на хлопців, він підійшов до діда, взяв його за ногу, але відразу ж відсмикнув руку і сплюнув.

– До ста чортів! – сказав. – Справді помер! Коли він помер?

– Мабуть, вночі, помер, – відповіли хлопці. – Вчора після обіду дід дуже захворів, стогнав і ойкав.

– Чому ж ви, шалапути, не покликали?

– Він нічого нам не казав, а ми не думали, що з ним так погано, – сказав Владко.

– А ви не знаєте точніше, коли саме він помер?

– Ні, ми спали й щойно тепер хотіли розбудити його, а він уже неживий.

– Владислав Калинович і Гнат Калинович! До суду! – зненацька сказав конвоїр, що стояв у дверях.

І знову на цей виклик брати здригнулися, схопили свої шапочки, озулись у великі безформні арештантські черевики й пішли з конвоїром. Вони трохи здивувалися, заставши потерпілого від них господаря з Вільки в канцелярії слідчого судді – господаря, якому вони наробили шкоди. Суддя підвівся з крісла й підійшов до братів:

– Ну, що ж, шибеники, ваша справа закінчена. Подякуйте судові, який, зважаючи на ваш дитячий вік, ухвалив не тримати вас довше. Подякуйте також цьому добродієві, котрий з уваги на те, що ви визнали свою вину, просив змилосердитися над вами! Поклоніться йому до ніг і поцілуйте його в руку!

Хлопці розплакалися й зробили те, що їм звелів суддя.

– Суд зважив також на пам’ять про вашого батька, якого всі тут знали, і тому ухвалив випустити вас на волю, але перед цим дати вам маленьке попередження, як пам’ятку про те, щоб ви не приставали до гультяїв і вели порядне життя.

– Якщо світлий суд забере нас із опіки Войцехової, то ми виправимося, – сміливо сказав Владко, вклоняючись судді.

– А якщо будемо у Войцехової, то ми мусимо зійти на ще гірший шлях, – додав Начко.

– А це чому? – запитав суддя.

– Вона не дає нам їсти, б’є, виганяє з хати, наші гроші забирає, а до школи нас не хоче посилати й не привчає нас до якоїсь іншої праці – то що нам робити? – сказав рішуче Владко. – Ми мусимо йти на чужу картоплю.

– А ви хочете ходити до школи? – запитав суддя.

– Атож, – відказали хлопці.

– А про які це гроші вони говорять? – запитався вілецький господар.

– Їх батько працював старшим канцеляристом, то після його смерті аж до їхнього повноліття йде для них третина його платні.

– А вони вже ходили до школи? – допитувався знову той же господар.

– Уже вчилися в третьому класі, – сказав суддя. – У мене тут, у документах, є їхні свідоцтва, видно, здібні хлопці. Поки жила їхня мати, то пильнувала їх, а коли вона рік тому померла, хлопці зійшли на псів.

– Тоді я прошу найсвітлішого суду, – сказав, уклоняючись, господар, – якщо найсвітліший суд немає нічого проти, то я взяв би їх під свою опіку. Я заможний, маю одного синка, їх ровесника, що вже ходить у третій клас, то нехай би собі вчилися разом. Ліжка мені не перележать і хліба не переїдять; а що прийде для них із каси, то все те буде для них: для себе я нічого не потребую, бо в мене, дяка богові, є й свого доволі. Якщо вони такі здібні, як ви, пане суддя, кажете, то це піде й моєму хлопчику на користь. Я вже ручаюся за те, що не дозволю їм гультяювати! Про це я вже сам подумаю!

– От бачите, лобуряки! – сказав суддя, зворушений добротою селянина. – Це той самий чоловік, якого ви обікрали й скалічили! А він он що хоче учинити з вами! Зараз же подякуйте йому й перепросіть його за те, що ви перед цим наробили! А щодо опікунства над цими малюками, – сказав суддя, звертаючись до господаря, – то потрібно буде вам звернутися до опікунського суду й там написати заяву. А ми звідси повідомимо, щоб відібрати права опіки від тієї крамарки, яка спровадила дітей на такий злий шлях. А тепер, мої любі, коли ця справа так гарно закінчена, вам ще доведеться отримати визначене судом попередження й до того ж у присутності потерпілого. Конвоїре!

– Слухаю, пане суддя! – з’явившись у дверях, сказав конвоїр.

– Покличте сюди тих, із клітки!

Хлопці, позиркуючи то один на одного, то на суддю, стояли знічені й трохи збентежені; аж раптом двері відчинились – і ввійшло троє здорованів в арештантському одязі, один з яких тримав у руці вже відомий їм канчук із канцелярії начальника тюрми.

– Беріть спершу цього, – сказав суддя, показуючи на Начка, – і всипте йому десять!

І поки бідний Начко встиг опам’ятатися, то вже лежав на лаві витягнутий мов струна; один здоровань тримав його за голову, другий – за ноги, а третій уже й розпочинав операцію. Закричав з болю Начко, але йому нічого не допомогло.

– Не кричи! – сказав йому Владко. – Хіба ти не знаєш, що це канцелярія?

Це зауваження розсмішило всіх, але не звільнило ні Начка, ні самого Владка від болючої операції; Владко, правда, витримав судом визначені удари, мов поліно, навіть не писнувши з болю.

– Оце-то хлопець-молодець! – промовив їх новий опікун, коли Владко, одержавши кару, підвівся з лави. – Із цього буде дужий чоловік!

Уклонившись судді, хлопці вийшли. Конвоїр ще раз завів їх у камеру, щоб здали державі речі. Діда в камері вже не було: під час відсутності хлопців його перенесли до моргу. Керкермайстер, сердитий і понурий, звелів познімати з них арештантський одяг і видати їм їхнє лахміття, але що це значило для них тепер, коли їх майбутнє бодай хоч як-небудь було вже запевнене!

В іншому настрої, цілком відмінному від того, з яким вони кілька тижнів тому ввійшли сюди, покинули брати цей «дім плачу» й крізь вузьку хвіртку попрямували на Галицьку вулицю, де їх уже очікував новий опікун. Бачачи нужденний стан їхнього вбрання та їхні босі ноги (керкермайстер, бач, злий на те, що не міг ще хоча б на день затримати їх у себе й випитати в них про останні хвилини діда, випустив їх у тому ж, у чому вони прийшли), добрий чоловік пішов із ними прямо на базар і купив їм дешеве взуття та одяг, а потім, написавши в опікунському суді належну заяву, подався зі своїми новими вихованцями до Вільки.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 17, с. 314 – 335.