3. Новачки у тюрмі

Іван Франко

– Владислав Калинович! Гнат Калинович! Ану, збирайтеся сакомпак! Підете до суду!

Так наступного дня після арешту наших героїв командував ключник поліційної камери. Брати, які цілу ніч так і не змогли заплющити очей в цій брудній, набитій різним людом поліційній камері і які, поштовхувані й поштурхувані п’яними арештантами, голодні й залякані, добре-таки намерзлися на голому дощаному тапчані, підхопилися на цей голос, як на звістку про визволення. Сьогодні вранці їм дали по бляшанці теплої води з кількома зернинками круп, яку тут називають дубовою (ячмінною) юшкою, та по буханцеві чорного й дуже кислого хліба. Після такої жахливої ночі хлопці їли з апетитом, а тепер, прихопивши з собою рештки хліба й не оглядаючись, вийшли з проклятої камери.

На подвір’ї вже стояла досить велика юрба заарештованих, котрих також відібрано, щоб під наглядом двох наглядачів з відставників, озброєних карабінами з «примкнутими гострими багнетами», відвести до суду. Допит обох братів, як і потерпілого господаря, комісар поліції провів ще вчора, а сьогодні він вже надіслав до поліційного арешту повідомлення, що папери Калиновичів будуть передані кримінальному судові й що самих братів теж потрібно негайно перевести туди ж.

– Ану, панове злодії! Ставайте парами! Марш! – скомандував старший «дід», тобто старший конвоїр. Арештанти мовчки виконали його наказ, і похід крізь хвіртку «фурдигарні» вирушив на вулицю. Хоча на вулиці після сильного нічного дощу було болото, заарештовані, бредучи по кісточки в холодній багнюці, йшли не по тротуару, а згідно тюремних правил, краєм вулиці, по якому їздять вози. Що наші герої були без чобіт, про це, здається, й нагадувати не треба.

Перед будинком поліції похід на хвилину зупинився. Один із «дідів» зайшов до інспекторської, щоб забрати звідти папери заарештованих, що хапали дрижаки надворі. Мрячив дрібний, але густий і холодний дощ; від учорашнього гарного теплого дня не залишилося й сліду. Накриті парасольками перехожі йшли, кожний поспішаючи у свій бік, і лише побіжно позиркували на групку обдертих і занедбаних постатей, що з німою заздрістю дивилися вслід кожному перехожому, не то благаючи його якось допомогти чи хоча б втішити, не то проклинаючи в міру того, як той байдуже віддалявся.

– Владку, ти не змерз? – Начко, в очах якого були сльози, запитав брата, що так само, як і він, посинів і трусився з холоду, однак із фанфаронадою справжнього вуличного хлопчиська пробував посвистувати.

– Ні, – відповів Владко. – А що – тобі холодно?

– Авжеж холодно, – промовив Начко й закашлявся.

– Ну, що ж, викрешуй із колін вогонь та й загрівайся! – сказав Владко, намагаючись очевидячки спонукати до сміху понуру й промерзлу компанію. Але помітивши, що його дотеп не сприйнятий, нахилився до Начка й шепнув йому стиха:

– Дурню, не реви на людях! Ти думаєш, що я маю на плечах кожух, а на ногах теплі ведмедячі берлячі? А якщо ти вже так змерз, то маєш під пахвою хліб, – бери й гризи: стане тепліше.

І дійсно. Начко, забувши про розпач, послухав братової ради і взявся відгризати великі шматки від хлібини, яку тримав під пахвою.

Нарешті, після півгодинного очікування з’явився дід із паперами, й компанія, вголос лаючи «прокляті дідівські порядки», пішла далі, до кримінального суду, або, як висловлюються злодії на своєму жаргоні, пішли «під крука». Там їх спочатку загнали «у клітку», тобто до темної й тісної комірки під східцями, саме навпроти входу з коридору; той закуток був розташований так, що люди, сидячи в ньому, перебували в точці, де перехрещувалися два протяги холодного повітря.

Брати змокли до нитки, але тут, замість того, щоб хоч трохи обігрітися під дахом, почали ще сильніше трястися й дзвонити зубами. Владко давно вже перестав посвистувати й зігнувся вдвоє, а Начко, обгризши всю верхню шкуринку своєї хлібини, сидів у кутку й плакав, похукуючи в руки. З клітки заарештованих викликали одного за одним і відводили до протокольного відділку, де вже на них чекав стражник із паперами; там до спеціальної книги записувано їхні імена й прізвища з додачею особистого опису й потім виписувано «Ауфтраг» для начальника тюрми, по-німецькому керкермайстра, щоб він дані особи поселив у слідчих камерах. Начка і Владка викликали разом. Сивий лисий протоколіст із довгими вусами й великими окулярами на носі зміряв їх суворим поглядом і сплюнув.

– Така малеча, тільки-но відлучена від маминих грудей, а вже вдалась до крадіжок і розбою! Тьху, що це за світ!

І потім він взявся повільно писати гусячим скрипливим пером, буркочучи собі під ніс усе те, що писав:

– Вла-ди-слав і Гнат Ка-ли-но-вичі, брати-близ-ню-ки, літ 9. Вла-ди-слав – брюнет, Гнат – блон-дин, об-лич-чя круг-ля-ве, ніс зви-чай-ний, о-чі в обох чор-ні, зріст не-ве-ли-кий, о-соб-ли-вих прик-мет не-ма нія-ких. Ну, рушайте до дідька!

Стражник водночас узяв обох братів за плечі й виштовхнув за двері.

– Черговий конвоїр! – викрикнув він і, віддаючи папери конвоїрові, що стояв біля дверей, сказав: – Відведіть цих халамидників, нехай трохи погріються, бо скоро весь дух спустять!

Стражник був старим суворим службистом, але також мав малих дітей і не раз подумував, що то з ними буде, коли його на світі не стане? Вигляд цих бідних хлоп’ят із буханцями арештантського хліба під пахвами, посинілих від холоду, мокрих і напівголих, розбудив у його серці жаль або швидше страшну думку: хто знає, може, й моїм маленятам отака доля вгорі писана?

Тим часом брати в супроводі стражника пішли довгим напівтемним коридором, із якого був вихід на якийсь вузький ґанок, затиснутий з одного боку муром судового будинку, а з другого боку – високим, понад два сажні, дерев’яним парканом. Так само вузька, чисто злодійська хвіртка вела з цього ґанку на тюремне подвір’я, гладеньке й порожнє, посилане щебенем, а де-не-де й забруковане кам’яними плитами, з усіх боків оточене то мурами будинків, то високими дерев’яними парканами.

Навпроти йдучих стояв довгий триповерховий тюремний будинок із брудно-жовтими стінами, вузькими заґратованими вікнами, які в підвальному приміщенні були закриті дерев’яними переплетеннями, що зовсім заслоняли вид надвір і тільки згори пропускали трохи денного світла. Перед вікнами по вузькій брукованій стежці ходив мовчазний вартовий із карабіном на плечі, в промоклому плащі, ходив туди й назад, німо, розміреними кроками, начебто машина.

Зрештою, подвір’я було цілком порожнім, тільки в дверях протилежного будинку стояли ще два солдати та один ключник; коли-не-коли, поспішаючи то до майстерні, то до канцелярії, перебігав подвір’ям то один, то другий в’язень у сивій сукняній куртці й таких же самих штанах та шапочці. Солдати, стоячи у дверях, розмовляли з ключником, який, дзвінко побренькуючи ключами, чогось сміявся. Побачивши братів, що підходили до нього, ключник засміявся ще голосніше:

– Гей, гей, цувакси! Цувакси! [Німецьке слово «Zuwachs», приріст; так називали кожного новоприбулого арештанта. – Прим. І. Франка] А, гостоньки, вітаємо вас. Заходьте! Тільки звідкіля це ви, до дідька, витрусили таких новобранців?

– Ну, ну, – сказав стражник, який вів в’язнів і який, ідучи вслід за ними, встиг по складах вичитати з паперів усе, що там було написано про їхню провину, – ви не дуже з ними панькайтеся! Малі вони, то малі, але пташки неабиякі! Бачите: за крадіжку й покалічення! Це вам не жарти!

І він показав веселому ключникові папери.

– Ф’ю, ф’ю! – скрикнув той, роблячи раптом поважну міну. – Таких панів треба зустріти неабияк! Почекайте трохи, мої панове, я зараз здійму з вас мірку, щоб знати, яку вам шибеницю робити?

І, кажучи це, він витяг із кишені дерев’яний складаний аршин, розтяг його й наблизився до Начка, начебто й справді хотів зняти з нього мірку. Переляканий хлопець затремтів і притулився до брата. Він хотів закричати, але голос завмер йому десь у грудях.

– Іди сюди! – зверескнув ключник, від якого тхнуло міцним запахом горілки. – Вмів один з одним на шибеницю заробити, то вмій же спокійно дати й мірку зняти.

Присутні тут солдати й стражник, що привів хлопців, стояли собі мовчки, захлинаючися від сміху над оригінальним жартом ключника. Та братам було не до жарту. Холод, слабкість, понуре оточення – все це пригнітило їхній розум; в огидному жарті вони вбачали страшну дійсність і відступали назад від ключника, що напирав на них.

Владко, поглянувши довкола, побачив розсмішені обличчя і зрозумів, до чого все це йдеться. Але замість повеселішати, він обурився жартом, який щойно так налякав їх обох. Його чорні очі спалахнули, мов дві вуглини, кулаки стиснулися – і коли ключник все ще з грізним виглядом підійшов до нього зовсім близько й нахилився, щоб прикласти аршин, Владко із затисненими кулаками кинувся на нього, почав щосили бити його в обличчя, в підборіддя й груди та викрикувати переривчастим приглушеним голосом:

– Собако! П’янчуго! Ось тобі! Ось тобі!.. Щоб ти знав, як жартувати!..

Ключник відстрибнув убік, наче його ужалила змія.

– Браво, малий, браво! Добрим будеш рекрутом! – загукали солдати – ті двоє, що тут стояли, і ті троє, що вийшли з кімнати вартових, аби подивитися на втішну сцену.

Ці вигуки долили олії до вогню. Обличчя ключника налилося кров’ю, зуби заскреготали. Ключник затиснув кулак і розмахнувся, підступаючи до Владка.

– Ах ти, сміття! – заверещав він. – То ти так оце до мене!.. Мало того, що накоїв на світі, то ще й тут починаєш?.. На ось тобі, щоб знав, як тут поводитися!

І ключник підняв кулак, щоб з усієї сили вдарити Владка в голову, – але піднесену руку стримав у повітрі капрал.

– Ні, пане, – суворо промовив капрал. – Ви тут самі завинили і не маєте права його бити!

– Що?! – заверещав ключник, намагаючися вирвати руку. – Яке ви маєте право втручатися до нашого внутрішнього розпорядку?

[Австрійські закони про кримінальне слідство мають незвично ліберальні правила щодо становища в’язнів у слідчій тюрмі, але з таким додатком: «наскільки вони не порушують правил внутрішнього розпорядку даної тюрми». Однак, на жаль, внаслідок того, що в кожній тюрмі є свій власний внутрішній розпорядок, який походить ще з часів темного абсолютизму і, в основному, суперечить теперішнім законам, то згадані ліберальні правила залишаються тільки на папері і в тюремній практиці зовсім не застосовуються. – Прим. І. Франка]

– Пробачте, – спокійно відповів капрал, – тут розташована служба варти, й тому тут я дотримуюся нашого власного розпорядку. А там, у себе, ви можете робити, що забажаєте, – я до того не буду втручатися.

– Ну-ну, я там це щеня уб’ю! – крикнув ключник.

– Гаразд, – не без ущипливості сказав капрал, – я буду за свідка.

Під час цієї несподіваної сварки брати, притулившись один од одного, стояли в кутку під стіною поблідлі, тремтячі й налякані. Їхні дитячі серця стискалися від тривоги уже тут, на перших кроках у цей новий і такий відмінний жахливий світ, який проковтнув їх, як вони думали, безповоротно, немовби якась страшна ненаситна потвора ковтає свою жертву,

– Пане Трапішевський, – раптом залунав голос із глибини коридору, – що це з вами? Чого це ви так ото кричите на всю в’язницю?

Одночасно з сутінку, що панував у тій глибині тюремного коридору, виринула маленька кругла, мов гарбуз, постать пана керкермайстра, начальника в’язниці – людини з великою круглою головою на короткій шиї, з гладко виголеним обличчям і з добродушним усміхом на широких червоних і товстих губах. Згідно з тодішніми законами ця постать була одягнута в напіввійськовий мундир із офіцерськими еполетами та шпагою при боці, що все разом надавало їй комічного вигляду. Але саме цей комічний, усвідомлюваний і самим керкермайстром вигляд, цей добродушний усміх, дзвінкий і ласкавий голос, швидка дріботлива хода – все це було в разючій дисгармонії із загальною фізіономією тюремного закладу і тому в очах в’язнів перетворювало керкермайстра в якусь постать із іншого світу, свіжу й симпатичну.

Та, незважаючи на позірну добродушність, це була людина дуже сувора до будь-яких провин своїх підлеглих – в’язнів чи стражників – і незвично пунктуальна й сумлінна у виконанні обов’язків своєї важкої служби. Особливо остерігалися його стражники. Тому й не дивно, що, почувши начальницький голос, войовничий стражник раптом похнюпив ніс і так зігнувся, що годі було його й впізнати. Виструнчившися по-військовому й обернувшись обличчям до керкермайстра, він, замість конкретної відповіді на його запитання, офіційним тоном промовив:

– Це два цувакси, пане керкермайстре!

І потім подав керкермайстрові папери з протокольного відділку.

– Що це ви, хлопці, – сказав керкермайстер, зиркнувши на аркуш і звертаючися до братів, – за крадіжку й покалічення? Бійтеся бога, діти, що це ви наробили?

Брати, все ще тремтячи всім тілом в німому здивуванні дивилися на нього широко розплющеними очима, не кажучи й слова.

– Боже мій! – крикнув керкермайстер, наближаючись і приглядаючись до них. – Та ж вони, бідні, босі й напівголі, мокрі й холодні! Ну, й серця ж у тих людей, що притягли їх в таку холоднечу з поліції та ще й тримали в клітці! Швидше, пане Трапішевський, швидше! Ворушіться! Принесіть їм сорочки, штани, полотняні кітлі й шапочки! Все, що треба! Йдіть, хлопці, до моєї канцелярії, обігрійтеся трохи, зараз ми вас переодягнемо! Боже мій, навіть над худобою гріх було б так знущатися, а це ж люди, та ще й діти! Що воно там знає про крадіжки! Певне, десь у сад залізли, кілька яблук зірвали чи щось подібне – і вже їх тягають по тюрмах!

Так розмовляючи сам з собою, сумлінний керкермайстер відімкнув канцелярію і впустив туди хлопців. У канцелярії було не дуже світло, однак, тепло. Змерзлі хлопці стали біля грубки, щоб зігрітися. Гикавка стискала їм горлянки. На різні запитання керкермайстра брати нічого не відповідали, тільки, начебто зловлені в лісі вовченята, спідлоба позиркували на свого нового володаря.

– Дике воно, залякане, занедбане, прибите злиднями – і це має суддя судити? – походжаючи по канцелярії та час від часу поглядаючи на хлопців, керкермайстер продовжував розмовляти сам із собою. – Не їх би я судив, а їхніх батьків, які їх пустили на такий шлях…

– У нас немає батьків! – зненацька обізвався Владко напівзухвалим, напівжалібним тоном.

– А, тепер уже все ясно! – вигукнув керкермайстер, немов радіючи, що врешті з’ясував одну із загадок. – Сироти, без батька й матері, хто про них дбатиме. Ну, але досить вам уже стояти біля грубки, ще схопите нежить! Ідіть сюди, скидайте те своє мокре дрантя, тут ось є вже сухе, перевдягайтеся!

Поки хлопці в одному з кутків канцелярії переодягалися, керкермайстер сів на свій службовий стілець і, записавши, що було потрібне, на сторінках своєї книги, звернувся до ключника:

– А що, пане Трапішевський, скільки там сьогодні прибуло «цуваксів»?

– П’ятнадцять, пане керкермайстер.

– О, це багато-таки, багато! А чи немає у вас якогось місця, де б можна було поселити цю малечу?

– Хіба я знаю, пане керкермайстре? Може, одного – в сорок п’яту?

– Але ж там уже є п’ятнадцять!

– Одного можна було б у п’ятнадцяту.

– Але ж там теж уже є десять, хоча та камера тільки на вісьмох, так що двоє уже сплять на підлозі.

– Ну, тоді я одного…

В цю хвилю Владко, ще тільки в сорочці та в штанах, що, пошиті на дорослого, волоклися за ним по землі, підійшов ближче й перебив мову ключника.

– Прошу, пане керкермайстре, – сказав він благальним голосом, – якщо можна, поселіть нас разом.

– Обох разом? – заговорив, здивований такою зухвалістю ключник. – Погляньте на нього! Ось чого він хоче! В обох – одна справа, й обом їм давай одне місце! Щоб змовлялися, як викручуватися на допиті!

– Це заборонено, мій хлопче, – промовив керкермайстер.

– Але ж ми не будемо викручуватися! – сказав, пожвавішавши, Владко. – Ми вже про все зізналися ще в поліції і не маємо з чого викручуватися, але ми не можемо бути один без одного.

– Чому не можете? – спитав зацікавлений керкермайстер.

– Бо не можемо, – поважно відповів Владко. – Відколи ми живемо, то ще ніколи не розлучалися. Прошу вас, пане, не відокремлювати нас! Ми будемо чемні!

– Як ви нас розлучите, то я помру, голову розіб’ю об мур! – сказав із кутка Начко спокійним, але до комічного рішучим голосом.

– Чи ти там не замовкнеш, шмаркаче! – закричав ключник. – Не слухайте їх, пане керкермайстре! Вони злодії!

– Облиште, пане Трапішевський, – відказав керкермайстер. – Це вже моя справа, що з ними робити. Поселите їх обох разом, але куди?

– Якщо обох разом, то, може, найкраще буде в 44?

– Куди? В сорок четверту – до Семка Тумана?

– Так точно, пане керкермайстре.

– Але ж – він божевільний. Він може котрогось із них скалічити або й убити.

– Де там, пане керкермайстре! Він їх тільки навчить послуху й покори. Той, якого він учора ударив «парашею» в лоб, не хотів слухатися та ще й насміхався з нього. А для хлопців це буде найкраще, бо старий їх не зіпсує.

Керкермайстер хвильку подумав і врешті сказав:

– Нехай буде й так! Веди їх у сорок четверту. Правда, в тій камері є тільки два ліжка, але малюки можуть спати вдвох на одному ліжку. А що вони будуть разом із Семком Туманом, то це ще може на дещо знадобитися.

– Ну, гультяї! – сказав ключник до братів, коли вони вже вийшли з канцелярії і, плутаючися в широкому тюремному вбранні, йшли східцями на третій поверх. – Почекайте-но, я вам тепер покажу, як до мене ставитися! Тут вам не пан керкермайстер, а я – пан! Ти-и, шибенику! – загорлав він на Владка, б’ючи його ключами в лоб. – Ти ще мені в очі кидаєшся! Ах, ти чортове поріддя! Але нічого – ви ще там наберетеся, не бійтеся! Ще дізнаєтеся, що таке Семко Туман! А я, звісно, не буду таким дурним, щоб вас переселяти в іншу камеру. Ого! Нехай він вас і повбиває! Я, як тільки почую ваш писк і вереск, то в інший коридор втечу, щоб нічого не чути. Я вам не пан керкермайстер, що над кожним волоцюгою побивається, начебто рідний брат! Ану, беріть собі солом’яник, подушку, ковдру й простирадло – тут, із цієї купи!

У коридорі третього поверху лежали купи реквізитів: соломою напхані арештантські матраци, такі ж самі подушки, нібито чисті простирадла й сиві вовняні ковдри. Хлопці взяли подушку, ковдру й простирадло, але солом’яник, незважаючи на всі зусилля, не змогли підійняти.

– Оце мені злодії! Навіть солом’яника не можуть собі занести! – гнівно викрикнув ключник і досить сильно вдарив одного й другого ключами по плечах. – Ну, марш до камери!

І він пішов наперед по коридору, зник у темній заглибині муру, в якій були зовсім чорні дубові двері, оббиті навколо й навхрест товстими залізними штабами з малим віконечком посередині, котре було забите рідко подірявленою, подібною до друшляка бляхою, ще й замкнене і ззовні залізними дверцятами; потім ключник брязнув масивним залізним замком, відімкнув ще один замок у дверях і, відчиняючи їх, одного за одним впустив братів у камеру, вигукнувши перед цим до когось усередині:

– Цувакс! І ще цувакс!

І при цьому не забув одного й другого знову вдарити по плечах в’язкою ключів і то так сильно, що в очах хлопців аж сльози з’явилися. Вслід за арештантами, залишивши за собою двері відхиленими, в камеру зайшов і ключник.

Камера 44 була однією з кращих у всьому цьому закладі. Вже те одне, що вона розташована на третьому поверсі, було добре: камера була нижчою, вікно мала більше й доступніше, отож, у ній було світліше й більше було видно двір, ніж із камери на другому і особливо на першому поверхах. Була це, зрештою, камера зовсім малих розмірів – щось шість кроків у довжину і чотири в ширину. Попід стінами, з обох боків вікна стояли два тапчани, один застелений, другий ще світив голими дошками. По обидва боки дверей у протилежних кутках стояли: в одному кутку – залізна піч, що на стиках, немовбито якийсь надзвичайно страшний злочинець, була окована залізними обручами (насправді це було зроблено для того, щоб арештанти не могли підняти її верхню частину і видобути вогонь для цигарки чи підготуватися до втечі); у другому ж кутку виднілося дерев’яне начиння, відоме в тюремному жаргоні під назвою «зоська», або «параша», і заміняло вбиральню. Оце й було все умеблювання камери.

На застеленому тапчані, обернувшись обличчям до вікна, сидів чоловік величезного зросту з довгим білим, як молоко, волоссям, що спадало на могутні плечі, і в звичайному арештантському вбранні. На колінах він тримав ліру, на якій, здається, тільки-но пригравав собі, бо його права рука ще лежала на корбі, а ліва спочивала на дерев’яних клавішах. Але коли крізь відчинені двері ввійшли хлопці, в камері панувала глуха тиша; потім до братів повільно обернулося обличчя того чоловіка – жовте, мовби мертве, оточене білим волоссям і такою ж самою бородою, що спадала аж на груди. Зморщене чоло, бліді, без крові губи, а особливо білі, зачервонілі сліпі очі надавали цьому обличчю якогось жахливого виразу, так що хлопці, тільки побачивши цю постать, закам’яніли на місці.

– Я, Семку, привів до вас двох цуваксів, – заговорив до діда ключник. – Опецьки ще, дев’ятирічні, але вже прийшли сюди за крадіжку й розбій.

– Неправда! – відрубав Владко. – Не за розбій, а тільки за скалічення. Коли нас ловили, то ж ми мусили боронитися.

– Замовкни, вилупку! – крикнув ключник і знову почастував Владка ключами. – Бачите, яке зухвале! Будьте над ними добрим хазяїном! Якщо вони не будуть вас слухати, то бийте, скільки влізе. Я дозволяю.

І, вже виходячи, він обернувся до братів і сказав:

– Ну, дивіться мені! І не забувайте, що дід Семко в одну ніч убив п’ятьох людей і що він сліпий, отож, як б’є, то не бачить, куди б’є. Сподіваюся, що він і вам догодить!

Сказавши це, ключник вийшов і замкнув двері – спочатку на засув, а потім ще й на замок, що висів на масивній клямці.

Остання ключникова рекомендація докраю перелякала хлопців, відібрала в них мову. Отже, ще перед вироком обох їх уже кинуто в товариство такого жахливого чоловіка, п’ятикратного вбивці й віддано їх почасти під його владу. Бідні брати стояли, цілком приголомшені, не наважуючися поворухнутися, не наважуючись зиркнути один на одного, й, немов закляті, не спускали очей із широкого непорушного, в них втупленого сліпими очима обличчя страшного діда.

– Йдіть сюди, діти! – промовив дід глибоким, немовбито могильним голосом.

Хлопці не сміли й думати про опір дідові й підійшли до нього. Раптом дід простягнув довгу кістляву руку, схопив нею Владка за голову й притяг до себе. Владко з переляку аж губи закусив, щоб не закричати, гадаючи, нібито дід уже зараз, одразу бог знає що хоче з ним зробити. Але дід, притягнувши його ближче, лівою рукою відіклав ліру вбік, а потім почав обома руками обмацувати Владкове волосся, лоб, обличчя, плечі так незвично старанно й сумлінно, як добрий купець обмацує худобину, яку має намір купити. Потім він нахилився й обнюхав голову хлопця, втягуючи носом запах його волосся, немов собака, що нюхом відшукує слід звірини.

– Як тебе звати? – запитав дід.

– Владко Калинович.

– Владко… Владко… Владко Калинович, – повільно повторював дід, неначе вивчаючи ці слова напам’ять.

– А скільки тобі років?

– Дев’ять.

– А яке в тебе волосся?

– Чорне.

– Чорне! Я так і думав. І в мене колись було чорне волосся. Це гарно. А чи це не ти, бува, відповідав ключникові?

– Я.

– Це – добре, – повільно повторив дід. – Ну, а де ж другий?

І знову довга рука простяглася в порожній простір, аж поки не намацала Начка.

– Це мій брат Начко, – сказав уже відпущений і трохи осмілілий Владно. Дід тим часом робив з Начком ті ж маніпуляції, що й з ним.

– Начко… Начко… Начко Калинович, так?

– Так, – стиха й несміливо сказав Начко.

– А скільки тобі років?

– Теж дев’ять. Ми – близнюки.

– А в тебе яке волосся?

– Біляве.

– Ти ж бач! Біляве! І це гарно. Моя жінка мала біляве волосся – гарна вона була. А за що вас сюди привели?

– Ми ходили красти картоплю, – відважно промовив Владно, – аж тут ззаду підбіг господар і схопив нас обох.

– Обох! – жваво вигукнув дід. – А це як?

– Ми не мали куди тікати – отож, обидва кинулися на нього. Думали, що як разом ударимо його, то, може, повалимо його на землю.

– Ти гля! Що за хитруни! І хто б сподівався! – вигукував, як видно, задоволений дід, і його сліпе обличчя оживилося, заясніло внутрішнім світлом життя. Хлопці почували себе вже значно вільнішими й менш пригніченими дідовою присутністю, хоча все ще, спираючися на свій голий тапчан, стояли нерухомо навпроти нього.

– Ага, – сказав Владно, – а господар, юха, видно, знав це, бо присів, розставив руки, ми й не згледілись, як схопив нас обох за коміри.

– Овва! – вигукнув дід із щирим співчуттям.

– Схопив нас, – продовжував Владко, – й як струсонув нами обома, то я думав, що мені голова з карка злетить, як те яблуко з гілляки. А, гадаю собі, щоб ти здох! І кричу Начкові: бий його! І тільки Начко головою вдарив його у бік – він ухопився лівою рукою за ребра, а Начко – навтікача. А я тим часом ніж із кишені – і як чикну його в праву руку, він мусив і мене пустити. І так ото ми втекли, ще й накрадену кукурудзу захопили з собою, бо він уже не мав охоти гнатися за нами. І аж тільки ввечері на вулиці нас забрав поліцай.

– Не хлопці, а зухи! – сказав дід. – Відважні хлопці. І я колись був таким і досі таких люблю. Не бійтеся, вам тут буде добре. Я тільки недотеп і плаксіїв не люблю. Б’ю їх усім, що під руку потрапить. А ви не бійтеся. І за все, що вам цей п’янчуга ключник говорив, плюньте йому в очі. Він бреше, мов пес. Нікого я не вбивав. Правда, деякі пани підозрівають мене, нібито я цілу шляхетську сім’ю замордував, і за це вже десять років мене мучать. Десять років ведуть слідство, але нічого не можуть вислідити. По всіх судах волочать мене, сотні свідків приводять і нічого не можуть мені довести. Я вже осліп під час слідства, посивів під час слідства і відчуваю, що під час цього слідства й помру, але вони не докажуть мені, що я винний.

Все це він сказав спокійним голосом, без будь-якого зворушення чи обурення, вперши свої більмами й кров’ю заплилі очі в порожній простір, немовби читав з якоїсь книжки-невидимки суху нотатку про якусь давню й зовсім байдужу для нього подію. Але тим сильніше враження це коротке оповідання справило на хлопців. Вони стояли, не дихаючи і вдивляючися в діда уже з цілком іншим почуттям, із відкритим співчуттям і жалістю до нього.

– Ну, хлопці, досить вам стояти, – промовив згодом дід. – Мені здається, що скоро вже й вечір надійде. Отож, готуйте собі постіль, бо як стемніє, то тут нічого не буде видно, а світла нам ніколи не дають.

– Але в нас ще нема солом’яника, – сказав Владко,

– Справді? Ну, то, напевне, вам зараз його принесуть.

І дійсно, забряжчав замок, двері відчинилися – і в них з’явився ключник, а за ним два арештанти, що несли солом’яник.

– Ось вам, злодії, матрац, – сказав ключник, – хоча варто було б зробити вам так, щоб ви спали на голих дошках.

Арештант поклав солом’яник на тапчан і мимохідь щось шепнув дідові, на що той тільки хитнув головою. Арештанти вийшли, двері зачинилися, а хлопці почали стелити ліжко. Солом’яник був великий, так що й для двох на ньому місця було досить. Вистачало на двох й однієї ковдри, тому Владко, пошептавшись із Начком, звернувся до діда:

– Може, вам потрібна ще ковдра? Для нас вистачає однієї.

– А якщо ви змерзнете? Тут іще не палять, аж від дня всіх святих починають, а вночі холодно.

– Ми маємо два простирадла. А ви, певне, мерзнете вночі, то вам ковдра знадобиться.

– Воно й правда, що я мерзну, – сказав дід, беручи ковдру. – Хай вам бог заплатить, діти!

Сутінки ставали все густішими. В камері залягла тиша. Ще раз із брязкотом і грюкотом відчинилися двері, ввійшов ключник, а вслід за ним з лампою в руці ще один ключник, який чергував уночі, порахували в’язнів і, побажавши їм доброї ночі, вийшли, замикаючи двері на засув і на замок, що висів на клямці та ще на один, яким замикали велику залізну штабу, котру ключник закладав на ніч ще й впоперек дверей.

Дід все ще сидів на своєму місці, навіть і не думаючи кластися спати. На колінах у нього знову лежала ліра.

– Йдіть спати, діти, – сказав він. – Не дивіться на мене: я старий і не можу спати. А ви, надійсь, змучені.

Хлопці й справді були дуже стомлені й ослаблені після попередньої безсонної ночі та холоду. Отож, роздяглися й лягли обоє разом на своєму тапчані. Однак заснути не могли. Обличчя їхні все ще були обернені до діда, голова якого в сутінках блищала, наче якийсь білий, невиразної форми туман. Після хвилинної мовчанки дід зітхнув кілька разів, схилив голову й повільно крутнув корбу ліри. Струни інструмента видали протяглий жалісний звук, подібний до тихого стогону. Під пальцями діда клацнули клавіші – струни видали ще жалібніший акорд. Цей акорд полинув у нескінченну далину, то трохи змінюючися, то знову повертаючись до первісного тону. Під цю музику дід заспівав тихим, але чистим і виразним голосом сумовиту арештантську пісеньку:

Людям світить місяць – я й сонця не маю;

Моєму нещастю нема кінця-краю.

Сиджу у в’язниці, мучуся в неволі,

Плачу й нарікаю на нещасну долю.

Хлопці мимохіть міцніше притиснулися один до одного, слухали ту музику й ту пісню, співану повільно, на дуже просту мелодію, яка, однак, зворушувала до глибини душі кожного, особливо ж того, хто перебуває в такому становищі, про котре розповідає пісня. Начко, притиснувшись обличчям до Владкової шиї, почав стиха плакати; його теплі сльозини капали на шию брата. Владно спочатку хотів посваритися на нього, але не міг; обернувся тільки до брата, поцілував його в мокре око й пошепки сказав:

– Ну, ну, тихо, якось воно буде!

А дід співав далі про долю арештанта:

Вже й до суду кличуть, зізнання складаю,

А мій злісний радник усе мене лає:

Лає, вимагає всю правду сказати:

«А як правду скажеш – не будуть кувати!»

– Слухай, Владку, слухай! – шепнув Начко, підводячи голову й прислухаючись.

У стіну з їхнього боку стукало, очевидно, шматком деревини. Спочатку стукнуло один раз. Дід зараз же перестав грати й співати, відклав ліру, встав, не мацаючи, підійшов до стіни, туди, де закінчувався їхній тапчан, і дерев’яним клавішем ліри також стукнув об стіну. З тамтого боку стіни зараз же почувся рясний стукіт, з певними, то довшими, то коротшими інтервалами. Після кожного інтервалу дід стукав один раз, немовби даючи знати, що зрозумів. Згодом телеграфіст із сусідньої камери скінчив, а дід тим же способом почав передавати йому свої новини.

Хлопці чули про цей спосіб спілкування. Хтось із старших хлопців навіть навчав їх тієї злодійської азбуки, але вони її не запам’ятали і тому тепер не могли нічого зрозуміти в тій розмові, яка велася через стіну. Нарешті дід скінчив і знову розпочав сусід, але на цей раз коротко. Замість відповіді дід тричі стукнув і відійшов од стіни й, зупинившися під вікном, між тапчанами, ще раз тричі стукнув об підлогу закаблуком. За хвилю знизу почувся теж трикратний стукіт.

Дід вибрався на підвіконня, притулив голову щільно до гратів, висунув руку назовні, і відразу ж втягнувши її назад, відв’язав від довгої, тоненької, із прутів зв’язаної жердини лист, поданий йому з сусідньої камери через вікно. Потім він зліз із вікна, підсунувся під тапчан, на якому лежали хлопці, й десь там, в замаскованій шпарині намацав шнурок. До його кінця прив’язав лист і крізь вікно опустив нижче, до камери, яка була розташована якраз під ним і в’язні якої той лист зараз же відв’язали. Коли дід звивав шнурок, знизу знову почулося три удари – знак, що лист отримано. Дід відповів також трикратним стуком закаблука об підлогу, потім своїм клавішем ліри тричі стукнув об стіну й тільки тоді, коли почув таку ж відповідь, повернувся на своє місце, сів і знову взяв у руки ліру. Вечірня пошта закінчила роботу.

Хлопці з подивом поглядали з-під своєї ковдри на всю ту роботу. Їм здалося, що з настанням ночі дід змінився, що темрява влила в його величезну постать нове життя. Рухи його стали впевненими й швидкими, голос був чистим, дзвінким і не таким могильним, як тоді, коли з ними говорив; а оте його жваве спілкування з арештантами по всіх кутках камери придала йому в їх очах чару якоїсь таємничої сили. В уяві хлопців снувалися картини з материних оповідей про старих чарівників, що сиділи в темному лісі, в кам’яній печері, – і ті чарівники тепер прибирали цілком виразні риси Семка Тумана.

А дід знову спокійно й непорушно сидів на своєму тапчані. Спати він не збирався. Настроївши ліру, він заграв ті ж самі, що й перед цим, сумовиті акорди й докінчив перервану арештантську пісню:

Я сказав їм правду – вирок вже читають,

Ввійшли мама й батько, сумно так вітають:

«Будь здоровий, сину, в кайдани закутий –

В дерев’яні капці, неслухнянцю, взутий!

Голос на хвилину затих, тільки ліра бренить. Чи то дід зітхає? Чи струна сковзає по дерев’яному кілку? Та от дід знову заспівав, ще тихіше, ще жалібніше:

Маєш добрі капці, стрижене волосся,

Ти – в тюрмі, а в полі – сиплеться колосся…

Маєш добрі капці й свитку сірувату –

Соромно нам, синку, коло тебе стати…»

Пісня скінчилася. Ліра забриніла сильніше, жвавіше, немовбито вбогі сумні тони затремтіли на її струнах в передсмертних конвульсіях. У напівсонній уяві хлопців поплинув далекий широкий потік темряви. Дощ ллє і плюскотить у калюжах. Осінній вітер мчить пустим полем і свище десь далеко-далеко між крутими берегами. А крізь ту темряву, сльоту й вітер іде бідний, увесь мокрий і змучений холодом арештант і плаче. Його важкі гарячі сльози падають дзвінко, ніби на скляну підлогу, й розбиваються на тисячі крапелин – кап! кап! кап!

Чи це скляна підлога так розбринілася під спадаючими на неї сльозинами? Чи, може, зачепило її те жовтаве світло, що спадає косим стовпом з глибини темряви? Ні, це не підлога бринить! Це в тому світлі грає рій золотих мушок і видає тихий, ледь-ледь чутний, але безмежно любий звук невидимих діамантових крилець – нь-нь-нь, нь-нь-нь! Звук той наближається, стає сильнішим, виразнішим! Ньньнь! Здіймається вгору, вгору, ще вище, ще тихіше й нарешті зовсім розпливається в просторі.

Хлопці заснули.

Примітки

Цей розділ роману І. Франко пізніше переробив на оповідання «Cuwaksy».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 17, с. 298 – 314 .