5. Служити інтересам народу!

Іван Франко

Було це восени 1874 року. Брати Калиновичі займали гарну квартиру на вулиці Панській, у флігелі; квартира була розташована на другому поверсі й складалась із двох кімнат, невеликого салону й кухні. В одній кімнаті містилася спальня обох братів, у другій – досить багата бібліотека й кабінет, а салон воднораз служив ще й за їдальню. Незважаючи на те, що це парубоцька квартира, все ж вона була обставлена з незвичайним смаком і практично, далеко від усякого фальшивого блиску й пишноти; зате порядок в ній всюди був зразковий, чистота бездоганна.

Брати Калиновичі, хоча й були ще молодими парубками, вели своє життя так правильно й помірковано, що їм міг позаздрити не один сімейний чоловік. Правда, це не було життя книжкових щурів і кабінетних буркутунів – навпаки, брати охоче бували в товаристві: то в багатьох приватних домах то в казино чи клубах, брали участь у товариських забавах і розвагах; одначе в усьому й скрізь вони знали міру, до всього вносили якийсь відтінок поважної, глибшої думки, а це надавало їм особливого такту в поведінці, оточувало їх певним чаром, який виділяв їх на фоні освіченої молоді столиці.

Брати Калиновичі всього рік тому скінчили університет: Владислав – юридичний, а Гнат – філософський факультети, і якийсь місяць тому обидва склали summa cum laude докторські екзамени. Владислав уже відбув судову практику, і його прийнято на службу в канцелярію одного з кращих львівських адвокатів як адвоката-практиканта.

Гнат же обрав собі зовсім іншу професію: він не думав про педагогічну кар’єру, бо, здавна закоханий в історію й публіцистику, грунтовно ознайомився з політичним, економічним та інтелектуальним станом краю, мав намір у новому році заснувати суспільно-політичну щоденну газету, присвячену захисту справ усього краю, особливо захисту справ сільського люду, і самому стати на чолі редакції тієї газети як керівник, редактор і головний співпрацівник.

Обидва брати були молодими, здоровими й здібними та, крім того, заможними й незалежними, отож і не дивно, що життя стелилося перед ними, немов брукований битий шлях. Калиновичів запрошували до всіх кращих домів не тільки вищої інтелігенції, професорів університету, вчителів та урядовців, а й до домів багатих інтелігентних городян, і всюди їх зустрічали з радістю й багато в чому виділяли з-поміж інших.

У прекрасної статі брати теж мали щастя, і не одна мати тихцем благала бога, щоб могла котрогось із них назвати зятем. Брати ж скрізь і з усіма вели себе з гідністю й тактом, не забуваючи, звичайно, що були вони молодими й мали гарячу кров і серце, яке так само, як і в інших, бажало розкошів життя. Інколи зав’язувалися й певні любовні стосунки, що прискорювали біг юнацької крові, народжували безліч світлих мрій, але з часом непомітно розпливалися, немов рожеві хмарини в літній день.

Щоправда, нікому з «вищого товариства» не було таємницею, що брати Калиновичі походили з простого роду, що вони були синами убогого канцеляриста (а той, в свою чергу, був сином убогого українського священика), що, рано залишившись сиротами без батька й матері, якийсь час вели життя львівських вуличних хлопців і одного разу навіть зайшли в конфлікт із властями й ближче познайомилися з внутрішнім обладнанням тюрми.

Все це здавна було відоме від шкільних товаришів Калиновичів, і деякий час окремі з гоноровитих дам навіть пробували шпигати в «товаристві» братів натяками на їхнє не найкраще минуле, але брати сприймали те підшпигування з такою добродушною байдужістю, так далеко були від того, щоб ображатися чи будь-як дратуватися з цього приводу, й виявляли таку готовність оповідати coram publico епізоди зі свого тодішнього життя, яке називали своєю першою й найтяжчою школою, що незабаром у всіх відпала охота шпигати їх, а дитячі літа братів перестали бути тією похмурою хмариною, яка б могла кидати тінь на сучасність, навпаки – стали якоюсь невиразною, навіть дещо романтичною імлою, на темному фоні якої ще вигідніше вирізнялися симпатичні постаті братів Калиновичів.

Було відомо також і те, що пізніше Калиновичі перебували на утриманні в простого селянина з Вільки, якому вони ще й тепер відплачували своєю вдячністю, обдаровували майже синівською любов’ю, – але й це не шкодило їм в очах «товариства». Хоча брати вславилися як хлопомани, одначе в їхніх постатях, поведінці та словах так мало було селянського, і вони так обачно й делікатно вміли поводитися, коли заходила мова про переконання й погляди, що завжди визначали свою точку зору, своє становище з усією рішучістю, але й з усією поміркованістю, ніколи не доходячи до фанатизму й партійного засліплення, ніколи не висловлюючи своїх поглядів зухвало, не кидаючи своїми переконаннями нікому в очі.

Слухано їхні аргументи з усмішкою, але не без приємності, тим більше що в подібні дискусії вони вступали неохоче, нібито знехочу. Як видно, братам не йшлося про пропаганду, про швидку зміну чужих переконань, швидше про виразне відмежування власних. Були це, отож, як висловлювалися дами з «товариства», «хлопомани comme il faut» або, як говорили чоловіки, більш обізнані в політичних справах і здатні оцінити вагу аргументів, були це демократи, з якими «можна розмовляти».

Безсумнівно, що найбільша частина чару, який оточував цих демократів, особливо в очах громадян, старших віком, містилася в тій свідомості, що брати Калиновичі – люди заможні, ба, навіть дуже заможні. Як здобули своє багатство вихованні простого селянина з Вільки, від якого нічого, крім, утримання, не одержали та якому, навпаки, в пізніші роки не раз ще й самі допомагали? Ніхто про це не знав як слід. На протязі всього свого шкільного життя брати багато заробляли приватними лекціями і вже тоді здобули собі в багатьох впливових родинах популярність, а то й приязнь чи готовність протегувати. Одягалися вони завжди зі смаком, навіть елегантно, ні в їхньому вигляді, ні у виразі облич, ні в словах ніщо не вказувало на важку боротьбу за хліб насущний. Так чи інакше вони були спокійні й певні себе, як хлопці, виховані в найліпших умовах.

Коли ж вони вступили до університету, їхні умови ще більше поліпшилися: обидва отримали крайові стипендії, які разом із приватними лекціями, створили їм умови для самостійного, уже в самому Львові, утримання й для створення добірної цінної бібліотеки, потрібної для поглиблення знань зі своїх фахів, які вони вирішили здобути. Уже тоді нікому з університетських товаришів не спадало на думку випитувати їх про майновий стан: всі знали, що Калиновичі живуть у достатках, що охоче допомагають бідним товаришам і що всі засоби на життя були плодами їхньої настійливої й різноманітної праці.

Та після скінчення університету обставини дещо змінилися. Брати одержали з Росії від якогось невідомого адвоката повідомлення, що дядько їхньої матері помер, не написавши заповіту, і залишив значну спадщину як готівкою, так і земельними добрами. Адвокат, якому уряд доручив нагляд за спадщиною, за допомогою довгої юридичної процедури довідався про існування братів і просив їх, щоб вони, взявши з собою документи, котрі стверджують їхнє право на спадщину, якнайшвидше прибули в Росію. Той лист бачило кілька їхніх товаришів, хоча ніхто з них не зміг його прочитати, бо лист був писаний російською мовою.

І дійсно, брати незабаром вибралися в дорогу. Пробувши в Росії несповна місяць, вони повернулися, як звично, спокійні, не виявляючи ніяких ознак ні радості, ні смутку. Коли ж товариші почали їх випитувати про спадщину, обидва відповідали коротко й неохоче, не бажаючи описувати російську процедуру, але призналися, що їхня подорож увінчалася добрим успіхом.

Із уривчастих згадок, підхоплених під час розмови, колеги впевнилися лише в тому, що, крім Калиновичів, був ще якийсь претендент до спадщини і що брати погодилися на полюбовний розподіл: претендент узяв собі земельні добра, а вони – готовий капітал. Чому дорівнював той капітал, про це ніхто ніколи детально не довідався: дехто говорив про безліч тисяч, а інші, скептики, – всього про кілька тисяч. Самі ж брати, коли подібні чутки впадали їхні вуха, посміхалися й знизували плечима, немовби вважали, що такі речі не варті детальнішого з’ясування.

А якщо часом якісь нескромні устоньки занадто вперто наполягали на них, аби вони цей темний пункт з’ясували-таки, то брати завжди вміли вислизнути за допомогою якогось зручного вислову, такого, наприклад, як загальник, що «на наше життя вистачить» або що «не гроші надають людині вартості, а людина – грошам» і що «всякий капітал тоді тільки має вартість для людства, коли його використовують на корисні для людства речі, а коли – ні, то він стає тільки Молохом, котрий зжирає тисячі жертв, але не творить нічого живого». Прекрасні це були думки, однак, звісно, не нові й не такі, що могли стати відповіддю на запитання.

І щойно тоді, коли розійшлася поголоска, що один із Калиновичів має намір видавати щоденну газету, коли підраховано, скільки потрібно коштів тільки для відкриття такого підприємства (сама грошова застава 6000 злотих, плата за приміщення, друкарня, співпрацівники, адміністрація, розносники газет та бог його знає, що там іще), коли обговорено й те, що Гнат Калинович занадто розважлива людина, аби не вкладати всього свого капіталу в таке діло, і що Владислав Калинович повинен мати щонайменше стільки ж, скільки й Гнат, – то запальний розум і жвава уява різних приятелів та приятельок із повною математичною точністю визначили розмір капіталу обох братів – одні як 100, інші як 200, а дехто навіть як 500 тисяч злотих.

Не дивно, отож, що в салонах інтелігентного товариства Калиновичі стали юнаками, якими всі цікавилися найбільше. Найвища «сметанка», магнатське, аристократичне товариство, як завжди, трималося цілком відокремлено, в своєму тісному замкнутому колі, брати, однак, і не старалися, й не бажали проникати в той окремішній і зовсім не привабливий для них світ.

На саме вибило шосту годину; надворі запали повні сутінки. У салоні та в кімнатах братів Калиновичів горіло кілька ламп і свічок, крутилася стара куховарка, яка була в братів воднораз і господинею, і служницею: крім старої Миколайової, крутився також офіціант, найнятий у ресторані, та ще один, теж тільки на цей вечір найнятий слуга; вони ставили столи й крісла, підвішували у відповідних місцях лампи, переносили крісла й дивани. Кухарка позастеляла столи й потім пішла взяти з комода серветки, а офіціант тим часом розставляв на буфеті принесені з ресторану тарілки, полумиски, ножі, ложки й виделки. У той же час брати робили в своїй спальні все, що було потрібне, аби її перетворити на тимчасову елегантну кімнату для куріння, приготовляли там усе, що радувало б серце пристрасного курця.

– Скільки приборів, панове, я, властиво, повинна приготувати? – з сусідньої кімнати запитала Миколайова з відтінком знеохочення й роздратування в голосі.

– Двадцять, Миколайова, двадцять, – лагідно промовив Владко. – Але на всякий випадок не зашкодить, якщо в запасі буде ще яких п’ять накрить й порцій страв. Двадцятеро обіцяли прийти, але, можливо, збереться більше.

Миколайова пішла далі, щось муркочучи собі під ніс та пильно й з підозрою поглядаючи на чужих слуг, що звивалися, мов білки, й позиркували по-злодійському, мов сороки.

– І нащо це мої господарі збирають до себе стільки голоти? – бурчала стара куховарка, перебираючи в комоді білизну. – Давай усім їм і їсти, й пити, і ще всякі вигоди! Нароблять тут крику, сміття, безладдя, диму й пліток, я, їй-богу, не втямлю собі, нащо все це здалося? Адже ж мої господарі, дякуючи богу, не такі вже, аби потребували дбати про ласку цієї голоти. Вони ж мають, певне, стільки, що могли б їх усіх з душею й тілом купити. Та що ж, молодість ніколи не здатна додуматися, що, може, все це заважке для старих кісток! «Мусимо, Миколайова, показати себе! У нас же будуть гості!» – і маєш, бабо, свято! Показуй себе, Миколайова! Старайся, щоб усього було вдосталь: і їди, і пива, і вина, і сигар, і накрить, і крісел, і тарілок, і кухонного начиння, і сам бог не знає, чого ще! І все це на мою голову, бо ж самі панове не будуть цим займатися: в них свій клопіт! Ет, що ж маю робити, хай уже й так буде! Ми ще побачимо, чи стара Миколайова не вистарчить за дві молоді вертихвістки сьогоднішніх часів!

Не встигли ще все приготувати до зустрічі, як вже почали сходитися гості, запрошені братами на товариську вечірку. Вечірка ця була не перша з тих, що вони влаштовували, але перша, на котру було запрошено таке численне й різноманітне товариство. Були тут адвокати й урядовці, помічник адвокатів і ад’юнкти і навіть один радник крайового суду. Було ще кілька журналістів та письменників і кілька депутатів сейму, а між ними два українські священики. Переважна частина цих людей була знайома між собою; декотрі приходили групками й, сидячи в салоні або проходжуючися по сусідніх кімнатах, продовжували розпочаті на вулиці розмови. Брати сердечно вітали гостей і уважним оком стежили за групками розмовляючих, як і за тими особами, що сиділи мовчки. То один, то другий з них старався якимось влучним висловом підтримувати розмову, знайомити між собою людей, що прибули сюди вперше, і вводити свіжі елементи в загальну розмову.

– Слухай, Владку, що це сьогодні у вас за збіговисько таке? – тихо запитав Владка один помічник адвоката, на кілька років старший від Владка, якому залишилося ще тільки чотири роки практики до відкриття власної адвокатської контори.

– Що ж, брате, – сказав Владко. – Ми вступаємо в нове життя, в якому нам доведеться стикатися з різними елементами. Ми хотіли б відзначити цей вступ таким пам’ятним бенкетом, який в мініатюрі відтворив би нам картину того життя й тих елементів.

– А дідько б вас взяв! – крикнув помічник адвоката й голосно засміявся. – Так це ми всі маємо бути для вас немовби ілюстрацією в гумористичній книжці! Кланяюся низенько!

– Ну, що ж, брате, – спокійно відказав Владко, стискаючи йому руку, – якщо дивитися на це з такої точки зору, то всі ми водночас є ілюстраціями для інших і глядачами – самі для себе. Подивися ось на цей альбом ілюстрацій, який розгорнуто перед тобою, можливо, й ти щось знайдеш корисного для себе.

– Щодо мене, то ти не маєш чого боятися! – сказав помічник адвоката. – У мене своя мета на оці. Хочу здобути зичливість пана радника, а за його посередництвом уже вдертися до серденька його доньки. А донечка в нього, далебі, гарна! І з посагом, звісно. Не жаль труду й заходів для того, щоб цю справу успішно зреферувати. А може, й ти мені допоможеш?

– З великою охотою, – сказав Владко, – хоча й не знаю ще, яким способом я можу це зробити. З радником я знайомий, але не настільки близько, щоб міг мати вплив на його сімейні, справи. А втім, все це залежить від обставин.

– Прошу тебе, не забудь про неї – сказав помічник адвоката й, міцно стиснувши Владкову руку, пішов до іншої групи.

– А, вітаю вас, вітаю! – говорив до Начка сивий розкуйовджений редактор, весело потрясаючи руку юнака. – Я вважаю за честь для нашого цеху те, що такі молоді й здібні люди жертвують йому свою кар’єру, свій час і капітал.

– Що ж, пане редакторе, – відповів Начко, – кожен шукає шлях, який був би найкращим для здійснення поставленої мети. Називати те жертвою – це, по-моєму, надуживати великим словом.

– Ей ви, молоді, молоді! – сказав, похитуючи головою, редактор. – Вам здається, що коли оберете собі шлях, який вам зараз подобається, то він буде найкращим. А наш шлях, ласкавий пане, не вистелений трояндами!

– А хіба я цього прагну? – вкинув Начко.

– Тепер-то ви ще, може, й не прагнете, – понуро сказав редактор. – Тепер ви ще молоді, в повному розквіті сил і надії. Але що ви скажете тоді, коли, як от я, розтратите в цьому ремеслі тридцять років? Зігнеться хребет під тягарем дріб’язкової праці, що не залишає за собою жодного більш-менш глибокого сліду. Передчасно посивіє волосся від журби, турботи й гризоти з приводу справ, про котрі людина іншого стану ніколи б і не подумала, які з його власними інтересами не мають найменшого зв’язку. А що в цьому найсумніше, мій любий добродію, так це те, що коли пройдеш цей довгий тернистий шлях, станеш, оглянешся в думці назад і – що ж ти там побачиш? Вийшли з бездумності, протоптували стежку по тій бездумності й доходимо майже до того ж самого місця, з якого вийшли.

– Ні, пане редакторе, – поважно відказав Начко, – це не можна стверджувати так категорично. Адже ж, ступаючи на будь-який шлях, тим більше на такий par excellence громадський шлях, як публіцистичний, кожна мисляча людина повинна мати ясно сформульовану програму, мету своєї діяльності, ясно визначені напрямки, вироблені погляди, міцні симпатії!

– Те-те-те! – сказав старий редактор, махнувши рукою. – Буває й так, що беручися за газетярську справу, не один із нас, дійсно, приносить із собою якусь програму та якісь ідеали. Але надовго цього не вистачає. Рветься людина, важко трудиться, доводить, аргументує, повчає і, нарешті, опускає руки, переконавшися, що цих його, кров’ю й нервами писаних статей майже ніхто не прочитає, а якщо хтось і прочитає, то, мабуть, не обдумає, не візьме їх до серця й не знайде в них стимулу до дії.

Начко з недовірою схилив голову на ліве плече й усміхнувся.

– Ну, пане редакторе, якщо це дійсно так, то, зізнайтеся, не варто бути журналістом. Краще шити чоботи або товкти каміння.

– Як кому, мій любий пане, як кому! Я, наприклад, так уже втягнувся в це ярмо, що скинути його для мене, либонь, означало б перестати жити.

– Але ж, здається, можна збожеволіти, день у день роблячи роботу, про яку знаєш наперед, що вона ні на що не придасться.

– Пардон, ласкавий пане, я цього не казав! – жваво вигукнув редактор. – Двояко можна розуміти суть журналістики. Одні вважають журналістику вчителем і просвітителем суспільства, в простоті духу уявляючи собі, що можуть впливати на те суспільство, виробляти його смак і переконання, вести його до мети, котра в непорочному теоретичному сяйві виблискує перед їхньою уявою. Інші вважають журналістику річчю значно скромнішою. Не пнучись на трибуну, бо не відчувають до того потягу, вони працюють, як слуги свого суспільства, виконують певну громадську функцію, заспокоюючи цікавість, задовольняючи смаки й уподобання тієї маси, з якої живуть. їхнім гаслом є те, що сказав безсмертний Діккенс: «Давайте цим дітям факти, тільки факти, якнайбільше фактів!» Можливо, ви назвете це деградацією людської гідності, бо є й такі, котрі щось подібне вбачають у тому, другому розумінні журналістської служби. Але я не бачу в цьому нічого поганого. Не можемо бути вчителями й законодавцями – будьмо репортерами!

Товариство поділилося на групи, зайняті жвавими розмовами. Група юристів, особливо молодших, помалу зосередилася біля судового радника, який оповідав про новий аграрний бунт в Т-ському повіті, де баби з коцюбами в руках довгий час чинили опір двом ротам війська, котрі прибули до села з метою екзекуції за вчинене громадою насильство над дідичем після того, як громада остаточно програла багатолітній і дорогий сервітутовий судовий процес. Незважаючи на опір бабів, солдати захопили село й на протязі чотиритижневого перебування цілковито знищили його; тридцять же осіб обох статей заарештовано й замкнуто в місцевій тюрмі; їх обвинувачують у злочині порушення громадського спокою й громадського порядку та в активному опорі властям.

– Одне тільки мене дивує, – сказав радник Владкові, – з яких міркувань ваш адвокат узяв на себе їх захист.

– А чому це? – запитав Владко з цілком наївною міною.

– Я, само собою зрозуміло, поважаю талант вашого мецената, – сказав радник, – але, наскільки мені відомо, це перша селянська справа, яку він взявся захищати з власного бажання. За цим, напевне, ховається щось занадто складне, тим більше що, як я вже казав, село економічно майже зовсім зруйноване, й, отже, про гонорар, який звик брати ваш меценат, тут і мови не може бути.

– Складність усього цього ховається хіба що в тому, – спокійно відказав Владко, – що сітка інтриг та зловживань, котрі попхнули люд до бунту, дійсно обурює. А щодо гонорару, то я маю переконання в тому, що мій меценат анічогісінько не програє на цій справі. Щодо цього усе село виявило дивну одностайність і солідарність. «Якби нам довелося всім запродатися євреям у неволю, то ми запродамося, але своїх вирятуємо з тюрми!» Я сам на власні вуха чув ці слова.

В іншій групі виговорювався український піп і водночас депутат сейму, а минулої сесії сейму крайового.

– Я – русин, пане добродію, і не соромлюся цього, – пишно промовляв цей вельмишановний пастир і представник народу. – Наш святий греко-католицький обряд для мене дорожче всього. Але я, пане добродію, не можу зрозуміти того, що діється в нашому краї і сеймі. Ці вічні сварки й суперечки про народність, про мову! Господи боже, нібито ми не всі в одного бога віримо? Нібито господь бог створив нас – одних поляками, а других українцями – лише для того, аби ми з цієї причини один одному лоби розбивали?

А мені все здається, що причина цієї колотнечі одна – конституція. Нащо вона нам? Чи ж ми не жили без неї спокійно, хвалячи бога й слухаючи владу? Чого нам втручатися до державного керування, коли нас цього не вчили в школах і коли ми, правду кажучи, про такі справи не маємо й уявлення. Нехай правлять ті, кого бог поставив біля керма, а ми слухаймо їх і виконуймо свої власні обов’язки.

Поки ми не мали цієї нещасної конституції, то не мали й національних сварок, була згода й братерська любов. А тепер, повірте мені, панове, щораз до гіршого йде. Ось у минулому році профорсували ухвалу про відкриття української гімназії. Для чого їм це? Я, їй-богу, ніколи не міг цього зрозуміти. Нащо селянам гімназії? А добрих священиків можуть випускати і німецькі та польські заклади. І кому та де на світі може знадобитися українська мова? Ні, це тільки полякам на злість! Ну, пане добродію, моя совість не дозволила мені голосувати за таку згубну ухвалу! Отож я й вийшов собі із зали і горджуся цим.

А наш добрий і ласкавий цісар думає собі: ви домагалися, то ж і нате вам ту гімназію! Отож і санкціонував цю ухвалу. Але мене ніхто не спокусить, щоб я посилав своїх дітей до цього закладу. Я, пане добродію, хочу, щоб мої діти могли дати собі раду в світі, і посилаю їх до німецької гімназії. З німецькою мовою, пане добродію, сьогодні увесь світ можна пройти, а з українською куди ти дійдеш. Ні, я думаю, що до конституції ми ще не дозріли. Може, вона десь там в Англії чи Швейцарії добра, але для нас – це заміцний напій.

І згоди народів у нас не буде, поки в усі школи, починаючи від початкових, та в усі установи не буде знову повернена німецька мова. Тоді ні полякам, ні українцям не буде кривди, вони не матимуть чого одні одним заздрити. Селяни в селах, у своїх школах можуть мати свою мужицьку мову – русинську й мазурську; не володіючи німецькою, вони не зможуть вступити до вищих шкіл, не будуть пнутися на ту драбину, на яку пнутися не повинні, – і всі ми будемо мати якнайкращий порядок і суспільну, гармонію.

Цю промову присутні вислухали мовчки, однак із виразом якоїсь тривоги, якогось неспокою на обличчях, немовби зненацька помітили, що, замість на зручних плетених кріслах, сидять на мурашнику. Мовчанку порушив український журналіст, ще молодий високий і худий чоловік, що досі сидів тихо, тільки нервовим тремтінням губ, насуплюванням брів та нетерпеливими порухами рук виявляючи почуття, що кипіли в ньому. Він одразу ж озвався сильно й пристрасно, і в міру того, як говорив, його чорні очі загорялися понурим блиском, як у маніяка-фанатика.

– Згода, згода! Гаразд, нехай буде згода! Але що це таке – згода? Згода – це міст. А де будують мости? Там, де є береги та безодня, яка розділяє їх? Всі ми в одного бога віримо – це правда. Але ж і німець вірить у того ж бога. А чому це саме він повинен брати нас за чуб, а не ми його? А якщо я не маю що з’їсти, то ви мені, отче, свого шматка не дасте, хоча в того самого бога вірите, що й я. Що говорити про мир, коли війна не закінчена? Конституція – це можливість чесної відкритої боротьби. Цісар нам її дав, цісар хотів, щоб ми боролися. Пробуйте свої сили! Хто з вас сильніший, той більше дістане, бо сам собі візьме більше. А про згоду нема жодного параграфа. Це – пуста балаканина. А я все повторюю: ніякої згоди, доки поляки не становитимуть один берег, а українці – другий, і між нами – безодня. Інакше згода буде звичним заболочуванням. Тоді, коли ми станемо отак навпроти себе, кожна сторона в усій повноті своїх прав і сил, і коли виникне потреба збудувати міст, то ми й міст збудуємо!

Шум і гамір іскристою хвилею злітав над товариством. Хоча для куріння було окреме приміщення, все ж обидві кімнати й салон тонули в клубах диму. Всі запрошені вже зібралися, отож господарі перервали дальшу дискусію й запросили гостей до уже готової вечері. Одна за однією тиснулися групи до столу й, не розходячись, займали місця вільно, де кому подобалося. Брати тільки судового радника та обох депутатів попросили зайняти найвищі місця, що, зрештою, їм належало й за віком.

Вечеря була багата й добре приготовлена. Не бракувало тут ані горілки, ані вина, і, зважаючи на цілковиту свободу, яка панувала в товаристві, розпочаті перед цим розмови продовжувалися й за столом, хоча й з необхідності точилися у ще менших групках найближчих сусідів. Шум ставав усе жвавішим; з різних боків сипалися жарти й дотепи, якими, мов би м’ячами, кидалися з одного краю стола на другий, із уст в уста.

Один тільки пан радник мовчав, поринувши в глибоку задуму. Нарешті, коли зі стола забрано останні тарілки й келишки наповнено вином, він дзенькнув ножем об свій келишок і підвівся з крісла.

– Пст!.. Пст!.. Silentium! – почулося з різних боків, і в салоні на хвилю залягла тиша. Пан радник обіперся обома руками на стіл і, пару разів кивнувши головою, почав суворим тоном:

– Ім’ям його цісарсько-королівської величності…

Усе зібране товариство пирснуло зо сміху, не змігши втриматися. Наляканий суддя витріщив очі на присутніх і тільки тоді пригадав собі, що він не в залі суду і не має читати вирок.

– А, пардон! – гукнув він, знітившись. – Вельмишановні збори! Чи то – пробачте! – мої панове!

Маленький пустотливий чортик, якого називають Сміянчиком, ніби набридлива муха, літав від крісла до крісла, й там, де він тільки з’являвся, руки підносилися до ротів і голови нахилялися над склянками, щоб стримати чи силою приховати регіт, що виривався з грудей.

– Мої панове, – повторив пан радник, підносячи голос і обводячи все товариство суворим, майже гнівним поглядом. – Я не розумію, що тут такого смішного… І я думаю, що моє становище, мій вік, мої… мої… Ну, та менше про це. Що ж це я хотів сказати? Га?

І пан радник оглянувся навколо себе й дуже уважно зиркнув позад себе, немовби саме там сховалося те, що він хотів сказати.

– Ага, – сказав пан радник, знову випростовуючись. – Я хотів виповісти всі наші, як це називається, теє… І закінчити словами: хай живуть наші любі господарі, панове доктори Калиновичі!

І він підніс свій келишок, і вслід за ним зробили це всі, душачись від сміху. Тост випили, і пан радник ніби оживлений почав виголошувати середню частину промови, початок і кінець якої він так вдало зв’язав в один вузол.

– Бо я, панове, не промовець, але так мені здається (Ледве стримуваний сміх серед товариства). Власне, я шукаю причину нашого сьогоднішнього зібрання, але мені здається, що нам її найкраще з’ясують самі наші славні господарі. (Вибух голосного сміху, покритий кількома окликами: браво! браво!). Я не можу лише стриматися в одній справі. Повинен тут заявити перед усіма і перед кожним зокрема, що таких талановитих, таких гідних, із такими великими надіями молодих людей, як наші господарі, я ще не зустрічав. Думаю, мої панове, що ви не вважатимете за перебільшення, коли я назву їх цвітом нашої молоді, надією нашої надії!

– Браво, браво! Бравіссімо! – з усіх боків залунали гучні вигуки, які ледве-ледве заглушували ще гучніший сміх.

Майже всі гості юрбою оточили пана радника, дзенькаючи келишками об його келишок і вітаючи його з чудовою і дійсно неможливою для наслідування промовою. Зрештою, пан радник був відомий своєю слабістю виголошувати тости і ще більшою слабістю стилізування тих тостів, але сьогодні (таким був загальний голос громадської думки) він сам себе перевершив.

– Шановні й любі гості! – коли товариство знову сіло й келишки наповнено. – Ми дозволили собі запросити вас сьогодні в ці скромні пороги з нагоди нашого вступу на арену публічної діяльності. Прийміть сердечну подяку за те, що ви не погордували запросинами молодих, невідомих і ще нічим не заслужених. Наше бажання було б, звісно, завеликим, якби ми хотіли турбувати вас лише заради тієї єдиної мети, щоб ви своєю присутністю могли відзначити факт, який тільки для нас обох має суто особисте значення. Ні, шановні панове, ми не такі честолюбні. Запрошуючи вас сьогодні сюди, ми мали на думці дещо важливішу мету. Саме цю мету я, шановні панове, хотів би винести на ваше обговорення.

– Слухаємо, слухаємо! – озвалося кілька голосів, у той час як більша частина товариства сиділа мовчки з похиленими головами, або ж, ліплячи кульки з хліба, дещо нетерпеливо поглядала на промовця, неначе кажучи йому своїм поглядом: тільки, бійся бога, не тягни!

– Ми ще молоді, – говорив Начко, – і життєвої практики маємо замало, але зате, можливо, більше й живіше відчуваємо це життя. В усякому разі його негативні боки зачіпають нас гостріше. А найбільше негативним боком нашого галицького життя ми вважаємо апатію, байдужість до громадських справ, знеохоченість до критики й аналізу тих справ і якусь фатальну покірність долі – незважаючи на те, чи ми ту долю уявляємо собі в образі уряду, граду чи повені або ж староства, жандармів і поліції. Тільки б не ми, тільки б хтось інший за нас зробив, хтось інший про нас дбав, мав над нами опіку! Нехай цей інший позбавляє нас прав, визискує нас, якби він тільки й нам дав можливість сяк-так дихати, то ми вже й раді. Панове, цей духовний стан нашого суспільства історично можна з’ясувати, як можна з’ясувати родовід будь-якої хвороби й ненормальності. Але виправдати його не можна. Залишити цей стан без спроб виправити, без спроб протидіяти йому – було б гріхом перед сучасністю й майбутнім.

– А гарно, бестія, говорить! – шептав своєму сусідові уже напівп’яний помічник адвоката, посміхаючись і штовхаючи сусіда ліктем.

– Das hat, пане добродію, Fuss und Kopf – усе що він говорить, – нахиляючись до радника, сказав піп-депутат, запеклий противник конституції.

– Ет, перевертні! – погірдливо шепнув український журналіст своєму мовчазному сусідові, теж очевидно українцеві.

– Ну, але як же цьому зарадити? – з протилежного краю стола залунав сильний голос старого редактора.

– Саме про це і йдеться, – відказав Начко. – Які є ліки проти апатії? Енергійно й систематично займатися громадськими справами. А оскільки не можна наказати енергійно займатися цими справами нікому, крім собі самому, і оскільки в інших це заняття треба повільно пробуджувати й підтримувати згідно з усіма правилами педагогіки, то, мої панове, накажемо це робити насамперед самі собі! Отож, усі ми, всі наявні тут представники різних верств крайової інтелігенції й різних народностей, даймо тут святе слово, що від сьогодні ми всі свої приватні справи підпорядкуємо справі громадській, що всі ми кожний у своєму колі словом і прикладом будемо пробуджувати зацікавленість ними справами, будемо детально інформувати один одного та інших про їх перебіг, висвітлювати їхнє значення та відкрито й на весь голос виступати проти всякого надуживання ними й використання їх для приватної користі. Створімо сьогодні, панове, не товариство, а братерський союз проти апатії, яка панує в нас!

Цю гаряче й переконливо виголошену промову присутні зустріли загальною мовчанкою. Воно було чимось незвичним і несподіваним, хоча від цих хлопоманів можна було завжди сподіватися чогось подібного. Деяких гостей цей проект формально поставив у клопітливе становище. Пан радник раптом почервонів увесь, в думці почав шкодувати, що завітав на цю вечерю, і, нарешті, не встаючи з місця і вперши суворий погляд у Начка, сказав силуваним жартівливим тоном:

– Ей, пане Гнате! Щось мені цей союз пахне таємним товариством, а ви ж знаєте, що така річ суворо заборонена?

– Пробачте, пане раднику, – спокійно відповів Владко, виручаючи брата, – адже поняття таємне товариство має якісь певні ознаки. А тут ні про що подібне й мови немає. Йдеться просто про те, щоб кожний із нас перед власним сумлінням дав слово по змозі докладати зусиль до пожвавлення й увиразнення громадської думки нашого краю. Ані мета, ані засоби, які ми пропонуємо, не мають в собі нічого лихого.

– Я згоден із вами! – крикнув старий редактор із протилежного кінця стола й простягнув до братів правицю. – Такий моральний союз представників нашої інтелігенції може стати тим шматочком дріжджів, який заквасить усе тісто. Згода, юні друзі, щасти вам! У моїй допомозі й прихильності до вашої мети ви можете не сумніватися, бо ж це уже тридцять років є моїм постійним ремеслом.

– І ми теж готові подати руки за цей союз, – сказав український редактор, показуючи на себе та на свого мовчазного товариша, – але з однією умовою, що на підставі цієї нашої згоди нас ніхто не потягне до ніякої іншої згоди з поляками. Для нас найважливішою громадською справою є пробуджування почуття самостійності Русі – однієї, великої й могутньої Русі від Тиси до Амуру!

– Пробачте, від Тиси до Есмані! – зненацька озвався мовчазний товариш дражливим тоном, перебиваючи редактора, який зиркнув на того товариша із подивом й обуренням, немовби в цю мить впізнав у ньому найзапеклішого ворога.

– Пробачте, – викрикнув гучним голосом піп-депутат, – як австрієць і греко-католик я радив би вам, панове, говорити тільки про нашу святу Галицьку Русь!

– І я пробачаюсь, щиро пробачаюсь! – крикнув пан радник крізь шум та сміх, викликаний тими поправками, підвівся з крісла й зіперся обома руками на стіл. – Заявляю наперед, що до такого союзу я не можу належати й ні про що чути не хочу. Я, панове, цісарсько-королівський службовець, і ніщо інше. Єдина громадська й приватна справа, яка мене повинна цікавити в моєму житті, є справа канцелярська, і, крім неї, я абсолютно ні про що не бажаю знати.

– Але ж, пане суддя, лас… ласкавий па… пане! – перехиляючися через стіл і трохи вже заплітаючи язиком, сказав напівп’яний помічник адвоката. – Ви, па… пане суддя, не ду… дуже хвилюйтеся. Все це – фантазія, жарт цих порядних хлоп… хлопчаків. Ха-ха-ха! Йди – до мене, Начку, нехай-но я обійму тебе! Ти жартуєш, далебі, як сто чортів!

Ця увага, висловлена голосно й цілком щиро, в одній частині товариства викликала збентеженість і заклопотаність, в іншій – пустий сміх. Гості почали вставати з місць, з грюком відсувати крісла, посипалися зауваження, дотепи й жарти, знявся шум, в якому нелегко було почути, що хто говорив. Очевидно, більшість справді вважала проект Начка за звичний епізод, за вияв доброго настрою – епізод, якому не варто приписувати важливого значення.

Господарі теж навіть самі перед собою не могли заперечити, що Начкова промова трохи зіпсувала веселий настрій товариства й особливо судового радника, який втратив охоту жартувати й, незважаючи на наполегливе прохання, попрощався з товариством та господарями й вийшов, можна сказати, насуплений. Групка українців теж, недовірливо позиркуючи один на одного, розбіглася в різні кутки салону, щоб тільки не зустрічатися один з одним.

Але всі ці сумні ознаки волевиявлення не могли стримати братів від виконання того, що задумали. Отож коли товариство знову групками розсілося в салоні навколо заставлених усім потрібним столів і коли всі знову поналивали вина, Владко попросив слова. Старші члени товариства з деяким занепокоєнням подивилися один на одного, коли він почав говорити.

– Панове мої, – сказав Владко. – Я бачу, що наш проект, викладений моїм братом, не знайшов серед вас палких прихильників. Мене засмутило б те, якби я міг припустити, що це сталося саме з причин тієї ж таки байдужості до життєво необхідних справ, проти якої наш проект закликає вас. Проте я думаю, що це не так. Думаю, єдиною причиною цього є те, що мій брат сказав ще не все, що мав на думці.

– От тобі, бабо, й празник! Нам і цього забагато, а він ще більше хоче! – вигукнув помічник адвоката, але його відразу ж втихомирили.

– Щоб вилікувати хворобу, треба виявити її причину. Усунувши причину, усунемо й саму хворобу. А запитаймо свою совість, панове, яка причина того, що нашу інтелігенцію огорнула апатія до громадських справ? Звідки походить ота наша замкнутість, ота вузькість і застарілість поглядів, на яку слушно нарікають усі сторонні люди, що стикаються з нами?

На мою думку, джерело цієї хвороби лише одне – глибока прірва, яка існує між нашою інтелігенцією й простим, працюючим людом. Традиції шляхетської виключності, мої панове, які вважали у нас за пережиток ще найсвітліші голови XVIII сторіччя, у нашому закутку під щасливим скіпетром Габсбургів збереглися живцем аж до цього часу й глибоко вкорінилися в серце та розум усіх інтелігентних людей.

Ми живемо в солодкій омані, що інтелігенція – це не тільки цвіт народу, але що вона сама собі увесь народ, сама собі мета, а той простий селянин, робітник – це хіба що підстилка, гній, на якому той цвіт має розцвісти. І, замість того, щоб бачити в селянинові брата, людину з людськими почуттями, людськими прагненнями й рівними правами, ми попихаємо ним, мов рабом. За що? За те, що він темний. Але хто ж у цьому винен, що він темний, як не інтелігенція, яка його не просвітила?

Повірте мені, мої панове, те, що в нас величають інтелігенцією, так довго буде диким деревом, а не цвітом народу, поки не пізнає і всією своєю істотою не відчує, що цвіт повинен перетворюватися в плід, що кому більше дано, від того й більше вимагають, а той, хто за кошти суспільства, за кошти трудящого люду одержав більшу освіту, повинен також більше працювати на користь суспільства, щоб з лихвою повернути людові те, що люд витратив на його освіту. Союз, який ми проектуємо, мої панове, повинен мати своє джерело не в філантропічному сентименталізмі. Те, що ми вимагаємо від вас, – не милостиня, це повинне бути виявом глибокого й щирого почуття обов’язку.

– Та він же, панове, соціаліст! – крикнув старий редактор.

– Отже, ми повинні бути слугами мужиків і шевців? – з різних боків почулися сердиті голоси.

– Так, мої панове! – рішуче сказав Владко. – Тоді тільки ми виконаємо свій святий обов’язок, коли віддамо всю свою силу, все своє життя на службу інтересам народних мас. І повірте мені, панове, поки у нас не переможе розуміння громадських справ як справ народних, доти ми будемо мати конституцію для армії, для міністрів і парламентів, й автономію для крайової управи та для повітових рад, а не для народу, – так довго буде панувати у нас апатія, вузькість поглядів, гнилизна й корупція. А служити все життя, всією силою мужикам і шевцям, як хтось тут із вас висловився, – це не сором, панове мої, бо це і тільки це значить служити своїй батьківщині!

– Ну, це вже занадто, – сказав старий редактор. – У моєму житті таких крайніх поглядів мені ще не доводилось чути.

– Пане Владиславе, – з гірким докором промовив піп-депутат, вперши суворий погляд в обличчя Владка. – Ви тут мудро говорили нам, однак забули сказати про одну найважливішу річ. Першим і найважливішим обов’язком кожної людини, кожного християнина є обов’язок служити богові й церкві. Шукайте насамперед царства божого, а все інше ви одержите в додаток.

– Ні, ця прилекція, їй-богу, дійсно варта лаврового він… вінка, – сказав помічник адвоката, ледве-ледве тримаючи голову на плечах. – Па… пане докторе, па… пане Владиславе! Чорт мене бе-бери, ви пере… переконали мене ціл… цілком! Ось вам мо… моя рука! Але з у… умовою, що ви на ко… кожному за… засіданні бу… будете ви… виголошувати таку промову!

І він, насилу підвівшися з крісла, пішов до Владка, простягуючи йому руку.

– Ні, любий колего, – усміхаючися, відказав Владно. – Вашу руку я потисну аж завтра, тільки з умовою, що ви детально пригадаєте собі, про що тут сьогодні йшла мова.

– Чорт забери! – сказав адвокатський помічник. – Я й не знав, що, крім красномовства, ви маєте ще… ще й… крихту до… дотепу. Трішечки, трішечки, але маєте… Ві… вітаю!

Один тільки мовчазний українець, той, що встановлював кордони Русі від Тиси до Есмані, під час загального гамору підійшов до Начка й сказав йому стиха:

– По суті я симпатизую вам обом. Я – народовець і тому бажаю бачити свій народ щасливим, самостійним. Але, признатися, все те, що ваш брат говорив про службу народові, здається мені трохи парадоксальним. Виходить, що, замість розвивати науку, рухати вперед освіту й прогрес, ми всі повинні запрягтися в ярмо й тягнути оці мільйонні темні маси?

– Саме так, пане, – коротко відповів Начко.

– А чи не буде це поверненням цивілізації назад?

– Пробачте, пане, – відповів Начко, – а яку це науку ви рухаєте вперед?

Тихий народовець трохи знітився.

– Ну, прошу вас, пане, – відказав він, заїкаючися, – ви, замість простої і ясної відповіді, переносите питання на особистий грунт.

– Даруйте, пане, – заперечив Начко. – Я переношу його саме на той грунт, на якому воно, власне, повинне стояти. Людина, яка рухає науку вперед, працює над великими й корисними винаходами і вже цим самим працює для суспільства, для цивілізації й для народу. Але скільки в нас таких людей? А ховатися під плащик науки й цивілізації, щоб ним прикривати власну нікчемність та брак почуття обов’язку перед народом, це, пане, просто несумлінність. Отож не вважаймо себе чимось надто великим і добрим, щоб нас, всупереч нашому переконанню, не осудила історія.

Тихий народовець, знітившися ще більше, відійшов і до кінця вечора сидів самотньо у кутку й мовчав немовби заклятий.

Настрій товариства був украй зіпсований. Гості сиділи, допивали вино, розмовляли, але були збайдужілі, скислі, мовби ті діти, яким, замість ласощів, показали різку. Дехто силкувався підтримати дискусію на тему, яку порушили брати Калиновичі, але дискусія не йшла.

– Чи ви й свою газету думаєте видавати в такому дусі? – запитав Начка старий редактор.

– Розуміється, – відповів той.

– Якщо так, то не знаю, як вам поведеться, – сказав ветеран, знизуючи плечима. – Трудний це й небезпечний шлях.

– Щодо цього, то я не маю жодних ілюзій, – мовив Начко. – А втім, від вас, ласкавий пане, – додав він посміхаючись, – я маю запевнення, що будете мені допомагати.

– Від мене? – з острахом крикнув вельмишановний ветеран. – Ні, добродію! Щодо боротьби проти громадської байдужості – згоден! Але ця червона хлопоманія вашого брата, це служіння простому людові, який моєї газети й не знає, й не читає, то… даруйте!

– Але ж зрозумійте, шановний пане, таким способом – як би це сказати? – ви хапаєте хвіст, та не хочете брати голову. Апатія, байдужість – це тільки один із виявів цього відособлення інтелігенції від народу. Засипмо джерело зла, то й болота навколо нього не буде.

– Що ж, засипайте, панове, засипайте, – сказав старий, похитуючи головою, – але я вже застарий, щоб міг, робити це спільно з вами. Признаюся, що навіть логіки вашої не розумію.

Була вже пізня ніч, і хоча іншим часом подібні товариства в цьому теплому і зі смаком обставленому салонику засиджувалися значно довше, то все ж сьогодні раптом, начебто змовившися, всі поглянули на годинники й вирішили, що треба збиратися додому. Попрощавшись із господарями, гості в супроводі слуг, що несли в руках свічки, вийшли за поріг.

– Е, що там, мови-перемови, веселі розмови! – чув Владко голос захмелілого помічника адвоката на сходах. – Ану, панове, хто йде зі мною до Добровольського – на три чарки коньяку?

– Я, я, я! – обізвалося кілька голосів якраз тих гостей, яким тільки-но, якнайшвидше потрібно було йти додому. З гіркою усмішкою на вустах Владко повернувся до кімнати.

– Ну що, Начку, як ти міркуєш – кепський початок нашої громадської діяльності? – з гіркотою в голосі запитав Владко.

– Що ж із того, що кепський, – спокійно відказав Начко, – але все ж не гірший, ніж ми сподівалися бачити.

– Пишна сцена з галицької «Людської комедії», – все ще іронізував Владко. – Кожний із них так пластично відбивався разом зі своїм характером, своїми поглядами та своїм сумлінням, що й справді краще не треба. Але це для нас – слабка втіха.

– Ти перебільшуєш, брате, – сказав Начко. – Завжди треба припускати, що в кожній людині під товстим шаром життєвого бруду, егоїстичних мозолів та поганих звичок тліє непогасна іскра божого вогню і що не раз, цілком несподівано найменший подув може оживити її, роздмухати з неї чудотворне полум’я. Я певний, що, незважаючи на удаваний холод і навіть жарти, сьогодні не одному з гостей на дно душі упало якесь одне зеренце нової думки, принаймні згодом пробудиться в тій душі якийсь сумнів, бодай один порив до нового, справедливішого життя; а все це піде на користь справі, бо жоден із таких рухів не зникне даремно, а сума малих рухів творить бурю.

– Ти поетизуєш, брате, – перечив Владко, який дивився на життя практичніше. – Такі малі пориви не набагато нам знадобляться, а я тим часом побоююся, щоб сьогоднішній виступ від самого початку не додав нам ворогів. Ось, побачиш, чи редактор-ветеран зі шпальт своєї газети в найближчі дні не кине громи й блискавиці на наші ідеї та на твою, ще не народжену газету.

– Що ж, і це може бути, хоча так робити було б негоже з боку редактора. Але це не стримає мене й небагато мені зашкодить. Боюся тільки, щоб обурений радник не зашкодив справі селян, яких ти захищаєш. Адже він веде слідство.

– Хай тебе це не хвилює! Слідство вже майже закінчене в Станіславі, так що панові раднику зробити залишається небагато. Думаю, що ця справа піде добре і що мені не доведеться за тим шкодувати, що із Станіслава я перетяг її до Львова, довівши, що головний обвинувачуваний належить до львівської судової округи. Щоправда, я змушений буду заплатити за захист 500 ринських моєму меценатові, бо громада ледве змогла зібрати 50 ринських.

– Що ж діяти, – сказав Начко, – робімо, що можна! За сьогоднішнім кроком я абсолютно не шкодую. На початок безсумнівно потрібно було звернутися до інтелігенції, пошукати межи нею союзників. Це нічого не значить, що сьогодні нам не вдалося. Треба шукати й дальше, терпеливо й старанно, не обминаючи жодного щирого бажання. Дивно було б, якби ми понесли б цілковиту поразку. Не забувай також, що це тільки початок нашої роботи і що давній поет сказав дуже розумно, хоча й однобічно:

– Flectere si nequeo superos, Acheronta movebo.

– Так, то так, – задумливо сказав Владко, – але з тим Ахеронтом, брате, тяжка справа.

– Не така трудна, як тобі здається! – гаряче вигукнув Начко. – Треба лише скинути з себе рештки шляхетських упереджень і з щирим серцем, з сильною волею взятися за діло. І в тому Ахеронті вже пробуджується новий дух, дух світла й прогресу. Треба тільки щасливого подуву, щоб і там, у темряві, запалав вогонь. А якщо він там запалає – значить ми виграємо. Тоді нам не потрібно буде користуватись водогоном, бо ми станемо біля джерела. Не занепадай духом, брате, якось воно буде!

І брати, обмінявшися щирим поцілунком, пішли спочивати.

Примітки

вулиця Панська – початок сучасної .

Flectere si nequeo superos… – Віргілій, Енеїда, 7, 312. Сила виразу: якщо не з небесною – то з пекельною допомогою.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 17, с. 335 – 357.