Поема про женщин
Сімонід з Аморгосу
Переклад Івана Франка
На початку ще не було жінок,
Як з надра божества родився розум, –
Пізніше родились вони з предметів різних.
В жінок, що з косма сивого волосся
Вродилися, нема порядку в домі,
У неї все лежить безладно, брудом
Укрите й порохами припадає;
Вона не миється ніколи, носить
Одежу затовщену та нечисту
Й сідає в чорний димник без вагання.
Ось друга женщина, що бог создав
Із хитрої лисиці. Знає все.
Ніщо з добра ні зла їй невідоме,
Й сама вона раз добра, раз лиха,
Лиш тягне гнів її то в сей, то в той бік.
Ся, друга, вроджена від суки, се –
Живий патрет своєї матері,
Вона хотіла би все бачити,
Все знати; раз у раз очима біга
На всі боки, блукає сям і там
І бреше, хоч не бачить ані духу.
Ніякий муж не може всилувать
Їй, аби мовчала. Ні погрозою,
Ні коли в своїй злості каменем
Їй зуби виб’є, ні коли словами
Солодкими схлібляти їй захоче,
Ні коли серед гостей своїх місце
Їй дасть, – вона кричить все без причини.
Отсю, другу, боги створили з кусня глини;
І з неї став тягар невиносимий
Для мужа. Зла й добра вона не знає,
Заняття жадного вона не має,
Хіба що їсть; вона така лінива,
Що як зима прийде й її вночі морозить,
Вона лиш кулиться, воркоче, плюне,
Але під піч постелі не присуне.
А ось така, що вродилася з моря.
Яка приємненька! Весь день сміється,
Гість, що її в її побачить домі,
Від задоволення й не визнається.
«Ніде не знайдеш пані, як ось наша!
Весь світ зійди, чи здиблеться де краща!»
Нараз вона стає зовсім незносна,
Ні бачити нікого не бажає,
Ні з дому вийти потягу не має,
Лиш сердиться в кімнаті та банує,
Мов сука, що своїх песят пильнує,
Усякому стає уприкрена вона,
Другам і ворогам ненависна.
Се справді море те, що дня літнього,
Спокійне й чисте, радості так много
Приносить людям, та не раз шаліє,
Варом кипучих хвиль тривогу сіє.
Така-то вдача й тих жінок, що з моря
Вродилися, змінчива, непостійна;
То сіє радість, як весела та спокійна,
То в шалі наробить багато може горя.
Бувають і такі, що почалися
Із попелу або з осла, що звик
Зносить удари та робить під буком.
Така не розпускає свій язик,
Коли прийде робота, але робить,
Постогнуючи, в крайній лиш потребі
Або під ненастанними погрозами.
У неї рай лише в куті лежати
Та жвати, жвати, жвати, жвати, жвати.
Поїсть до ладу, спать лягаючи,
Їсть непогано, рано встаючи.
Їсть досвіта, і ввечір, і весь день;
А половий щоб угасить огень,
Вона не стане добирать, кохаться, –
Готова з першим стрічним ізлигаться.
Та, що з щура повстала, то якась
Порода нещаслива, що для неї
Нема нічого гарного, ані
Пожаданого, ні принадного,
Ані приємного. Вона не здібна дати
Любовних розкошів закоштувати
І може мужеві нудоту лиш справляти.
Вона сусідам робить покрийому
Багато пакостей, а часто поласує,
Хоч дома живності їй не бракує,
В жертвах для божого готових дому.
А ось отся з препишної кобили
Народжена із гривою буйною,
Хоч, бачиться, багато в неї сили,
Гордує працею усякою ручною.
Не дай-то боже, щоб вона торкнулась
Жорен, мітли або там помела,
Щоб сміття з хати на смітник несла
Або при горшках пораться метнулась,
Де б забрудниться й загоріть могла.
Вона з конечності лиш підлягає
Своєму мужеві, купається на день
По два й три рази й раз у раз зливає
Своє волосся те червоне, мов огень,
Олійками принадно запашними,
Його по плечах гордо розпускає
Й переплітає цвітами рясними.
Така жона – приємний дуже вид
Для інших мужів, та для власного
Вона правдивий божий бич, принаймні
Коли не князь він, ні король, що може
З приємністю її появу оглядати,
А вибрикам і примхам потурати.
А отся з малпи зроджена. Не міг
Зевес підлішого дать людям дару.
Вона до обридливості погана;
Коли йде вулицею, всяк сміється.
У неї голова, немов та ріпа
Сидить на грядці, на короткій шиї;
Сама ж вона худа аж до смішного, –
Нема, здавалось би, на ній нічого,
Лиш шкіра й кість. І справді, годен жалю
Той муж, що мусить отакую кралю
Стискать і милувать в обіймах своїх.
Як малпа, зна вона всі хитрощі та штуки,
Ніколи не сміється й не гадає
Зробить щось добре. Творчості, науки
Не жди від неї, зате весь день має
Одне заняття: бігає й шукає
За кимось, з ким би не тужить, не плакать,
А сісти та й балакать, та й балакать.
А ось отся пчолячої породи;
Щасливий, хто її в уділ дістане,
Хоч жадної для себе надгороди
Не вимага, сама за надгороду стане,
Недоступна для жадної догани;
Її життя, мов річка між цвітками
Щасливе й довге. Мила мужу свому,
А він її без заздрості кохає.
Отак старіє, як цінна окраса: дому,
З ним враз свій благородний плід плекає.
Між усіма жінками, мов зоря,
Не вродою, а непорочністю ясніє,
Ні на що не горда, нікого не займає,
А ласку божу вколо себе сіє.
Нікому, бачиться, вона не до вподоби,
А сяде в крузі пань спокійна і здорова,
І йде без дотинків свобідная розмова.
Без сплетень і клевет, без зависті та злоби,
Ніхто, лиш сам Зевес, дарує чоловіку
Таких жінок, аби втішаться міг довіку.
Автор отсеї поемки вродився на острові Самосі, а прозвище одержав від того, що в дозрілому вже віці випровадив із Самосу досить численну колонію на острів Аморгос, де заснував три міста: Міною, Айгіал і Аркесіну. В тім остатнім місті осів і сам і, мабуть, дожив свого віку. Розцвіт його діяльності, в тім числі й поетичної, можна означити роком 640 пер(ед) Хр(истом). В історії грецької літератури його ім’я стоїть посередині трійці новаторівямбіографів, що зазначили крок розвою поезії від доби Гомера й Гесіода (IX й VIII в.), геройського та божественного епосу й панування дактилічного гекзаметра, й, користуючися, без сумніву, людовою пісенною традицією,’ввели в штучну, писану поезію коротші, жвавіші розміри ямба й хорея, що повело за собою наближення поезії до інтересів, злоб і радощів буденного людського життя. Ся трійця – Архілох із Паросу, Сімонід із Аморгосу й Гіппонакс.
З них лише Сімонідові пощастило в пізніших віках остільки, що до нас, окрім уривків, дійшла одна ціла поемка про жінок, зложена з 118 рядків ямбовим триметром, тим самим розміром, яким пізніше писали всі грецькі трагедії та комедії. Нав’язуючи до Гесіодового погляду, що для мужа нема більшого добра, як добра жінка, ані більшого зла, як зла жінка, Сімонід у ряді коротких загальнодержавних характеристик жіночих типів свого часу, сьомого в(іку) пер(ед) Хр(истом), дає малюнок, який можна би назвати сатиричним, бо в ньому темні краски та уємні прикмети правдоподібно згущені супроти дійсності, а тільки в однім уступі змальовано один тип жінки справді світло та симпатично. Тим уступом я й закінчив свій переклад, уважаючи, що кінцевий уступ псує враження цілості.
Не маючи в руках грецького тексту, я покористувався для сюго перекладу прозовим французьким перекладом М. Юмбера (М. Humbert, Poeme de Simonides d’Amorgos sur les femmes, поміщеним у книжці «Poetes moralistes de la Grece, Paris» без означення року, ст. 267 – 270). Я покористувався також для отсеї уваги передмовою М. Юмбера (там же, ст. 265 – 6), а також учебником М. В. Хріста, ст. 140 – 141.
Свій переклад я написав у днях 8 – 9, а увагу в днях 9 – 10 липня 1915 р.
Примітки
Поема про женщин – «Sur les Femmes» – Poetes Moralistes de la Grece, с. 267 – 274 (ІЛ, № 4332). Автограф № 414, с. 2Й1 – 257.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 120 – 124.