Донець – козак молодий

Іван Франко

Ей, то донець, козак бравий

На юнацькі всякі справи,

Хоч не дуже й молодий;

Чи то коней в полк набрати,

На заріз вола нагнати,

Чи пострашити людий.

Хоч господар до ніг паде,

Він на коня руку кладе:

«Сей кінь мій і сей кінь мій!

Сю корову заріжемо,

Сю телушку самі з’їмо,

Ся нам буде на постій».

А кумпани те лиш знали

На вигон з обори гнали:

«Ну, что стали, как враги?

Это дело ведь царское,

А веленье государское, –

Противиться не моги!»

А людей хоч як потужних,

Аби тільки безоружних

Не боявся сей козак:

«Со мною, брат, нельзя шутить!

Я не пойду народ мутить, –

Скажу – так – и будет так».

«Хлебы есть ли? Давай хлебы!

Картофелю – вот на, греби!

Крупу, муку всю тащи!

Да у тебя есть ли сало?

У нас подавно не стало…

Денег пока не взыщи.

На курей же був він ласий,

Як той циган на ковбаси;

Йому дивно, знай було:

На обору де загляне –

Стадо скрізь курей застане,

Ходять вільно, мов назло.

«Эй хозяюшка честная!

Ведь курица – вещь сьестная,

Ты би пару мне дала?»

«Ще з ума я не зійшла!

Вони в мене всі несуться,

Най здоровенькі пасуться», –

Господиня відрекла.

Дуже не любив відмови!

Бо був дуже гоноровий

Козак донець молодий;

Зразу троха він лякався,

Потім злився і стікався,

З злості аж ставав блідий.

«Ах, трупица ти старая!

Вот те куры все с сарая

Я сейчас и приберу.

Ведь ты знаєш, я – служилый!

Сёдня – курица, хлеб белый, –

Завтра, может быть, умру».

Буркне жінка, не відмовить,

Та, бува, муж курку зловить:

«На, коли вже ти такий!

В мене хата не багата,

Курка – невелика страта,

А твій хліб – мабуть гіркий».

Курятини скоштувавши,

Став наш Донець не ласкавший,

А лютіший до людей;

Всеї служби відцурався,

Все на лови вибирався,

Бився й рвався до грудей.

На коні, як для розбою

Їхав, міх возив з собою,

Кожним разом повен міх

З сіл курей везе у місто,

Думає: «Поїм всі чісто!»

Ні, поїсти й двох не міг.

Продавав або майорам,

Капітанам, командьорам

Та жінкам міх дарував,

А сам, як міх спорожниться,

Мов боявся опізниться,

На розбій знов мандрував.

Обголив одно село так,

Друге, третє, кожний потак

Вибрав чисто й перетряс.

Аж у селі Ясениці

Спотикнувся на марниці

І мов ясна свічка згас.

Вже курей і тут не стало.

Все село його пізнало,

Що то донець-курохап.

Був він пострахом всіх мужів,

Бо з оружжям всіх би «здужів»,

Був і пострахом всіх баб.

Не знав жодної тривоги

Ранив штиком руки, ноги,

Прав нагайкою лице,

Як хто тільки спротивиться,

Вилається чи скривиться:

«Маєш! На ще і отсе».

Одного дня пополудни

Їхав дуже вже марудний,

Курки, хоч гинь, не було,

Пси лиш за ним зривалися,

Але люди ховалися,

Мов вимерло все село.

В’їздить у одно подвір’я,

А тут жінка недовір’я

Виявляла все йому,

За курочок проклинала,

А когута проганяла,

Тричі в бур’ян – цур йому!

Той когут ще десь гуляє,

Та його не звеселяє

Вже його бадьорий вид;

Ось телиця під шіпкою

Конюшини над дрібкою

Стоїть тихо та й хрумтить.

Ось телиця розкішная!

Річ, відомо, теж з’їсная!

Донець зараз зміркував:

Зав’язує шнур на роги

Та й з обори до дороги,

Преспокійно простував.

Аж ось в невимовнім жалю

Жінка з хати випада:

«Гей, москалю? Гей, москалю!

Наднесла тебе біда?

Та се ж не твоя телиця!

Чи ще тобі веселиться

Нашим горем випада?»

Але донець не слухає,

Потилиці не чухає:

Шнур на руки обвинув,

Коня торкнув острогою

Тінистою дорогою

До схід сонця обернув.

«Гей, ви, люди, сусідоньки?

Зжальтесь моєї бідоньки, –

Кричить жінка за ним вслід, –

От неначе кара Божа

Або дідько роздорожжя,

Причепився дармоїд!

Маєте там вила й граблі,

Дайте йому попід щаблі

Най телицю мою пустить;

А ти маєш там ціпилно,

Гати йому в плечі сильно –

Нехай йому в карку хрустить!»

Чи були би се вчинили,

Чи були б його спинили –

Ще не знати. Але донець

Почув життю свому конець.

Коня круто вліво звернув,

Аби кінь через рів скакнув,

Щоб пліт низький перескочить

І від людей в поле збочить.

Та не здужала телиця

Туди ж, вліво, провалиться, –

А направо шарпнулася

Та й напасті позбулася.

Москаль низом вліво скікнув,

А верх його вправо шарпнув

Шнур, що до рогів телиці

Навинений на правиці.

Упав скісно, вже й незвісно,

Де наперед стало млісно;

Жінка слова не сказала,

Лиш телицю відв’язала.

От троха б ще погнатися!

Але не міг піднятися.

«Ведь это, кажется, й конец».

До вечора сконав донець.

6.XI [1915 р.]

Примітки

Твір із рукописної спадщини І. Франка. Зберігся автограф (ф. 3, № 233, арк. 122 – 128), а також список М. Колодія під заголовком «Козак Донець» (ф. 3, № 327).

Публікується вперше, за вказаним автографом.

Ясениця – «Ясениця Сільна Дрогобицького пов[іту]» (прим. І. Франка). Дію цього твору поет розгортає в Ясениці-Сільній (селі за кілька кілометрів від Дрогобича), із цього села була родом його мати, у 1863 – 1864 рр. І. Франко навчався в Ясениці-Сільній у початковій школі, мешкаючи у своєї баби (по матері) Людвіги Кульчицької.

Микола Бондар

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 250 – 255.