Пригода в Підбужі

Іван Франко

Невелике місточко наш Підбуж гірський,

Та й слава його невелика,

Та й я чоловік нічим славний такий,

А трафилась, бачте, притика.

Хто про Підбуж чував? Не яка й сторона,

А мов мати вночі повивала;

А набігла у нас з москалями війна,

Розгорілася в Підбужі битва страшна,

Що сім день і сім ночей тривала.

Та й не битва була – стрілянина сям-там.

Надійшли москалі від Урожа;

Зараз стали по всім вулицям та хатам,

Дали знать себе всім парканам та плотам, –

На огонь забирала сторожа.

Першу ніч а ними враз ночували ми ще

Та приймали як гостей, чим мали, –

Та бо в них така з’їж! Із курми та свиньми

Зараз впорались; поки оглянулись ми,

На заріз всю худобу забрали.

В мене хатка мала, ніби десь край села

У яру за потоком стояла.

Я гадав: «Оминуть». Еге-ге, йдуть та йдуть,

Поки сонце зайшло, заповнили весь кут,

Хата, шіпка й стодола від них аж стогнала.

Оламали весь сад, спорожнили весь склад,

Що було можна з’їсти, те з’їли.

«Стоїмо лиш сю ніч, завтра підемо пріч,

А те, що ми взяли, кому треба повідж!» –

На потіху мені заповіли.

Та бо другого дня вийшла та голодня,

А за хвилю патруль прибігає:

«Геть із хати, старий! Жінку й діти бери,

Тікай геть від улиць, от сюди догори!

Неприятель згори надтягає».

Чути вистріли скрізь. Зараз видно: «Не лізь

У долину, бо там буде лихо!»

Скоро ми, як могли, узяли, що взяли,

Хто живий був у хаті, усі потягли

Горі яром доріжкою тихо.

Недалеко ми йшли, під верхом стали ми, –

Там деберка широка й глубока,

В ню зійшли, що було в нас – усе склали ми,

І повітря пречисте вдихаєм грудьми, –

Тут безпечні від людського ока.

Зараз хлопці взялися печеру копать, –

Помагають в роботі й дівчата.

«Не одну, мабуть, ніч треба тут ночувать,

А що ось принесли, у безпечне сховать,

От така буде в нас нова хата!»

В мене хлопці веселі й дівчата також, –

Не скривдив мене Бог на родині,

Як прийшли москалі, всі дівчата малі,

Мов сполошені вівці, в відлюдній скалі,

І дорослі дівки поховались в тернині.

От так ми в тій дебри проживали сім день,

Я ходив людей інших шукати.

Де хто скрився, а хлопці збігали униз,

Поміж корчі, плоти, бур’янами та в хмиз,

Заходили в опущені хати.

Що знайшли, то тягли. Було дещо таке,

Що сусідам потім позвертали,

Та найбільше стягнули такого добра,

Що, накравши та не сподіючись «вора»,

Москалі по хатах полишали.

А вони всі в рядах, наче їх гонив страх,

Вулицями місточка ходили,

Парцували в домах, по стрихах, пивницях,

По садах та грядках, по стайнях та шіпках, –

Але ворога не знаходили.

Тільки тут чути: тріс! То знов там чути: тріс!

І не знали, хто й відки й де стрілив.

Тут москалик упав! Там москалик упав!

Хтось немов отак зблизька до них підступав,

Коротко міряв та добре вцілив.

Кожний день, скоро світ, їх велике число

Виряджалось вперед до походу,

Кожний день воно той сам гостинець товкло:

Смільна, Залокоть, Тур’є – до бистрого броду

Бистрички ще сяк-так воно йшло.

Та за бродом тим скрут, а на скруті тім ліс,

А у лісі тім яр, а тим яром,

Мов щілинкою вуж, так гостинець поліз,

А гостинцем немов не пуска якийсь біс, –

Що підуть, то все даром і даром.

Ще від Підбужа їх все щібають кульки,

Наче вибранців Божих до неба;

То з правої руки, то з лівої руки

Щось десь трісне, – ніякі не вкажуть знаки, –

А з них жить вже котромусь не треба.

Та за Тур’єм – не те! Наче буря мете,

Наче пекло несите глитає,

І то, аби вистрілів много ревло, –

Мов горох торохтить, наче щось затяло, –

І великої сили московське число

Наче свічка в малім огні тає, –

І що вранці велике й поважне було,

Ніччю смирне й маленьке вертає.

Аж як сім день пройшло і подвійне число

Чи потрійне, а може ще й більше пішло,

Наших врешті вони побідили;

Вийшли з Підбужа гучно то так,

Що нікому з міщан не був поданий знак,

Що вони всі уже підходили.

Справді, вийшли не всі, мов зайці у вівсі,

Полишилась російськії власти

Та коменда солдат, а з них кождий псу брат,

Не пізнаєш по нім, чи життю твому рад,

Ме тебе боронити чи красти.

Аж у сьомий день ми в свою хату війшли,

І пусту її, хоч не безлюдну знайшли,

Бо хоч сонце давненько вже встало,

То на голій землі, як прийшли та лягли –

Видно сталося щось так, що встать не могли, –

Аж дванадцять людей ночувало.

В хаті темно було, бо таке щось зайшло –

Позабивані вікна дошками;

Ні полиць нема в хаті, ні лав,

Навіть припічок ворог забрав

1 постелю, хоч не з подушками.

Голі стіни. А тільки як ми

Світло соняшне вікнами в хату й дверми

Пропустили, що стало нам видно,

Що дванадцять мужів помордовано всіх

І полишено голих, а їм ані гріх

Полежати було, ані стидно.

Лиш по тім, що такі всі вони немалі,

Вусачі, силачі, бородаті й косматі,

Ми могли заразісько напевно пізнати,

Що се все – москалі,

А якої народності й роти,

Сього ми не дізналися й доти.

Та один незвичайний був знак:

В животі в одного з тих страшних забіяк

Офіцерська австрійськая шабля стриміла,

А як діти за чимось полізли під піч,

То знайшлась друга ще незвичайная річ –

То маленька нога сніжно-біла.

Серед хати велике огнище,

Та все кров’ю залите було, –

Дали знать вартовим, що стояли найближче,

Кілька їх, дещо й старших, потому прийшло.

«Спрятать!» – мовив найстарший панище.

Так по Підбужі військо московське пройшло.

Написано д. 14 падолиста 1915 р.

Примітки

Вперше надруковано в кн.; Мельник Я. «І остатня часть дороги…»: Іван Франко в 1914 – 1916 роках. – С 54 – 58.

Зберігся автограф (ф. 3, № 233, арк. 89 – 93).

Подається за автографом.

, , , , – населені пункти у Дрогобицькому районі Львівської обл.

мати вночі повивала – вірування, що хто вродиться вночі, будуть люди не знати або забувати його. – І[ван] Ф[ранко].

Ярослава Мельник

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 277 – 281.