Кінна команда

Іван Франко

Розкішною долиною

Попід гаєм березиною

Простяглася доріженька,

Простісенька, рівнесенька,

Наче струна тонесенька.

Березина не зелена,

А все жовта та черлена, –

Пізня осінь малювала,

Березині барв[у] дала,

Березину полюбляла.

Дорогою – наче раєм,

Тим блаженним нашим краєм,

Іде військо співаючи,

Про жодне лихо не дбаючи,

Пригодоньки не чаючи.

Підспівують, вивискують

Та ружжями поблискують;

Сонце в захід вже клониться,

Хмарка від нього сторонить[ся],

Мов згадать лихо хорониться.

Кінна команда перед веде,

А передом корнет їде, –

Наче місяць він прекрасний,

Супокійний, чистий, ясний,

Весь засмучений, безгласний.

Він на захід тихо зорить,

Там на небі огонь горить:

Се заграва шкарлатова,

Розгорітися готова, –

Розгорається й діброва.

Під шкарлатною порфирою

Мов хтось цюкнув сокирою.

«Стой!» – Все військо піше стало,

Наче духу в нім не стало, –

Впав один лиш – «запевало».

Кінна команда ззирнулась,

Мовчки якось схаменулась,

А корнет вже за вправою

Бачить хмарку білявую

В низу, вкритім муравою.

Грунт легенько спускається,

Мов всього злого лякається,

Далі лягла сивая мгла,

Білу стрічку мов протягла

На[д] долиною доля зла.

Далі рівень знов зелені,

Й насип дециметровий,

Весь зелений, крутоскісний,

Мов примурок прездоровий.

Склін гори се невисокої,

Та довгої та розлогої,

Вниз до річки неглибокої,

Та на воду й не вбогої.

А та річка, бистра річка,

Недармо Зрада назвалася!

Де вузька та біла стрічка,

От там вона сховалася.

Між крутими берегами,

У кориті глубокому

Вона тихо котить хвилю

По відлюдді широкому.

А як береги заповнить

Біла мряка, мов сметана,

Навіть зблизька не доглянеш,

Що якась тут річка знана.

Так було і сего разу.

Корнет глянув, каже своїм:

«Сюда!» Й коні поскакали

3 неймовірним супокоєм.

Корнет перший. Над провалом

Кінь здвигнувсь на задні нога, –

Бух у воду! Глухий булькіт –

Тут конець його дороги.

Далі по два враз щезали,

Мов ковтала біда мряка;

Лиш ніч-мати могла знати,

Чи їх смерть була однака.

Лиш остатній зупинився;

Здужав щось страшне почути;

Спинив коня й силкувався

Те страшне в низу збагнути.

Та під насипом зеленим

Знов сокирка рубонула,

Мигом кулька налетіла

І з коня його зіпхнула.

Кінь заржав із переляку

Й поволік його за ногу;

Якби не нові дві кульки,

Був би витяг на дорогу.

Та тут від ріки й від гаю

Біла мряка навалила

І густою сметаною

Краєвид увесь залила.

4 – 5.XI 1915 р.

Примітки

Уривок твору вперше публікувався в газ.: Радянська Буковина. – 1956. – № 117 (3445). – 13 червня. – С. 3, публікація О. Крицевого. В повному обсязі вперше надруковано в кн.: Мельник Я. «І остатня часть дороги…»: Іван Франко у 1914 – 1916 роках. – С 58-60.

Зберігся автограф (ф. 3, № 233, арк. 83 – 86).

Подається за вказаним автографом.

запевало – Той, що в компанії звичайно затягає пісню і мусить знати всі напам’ять. Іван Ф[ранко].

Ярослава Мельник

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 245 – 247.