Усміх фортуни

Іван Франко

Їх мучив страх, побоювання брало,

Чи лиш морозом за плечима подирало,

Коли воєнний хто, буваючи у Львові

В ділах приватних, чи, трафлялось, по «бефелю»,

Над містом, на горі стрімкій та прездоровій,

Немов червоний гриб у казковій діброві,

Побачив цитаделю.

«Это военное?» – «Та также й випадає.» –

«Значит, укреплён Львов?» – «На теє й виглядає».

«Но есть же воинство?» – «Авжеж, – столиця краю!»

«Да, понимаю, понимаю, понимаю!» –

І їде генерал і дума, як з тим бути?

Адже траншеї там, і башти, і редути!

Яких же треба сил, муніції та штуки,

І скільки в людях страт, зусиль, тривог і муки,

Щоб се здобути!

Та іде генерал, що не бував у Львові.

Йому ввижаються ордери лиш чудові,

Похвали й почесті, коли здобуде Львів,

Коменду він дістав, провідника одного. –

«Все висліджено, а предвиджено й більш того!

Так у поход і вибираться слід.

Здраствуй, царь-государь! Радий служіть премного!

Львів будем мати на обід!»

І їде генерал, а перед ним несеться,

Немов рожева мла, а серед мли трясеться

Щось мов проміння ясно-золоте.

Довкола спів солдатів роздається,

Осінній, теплий воздух в груди ллється…

Кінь форкнув, стрепенувсь їздець. «І що ж все те?

Хіба не диво се, велике та святе?

Вже їдем третій день, моя фаланга суне

На Львів, а ворога й сліду не зуздрите.

Ведь чудо, как везёт! И это всё не втуне», –

Усміх Фортуни…

Тут кулька свиснула невідомо відкіль,

Слабенько стукнуло, мов з бравнінга хто стрілив,

Хтось генерала взяв собі за ціль –

Для нього невидний, а добре вцілив.

Лиш раз зітхнув раптово генерал, –

Пихиць з коня, та у траву зелену.

Кількома каплями сплив весь його запал

На грудь землі студену.

За кілька днів опустошілий Львів

Мав примусовий вид праздничний.

Руський орел австрійського прогнав,

Польський уряд без вистрілу піддав

Столицю Русі в руки москалів,

Неначе так Бог мира повелів, –

Се був Фортуни усміх історичний…

Написано д. 26 жовтня 1915 р.

Примітки

Вперше надруковано в газ,: Діло. – 1915. – Ч. 86 (8845). – 6. XI (24. X ст.ст.), – С. 1.

Зберігся автограф (ф. 3, № 232, с. 209 – 212), а також вирізка публікації з газети «Діло» з правкою автора (ф. 3, № 316).

В автографі № 232 та в першодруку датування ідентичне: 26. X 1915.

Супроти тексту, який подається у нашому томі, в першодруку з невідомих причин відсутні рядки 5 – 2 з кінця. Частина цього фрагмента, а саме рядки 5 – 3 з кінця, міститься в автографі № 232. У вирізці публікації з газети, тобто не раніше 6 листопада 1915 р., Франком дописано цих три рядки, а крім того, дописано ще один новий рядок («Неначе так Бог мира повелів»), що відповідає рядкові 2 з кінця в поданому нами тексті.

Різночитання в рядкові 4 передостанньої строфи у першодрукові: «Для нього невидимий, – добре вцілив».

Подається за автографом № 232 за врахування ще одного зазначеного рядка, що міститься в автографі № 316.

Микола Бондар

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 224 – 225.