Під сей воєнний час

Іван Франко

В Київськім університеті

На юридичнім факультеті

Числивсь Щербінін до окрас.

Ні станом гнучим, ні красою

Пренепорочно-молодою,

Лицем, очима, тонкими губами

Та божественно чорними вусами

Він перед жодною панянкою не гас.

Ще факультет його далеко не скінчився,

Як він зненацька в війську опинився,

Та дослужився чи не дослужився,

А прапорщиком ізробився

Під той воєнний час.

Зведи ж його Господняя рука

Один-одніський раз

З жінкою лікаря Онищука,

Що десь з Галичини прибув до нас, –

Із полькою чорнявою,

Веселою та жвавою,

Малою, невимовної краси,

Що хоч бери та на руках носи, –

То наш Щербінін у той перший раз

Направду млів, горів і гас

Під той воєнний час.

Та не такий він був у нас,

Аби сумуючи й зітхаючи,

Порад та ворожби шукаючи,

Глядів безмовно на такий алмаз

І мовчки чах і гас.

Він був, мов те живе срібло,

Що ніби лежачи плило й текло;

Його заняття все якесь тягло, –

Не діло, а заняття – се якраз

Підхоже слово.

Забігав, заходив і заскакав здорово

Наш прапорщик, а все туди якраз,

Де темнокудрий той алмаз

Світив очима й кучерями тряс

І викликав огонь і пал і жас

Під той воєнний час.

І ось зійшлися тії два світила,

Одна зоря їм день благовістила,

Одна палка година їх вмістила

В одній шамб-сепаре, – почався райський час,

Пив прапорщик душком вино, і мід, і квас, –

Чиє і від кого – не спитав ні раз,

Аби лиш випить була сила;

Вона ж, мов пташка та золотокрила,

Не лиш чарівним зором жгла,

Але практично обчислить могла,

Які їй користі і скільки страт несла

Нова, та не гаразд розвідана ще сила,

Що стежку життєву їй перейшла.

Мужа від перших хвиль у свій секрет втягла, –

Те вже, мабуть, було не перший раз

Під той воєнний час.

Шамб-сепаре то там, то тут…

Прийшла війна, і все те в кут,

Вони у спільному купе женуть

У завойований вже Львів;

Не хочеться поза вікно й зирнуть,

Бо й що би там уздрів?

Тут – голий насип, а там – рів.

Його краса природи не манить,

Бо в голові шумить, шумить, шумить…

Всю ніч не спав він ані раз,

А скоро світ – замість заснуть,

Рушай у невідомий путь,

Позавтрі на прийомі треба буть,

Се діло важне, не що-будь,

У сей воєнний час.

Вона ж – невтомна. Бігала весь день –

Куди, за чим – він навіть не збагне,

Одно йому присвічує лишень:

«Та й палко ж полюбила ти мене!»

Вночі заснула, а тепер огень

В очах горить, сон голови не гне.

«Та й ловко ролю я свою там відіграла!

В мужа була, була і в генерала,

І виєднала все, за чим він тужить.

Сама ж сестрою милосердя стала

При полку, де мій Саша служить,

Була в команді, всі інструкції вхопила

І обязательний костюм купила,

І на дорогу теж не будь-який припас

Під сей воєнний час».

А він дріма. Мерещиться йому,

Що він свобідний і вельможний пан.

Краса, багатство і талан…

Хтось здалека показує тюрму –

Звичайний у Росії стан!

І уривки розмов: «Всё позволительно!..

И Львов взяли, и Перемышль возьмут.

Да после этого не удивительно:

Краков возьмут и к Вене подойдут.

И в горы ринулись, да как стремительно! –

Отпора никакого не найдут!

Эй, Саша! Ты о чом затосковал?

Что прапорщик? Да ты ж ещё и службы не знавал!

Всё на попойках да на балах, –

На линию просись! А там бы не оплошал –

Быть тебе, Саша, в генералах!»

От так товариші жартують всі не раз

Під сей воєнний час.

І він заснув. Хропе. Ніщо йому не сниться.

Одна розтулена розкрилася рісниця,

Але він спить. Вона очима

В лице йому впилась.

Він спить, рісницею ні раз не блима,

Та блідість смерті по обличчі розлилась.

«Він немічний! Ще не тепер, ой ні!

Та, мабуть, скоро буде.

Адже нічого не зробив мені…

В які ж він може вийти люди?

Я набрехала, що його так тягне

На лінію. Так тягне, як мене.

Та в генерала я вже виєднала,

Що не піду туди, куди душа не прагне, –

Його ж та лінія кровава не мине.

Накажуть – самоходом він дмухне,

Чи вернеться, хто знає, – а тим часом

З тим пречудесним галапасом

Іще у Львові наживу,

А мужеві для обезпеки

На час не близький, не далекий

Я назначила рандеву

До Львова. Певне, він вже не застане нас

Під сей воєнний час».

Від того дня минуло три неділі,

Були на яблунях ще яблука незрілі,

Кінчився вересень у красоті літній,

В готелю ж при вині присівся він ід ній.

Були самі. Вона була спокійна,

По-давньому погідна, чемна, стрійна,

А він мав троха п’яний вид.

«Ведь незачем же мне на линию таскаться.

С вами-то я успел уж обласкаться,

Но в полк, в сраженье, мне как-будто стыд,

Ведь я не обучён, чему там нужно.

А сказывают даже, там наружно

Не видно ничего, на только из земли,

Из чёрной пахоты откуда-то летят

Густые залпы, ими уж крестят

И заклинают землю; ведь она,

Как-будто кем-то околдована, –

Скажи на милость, ну, резон какой

Прапорщику на бой ступать с землёй?»

Так не один москаль метикував не раз

У той воєнний час.

На чарку глянув він, вона була пуста.

Налив і випив – і рум’янії уста

Цілує й промовля: «Помилуй, ведь тебя

Вот так беспамятно любя,

Я, собственно, не трус, но никакой же воин,

И, собственно, никак не буду я спокоен,

Пока совместно – ну, с тобой

Не сведу с жизнью смертный бой.

Ведь эта жизнь что может же нам дать?

Какая от неё нужна нам благодать?

Я, кажется, могу хотя бы в этот миг

Жизнь вашу прекратить!..» Та шаблі він не встиг

Добути, як вона його хахап за руку:

«Ну, ну, жартуєш знов! Покинь лише сю штуку!

Вона на місці там, у бою, не для нас

Під сей воєнний час!»

Зацукавсь він, глядів, немов припоминав,

Чи з нею жарт такий уже він починав.

«Конечно, жизнью я своей не дорожу,

И вам, сударыня, покорно доложу,

Что, собственной не дорожа,

Считаю, что и ваша мне не дорога, чужа.

И ежели б я этот револьвер

В этот же миг намерил и отпер…» –

«Було би вам те саме, що й тепер!» –

Сказала враз вона, вхватила револьвер,

Талапнула його ним раптом по зубах, –

«Була би вам не смерть, лиш невеличкий страх!»

А потім пістолет вікном у сад – бабах.

Такеє диво трафилось у нас

Під той воєнний час.

«Э, проклятая !

Да больно бьёшься ты!

Ну, выйду погулять…

А ты, пожалуста, так больше не шути!»

І замахнувся, щоб її в лице ударить,

Та не така вона була;

Не встигла й брови від гніву нахмарить,

Лише регочучись, у свій покій втекла.

Замкнулася, хвилину ждала,

Поки він, свищучи, зібрався та й пішов.

Потім убралася й пішла до генерала.

Йому докладно все сказала,

А генерал до злості не дійшов,

А об’яви помішання знайшов,

Які в людей так ніжного закала

Звикли трафлятися якраз

Під той воєнний час.

Що генерал порадив їй,

Вона сповнила все як стій:

В готелю, в спільній станції своїй,

Помешкання не вимовляла,

Та в іншому готелю, у тісній

Кімнатці ночувала;

Багаж досить багатий свій

У спільному помешканні лишила,

Лиш найцінніше з усього, що мала,

В другий готель таємно позносила.

В однім готелю не сказала,

Що в іншім ночувати мала.

А генералу мусила зобов’язаться

Вже більше Сашеньці не показаться;

«А то того й чекай, що може статься:

Побачивши тебе, уб’є тебе сейчас

Під сей воєнний час».

А Сашенька гуляв десь до півночі,

Вернув у номер свій, роздягся та й заснув;

Склепила натомлені очі

Вишнева водка та нудьга.

Аж о дев’ятій сон його минув,

Як готелевий розбудив слуга.

«Вставайте, пане! Ще від рана

Жде вас «повестка» пана капітана:

На осьму вам велено бути в нього,

А вже дев’ята…» Ординанс прибіг.

«Хай прапорщик не пожаліє ніг,

А то від капітана може бути

Таке, що він жалітиме мінути,

Коли не в пору спати ліг.

Адже ж біда заходить по всіх нас

У сей воєнний час».

«Ах ты прохвост! До сих пор спал!

Так ты не знал, не знал, не знал,

Что вчера должен был явиться,

В сегодняшний поход приготовиться?

Сегодняшний поход ушёл уж до зари,

Ты ж дрыхнеш к девяти часам! Да ты смотри,

Ведь сам себе уготовляешь гроб!

По нонешним часам ведь это пуля в лоб.

Я и не знал, что ты такой нахал,

Что деньги брал, а службы не внимал, –

Да вот оповестил, спасибо, генерал.

Так ты ещё сегодня, мысль не мысль,

С ближайшим отрядом пойдёшь под Перемышль.

Сейчас чтоб был готов, мерзавец, скотопас!»

Так «распеканція», знай, виглядає в нас

Під сей воєнний час.

Пішов мій прапорщик, неначе мокра курка,

До спальні стукає, калатає і штурка, –

Немає Манічки! «Пошла?» – нехотячи

Пита слуги. «Ані не спала тут вночі,

Як вчора вечером пішла, то не вертала,

Сю ніч не в нашому готелю ночувала.

Розвідав зараз я – неодалік зайшла,

В готелю «Понч», он тут на п’ятому була».

Поблід мій прапорщик і шаблею потряс…

Бувають казуси такі паскудні в нас

Під сей воєнний час.

Сидить Манюся, щось там шиючи, в фотелю,

Вбігає служниця з французького готелю…

«Паннунцю, той панич, що ось вже три неділи

Ви з ним там у французькому сиділи,

Вас вчора не шукав, прийшов аж по півночі,

А рано спав, продер аж о дев’ятій очі.

Там візвання його на осьму вже чекало,

Побіг, і щось його недобре там спіткало,

Прибіг задиханий, червоний, весь спотілий,

За вами стукав і кричав, мов одурілий.

Мій муж, московських примх вже знаючи навали,

Дізнався вчора ще, що ви тут ночували,

І все сказав йому! Тепер добра не жди!

Як вас застане тут – наробить вам біди.

То я прибігла вас упередить, глядіть:

Ось вихід маєте. Сюди чимборше йдіть!

А вийдете на пляц, то коло костела

Коменда військова. Яка на вас зайшла

Пригода, там скажіть, нічого не утайте,

З вояцькою комендою вертайте!

Я тут зажду, про вашу знаючи нужду,

А чей відверне Бог від вас тоту біду.

Нема-бо гіршого, як отакий подружній квас

Під сей воєнний час!»

Шмигнула Маня, вся зі страху тремтячи,

Що передумала вона, не сплячи уночі,

А те й на думку їй не впало,

Щоб провидіння так її в опіці мало.

На площі зразу все побачила, вгадала,

До кого слід – дійшла, що слід – оповідала.

З сторожею через вхід головний вернула,

У сінях жінку ту з французького стрінула.

«Прийшов, у ваш покій ввійшов, мене застав.

«Где госпожа?» – «Ушла». «Ушла? – Він засвистав. –

Надолго?» – «Ні, на мент. Адіть, пішла не вбрана,

На кухні кава ще не випита й сметана». –

«А, хорошо! Ты кто? А, из французского? –

Иди! Я подожду. Ведь не из русского

Ты рода?» – «Русинка». – «Пошла!» –

Ось вам моя історія ціла».

«Не уходи! Авось ты будешь нам нужна», –

Озвався комендант російського конвою.

І з Манею вгору пішли вояки враз,

За ними сходами вона…

Подія ще досить звичайна, не страшна

Під сей воєнний час.

Почувши в сінях многих кроків стук

І вільне брязкання шаблюк,

Щербінін, мабуть, зараз догадався,

В яку він ловушку попався.

У замку брязнув ключ, – готова перепона!

Застукав комендант. – «Эй, в имени закона!»

Ні звука. Ще раз стук. «Есть кто-нибудь внутри?

Эй, в имени закона, отопри!»

Тут гукнув вистріл унутрі кімнати,

Манюся почала самотужки ридати,

А комендант послав по слюсаря сейчас,

Щоб двері відімкнув кімнати.

Не було що там оглядати:

Рум’яний, граціозний, не початий

Ще зопсуттям життя, Щербінін ось лежав

Горілиць на софі, а в правій ще держав

Маленький браунінг, що зробив житю його конець.

Отак зійшов зі світа молодець

Щасливий, може, навіть в небо взятий.

Хто зна, чи не скінчить так також дехто з вас

Під сей воєнний час!

28 – 30. XI.1915

Примітки

Вперше опубліковано в газ.: Українське слово. – 1916. – № 1. – 1 січня. – С. 2; № 2. – 2 січня. – С 2, № 3. – 3 січня. – С. 2; № 4. – 4 січня. – С. 2, за підп.: Д-р Іван Франко.

Зберігся автограф (ф. 3, № 233, арк. 94 – 106).

Подається за автографом.

Українське слово – щоденна політична та економічна літературна газета. Виходила у Львові впродовж 1914 – 1918 рр.

Ярослава Мельник

Ні станом гнучим, ні красою / Пренепорочно-молодою – іронічно перефразовані слова Тараса Шевченка ().

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 284 – 292.