Мова творів І. Вишенського

Іван Франко

Лишається нам іще сказати кілька слів про язик Вишенського. Язик сей, без сумніву, заслугувував би на спеціальну монографію, та, не чуючися в силі дати її, ми ограничимось тільки на деяких увагах.

Студія над язиком Вишенського може мати значення особливо з того погляду, що яко чоловік, мало вчений у школах, він щодо язика якнайменше залежний був від яких-небудь теорій, а якнайбільше руководився своїм живим чуттям, повними пригорщами черпаючи з традиції язикової тих кругів, серед котрих жив. Та тільки ж, очевидно, традиція та в XVI в. не була така, як в другій половині XIX в. Правда, селяни, міщани і шляхта говорили язиком, доволі близьким до нинішнього народного русько-українського, але скоро доходило до писання, то зараз робилося невеличке qui pro quo.

Простий, непідкрашений народний язик уважався не тільки у нас чимось непридатним до письма, тим більше, що язиком школи, навіть елементарної, був язик церковний. Отсей-то язик церковний, утворений із старослов’янського і модифікований у нас в протягу століть нестанно під впливом розвою староруського язика в новіші – южноруський і великоруський, був головною перешкодою скорої і повної націоналізації нашої літератури, не так, як латина, котра у поляків викликала в XVI в. свою питому багату літературу на мові народній.

Наш язик церковний, усвячений уживанням в богослуженні і книгах церковних, а при відповідних модифікаціях доволі зближений до мови народної, хоч і доволі від неї відмінний, уважався в ту пору обов’язковим язиком письменства. Яку б там не кінчив школу Вишенський, то все-таки з неї разом з умінням читати і писати по-руськи він мусив винести хоч яке-небудь знання церковного язика і заразом той погляд, що писати по-руськи значить писати по-церковному або на підставі церковного язика.

Пізніша лектура руських книг церковних і позацерковних (житій, легенд і т. і.) могла тільки зміцнити той його погляд, а насміхи латинників над православієм і його язиком церковним силою природної реакції витворили у Вишенського сильну віру в святість і якусь майже чудесну міць того язика.

«Сказую вам тайну великую, – писав він у своїм трактаті о очищенні церкви («Акты Южной и Западной России», II, 210), – яко діявол толикую зависть имѣєт на словенскій язык же ледво жив от гнѣва: рад бы его до щеты погубил, и всю борбу свою на тое двигнул, да его обмерзит и в огиду и ненависть приведет. А то для того діавол на словенский язык борбу тую мает, занеже есть плодоноснѣйшій от всѣх языков и богу любимѣйшій, понеже без поганских хитростей и руководств се же єсть кграматик, риторик, діалектик и прочих коварств тщеславных, діавола въмѣстных, простым прилежным читанієм, без всякого ухищренія къ богу приводит, простоту и смиреніє будуєт и духа святого подъемлет».

Сей погляд на язик «словенский», то єсть церковний, автор наш з натиском кілька разів підносить у своїх писаннях. Він розрізнює сей язик від «простого», то єсть народного, і радить православним:

«Євангелія і Апостол въ церкви на літургій простым языком не выворачайте; по літургій же для вырозумѣнъя людского по просту толкуйте и выкладайте» (ibidem).

Значить, Вишенський не тільки почував, що «словенскій» язик а «простий», то не все одно; він знав з досвіду, що простий народ не розуміє «словенского» язика, і для того радить допустити народний язик в проповідь і катехізацію. Перекладування книг церковних і богослужебних на той простий язик уважав він не так, може, профанацією богослужения, як, радше, небезпечним наслідуванням протестантизму, котрий, як звісно, впровадив язики народні в богослужения, а і у нас розпочав свою пропаганду від перекладів письма святого на мову досить близьку до народної (Скорина, Будний, Тяпинське євангеліє, Негалевський).

Яким же язиком писав сам Вишенський? Тут уже згори можна сказати, що позаяк він не вважав своїх писань речами церковними, позаяк писав «для вирозумѣня людского», навіть людей неписьменних, то й язик його щонайменше не буде чисто церковний. Але чи вважав він сей свій язик «простим», чи, може, силкувався зробити з нього щось посереднє між простим а церковним? Потвердження сього останнього питання видається нам найближчим правди.

Вишенський хоч і черпає повними пригоршнями зі скарбниці язика народного южноруського, то все-таки не може відважитися писати зовсім попросту, покинути церковнослов’янську основу. Се хитання між чисто народним і традиційно-церковним напрямом веде його до синкретизму язикового, котрий майже в кождій стрічці, в кождім реченні може до розпуки довести язикового пуриста, але для історика є безмірно інтересний як образ того хаотичного стану, в якім находився наш язик в початку своєї літературної кар’єри, виломлюючися з обіймів церковщини.

Щоб виразити свою думку по змозі ясно і пластично, Вишенський підбирає слова і форми народні, оживлюючи ними сіре тло церковно-слов’янщини, та в потребі він прихоплює чимало й полонізмів, впадає декуди в відтінки мови болгарської та сербської; та коли й се все йому не вистарчає, він творить собі нові слова, сипле ними як із рукава і являється в нашій літературі першим «ковачем нових слів». Ті його неологізми належать до вельми характерних признак його мови. Так само великим багатством і різнорідністю форм відзначується його складня і загалом його стиль.

Та про все се ми можемо тільки натякнути, лишаючи детальне оброблення сього боку писательської діяльності Вишенського на інший час.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 209 – 211.