Чуття і фантазія Вишенського

Іван Франко

Перша і найвидатніша прикмета характеру Вишенського се живе чуття і жива фантазія, то єсть те, що становить поета, пропагандиста, агітатора. Вся натура його рветься до гарячої любові, сильної ненависті, глибокого пошанування; рівнодушних, холодних відносин до людей чи ідей він не знає. Можлива річ, що іменно сей бік його натури, ся живість чуття була предметом його найтяжчої внутрішньої боротьби на Афоні, де аскетичне правило вважало всі такі прояви гарячого людського чуття гріхом.

Чуття і фантазія, се, мабуть, були ті «духи лукавые поднебесные, с ними же нам брань по Павлу», як повторює майже в кождім своїм творі наш автор. Чи в світськім житті чуття те доводило його до яких-небудь справдешніх похибок, до вчинків, котрих опісля йому приходилося жалувати, чи, може, противно, фантазія вказала йому, за яким-небудь товчком збоку, ціле життя світське яко ряд величезних покус і небезпек, досить, ми можемо майже напевно прийняти, що іменно ті дві сили душевні завели нашого автора на Афон, попихали його чимраз вище по ступенях аскези і довели вкінці до печери, викутої в скалі, до цілковитого убиття в собі людської натури.

Розвій такий ми нині вважали би деградацією і повільним самоубійством, тим більше, що іменно те сильне чуття, против котрого автор наш так завзято боровся, було наскрізь благородне, щире і чоловіколюбне, було найкращим даром його природи, котрий слідувало плекати і розвивати, а не поборювати. Ми вже вказували при розборі поодиноких творів на такі прояви гуманного чуття нашого автора, як написання полемічного листа не до особи, до котрої він властиво адресований, а до спільного знайомого, та й ще до женщини, а то для того, що властивий адресат був хорий і автор боявся своїм писанням зашкодити його здоров’ю; як називання найзавзятіших противників братами і братерське трактування їх в полеміці; як гуманне і повне вирозумілості відношення до таких гріхів, котрі походять зі слабості натури людської, як туга до рідного краю, котра опанувала його на старість, і любов до земляків, котра перемагала в його душі правила аскетичні і т. і.

Часті і несподівані проблиски того теплого людського чуття надають писанням нашого автора особливу принадність і вартість, якої б вони не мали задля самого свого змісту, не раз вузько аскетичного та ідейно ретроградного, якої не мають твори далеко більше учені і систематичні вроді, напримір, книжки Суразького. Особливо ж симпатичним являється автор наш там, де своїм теплим чуттям обнімає тих, про котрих в його часі мало хто думав, а до котрих майже ніхто з інтелігенції не відносився як до братів, як до рівних, – говоримо про мужиків, панських та біскупських і монастирських підданих. Вишенський добре знає їх злиденне життя, видно, що придивлявся його не холодним оком політика, але гарячим серцем демократа, близького свояка; говорячи про тих «бідняків», він просто, без наміру викликати ефект, підносить такі риси і подробиці, котрі зворушують душу до дна.

Однако ж не треба думати, що при всій тій м’якості чуття автор наш доходить де-небудь до слізливості, до сентименталізму або пристрасної сторонничості. В парі з м’яким, чисто людським чуттям іде у нього сильно розвите почуття моральне, котре становить непохитний центральний пункт його натури. Ніяка прикраса, ані поверховість, ані повага не може приглушити сього чуття, затуманити його ясного погляду. Строгий сам до себе, автор наш являється строгим суддею й других і усієї сучасної суспільності. Сміло говорить він правду в очі королям, князям, і панам, і ієрархам, і своїм найближчим – монахам, братчикам і простому народові.

Навіть теоретичне його знання стоїть під контролею його морального чуття або являється навіть на ньому основане, і се хоронить нашого автора від аскетичного доктринерства, в котре йому так легко було впасти. Хоч слабий мислитель, без виробленої і ясної програми політичної і освітньої діяльності, автор наш іменно тим живим чуттям моральним вирівнював недостачу абстракційної мислі; живучи в часі важкого і великого перелому історичного, він хоч і не знав докладно, що і як в даній хвилі треба робити, але моральним чуттям угадував, чого не треба робити, куди не треба прямувати. І таким робом був він немов непідкупна совість южноруського народу, котрої голос, непідкрашений і різкий, дуже часто немалий, інколи бував занадто строгий, але все щирий і в основі своїй правдивий.

В зв’язку з живим чуттям нашого автора стоїть також його жива, справді поетична фантазія. Здається, лишнім тут буде пояснювати, що треба розуміти під поетичною фантазією. Є се дар думати образами, замість абстракційних понять бачити і малювати пластичні і барвні картини, в холоднім, летючім слові дощупуватись на дні живої душі, крові і нервів людських. Дар такий в високій мірі посідає наш автор.

Щокроку майже в його творах попадаються нам такі картинні поетичні вираження, як «перенести на рамѣ терпѣнія без отповѣди», «отвалити камень надгробный споминок», «от правое малжонки церкви православной до курвы римской на блуд бѣгати», «трупа гордости і невѣрія на середину виволочи и оплакати» і т. п.

Майже всюди, де авторові нашому приходиться передавати трудніші і абстракційніші поняття, ми стрічаємо у нього багатші поетичні картини, порівняння або й цілі оповідання, параболи та історії. Пригадаємо вельми поетичну картину похорону «гласа невѣрія Рапсака – папы римского», притчу о унії, оповідання про Єпіфанія Кіпрського, до котрого автор нав’язує інтересні уваги о свободі волі людської, поетичний образ землі, плачучої о гріхах людських, легендарний образ змії, що відроджується з нетиканої голови, автобіографічне оповідання про латинського духовного в Луцьку і його підмови, котрими він зманив чесну дівчину, і т. п.

Вкінці пригадаємо його спосіб коментування письма святого і ту старанність та бистроумність, з якою він вникає в значення і інтенцію слів своїх противників, стараючись завсігди поза зверхньою шкаралущею слів відчути і зрозуміти цілого чоловіка. Найкращий приклад сього бачимо в посланії до Домнікії, в «Краткословном отвѣтѣ» і «Зачапцѣ»; особливо в тих двох останніх творах автор частенько відскакує з тісної стежки теоретичної аргументації, щоби показати своїм читателям самого Скаргу, раз як він гордо дметься і з легковаженням глядить на «небожента русинци», то знов як мучиться і потіє, немов та мурашка, громадячи і стягаючи докупи все, що би могло вивищити і звеличити земного ідола – папу.

Але і в інших творах стрічаємо те саме: тут єпископи «клѣтять смердячую згоду», добуваються до вівчарні Христової не дверима, а через огорожу, мов вовки; там диявол, мов розбійник, криється в діброві і часто вибігає на могилу, визираючи, щоб якого-небудь купця православного зарізати ножем єресі і безбожія і т. і. А й самі ті довгі ряди воскликів, запитань і апостроф, о котрих з таким легковаженням говорять деякі критики і котрі, по їх думці, «ничего не говорят мыслящему уму», – чи ж вони не свідчать поперед усього о богатств! поетичної фантазії нашого автора, о його спосібності бачити одну і ту саму річ з різних боків і в різнім освітленні, в різних комбінаціях?

Візьмімо для приміру перший-ліпший того роду уступ риторичний і розаналізуймо його! Беремо знамените голосіння автора над «трупом Рапсака папежского гласа, нагле здохлым». Ситуація ідейна тут така: папа в гордості своїй говорить, що нема такої сили, котра б вибавила Русь від його перемоги. Ся гордість убиває його, то значить, негує в ньому релігію християнську.

Сю ситуацію висказує Вишенський в двадцяти реченнях, в двадцяти більше або менше пластичних картинах. В п’яти перших показує страсті, які поніс небіжчик і котрі зробили його небіжчиком:

«уже бо его въ смиреніи нѣколи не узрите, уже въ благочестіє и православіє нѣколи возвратитися не может, уже свѣта благовѣрія нѣколи не узрить, уже радости отца и сына и святого духа нѣколи ся не сподобит, уже небеснаго наслѣдія, правовѣрним уготованнаго во вѣк, отлучился есть» («Акты Западной России», II, 207).

Як бачимо, папа являється тут і в образі блукаючого, що не може потрапити до своєї домівки, і в образі сліпого, котрий не може побачити світла, і в образі вигнанця, котрий не зазнає ніколи радості, і в образі видідиченого спадкоємця.

В дальших п’яти образах автор ставить перед папою альтернативу життя в чистоті євангельскій і смерті, в зіпсутті поганськім, знов освітлюючи з іншого боку ті хиби, що поперли його на злу дорогу (невірство, гордість, відлучення від православія, науки поганські, комедії і машкари), котрим протиставить чесноти православні (віру, смиреніє, єдність, світло розуму православного, простоту серця).

В дальших п’яти зворотах він приводить упімнення святих отців, котрі остерігали папу від пагубної дороги, а в остатніх п’яти зворотах зазначує ті вимови (світ, гордість, слава світова і власне бажання), котрі заставили папу не слухати остороги і завели його на дорогу погибелі.

Як бачимо з сього приміру, риторичні восклики і запитання Вишенського не тільки не є пустими фразами, але являються особливим родом обрисування і характеризування ситуації, ідей і фактів, і відзначуються не тільки оживленою формою драматичною, але також високоартистичною архітектурою, котра відслонюється тільки при близьких дослідах, але котру відчуваємо вже при першім читанні тих творів. Форма ся не є, впрочім, оригінальним витвором Вишенського. Взірці її найшов він в літературі греко-церковній, в гімнах Єфрема Сіріна, в казаннях Іоанна Дамаскина, а особливо в акафістах, котрі становили найвищий, а у нас на Русі найпопулярніший ступінь розвою греко-візантійської гімнології церковної.

Примітки

Сірін Єфрем (близько 306 – близько 373) – сірійський письменник-богослов, проповідник.

Дамаскин Іоанн (близько 675 – між 749 і 753) – візантійський богослов, церковний письменник, автор полемічних трактатів та гімнів. Головний його твір – «Джерело знання» – складається з трьох частин: «Діалектики», «О єресях» та «Точного викладу православної віри».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 198 – 202.