Подорож на Русь. Кінець життя

Іван Франко

Аж по смерті Мелетія, в початку 1605 року Вишенський, з невідомих нам ближче причин, вибрався на Русь.

Сумніваємось, щоб спонукала його приязнь для Йова Княгиницького, бо ж приязнь така, оперта на світських, а не виключно духовних зглядах, уважалася на Афоні гріхом (С. Голубев, op. cit., 68). Можлива річ, що вибрався він в ту подорож на запросини львівського Ставропігійського братства, котрому, певно, в його боротьбі за православіє пожаданий був такий талановитий помічник, як Вишенський.

Але автор наш із Афона не пішов прямо до Львова, противно, вважав своїм обов’язком відвідати насамперед свого друга Княгиницького, що саме тоді, вернувши з Дерманя, пробував в Угорниках. Тут прожив Вишенський кілька місяців. Аж коли Княгиницький під осінь 1605 р. вибрався в гори, в пустиню Маркову, Вишенський в товаристві «синовця», то єсть братанича Княгиницького Дмитра (пізнішого ігумена скиту Теодосія) вибрався до Львова.

Правда, Гнат з Любарова, що перший подав нам звістки про сю подорож Вишенського, нічого не згадує про його вандрівку до Львова і взагалі мовчить про те, що робив Вишенський від осені 1605 до літа 1606 р., але тут являється для доповнення власний твір Вишенського, його «Посланіє стариці Домнікії». Із сього посланія ми можемо доміркуватися, що Вишенський не оправдав надій братчиків, явився не таким мужем, якого їм було треба, а його проповідь аскетизму не припала їм до смаку.

І ось він швидко покинув Львів, де проти нього дуже остро навіть виступали такі люди, як Віталій, казнодія волинський, і Юрій Рогатинець. Він удався до Унева, де пробув через великодні свята 1606 р. Чи відси ходив куди далі, до Острога, Луцька і т. і. – годі сказати напевно. Те тільки знаємо, що з початком літа 1606 він враз із Дмитром пішов до Йова в ліси Манявські, пробув там до пізньої осені і опісля вернув назад, на Афон. Довголітнє пробування на Святій горі відчужило його від рідного краю і його життя; він не міг тут остатися, навіть в пустині Марковій, до котрої будь-що-будь частенько залітали хвилі оживленого руху релігійного і суспільного. До Афона тягли його ідеали «жесточайшаго безмолвія», бажання дійти до найвищого ступеня аскетизму, а, може, й гаряча віра в те, що жертвою свого власного життя, своєї діяльності і свого серця він зможе окупити побіду православія в ріднім краї.

Як велика і важка була ся жертва, яка гаряча любов для рідного краю, для «моей любимое Русіи» розгорілася в душі нашого автора по тій подорожі помимо всіх зазнаних розчарувань і прикростей, се бачимо з тої любості, з якою він в адресах пізніших своїх творів вичислює місця і сторони, котрі відвідав під час подорожі, і з того тричі висказаного бажання ще раз прийти на Русь, котре около 1610 року бачимо в посланії до Йова.

Як довго жив наш автор в печері, з котрої не було вже повороту на світ, коли і як закінчив життя – ми не можемо сказати. Чи в приступі релігійного божевілля, ганяючись за «духами поднебесными», зі своєї печери випав у море і розбився о скали, чи заморившися постом і висушивши тіло, як скелет, попав опісля в число мощів і є ще донині де-небудь предметом почитания і культу – се все евентуальності, наскільки можливі самі собою, настільки й трудні до сконстатування. Ми можемо тільки догадуватися, що вже 1621 р. автори «Совѣщанія о благочестіи» не знали о нім нічого певного, не знали, чи він жиє, чи вмер. Правдоподібно, на Афоні ведено спис померших, вписувано їх імена до пом’яника; от тому-то ми й не сумніваємось, що досліди і пошукування на місці помогли би нам вияснити не одну подробицю з життя Вишенського, сконстатувати не одну дату.

Отсе і все, що з більшою або меншою певністю можемо сказати про життя Івана Вишенського. Сам він не дуже багато сказав нам про пригоди свого життя, а сучасні йому люди, хоч уважали його чоловіком святим і блаженним, також не подумали передати потомним докладніших даних про його рід, життя і кінець. Та, проте, хоч фігура його являється нам оповита мрякою незвісності, писання його говорять до нас живим, енергічним словом і дають нам можність заглянути в душу їх автора, оцінити і полюбити в нім чоловіка, писателя і патріота, конечно, з оговорками, яких домагається час його життя і окружения, серед котрого і для котрого йому приходилося працювати.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 196 – 198.