Гумор та іронія Вишенського
Іван Франко
Наша характеристика духової фізіономії Вишенського яко чоловіка і писателя була б неповна, коли б ми не згадали ще про одну його властивість, котрою він різко визначується між сучасними руськими писателями і котра чинить нам його особливо близьким і цінним. Властивість та се його гумор і іронія, то єсть спосібність глядіти на речі важкі і болючі зі спокоєм і лагідним усміхом або переливати гарячий пафос, обурення, гнів також в усміх, але гіркий і гризучий. Майже всі критики, що писали або лиш згадували про Вишенського, підносять ту його властивість, так глибоко вкорінену в природі южноруса.
Наведемо кілька примірів гумористичного, а кілька іронічного представлення з творів нашого автора. Гумористично малює він світського чоловіка, котрий ходить, «перекривляючи макгерку то на той, то на сей бок, шию напяливши яко індійській кур» («Акты Западной России», II, 211); іронічно ж називає він того світського чоловіка «облупленцем», «подголенцем», «гологлавцем». Гумористично представляє він того ж світського чоловіка, як він виступає «вибрытвивши потилицю, магерку верх рога головного повѣсивши, косичку или пѣрце верх магерки устромивши и делѣю на собѣ перепявши, плече одно выше другого накокорчивши, яко полетѣти хотячи» («Акты Западной России», II, 213); іронією мусимо назвати, коли автор наш каже, що «щастится латинѣ в розширеню машкарского и комедійского набожества четверо-рогатыми Іисусо-ругателями разстягненого и умноженого» («Акты Западной России», II, 217).
Іронічно називає він невеличку книжечку Потія «Унія» плодом «подвига, труда, ревности и тщанія» уніатських владик; гумористично представляє унію яко бігання до курви римської на блуд. Примірів таких можна би набрати дуже багато, і вони управнюють нас до висказання, що Вишенський був перший южноруський писатель, котрий в такім обширнім розмірі і з таким майстерством покористувався в своїх творах обосічно-острим оружжям гумору і іронії.
І що не менше важно, гумор його ніде не переходить в карикатуру, він не силується розсмішити читателя, як се аж надто часто чинили гумористи-єзуїти, почавши від німця Абрагама а Санта Клара, а скінчивши на численних духовних гумористах чи, радше, тривіалістах польських вроді Баки.
Так само й іронія Вишенського всюди держиться в границях, зачеркнених щирим, добрим чуттям, не кусає до крові, не мучить і не шарпає нервів, як се дуже часто лучається у великого майстра іронізації в нашім віці, француза Віктора Гюго (гл[яди] його «Les Chatiments» і др.). Очевидно, Вишенський не ганявсь навмисне за тими відтінками поетичного виразу, вони приходили йому свобідно, самі собою, бо були натуральним випливом його багатої природи, а в значній часті і вдачі його рідного народу, загалом склонного до чутливості а заразом до гумору і іронії.
Примітки
Санта Клара Абрагам-Гано Ульріх Мегерле (1644 – 1709) – німецький письменник і королівський проповідник у Відні, автор сатирично-гумористичних творів.
Бака Юзеф (1707 – 1780) – польський єзуїт-проповідник і віршописець.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 202 – 203.