Йов Княгиницький

Іван Франко

Про діяльність і писання сього остатнього ми сказали, здається, досить, а тепер скажемо ще кілька слів про діяльність його друга й ровесника, Йова Княгиницького [біографічні дані про нього гляди: житіє, написав Ігнатій із Любарова («Зоря галицкая яко альбум», 1860, ст. 242 – 248); Ю. Целевич. Історія скиту Манявського, Львів, 1887. ст. 11 – 13]. Йов був, без сумніву, чоловік коли й не великих спосібностей [гляди одинокий оставшийся по нім твір літературний, його посланіє до Кирила Транквіліоиа-Ставровецького (рукопис Оссолінських, 827, видане у С. Голубева, Петр Могила, т. І. Приложения, стор. 18 – 28), написане тяжким і запутаним стилем, церковнослов’янською мовою], то великого і чистого характеру, незламної енергії і трудолюбія; чоловік, яких, може, найбільше потребує кождий час і кождий народ.

Перенявшися на Афоні тамошніми ідеалами, він, один із немногих афонітів, вернув на Русь і старався приложити ті ідеали до нашого життя, реформуючи монастирі в Уневі, Дермані, Угорниках і в Печерській лаврі в дусі непорочного життя і аскетизму і закладаючи в кінці знаменитий скит Манявський. Ось і все!

Без сумніву, ми далекі від того, щоби не цінити тої реформи, котра в тих часах деморалізації і анархії була дуже пожиточна. Так само ми з д-ром Целевичем признаємо важність набуття для скиту права ставропігіону, то єсть незалежності від місцевих єпископів. Але чи се все було вистарчаюче? Чи се могло бути достаточною підпорою для православія в боротьбі з унією і латинством? Сам д-р Целевич, котрий загалом дуже перецінює вплив афонітів на відродження православної церкви южноруської в XVII в., [Гляди особливо більше шумні, ніж правдиві, фрази в його «Історії скиту», ст. 10] признає остаточно, що

«уніатський чин василіанський перевів у себе около того часу при участі уніатського митрополита Велямина Рутського дуже строгу централізацію, а попираний правительством (?) і духовенством латинським (?) перемагав у борбі черців православних»,

але зато тішиться, що «уніати ніколи не дорівняли їм в строгості життя в і доповнюванні обітів монаших» (op. cit., 20).

Ну, для православної суспільності се ще не була велика користь, що монахи не їли м’яса, молока ані масла, що цілими днями постили, били поклони, плакали і молилися на самоті. Боротьба церковна і національна зовсім чого іншого домагалася! Вона домагалася знання, оживлення і організації всеї суспільності, публічної проповіді, агітації і діяльної пропаганди словом, книгами, школою, того, чого домагався член львівської ставропігії Юрій Рогатинець від іншого афоніта, Івана Вишенського. А нічого сього афоніти, ані зорганізовані на їх подобу скитяни дати не могли.

Отим-то й не диво, що, крім слави «святості», скит не мав майже жодного більшого значення в житті нашої Русі, не стався жодним центром духового життя, а коли справді був причиною, що єпархії Львівська і Перемиська майже сто літ опиралися унії, то можна сказати, що власне о тих сто літ він опізнив наш розвій. Можна сказати навіть, що й сам він увесь час свого існування стояв нетвердо, держався протекцією та датками то місцевих панів, то волоських господарів, то царів московських, значить, інституцією щиро-народною, такою, як братства міщанські, не був ніколи. Ні, не такої піддержки домагався наш народ у тяжку годину, і не з Афону могла вона йому прийти!

Тільки у власній глибині міг він найти її, тільки в масах освіченого і заможного горожанства, то єсть в братствах, і в масах хоч темного і пригнобленого, та свободолюбного і свіжосильного простонароддя, то єсть в козацтві. І там він справді найшов її.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 192 – 194.