Значення Афону перебільшують
Іван Франко
Поки підемо далі, мусимо на хвилю зупинитися при одній досить цікавій контроверсії. Деякі сучасні вчені, по нашій думці, значно перецінюють вплив Афону на піддержання православія в Южній Русі XVI і XVII в.
Ітак П. О. Куліш в своїй «Истории воссоединения Руси» ось що пише:
«Авторитетами для осиротелой паствы русской (після оголошення унії), для изолированных братчиков, поддерживаемых только с виду панами… авторитетами беспастырной паствы явились афонские подвижники» (т. І, ст. 291).
І дальше, подавши зміст чотирьох посланій: «Вот кто останавливал успехи унии! Останавливали их последователи тех пустынножителей» і т. д. (ibid., ст. 319). А й І. П. Житецький, котрий взагалі далеко тверезіше і скритніше дивиться на речі, пише:
«Скитальцы далекого Афона не забывали своей родной земли. Они были в постоянном общении с южанами, а когда пришел час решительной борьбы за интересы родины, они приняли в этой борьбе самое горячее участие».
Без жодної оговорки він цитує слова д. С. Л-ва, автора статті о Івані Вишенськім в «Подольских епархиальных ведомостях» 1875 р., буцімто
«после падения Константинополя Афон сделался главным хранилищем сокровищ духовной образованности» і буцімто «сюда стремились все лучшие силы греков, чтобы взаимными усиленными трудами собрать, сберечь и изучить национальные дорогие произведения греческого ума» («Киевская старина», XXIX, 496 – 497).
А тим часом яка ж фактична підстава всіх тих тверджень? Афон, або Свята гора (Ανοζ, або Ανιον, Οροζ) була в ту пору і є й досі одинокою в своїм роді монашеською республікою, положеною на вузькім, гористім півострові, знанім іще з стародавніх греко-перських війн. Заселення цього півострова християнами місцева легенда відносить до перших часів християнства і приписує його чудесній подорожі і проповіді на тім півострові Марії матері божої [Авдотья Глинка, Жизнь пресвятыя девы богородицы, из книг «Четьи-минеи», Москва, 1869, ст. 134 – 138].
Історичні відомості о монашестві на Афоні сягають початку IX віку, але тільки в початку XII віку, за імператора візантійського Олександра Комнена, афонська монашеська республіка одержала постійну і тривку організацію [Гляди: Nathan Pischon. Die Mönchsrepublik des Berges Athos; Raumer, Historisches Taschenbuch, Leipzig, 1860, ст. 10 і д.]. Візантійські імператори підпирали її, наділили обширними землями, цінною посудою церковною, книгами і привілеями, а далі й увільнили її від зверхності місцевих єпископів солунських і загалом оказували протекцію розвиваючійся там монастирській науці. Так само запомагали її й царі сербські з династії Неманичів, головно ж сам Неманя (котрий, зрікшися престолу, вмер в однім із афонських монастирів) і св. Савва, син Немані [Преосвященный Порфирий, История Афона (Труды Киевской духовной академии, 1883, 1884). Цінне се діло вийшло недавно осібною книгою, котрої я, на жаль, не мав у руках].
В тім часі, то єсть до упадку Візантії, Афон справді був осередком значної освіти й літератури, не тільки грецької, а й слов’янської, хоч, щоправда, досить односторонньої, містично-аскетичної. Між старими рукописами слов’янськими попадається досить значне число писателів «святогорців»; на Афоні між іншими якийсь «монах Исаія» в 1371 довершив перекладу на слов’янський язик найважніших творів Діонісія Ареопагіта [А. Востоков, Описание русских и славянских рукописей Румянцевского музея. – С.-Петербург, 1842, № 93, с. 161 – 162], котрі мали значний вплив на розвій пізнішого монашества і, як мусимо догадуватися, були предметом особливих і улюблених студій на Афоні.
Але від р. 1453, то єсть від завоювання Візантії турками, те наукове значення Афону упадає. Правда, Свята гора не тільки не перестала існувати, але, противно, розрослася ще і з погляду на число монахів. Як се сталося, легко зрозуміти. Турки тут, як і в многих інших речах, показалися народом практичним. Вони не мішалися в діла релігійні, заховали автономію монашеської республіки, але казали собі платити за все добрі податки, і то подвійно: від кождого монастиря, келії, печери осібний, так сказати б, домовий, і від кождого монаха осібний – поголовщину [Про се гляди «Архив юго-западной России», ч. 1, т. 7, с. 36, а також вище в отсій розправі].
Внаслідок сього головна турбота монастирів і монахів звернулася на те, щоб роздобути гроші на оплату «гарачу» і на прожиток. І от монахи починають заниматися рільництвом, садівництвом, усяким рукоділлям і торгівлею, а крім сього, організують широку довговікову жебранину по всіх землях православної віри, а особливо в Молдавії, Волощині, Южній Русі і Московщині.
Ота-то жебранина була першим і головним огнивом зв’язку нашого краю з Афоном. Рік-річно десятки монахів афонських приходили на Русь, обходили міста, монастирі і багатшу шляхту, під осінь вертали назад, а інколи й зимували у нас. їх стрічали радо, приймали щиро, гостили і обдаровували, запрошували як шановних гостей і на наради в ділах нашої церкви; підписи афонітів, звичайно греків, стрічаємо частенько на наших документах, дотинаючих справ церковних, але далеко не все в обороні православія.
Ітак, наприклад, під ухвалою собору львівського з р. 1595 о принятті унії з Римом находимо підпис Άθανάσιος άρχιμανδρίτης της εν τω άγίψ ωρι (sic!) μονης των Σιμοπετριων Афанасій архімандрит святої гори Симо[но]петри («Акты, относящиеся к истории Западной России», IV, 85); на грамоті Гедеона Балабана і других духовних, оправдуючій Стефана Зизанія і священиків Віленського братства Василя і Герасима, з 8 октября 1596 находимо також підпис Μακάριος άρχιμανδριτης εν τω άγω ορει μονιστων Σιμοπετριτων Макарій архімандрит святої гори Симо[но]петри (там же, 143). Були се, очевидно, случайні, може, почесні свідки, але нічого більше.
Впрочім, і не дивно, що афонських монахів приймали у нас так радо; були се частенько свої люди або приносили вісті від своїх людей. Ще від XIV в. був на Афоні спеціальний руський монастир Руссікон; багато русинів спасалось і по інших тамошніх монастирях, особливо в сербських та болгарських, як Зографу, Паулю, а також по одиноких скитах і печерах [Опис Афону і короткий нарис його організації та історії гляди: Räumer, Historisches Taschenbuch, Leipzig, 1860, стаття Пішона; докладніше – Langlois, Le mont Athos, Paris, 1866; о українцях, що спасалися на Афоні в кінці XVI і в початку XVII в., гляди: Малышевский, Александрийский патриарх Мелетий Пигас, т. І і II (приложения), а також В. Щурат, Афон и его монахи («Русская беседа», 1893)].
Слава святості, котру мав у нас Афон, сягала ще часів св. Антонія Печерського, то єсть була немовби дорогоцінною частиною самої християнської традиції на Русі від самого заведення християнства. Отим-то й не диво, що і в 1621 році православні в своїм «Совѣщаніи о благочестіи», між іншим, ставили й такий постулат:
«Потреба єсть духовная, абы и россов маючихся истиньно ко житію добродѣтелному посылати на Афон яко в школу духовную» [«Памятники, издаваемое временною комиссиею для разбора древних актов», т. I, изд. 2, Киев, 1848, ст. 248].
Афонські побожні повісті про чудеса тамошніх ікон [Монастир Зографу (Ζωγραθου) звався так від чудовної ікони божої матері, намальованої євангелістом Лукою, гляди: Raumer, op. cit., II], про напад латинян на Святу гору [Востоков, op. cit., № 413, ст. 641; Строев, Описание рукописей Царского, № 462 і вище в отсій книжці] і т. і. були у нас улюбленою лектурою. Деякі русини-афоніти займалися і пізніше літературою теологічною: ітак Кіпріан переклав толкування Ів. Золотоустого на посланія св. Павла (видані 1623); Іосиф поправляв переклад того ж Ів. Золотоустого «Бесѣд на дѣянія св. апостол», доконаний «клириком церкви львовския и дидаскалом греческаго языка Гавріилом Дорофеєвичем» (вид. 1624); інок Фікара зладив для віленського братства молитовник «Вертоград душевный» (вид. 1620) [И. Каратаев, op. cit., 225, 284, 289].
До них можна додати ще Ісакія, ігумена Дерманського монастиря, котрий, уйшовши на Афон, писав відтам 1614 р. інтересний лист до львівської ставропігії і до братчика Івана Красовського, почасти від себе, а почасти в імені спасаючогося там же молдовлахійського митрополита Мардарія («Акты», IV, 432–433). Та все се, як бачимо, були праці случайні, котрі слабо тільки в'язалися з інтересами боротьби православія і латинства. Прямо ж до тої боротьби відноситься тільки одно збірне посланіє афонських монахів, опубліковане князем Костянтином Острозьким 1598 в додатку до сімох посланій патріарха Мелетія Пігаса, і діяльність двох червонорусів-афонітів – Йова Княгиницького і Івана Вишенського.
Примітки
Глинка Авдотья Павлівна (до одруження – Голенищева-Кутузова, 1795 – 1863) – російська письменниця, перекладачка.
Раумер Фрідріх-Людвіг-Георг (1781 – 1873) – німецький історик, професор у Бреславлі, а потім у Берліні.
Неманичі – князівська (з 1159 р.), потім королівська (з 1217 р.) династія у феодальній Сербії.
…сам Неманя… – Йдеться про родоначальника династії Неманичів – великого жупана Стефана Неманю (1170 – 1196).
Савва (1169 – 1236) – перший архієпископ Сербії.
Щурат Василь Григорович (1871 – 1948) – український літературознавець, фольклорист, поет, академік АН УРСР (з 1929 р.).
Дорофієвич Гаврило (Гавриїл; близько 1570 – близько 1630) – український письменник, викладач грецької мови у львівській братській школі, а після 1614 р. – у київській братській школі. Активно співробітничав з київськими видавцями.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 188 – 192.