Релігійні, суспільні, політичні погляди

Іван Франко

Для довершення сеї характеристики остається нам іще сказати кілька слів про ідейну фізіономію Вишенського, про його світогляд, його переконання релігійні, суспільні і поетичні. Щоправда, багато заміток щодо сього ми вже підносили при розборі поодиноких творів і заміток тих не будемо тут ані мотивувати, ані навіть обширно повторяти, а піднесемо тільки що важніше.

Може, хто скаже, що питання про релігійні погляди писателя-афоніта, аскета і монаха – зовсім лишне, бо ж погляди ті достаточно характеризуються вже його становищем. Та проте нам здається, що при чоловіці з так сильно розвитим характером індивідуальним, як Вишенський, питання се зовсім не лишне, тим більше, що навіть без того сам спосіб розуміння основ релігії в тім часі є для нас важним історичним свідоцтвом і причинком до розуміння епохи.

Між поглядами релігійними нашого автора мусить, безперечно, кождого насамперед ударити його розуміння церкви православної, то єсть по його думці, самого чистого і незмінного християнства, яко релігії терпіння, унижень, тяжких проб і ненависті до світу і власного тіла, яко вічної боротьби з лукавими духами піднебесними, котрими в буквальнім значенні вся наша атмосфера населена. Погляд сей, видимо, дуалістичний, і то зі значною песимістичною прикрасою; добрий елемент у світі, в натурі, а навіть в душі людській є значно слабший від злого і може тільки ненастанною, майже розпучливою боротьбою та ласкою божою удержатися від цілковитої затрати.

В минувшині загалом се діло стояло не ліпше, коли навіть не гірше; сам Христос, хоч чинив чудес багато, міг потягнути за собою тільки мале стадо, а й серед того малого стада найшовся зрадник. І так воно буде й до кінця світу, бо Ілля, котрий має прийти боротися з антихристом, застане тільки тисячу праведних на землі.

Важке і не до позавидування життя праведника на землі. Основна чеснота християнська, по поняттям нашого автора, не є любов, як се твердять нинішні християни під впливом широкого розвитку етики гуманістичної, але смиреніє і простота. Не любити повинен праведник світ і людей, але ненавидіти в них все, що не відноситься до спасенія вічного, ненавидіти природу, багатство, красоту, штуку, приємності життя, власне тіло, бо все се є не що інше, як тільки покуси, як форми, під котрими криються духи лукаві піднебесні, уловлюючи праведника в свої сіті.

Хоч Христос побідив сатану, але побідив його тільки на полі етичнім; світ, природа остались, як давніше, в посіданні того «міродержця» як могуче оружжя до поборювання тих, що хочуть іти за наукою Христа. Дорога їх тісна і скорбна; чим більше горя, муки і унижень зазнають вони в сьому житті, тим ліпше, бо все те є огонь, котрий чистить грішну натуру чоловіка, бо пургаторіум є не по смерті, а в сьому житті. Інтересно, що в часі, коли наш автор виголошував такі думки про природу, на заході Європи під впливом ренесансу навіть в кругах церковних переміг уже погляд якраз противний, що, побідивши диявола, Христос увільнив і всю природу від його власті, що «naturalia non sunt turpia», що в природі є часть божества, велична маніфестація божої сили і мудрості, і що чоловік не повинен її ненавидіти і від неї відвертатися, але з набожним трепетом заглиблюватися в її тайники і вичитувати в ній великі, вічні закони, богом покладені.

Такі погляди, котрі становлять доконечну основу науки і штуки на християнському грунті, найшли до нас приступ почасти аж в половині XVIII в.; як на документ звороту в тім пункті на полі церковної літератури вкажу на гарну пісню Іоанна Гешицького в «Богогласнику», що зачинається словами «Іерусалиме, свѣтел над звѣзды днесь буди».

Суспільні погляди нашого автора далеко менше ясні і докладні і більше хиталися в протягу його діяльності літературної. Інколи – в початку і при кінці його писательства – під впливом аскетичного пафосу він доходив досить близько до нігілізму суспільного, вбачаючи покусу диявольську в цілім суспільнім ладі, у всіх інституціях, навіть освячених заповідями божими і таїнствами церкви християнської. Не тільки папи, царі, дигнітарі і урядники видались йому слугами диявола, але також ремісники, купці, всі, хто мав яку-небудь власність, дім, поле, жінку і дітей; всі вони в його очах були рабами своєї власності, честі, слави світової, рабами жінок і родини, значить, придавлені тяжкою рукою «князя міра сего», неспосібні не тільки дбати о те, що тільки «єдино єсть на потребу», то єсть о спасенії душі, але навіть неспосібні розуміти, що для спасенія служить і якою дорогою до нього доходити.

Світ держиться тільки нечисленними «голяками-странниками», котрі мають відвагу погорджувати ним, плювати на його розкоші і жити в пустині, занимаючись молитвою, постом і боротьбою з власною натурою. Навіть організація церковна в значній, а то й переважаючій мірі є ділом того самого «миродержця» і заслугує на те, щоби з нею боротися. З часом, коли обставини і власна гаряча натура втягнули нашого автора в оживлену практичну діяльність, коли йому приходилося докладно заглядати в очі тій суспільності, про котру і для котрої він писав і котра задля того ставила до нього різні домагання, його погляди суспільні хитаються, прояснюються в подробицях, борються з поглядами аскетичними, поки ті останні в кінці не одержують побіди і не склонюють нашого автора покинути писательство, зречися всякої діяльності і зажива похоронитися в кам’яній печері.

Але і в часі найбільшої склонності Вишенського до концесій існуючому ладові суспільному він усе-таки мусив являтися чоловіком дуже опозиційним. Основою організації суспільної в нього була церков, щоправда, в розумінні далеко ширшім, ніж воно утерлося тепер. Під церквою розумів Вишенський не тільки духовенство вище й нижче, але й всіх вірних, котрі мали право забирати голос в ділах церковної адміністрації а навіть догматичних. Противно, всі діла чисто світські повинні були рішатися зі становища церковного.

Ярким приміром такого розуміння є домагання, щоби православні цілковито відділилися від католиків і уніатів і порвали з ними всякі зносини суспільні і товариські, домагання, неможливе до сповнення і шкідливе, бо було би перемінило Русь із живого організму в якусь мумію, в секту закостенілих фанатиків. Погляду, що основою організації суспільної є праця і верстви робочі, не бачимо у нашого автора ані сліду.

Він знає тільки один рід праці – подвиг аскетичний; праця продуктивна є для нього суєтою. Для того-то найважнішою верствою суспільною є у нього монашество, котре добровільно бере на себе труд «подвигу», терпіння і унижения; його заслугами держиться вся проча грішна суспільність. О один ступінь нижче від монахів стоять мужики, піддані, хлібороби, котрі хоч поневолі зносять усякі труди і недостатки, живуть в простоті і покорі, не доступні для найбільшої часті пагубних світових розкошів. Безмірно нижче від сих двох верстов стоять пани, дворяни і ієрархи. Вони правдиві невільники своїх забаганок, примх, нам’єтностей і тих світових відносин, серед котрих жиють. Як бачимо, се погляд суспільний не економіста, не політика, але мораліста і аскета.

Значніші концесії робив автор наш в справах освітніх і культурних, та й то лиш якийсь час. Західноєвропейська освіта, школа, наука і штука являються для нього синонімом зіпсуття, невіри, деморалізації і фальшивості. Правда, автор наш находився тут в ситуації, досить подібній до тої, в якій був папа Інокентій III, коли декретував погибель альбігензів, не знаючи докладно, які були їх погляди і вірування. Так само і наш автор різкими словами засуджує Платона і Арістотеля, машкари і комедії, риторику і граматику, хоч і сам не раз признається, що всіх тих мудрощів не вчився і не знає. Та проте він признавав і вважав пожиточними для православія такі здобутки західної культури, як братства церковні, штуку друкарську, книги популярні, пісні церковні, проповідь на народнім язиці.

Що тикається політичних поглядів Вишенського, то тут, як ми вже показували, автор наш був дуже мало розвитий. З його писань ми не можемо вирозуміти, чи мав він ясне поняття о державнім устрої і інституціях в Польщі, чи розумів сучасні компетенції короля, старостів, сеймів і т. і. Раз він признає світські власті твором диявольським, другий раз признає потребу затвердження православних ієрархів через короля; раз взиває до сепаратизму суспільного, а може, й політичного від католицької Польщі, але сепаратизм той має бути якийсь пасивний, а про діяльний опір, про супротивлення властям, про боротьбу зі «слугами діявола», до якої дійшли деякі аскетичні секти в Росії, у Вишенського нема ані спомину.

Інтересні тут є його погляди національні. Вишенський почуває себе слов’янином, ближчим, наприклад, до сербів і болгарів, ніж до інших православних народів, він почуває себе малорусом, окремим від великорусів, хоч ближчим до них, ніж до других слов’ян. Значить, основою народності не була у нього сама віра; він добре почував різницю між язиком «словенским», то єсть церковним, спільним тоді всім православним церквам слов’янським, а своїм рідним «простим руским язиком» народним.

Щоправда, поза ті прикмети – віру і язик – поняття народності у нього не виходить. Традиція історична, котра так живим складником народності є, наприклад, у автора «Перестороги», у Вишенського майже зовсім не лунає; пісні, звичаї і повірки народні в очах аскета-християнина є «поганським квасом» і «бісовськими руганями»; погляд на сей рід традиції культурно-історичної як на один із найважніших складників народності приналежить тільки новішим часам.

Примітки

Гешицький Іоанн (жив у першій половині XVIII ст.) – автор акровірша.

Інокентій III (1160 – 1216) – римський папа (з 1198 р.). Час його правління – розквіт могутності середньовічного папства.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 204 – 207.