Перебування на Афоні

Іван Франко

Що склонило нашого автора покинути світське життя і уйти на Афон, на се питання ми можемо також відповісти тільки загальними догадками. Чи оповідання його про зведення латинським ксьондзом дівчини в Луцьку криє в собі якусь трагічну історію, котра зламала його життя, чи, може, йому доїло двірське життя, чи, вкінці, перелякав його той розкладовий процес, якому на його очах підпадала православна церков южноруська, чи, вкінці, під впливом якого-небудь проповідника він почув в собі наглий прилив побожності, бажання покути і відречення від світу, досить, що він покинув Русь і повандрував на південь до Святої гори. «Обличеніє діявола» написане, мабуть, швидко після приходу на Афон, заким іще автор піддавався строгим правилам афонського послушника, малює нам важкий стан його душі і гіркі спомини, які він виніс зі світського життя, може, й не без власної вини.

Подорож на Афон сама собою була в ті часи «подвигом», ділом важким і небезпечним. Рабунки і убийства путників ще й нині в краях Турецької держави не належать до рідкостей, а що ж доперва в ті часи всемогучості яничарів? А ще до того часи около 1580 р. в краях задунайських в Болгарії, Сербії, Македонії і Албанії були часами частих розрухів, бунтів і партійних борб [Hammer-Purgstall Geschichte des Osmanischen Reiches. – Pest, 1829, Bd. 4, 21, 23 і далі]. Отим-то й не диво би було, якби наш автор, замість прямої звичайної дороги на Молдавію, Рущук, Пловдив і Константинополь, а відси морем до Афона, пішов би через Карпати на Угорщину, на Сербію, відси до горішньої Албанії на Охріду, Велес і вниз понад Вардар до Солуня. Дорога се тяжка і, певно, малоуживана, але могла бути вказана спеціальними обставинами і поясняла б нам написання нашим автором «Новини» про віднайдення тіла Варлаама Охрідського і той теплий інтерес до Охріди, який видніється в кінцевих стрічках «Новини».

На Афоні автор наш якийсь час пробував, запевно, як і Княгиницький, почесним гостем, «обходячи съ радостію вся святыя обители, посещая и молитствуя, таже и въ келіях и скитники, и въ пещерах сущих, всем ревнуя и молитву прося» («Зоря галицкая яко альбум», 230), поки вкінці його не принято за послушника. Отсей-то свобідний час він посвячав, крім звиджування Святої гори, також на читання книг, котрі могли приготовити його до пустинного життя, а головно житій святих і творів аскетичних; тоді також, під впливом афонської тиші, чудової природи, вражень подорожі і перебутої боротьби душевної він почав писати. Тоді мусила постати «Новина» і «Обличеніє», а також «Слѣд краткій», котрий, як ми сказали, був коротеньким pro memoria для самого автора, початкуючого в пустиннім житті, писаним чи то на підставі читаних книг, чи на підставі усних інструкцій якого-небудь строгого скитника або ігумена.

Із творів Вишенського ми можемо виробити собі деяке поняття про обсяг його лектури. Особливо сильне і глибоке враження зробили на нашого автора твори Діонісія Ареопагіта, котрого традиція вважала учеником апостола Павла, першим єпископом афінським і наочним свідком успенія Марії, матері Ісусової. Нині доказано наукою, що містичні твори під іменем Діонісія Ареопагіта появилися аж в початку VI в. по Христі. Вже тоді деякі отці церкви сумнівалися о їх автентичності. Неавтентичність їх вповні виказав Йоганн Даллеус (Dallaus, De scriptis, quae sub Dyonisii Areopagitae nomine circumferuntur, Genevae, 1666).

Твори ті були християнським виплодом афінської школи неоплатоніка Прокла, котрий умер в р. 485 по Христі [A. F. Gfrörer, Geschichte der christlichen Kirche in den drei ersten Jahrhunderten. Stuttgart, 1841, II Bd, 2 Thl., 903]. На язик церковнослов’янський були ті твори перекладені монахом афонським Ісайєю в р. 1371 (Востоков, Описание рукописей Румянцевского музея, 161). Очевидно, також мусив Вишенський прочитати і добре витвердити Григорія Синаїта «Подвижную книжку», то єсть підручник і регулямін пустинного життя, як також св. Василія Великого «Книгу о постничествѣ», то єсть о тім же пустиннім житті.

В «Позорище мысленном» автор наш наводить уступи із переписки Василія Великого з Григорієм Богословом («Архив», І, VII, 39), з неназваного твору Івана Ліствичника (ibid., 44), з Ісаака «Слово о отреченію мира» (ibid., 44), Симеона Нового Богослова (ibid., 48), Григорія Богослова (ibid., 46), не говорячи вже про се, що цілий сей твір посвячений розборові перекладу Івана Злотоустого, котрого автор наш і в інших творах цитує і цінить високо.

Лишнім було би також додавати, що Вишенський пильно читав письмо святе, з котрого особливий вплив мали на нього деякі старозавітні пророки (перший Ісайя) і святий Павло; згадує також посланія св. Петра, Івана і Юди. З пізніших писателів церковних неаскетичного напряму автор наш наводить Никона «Слово о лжепастырях и лжеучителях» (С. Голубев, Петр Могила, I, Приложения, 70), Єпіфанія Кіпрського (ibid., 110) і «Сборник афонский» («Акты Южной и и Западной России», II, 245, і д.).

Інтересні між його цитатами також два натяки на твори апокрифічні, а іменно один в «Посланій ко всѣм обще», де автор парафразує по-своєму апокрифічний «Плач земли», а другий в «Зачапцѣ», де, говорячи про громадну апостазію православних до унії і католицтва в Польщі, потішається, однако, тою думкою, що коли не в Польщі, то бодай в Турції «остало до тысящ до Иліи отъ бога реченных, иже не поклонища колени Ваалу» (С. Голубев, ibid., с. 94). Слова ті кажуть догадуватися, що авторові нашому звісна була якась есхатологічна легенда про кінець світу, в котрій говорилося, що перед кінцем світу, коли на землі запанує Антихрист і збаламутить усіх християн, прийде Ілія і застане тільки тисячу правовірних. Яка се була легенда або який варіант – ми не беремося тут рішати.

Про перші літа нашого автора на Афоні не маємо ніяких звісток; мабуть, пройшли вони звичайним способом на молитві, постах і послугах монастирських. Про писательство в тім часі не було, мабуть, ані мови, а навіть лектура мусила бути зредукована до minimum. То єсть до письма святого. Докладніші натяки маємо про пізніше його життя на Афоні. Можемо припустити, що слова його, сказані в листі до Йова Княгиницького: «Аз же сія жизнь не вомѣщу – от келія до келія и от монастыря до монастыря скитати» («Архив», I, VII, 36), відносяться не тільки до пізнішої доби його життя, але були завсігди його правилом.

Се блукання від келії до келії і від монастиря до монастиря – то найлегший ступінь афонського життя, і так жиє тепер більша частина афонітів; Петрашевський в р. 1832 застав там около 300 скитів, 5000 монахів, живших в монастирях, а більше ніж два рази стільки клериків, блукаючих з кута до кута. Не диво, що Вишенському, котрий, по свідоцтву Гната з Любарова, «бѣ свят муж любяй безмолвіє» і котрий з Йовом Княгиницьким серед гарячої боротьби о православіє нараджувався о тім, де би найти «жесточайшее безмолвіє», що такому чоловікові не до вподоби було таке блукаюче і свобідне життя.

Около р. 1599 ми бачимо його на Афоні «въ затворѣ темнице безмолвія судячого» («Акты Западной России», II, 227), а незадовго опісля, около р. 1601, «въ святѣй афонскѣй горѣ скитствующаго» (С. Голубев, I, с. 109). Може бути, що оба ті терміни виражають одно і то само, то єсть, що Вишенський, проживши довгі літа в монастирі, покинув його і за дозволом старших осів в осібнім, відлюднім скиті. Скити такі се були невеличкі келії, тісні, темні і невигідні, обведені частоколом або тернами і більше похожі на тюрму, ніж на житло свобідного чоловіка. Праця, молитва і піст були звичайним заняттям скитника; говорити не вільно йому було ні з ким; звичайною поживою його був варений біб, звичайним ліком в разі слабості горілка з полином (Pietraszewski, І, с 79).

Скит свій покинув Вишенський аж в 1605 році, удаючися на Русь , і, мабуть, покинув його в тій думці, що вже не верне назад на Афон, бо по повороті з Русі він не повернув до нього, але «странствував» оп’ять по Афоні від келії до келії, і то досить довгий час (гляди: «Зачапка» і «Посланіє Іову»). Аж під кінець життя він дійшов до найвищого ідеалу афонського аскетизму, до життя в печері; «Позорище мысленное» показує нам його «въ пещерѣ горі сѣдящого и себѣ внимающаго» («Архив», І, VI.I, 38). Щоби мати виображення про те життя печерне, досить буде навести слова Петрашевського про сей рід аскетизму.

«Dzień śliczny, – розказує він, – і ciche morze w dali, a przy skałach rozhukane jak zwierz dziki w więzach, powiodły nas opodal pod ścianę, na kilkaset sążni, w pion ociosanych skał pod obłoki wysnutą, gdzie u wierzchu widne były dziury, w których przesiadywali już za życia mnichy niby święci, od świata oddaleni, ostrożnie opodal parzonym bobem przez dobrodziejów karmieni, w zamian wyrabianych przez nich z drzewa łyżek, krzyżyków i ziarnek różańcowych.

«Ci ludzie są niebezpieczni, – objaśniano mi później. – Oni pazurami drą brata człowieka w przypadkowem tam spotkaniu; oni z Bogiem i aniołami żyją, a z prześladującymi ich w wyobraźni i myśli diabłami do tyla krwawy bój wiodą, że uniesieni wściekłością wysuwają się zbytecznie z dziury, padają w nurty morza wzburzonego tam zawsze, kruszą kości po skałach i skórę tylko z trzewiami na pastwę ryb oddają. Oni są zawsze zdrowi, bo nieodzowny dzban z piołunową wódką od ich boku nie odstaje» (I, с. 79)

[«Чудовий день, – розказує він, – і море тихе вдалині, а біля скель розбурхане, як дикий звір у путах; повели нас подалік під стіну, на кілька сотень сажнів вертикально отесаних скель, піднятих під хмари, де вгорі було видно ніші, у яких сиділи вже за життя монахи, ніби святі, віддалені від світу, годували їх благодійники звареними бобами взамін виготовлюваних монахами з дерева ложок, хрестиків і чоток.

«Ці люди небезпечні, – пояснювали мені згодом. – Вони пазурами роздирають нашу людину, як зустрінуть її там випадково; вони з богом і ангелами живуть, а з дияволами, що переслідують їх в уяві і думці, вони ведуть такий страшний бій, що у безумному запалі висуваються занадто з ніші і падають у вир розбурханого там завжди моря, ламають кості по скелях і лише шкіру з нутрощами віддають на поживу рибам. Вони завжди здорові, бо неодмінний глек з полинною горілкою є завжди у них під руками» (польськ.). – Ред.]

Та не треба думати, щоби сей образ життя афонських монахів в [18]30-тих роках відповідав зовсім тому, що там діялося під кінець XVI в. Помимо строгих приписів «постничества» многі монахи жили доволі широким духовним життям. Рік-річні подорожі у всі кінці православного світу піддержували зв’язок монахів кождої народності (а були там греки, серби, болгари, русини, москалі, румуни, вірмени) з їх рідним краєм, а головно з його життям релігійним. Особливо южноруська колонія була глибоко зворушена звістками з Польщі про реформи і заходи католиків зразу около заведення нового календаря, а далі привернення русинів до унії з Римом. Правда, монашеські правила Афону не позволяли їм брати надто живої, безпосередньої участі в боротьбі, що розгорілася була в ріднім краї, та все-таки бодай найчільніші, найталановитіші представники тої колонії, Іван Вишенський і Йов Княгиницький, відіграли в тій боротьбі доволі видну, хоч кождий відмінну ролю.

Примітки

Гаммер-Пургшталь Йозеф (1774 – 1856) – австрійський орієнталіст, перекладач. .

Ісаак (кінець IV або середина V ст.) – християнський письменник, автор твору «Про святу трійцю», виданого вперше в Парижі 1630 р.

…Никона «Слово о лжепастырях и лжеучителях»… – Йдеться про Никона Чорногорця (друга половина XI ст.) – ченця Чорної гори поблизу Антіохії, автора двох книжок – «Пандектів» і «Тактикона», переклади яких на давньоруську мову здійснені в XII та XIV ст. «Слово» Никона, про яке пише І. Франко, входило до «Тактикона», а також вміщувалось у давньоруських збірниках XV – XVI ст. як самостійний твір.

(«Акты Западной России», II). – У такій формі тут і далі І. Франко посилається на «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией», т. 2. Спб., 1865.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 184 – 188.