Польська еміграція в Парижі

Іван Франко

Бажаючи подати в «Літературно-науковій бібліотеці» перекладом дещо з творів Адама Міцкевича, я зупинився поперед усього на його невеличкій прозовій праці «Do przyjaciół galicyjskich», що хоч написана зі спеціальною метою, в відповіді на певні спеціальні питання, все-таки заслугує на пильну увагу не лише історика польської літератури, але також кожного, хто слідить за розвоєм політичної думки в польській суспільності, а надто має особливу і досі не передавнену вагу для нас яко одинокий випадок, де великий польський поет доторкнувся пекучих справ нашої країни й нашого народу.

До сього вибору склонило мене в значній мірі й те, що сей Міцкевичів лист, многоважний документ не лише для ілюстрації поглядів самого Міцкевича, але також для зрозуміння многих дуже важних моментів галицької історії від самого часу його написання, досі якось ані з польського, ані з руського боку не був відповідно до його важності коментований, а навіть многим полякам, і то не лиш ігнорантам, а й запаленим ентузіастам лишається зовсім не звісним.

Трохи чи не перший, що звернув пильнішу увагу на сей лист і на його значення для розвою польської пропаганди в Галичині, був русин, покійний д-р Остап Терлецький, який у своїй праці «Літературні стремління галицьких русинів» («Житє і слово», V, 129 – 131) подав перекладом частину сього листа й присвятив йому декілька уваг, що, по моїй думці, зовсім не вичерпують його значення, а навіть подекуди, приводячи його в зв’язок з партизанською експедицією Залівського s р. 1833, ставлять його в зовсім фальшивім світлі. От тим-то подання повного тексту листа і пояснення його без огляду на план якоїсь більшої праці, як се було у Терлецького, видалось мені не зайвою і навіть дуже вдячною темою.

Міцкевичів лист «До галицьких приятелів» у тій формі, як був надрукований зразу в «Bibliotece ludowej» у Парижі 1866 р., а потім у збірнім виданні Міцкевичевих творів, упорядкованім, мабуть, сином поетовим Володиславом [Dzieła Adama Mickiewicza. Wydanie zupełne przez dzieci autora dokonane. Tom szósty. Paryż, księgarnia Luxemburgska. Lwów, Gubrynowicz i Schmidt, 1880, стор. 57 – 63], не має ані дати, ані адресу. Зі змісту його видимо, що був написаний у Парижі, де жив Міцкевич від половини 1832 р. Сам автор у вступі говорить, що його лист був відповіддю на ряд запитів, сформульованих кружком галицьких «обивателів» і пересланих на руки Осипа Залеського, брата звісного поета Богдана Залеського.

А впорядчик видання Міцкевичевих творів з р. 1880 у ноті, доданій до сього листа, говорить, що сей лист був написаний рівночасно з вирушенням Залівського на його шалений партизанський похід і рівночасно з публіцистичною діяльністю Міцкевича в паризькій часописі «Pielgrzym polski», отже, десь при кінці 1832 або в початку 1833 року. Додає також сей впорядчик, що Міцкевич відчитав свій лист у тіснім кружку, зложенім з Богдана й Осипа Залеських, Гната Домейка і Кароля Ружицького. Чи був він висланий до Галичини і на чий адрес, про се впорядник не згадує нічого, додає лише, що його брульйон віднайшовся в паперах Міцкевича і був опублікований аж у 1866 рот. Та про те ми не можемо сумніватися, що сей лист був висланий до Галичини і був тут звісний многим людям; багато пізніших подій відбувалося мов виразне виконання Міцкевичевої програми, зачеркненої в тім листі; ті самі думки повторяють інші люди на різних кінцях Європи.

Звісні нам біографічні та історичні матеріали позволяють хоч у приближенні дещо докладніше змалювати пору написання сього листа, осередок і настрій, якого він був випливом, а також адресатів, для яких він був призначений. Попробуймо роздивитися в тім матеріалі.

Як звісно, по упадку повстання 1831 року велика часть польської армії, а власне вся її старшина, починаючи від офіцерів і геть угору, вийшла за границю і з часом зібралася у Франції. Се була т[ак] зв[ана] польська еміграція, що відтепер аж до самого 1863 р. мала мати важний і в значній мірі фатальний вплив на розвій польського, та й не лише самого польського народу. Ось що пише про склад тої первісної еміграції Осип Залеський, той самий, що був посередником між Міцкевичем і його галицькими приятелями і безпосереднім мотором до написання Міцкевичевого листа:

«Силою кабінетових трактатів (Пруссії й Австрії) лиш офіцерам та урядникам (бувшої польської армії) дано дозвіл удатися до Франції; підофіцерів і вояків відставлено назад до краю; лише мала частина підофіцерів та вояків здужала викрутитися від того розпорядження і роздобути паспорти до Франції як слуги офіцерів та урядників. Таким робом, польська еміграція складалася з різних фігур з різними вдачами, з різними поглядами, а тим самим і з різними бажаннями та надіями. Франція якнайсердечніше приймала польських емігрантів; а що французам було відомо, що до Франції не допущено нікого, лиш офіцерів та урядників, тому всіх уважали офіцерами й урядниками, всіх засаджувано за один стіл.

В кав’ярнях, винарнях та ресторанах угощали надходячих емігрантів, раз у раз говорячи про свободу та рівність, а се дуже легко хапало за серце новоприбулих гостей. Серед нас були також дами й різні женщини: були жінки, доньки та кузинки достойників, урядників та офіцерів, але були також жінки підофіцерів, вояків і слуг, а далі були й молоді маркетанки та вівандієрки, що з особливої симпатії при батальйонах і швадронах за гроші справляли різні послуги; от так у числі тої жоноти були особи з едукацією і приличним вихованням, та були й такі, яким не ставало й едукації, й виховання і навіть і властивого імені.

Отсі-то останні, не набравши в війні ані в таборах світла ані моральності, презентувалися у Франції некорисно, але слова «рівність, свобода та незалежність» так раптово взяли собі до серця, що самі перші відреклися свого походження і свого ремесла, а понадававши собі титули обивательок, дідичок сел або камениць у столиці (бо в малім містечку признати собі домик було їм зовсім не до смаку), понамовляли своїх мужів, приятелів та адонісів, щоб і собі ж поприбирали різні титули, під якими рекомендувалися французам.

В перших хвилях уходило все, а навіть щебетливі сотворіннячка, толковані через невідступних молодиків, збуджували милосердя у французів і французок і таким робом пороздобували ліпшу туалету, навіть шалі, капелюхи і т. ін. Але своїм поступуванням зраджували себе самі; їх почали обминати і не приймати до ліпших товариств між французками. Незадоволені пані разом з приятелями тіла вояжували пару місяців з міста до міста, з департаменту до департаменту і вміли знайти способи до здобування фондів.

Оповідали про свої нещастя, про те, як їх обрабували москалі, як потратили свої маєтки через конфіскату, і знаходили щедрі запомоги в комітетах, позав’язуваних скрізь у ту пору, а навіть жертви від обивателів. Аж коли вийшов урядовий рескрипт, яким призначено польській еміграції місце побуту в Безансоні, Буржі та Авіньйоні, де для них були визначені казарми, мусили й ті пані-обивательки також удатися до казарм і там хоч почасти занятися обов’язками, від яких хотіли було відвикнути. В казармах емігранти мусили легітимуватися зі своїх військових степенів, потім їх поділено на компанії і заведено між ними зовсім військову організацію та муштру» [Józef Zaleski. Przestroga bratnia dla patryotów polskich. Zbiór historyczny z uwagami. W Krakowie, 1848, стор. 8 – 12].

Тим часом у Парижі позбиралися верховоди повстання, генерали, полковники, а поперед усього кн. Адам Чарторийський, бувший міністер царя Олександра І і претендент до польської корони. Ще в січні 1831 р., отже, в самім розпалі повстання, зав’язався старанням Леонарда Ходзька комітет французько-польський; його головою був славний генерал Лафаєт, а членами між іншими Беранже, Арман Каррель, Казимир Делявінь, Гарніє-Паже, Віктор Гюго, генерал Ламарк, Оділльон Барро. Майже рівночасно з ним зав’язався американсько-польський комітет під проводом Самуїла Гау та Фенімора Купера.

Сі комітети мали метою запомагати повстанню, та поки гаразд зібралися, повстання в вересні 1831 р. впало й пришлось запомагати його учасників, а тепер емігрантів. І ось з кінцем 1831 і з початком 1832 р., коли більші маси емігрантів почали напливати до Парижа, зав’язався д[ня] 8 грудня 1831 р. Komitet Narodowy Polski, якого головою вибрано Йоахима Лелевеля. Сей комітет д[ня] 25 грудня 1831 р. видав відозву, характерну для настрою більшої частини еміграції і значної части польської нації, характерну двома психологічними об’явами: спиханням вини минулого нещастя ка зраду власних провідників і гарячою надією на швидку побіду. Ось важніші уступи сеї відозви:

«Вояки! Земляки! Ще раз доля кинула нашу батьківщину під ноги її заклятого ворога. Ще раз наші брати мусять хилити шиї перед володарем рабів, перед убійником нашої свободи. Ще раз на долоні вільного чоловіка залізо деспота витисне знак підданства. Ще раз буде злочином називати себе поляком.

Таку долю зготовила нам бездарність або зрада. Бездарність або зрада! Бо де ж і коли тріумфом оружжя може хвалитися наш ворог? Котре то поле було свідком їх хоробрості? Де ж коли поляк утікав перед москалем?

А все-таки ми впали! Бо ваші провідники не мали віри в воскресіння вітчини… оглядалися на чуже посередництво або хотіли погодити нас з ворогом…»

Схарактеризувавши коротко хід повстання і його упадок через «зраду», відозва кличе:

«Нема вітчини, де нема свободи! Сонце не світить для невільника, земля для нього не вдягається в зелень, страва, яку він споживає, робиться отруєю. Перед такою стравою ви уйшли, брати».

Далі вказує, як на запоруку кращої будущини, на те, що народи Європи й Америки моляться за Польщу.

«Всюди лунає голос честі й подяки для вас, усюди перед поляком відчиняються гостинні пороги, бо його «блукання» – благородне. І в тім блуканні (tulactwie) витриваймо! Народів не можна винищити. І ми не згибли!.. Ще ржа не зжерла польського заліза, ще польський кінь заржить під коханим тягарем вояка, під списою улана або кракуса. Ще й нам засяє зоря свободи. Поворот долі-месниці недалекий.

Тим-то не вертайте як слуги туди, де можете ввійти переможцями. Не вертайте на землю, збруднену стопами башкира. Нехай долоня свобідного поляка не стисне долоні слуги деспота. Бо прийде та хвиля, коли голос труби покличе нас на батьківські ниви. Там відчиняться могили наших покійників і з їх костей вийдуть месники. Підемо викликати їх тіні, але з оружжям у руках. Польща, Польща Ягейлонів, незалежна, свобідна – або вічна смерть! Отсе наш оклик!» [Див.: Karol Borkowski. Pamiętnik historyczny o wyprawie partyżanskiej do Polski w roku 1833. Lipsk, 1862, стор. 6 – 12 pass]

Навіть пам’ятаючи, що се був час романтизму, коли люди впивалися великими словами та гучними фразами не дуже дбаючи про їх зміст, і що отся відозва була звернена до людей, що ще не мали часу охолонути від гучного походу через Німеччину та Францію, який позволяв їм на хвилю забути мізерію та горе, полишене в ріднім краю, навіть пам’ятаючи се все, нам нелегко буде зрозуміти той брак усякої самокритики, застанови, той брак почуття одвічальності, ту бездонну легковірність та легкодушність, якими подиктована ся відозва. В ній, як у зерні, криються вже зароди всіх пізніших нещасть, які причинила еміграція самим емігрантам і цілому краєві.

Не гаючись довго, комітет почав заходитись коло викликання нового повстання на ширшу скалю, головно против Росії. Сі заходи обмежилися наразі на писання та розсилання бомбастичних відозв. І так дня 31 грудня 1831 вислано відозву «до народу угорського», по-латині й по-мадярськи, де пригадано давні зносини Угорщини з Польщею і «дано до пізнання, що при можливім новім повстанні Карпати не перешкодять мадярам допомагати полякам». Рівночасно вислано обіжник до німців з подякою за щире прийняття емігрантів; окреме письмо вислано до німецького товариства для виборення свободи друку, далі два адреси до Альзації й Лотарінгії, а потім до паризького німецько-польського комітету та до німців, зібраних на національне свято в Гамбаху, де піднесено польську справу. Далі вислано відозву до італійського народу, до англійської палати послів, до Сполучених Держав Північної Америки, а вкінці 12 серпня 1832 р. до народу російського, кличучи його до боротьби з царським деспотизмом (Borkowski, op. cit., 12 – 13); відозва до росіян, писана по-французьки (див. стор. 208 – 214).

Та вже з початком 1832 р. почався в лоні польської еміграції заколот. В перших днях січня того року прибув до Парижа Йосиф Залівський, полковник повстання, про якого заслуги в повстанні небагато звісно, але який тепер забажав відіграти визначну роль. Ще в дорозі до Франції він повзяв постанову зорганізувати з недобитків великої польської армії відряди, які би, впадаючи до Росії, ховаючись по лісах та дебрях і опираючись о загальну (як йому і всім емігрантам думалось) симпатію людності до свободи і до них, борців за свободу, ненастанно шарпали, бентежили та підтинали всі воєнні та цивільні інституції й сили наїзника і таким робом чинили йому побут у завойованому краю неможливим.

Залівського прийнято в Парижі дуже радо: 9 січня на його честь устроено бенкет. Він предложив Комітетові народовому польському свій план і не лише одержав від нього уповноваження робити всякі приготування для його виконання, але був надто без вибору кооптований у члени того комітету. Певна річ, що з. сього комітету він дістав також немалі гроші, бо зараз він, як каже Борковський, «порозсилав попередніх емісаріїв і до краю, і до еміграційних закладів, щоб зібрати охотників і з ними в означенім часі вирушити до Польщі» (op. cit., 6).

Рівночасно поза рамами Ком[ітету] нар[одового] польського Залівський зорганізував із емігрантів Towarzystwo Litewskie i Ziem Ruskich, маючи план перенести свою партизанську війну власне на українсько-руські землі Галичини, Волині, Поділля й України. Про мету і погляди сього товариства ось що говорить Борковський (op. cit., 13, 14):

«Зі свого боку Тов[ариство] лит[овських] і земель руських викликало віковічну солідарність (?), яка все лучила поляків, литвинів і русинів, аби ті останні брали участь у недалекій боротьбі за справу спільної вітчини – Польщі цілої, вільної, незалежної. Се питання, все для нас живе, було в 1832 р. надто великоважне, бо терен, призначений для нової боротьби, крім Галичини, займав Волинь, Поділля й Україну по обох берегах Дніпра, де живе багато русинів, наших побратимців. Головна потреба була – відсвіжити минуле і вияснити шляхті й селянам, надаючи сим останнім свободу і власність, що вони все були й є поляками-слов’янами і що їх нещастя все йшли від Москви неслов’янської.

Се питання, підношене історично й етнографічно від р. 1826 для Західної Європи в писаннях Леонардо Ходзька й інших, було відновлене і рішуче висловлене в лоні Тов[ариства] лит[овських] і земель руських. От тим-то подаю тут дві відозви, з яких перша була потрібна для еміграції, зложеної з різних частин із різних провінцій, аби переконати її, що Литва й Русь зовсім не відриваються від корони, але овшім злучуються з нею тісніше, ніж коли-небудь; друга відозва адресована до краю, щоб дати йому пізнати важність загальної солідарності і підперти нову боротьбу, яку ми розпочинали».

З першої відозви (op. cit., стор. 14 – 15) подаємо лише два характерні виривки. Згадавши про потребу організації емігрантів для піддержання традиції, витвореної ще Барською конфедерацією, автори відозви кажуть:

«Сю потребу відчули литвини й русини, що враз із вами покинули рідну землю. І литвини з русинами зав’язали Товариство литовсько-руське, щоб оголосити світові, що Русь Литва поділяють долю Польщі, що нема Польщі без Литви й Русі, що Русь і Литва – се Польща».

А далі, закликаючи всіх емігрантів до співділання, відозва кличе: «Нехай щезнуть раз на все всякі відтінки провінцій і партій: ми всі поляки». Метою заходів усіх часткових організацій повинно бути утворення одного товариства польських «tułaczów», такого,

«w którem by tylko po nazwisku Ruś i Litwę rozpoznać można było, po nazwisku, które nie dla nas, ale dla świata zachować nam trzeba, aby niem ciągle, przypominać jakie to kraje Polskę składają, chcą być i być muszą wolną, całą i niepodległą Polską» [У якому б лише за прізвищем Русь і Литву можна було б розпізнати, за прізвищем, яке не для нас, а для світу нам потрібно зберегти, щоб нагадувати, які країни складають Польщу, а які хочуть бути і повинні бути вільною, цілісною і непідлеглою Польщею (польськ.). – Ред].

Друга відозва (op. cit., стор. 15 – 17) до земляків у краю мовчить зовсім про Русь та її відносини до Польщі, обертається до тих крайових земляків як до самих родовитих поляків, що «pielęgnujecie naszą narodowość i uczuciami polskiemi nowe zapalacie pokolenie», натомість навчає їх про важність еміграції як ненастанної розсадниці повстання і про важність її емісарів, які, мовляв, «są apostołami naszymi, apostołami naszej wiary politycznej», зазиваючи до щедрих складок та жертв на цілі повстання. Обі сі відозви були видані аж у серпні 1832 р. і підписані Цезаром Плятером та Леонардом Ходзьком. Тим часом в лоні еміграції повіяло іншим духом.

Між членами Комітету польського народового, вибраними 8 грудня 1831 р., був також «граф» Адам Гуровський, великий блягер, мабуть, граф з власного надання, вихровата та неспокійна голова. Невдоволений веденням діл у тім комітеті, а може, й роллю та планами Залівського, він виступив із комітету і в початку 1832 р. зав’язав Товариство демократичне. Сучасники – не лише Осип Залеський, що в 1848 році писав про ті події з піною у рота, але й ближчі того часу, прим., Ходзько в листі до М. Рогози з грудня 1832 р., дають пізнати, що Гуровського підозрівано як чоловіка, підкупленого російською поліцією.

«Агенти, – пише О. Залеський, – об’їздили заклади, де містились емігранти, а представляючися ніби за приятелів польських, видаючи себе раз за французів, інший раз за німецьких емігрантів, старалися позаводити знайомості з недосвідною молодіжжю і з новоспеченими обивательками, що в казармах мали вплив на молодіж, на підофіцерів і вояків; нібито з великодушності вони давали тим женщинам гроші на вино, віктуали та напитки, щоб вони запрошували бідних вигнанців на вечері, снідання та інші почастунки» (J. Zaleski, Przestroga, стор. 12).

Під час таких гостин агенти бунтували вояків та підвладних против старшини; жінки допомагали їм у тім, і так підготовано думку заснування Тов[ариства] демократичного. Гуровський так зручно покористувався популярними окликами про вільність, рівність та незалежність,

«że w krótkim czasie znaczna część głów niedowarzonych, wielu co żadnej morałności zasady nie rozumieli, inni co w powierzchownych blaskach, w noworodnych przedstawieniach upatrywali nowość, tacy nadto, którzy po ów czas w żadnym nie mieli przystępu towarzystwie… zgoła część znaczna których w oczach świata wielką stanowiła nicość, pospieszyła z oświadczeniem wpisania się do Towarzystwa» (op. cit., 14) [Що дуже скоро значна частина головотяпів, багатьох з тих, що не розуміли жодної моральної засади, як і тих, що в поверховому блиску новітніх уявлень вбачали справжню новизну, а особливо ті, які досі не мали доступу до жодного товариства… надто значна частина таких, що в очах світу були зовсім нікчемними, поспішили із заявами про вступ до товариства (польськ.). – Ред].

Гуровський не гаючись порозсилав своїх вербовників по емігрантських закладах, потворив там секції свого товариства та поіменував їм старшину.

«Поформовані секції носили з обов’язку червоні хустки на шиї та позапускали великі бороди, доказуючи… що в такім строю Христові апостоли, яко вірні республікани та демократи, голосили по світі св[яту] науку» (op. cit., 15).

«Годі було в ту пору перейти або переїхати через місто, особливо через Пуатьє, де розсілася головна секція, бо демагоги так сильно були заражені мізковою горячкою, що, водячися купами попід руки по містах а навіть по шляхах, так гаряче займалися доказуванням своєї вірності для основателя секти, що зачіпали прохожих вигнанців, розпитуючи, чи належать уже до нової віри, чи ні? Грозили стилетами, вішанням, застріленням та іншими пострахами; наказували, силували до вступления 9 ряди, а хто ані погроз не лякався, ані добровільно не хотів приступити, того оголошували зрадником, аристократом, дурнем і негідним поляком» (op. cit., 15 – 16).

Поодинокі організації та секції порозумівалися зразу при помочі відозв та циркулярів, але сей спосіб швидко не вистарчав. Повстали газети, зразу «Demokrata Polski», орган Тов[ариства] демократичного, далі органи інших організацій, що потворилися для протиділання сьому товариству, як ось: «Zjednoczenie», «Trzeci Maj». Сварки, що досі клекотіли усно, переллялися на сторінки тих газет; полилися з усіх боків потоки брудоти – підозрінь, демаскувань, лайок, оборон та протестів – одна з найпоганших калюж, які зазнав XIX вік. Та се була лише частина того бруду, в якім купалася тодішня польська еміграція; головні його хвилі булькотіли на сеймиках, що звалися секційними засіданнями.

«В означених днях, – пише О. Залеський, – сходилися всі члени і під проводом одного з черги укладено проекти нового устрою Речі Посполитої Польської, розбирано адміністраційні закони краю і нову організацію судівництва, а надто осуджувано не належних до товариства на вичеркнення з еміграційного реєстру. Признавано на тих засіданнях особи, що були їм не в смак, зрадниками краю, засуджувано обивателів та давніших урядників на цивільну смерть, оставляючи їх як аристократів та шкідників вітчизни» (op. cit., стор. 23).

На те саме натякає й Міцкевич у точці III своєї відповіді галицьким приятелям і з недвозначною гіркістю зазначуючи, що «більша часть польської еміграції не займається тепер обдумуванням способів виборення незалежності… але радше обмірковуванням суспільних теорій, організуванням будущої Польщі». З лона секцій вибрано зверхню власть Дем[ократичного] тов[ариства], так звану «централізацію», що завідувала фондами та виданнями товариства, дбала про ширення поглядів товариства та про пропаганду його поглядів у краю. Для пропаганди видавано брошури, висилано до краю емісаріїв, яким давано спеціальні інструкції. Залеський вичислює, що вся та діяльність Товариства демократичного за роки 1834 до 1848 коштувала щонайменше 10 – 11 мільйонів зл[отих] п[ольських] (op. cit., 33).

Примітки

Залівський Осип (Юзеф, Йосип; 1797 – 1855) – польський громадсько-політичний діяч, полковник, офіцер армії Королівства Польського, керівник партизанських груп, які 1833 р. зробили невдалу спробу підняти національно-визвольне повстання у Польщі.

Залеський Осип (1802 – 1886) – брат Богдана Залеського (1802 – 1886), польського поета-романтика, представника «української школи» в польській літературі.

«Pielgrzym polski» – польський емігрантський журнал, що друкувався у Парижі. З листопада 1832 р. в ньому співробітничав Адам Міцкевич, який з квітня 1833 р. став його редактором.

Домейко Ігнаци (1802 – 1889) – польський геолог, мандрівник; у юнацькі роки був членом Товариства патріотичної молоді (товариства «філаретів»), заснованого Міцкевичем у Вільно.

Ружицький Кароль (1789 – 1870) – політичний діяч, полковник, у 1834 р. входив до складу «Молодої Польщі», революційної організації польської демократичної еміграції, ідеологом і керівником якої був Й. Лелевель.

Ходзько Леонард (1800 – 1871) – польський громадсько-політичний діяч, журналіст і видавець, історик. 1861 р. у Парижі опублікував французькою мовою збірник документів з коментарями про повстання в Західній Галичині 1846 р.

Беранже П’єр-Жан (1780 – 1857) – французький поет-демократ. У буржуазній революції 1830 р був одним з її ідеологів.

Арман Каррель (1800 – 1836) – французький публіцист, один з редакторів газети «National», виступав проти буржуазної монархії Людовіка-Філіппа.

Делявінь Казимир (1793 – 1843) – французький поет і драматург.

Гарніє-Паже (Гарньє Пажес Луї Антуан; 1803 – 1878) – французький політичний діяч. Учасник революцій 1830 і 1848 рр., поміркований буржуазний республіканець.

Гюго Віктор-Марі (1802 – 1885) – французький письменник, глава французького прогресивного романтизму. Політичні погляди Гюго змінювались, відображаючи ту еволюцію, яку переживала буржуазна демократія на різних етапах французької Історії. Революція 1848 р. внесла ясність у його політичні позиції. Гюго пристрасно захищав республіку, згодом допомагав учасникам Паризької Комуни 1871 р.

Ламарк Жан (1770 – 1832) – французький політичний діяч, наполеонівський генерал. Один з керівників опозиції Бурбонам, а після революції 1830 р. – уряду Луї-Філіппа.

Барро Оділльон (1791 – 1873) – французький політичний і державний діяч, адвокат. Брав участь у підготовці революції 1830 р.

Купер Джеймс-Фенімор (1789 – 1851) – американський письменник, видатний представник романтизму в американській літературі.

Лелевель Йоахим (1786 – 1861) – польський Історик І громадсько-політичний діяч революційно-демократичного напряму. Активний учасник польського визвольного повстання 1830 – 1831 рр., після цього до кінця життя – один з керівників польської прогресивної еміграції.

…Польща Ягейлонів… – Мається на увазі Польська феодальна держава в часи правління династії Ягеллонів (1386 – 15/2), початок якій поклав король Владислав Ягайло або Ягелло (1386-1434).

…Барською конфедерацією… – військово-політичне об’єднання 1768 – 1772 рр., відоме в історії під назвою Барської конфедерації.

«Demokrata Polski» – періодичний орган, який виходив у 1837 – 1849 рр. у Франції, а в 1851 – 1863 рр. у Лондоні. В ньому друкувався О. І. Герцен.

«Zjednoczenie» – тобто «об’єднання», періодичне видання, перший номер якого вийшов у Львові в лютому 1915 р. Проте друкувався нерегулярно, зокрема, четвертий номер з’явився лише у серпні 1915 р. і не у Львові, а в Києві.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 291 – 300.