Проба аналізу

Іван Франко

В Міцкевичевім листі «До галицьких приятелів» мусимо розрізнити кілька елементів. Поперед усього те, що у Міцкевича було спільне з усім тогочасним поколінням і чим він, так сказати, платив дань своєму вікові. Далі те, що характеризувало його тодішній рівень освіти, його політичні погляди та хвилевий настрій. Нарешті, маємо тут дещо й такого, що й досі не стратило свого живого інтересу і значення навіть для теперішньої хвилі. Попробуємо розібрати ті поодинокі елементи.

Ми розповіли в передмові, в яку пору і серед яких обставин був писаний лист «До галицьких приятелів». Ми бачили, що хвиля була неспокійна, повітря повне електричності. В Польщі одне повстання розбите, а вже приготовувалося свіже. В Німеччині ще не остиг запал, викликаний у ліберальних та радикальних кругах липневим повстанням 1830 р. у Франції, а тайні конспірації приготували й тут різні вибухи, які, щоправда, не довели ні до чого поважного. Варто хіба зазначити той безмірний ентузіазм, з яким німці восени 1831 р. вітали поляків, що по упадку повстання йшли на еміграцію. «Ми, німці, що терпеливо зносили власне унижения та всяку тиранію, готові були тоді зробити революцію для поляків», – писав Гейне, згадуючи про ті часи, а восени 1832 р. з-під його власного пера вийшли слова:

«Die Polen! Das Blut zittert mir in den Adern, wenn ich das Wort niederschreibe, wenn ich daran denke, wie Preussen gegen diese edelsten Kinder des Unglücks gehandelt hat, wie feige, wie gemein, wie meuchlerisch» (H. Heine, Sämtliche Werke, herausg. von dr. Ernst Elster, Bd. V, 16) [Поляки! Кров кипить у мене в жилах, коли я пишу це слово, коли я про це думаю, як обійшлися пруссаки з цими благородними дітьми нещастя, як підло, як вульгарно, як підлесливо (Г. Гейне. Твори, видані Ернестом Ельстером, т. V, 16) (нім.). – Ред].

У Франції революція в 1830 року прогнала Бурбонів і посадила на престолі короля-міщанина Луї-Філіппа, але в глибині народу, особливо в робітницьких сферах та в кругах інтелігенції, клекотіло невдоволення, що раз по разу проявляло себе то робітницькими розрухами в Ліоні та Марселі, то паризькою демонстрацією в часі похорону генерала Лямарка. Здавалося, що революція висить у повітрі, і то не така часткова та місцева революція, яка була в липні 1830 року в Парижі, але велика, загальна, європейська хуртовина, що одним подувом змете всі престоли і перемінить політичні порядки від берегів Секвани аж до берегів Вісли або навіть Волги. Віра в близькість революції була загальна, і її поділяв також Міцкевич.

«Інтерес Польщі не швидше буде виведений перед суд Європи, – писав він, – аж революція помішає теперішній політичний устрій і витворить де-будь нову державу або революційне правительство».

І хоча він не ждав сього від найближчої хвилі, то все-таки реченець сього перевороту, по його думці, не був знов-такий занадто далекий, щоб живуче тоді покоління могло зовсім зректися конспірації або думати про якусь іншу освіту народу, крім такої, що приготовлює свідомі кадри для будущого повстання.

Не менше загальна була тоді віра в те, що тільки при помочі революції можна здобути політичну свободу, що революція – одинокий успішний чинник політичного поступу. Сю думку з великим притиском висловлює Міцкевич і в початку, і при кінці свого листа «До галицьких приятелів». Вона не суперечить з тими уступами його листа, де він радить тим приятелям не надіятися для Польщі ніякої підмоги ані від Німеччини, ані від Франції. Розуміється, Міцкевич має тут на думці монархічну Німеччину та Францію, які, очевидно, не мали ніякого інтересу розбивати собі голови за революційну, по думці Міцкевича, Польщу. Коли ж діло дійде до революції, коли сила монархій буде зламана, тоді – так могло здаватися Міцкевичеві – поляки чи то власною силою, чи за підмогою інших революційних націй виборють собі політичну самостійність.

Ми не повинні дивуватися тій вірі Міцкевича в близькість і спасенність загальноєвропейської революції. Ся віра була виплодом романтичної доби, тої доби, що ставила силу чуття і запалу понад силу розуму та досвіду. З другого боку, вона була випливом того політичного гніту, який заліг був над цілою Європою від часу упадку Наполеона та заснування так званого Святого союзу монархів. Поезія Байрона, англійські соціальні рухи а нарешті липнева революція в Парижі сильно підняли ту віру скрізь по Європі. Вона держалася ще довго потім, була одним із моторів бурхливого 1848 року, а соціалістичні теоретики Маркс і Енгельс зробили з неї одну з підвалин своєї нової релігії, що в тім самім 1848 році виступила на світ у «Комуністичнім маніфесті».

Аж при кінці XIX віку по довгім ряді досвідів і дебат удалось усунути сю віру з політичної догматики і показати, що революція в такій формі, як була у Франції 1789 р., більше повторитися не може, а в такій формі, як її уявляли собі так звані революційні соціалістичні партії, се чиста фікція, слово, що закриває собою тисячі різнорідних суспільних та політичних процесів, а кидане легкодушно в маси безкритичного народу може принести безмірно багато шкоди, а ділу справжньої емансипації мас народних не поможе ані крихітки.

Щодо поглядів самого Міцкевича, висловлених більш або менше виразно в листі «До галицьких приятелів», варто зазначити цілковиту неясність його думок про національні відносини в краях давньої історичної Польщі. Він сам не раз зове себе литвином, свою поему «Пан Тадеуш» починає покликом: «Litwo, ojczyzno moja». Так само його приятель Богдан Залеський раз у раз називає себе українцем, починає свою поему «Duch od stepu» не менш ентузіастичним покликом «І mnie matka Ukraina». А проте оба вони чують себе поляками і здається навіть не підозрівають, щоб за термінами литвин та українець могло критися щось непольське.

Пишучи сей лист до східногалицьких дідичів, Міцкевич знає, що їм приходиться мати діло з руським селянством та руським духовенством. Але йому навіть до голови не приходить думка, щоб те селянство або те духовенство могло чи тепер, чи коли-будь мати якісь свої окремі національні аспірації та змагання, могло чути себе чимсь іншим, ніж поляками. Він радить дідичам запомагати та протегувати таких селян і духовних, що борються за Польщу, і йому ані через думку не перейде, що така рада може бути вказівкою до національної апостазії, що вона зовсім рівнозначуща з тим поступуванням москалів або пруссаків, які надгороджували та протегували поляків, що, вирікшися солідарності із своїми земляками, вислугувалися сим «заборним» державам.

Дуже характерні в отсьому листі погляди Міцкевича на те, які повинні бути відносини дідичів до селян. Розуміється, ми не можемо тут подавати повної еволюції Міцкевичевих поглядів на сю справу, не тягнемо до порівняння пізніших його писань, головно ж його підкрашеної соціалізмом публіцистики в «Tribune des peuples». Нам важко на основі отсього листа «До галицьких приятелів» сконстатувати, які були його погляди в даній хвилі, в кінці 1832 або в початку 1833 року.

Отже, поперед усього мусимо сконстатувати, що Міцкевич у ту пору не думав про загальне увільнення селян від панщини, не відчував потреби загального знесення панщини як якоїсь наглої, неминучої і понад усі інші потрібної справи, як необхідної основи всяких інших планів відбудування Польщі. В тій справі Міцкевич розходився з поглядами більшої часті польської еміграції, і то не лише т[ак] зв[аного] Демократичного товариства, супроти якого він і його кружок займав рішуче неприхильне становище, але також з поглядами тих кругів, що групувалися довкола Лелевеля та Ходзька і таких чільних публіцистів еміграції, як М. Мохнацький.

Пок[ійний] О. Терлецький у своїй праці підніс той інтересний факт, що Залівський, який перед своїм вирушенням на партизанку належав до Лелевельового комітету й організував Тов[ариство] литовське й руських земель, якого відозва як перший крок нового повстання прокламувала надання селянам свободи й землі, що той сам Залівський, опинившися в Галичині, в своїй відозві до сподіваних учасників нового повстання, забув якось про сю точку, промовчав про конечність безпроволочного знесення панщини. Пок[ійний] Терлецький бачить у тім промовчанні вплив Міцкевичевого листа на Залівського. Мені видається се припущення безпідставним. Ми бачили вище, що Міцкевич уважав план нового повстання легкодушним і безнадійним, що, отже, був противний партизанці Залівського, операціям при помочі емісаріїв.

Із сього виходить, що Залівський не знав нічого про Міцкевичів лист, який, можна сказати, був писаний власне з наміром – остерегти горячіших з-між галицьких дідичів перед нерозважними авантюрами вроді партизанки Залівського. Значить, коли Залівський у Галичині, придивившися обставинам та обчислившися з силами, на які в разі повстання міг би числити, промовчав головну заповідь своєї партії – обов’язкове знесення панщини, – то видно, що затулили йому рота сильніші обставини, а власне те, що його сподівана партизанка з самої природи речі мусила опиратися на дідичах, їх офіціалістах, лісничих і т. ін., а не на масі темного та неусвідомленого селянства; значить, каптувати те селянство таким гучним та далекосяглим актом не було ніякої потреби, тим більше що такий акт був би викликав супротивлення найбільшої часті тодішніх польських дідичів.

Не маємо підстави сумніватися, що Міцкевич бажав бачити всіх селян колишньої Польщі вільними від панщини, повноправними горожанами. Але як правдивий романтик він уявляв собі надання селянам свободи і прав актом ласки й доброї волі панів, і то актом, що наступить аж по виборенні польської самостійної держави, більше-менше таким ідилічним способом, між останнім кухлем меду і першим підскоком танцю, як се змальовано в останній книзі його «Pana Tadeusza»:

Teraz, kiedy już mamy ojczyznę kochaną,

Czyliż wieśniacy zyszczą z tą szczęśliwą zmianą

Tyle tylko, że pana nowego dostaną? –

запитує Тадеуш свою будущу жінку, а дійсну властительку селян. Щоб «ojczyzna kochana» могла бути, власне, втих селянах, в їх добробуті, освіті та національній свідомості – про се Міцкевич ані думає. Свобода, яку одержують селяни, се, по його представленню, зовсім не перша основа свободи й будущини вітчини, а річ якась майже зайва, надзвичайно щедрий «трінкгельд», який дають пани селянам при надзвичайно празничній нагоді. Самі селяни, властиво, не дуже й потребують тої свободи:

Prawda, że dotąd byli rządzeni łaskawie…

Тадеуш робить се потроху навіть для забезпечення їх перед пізнішою можливою зміною своєї постанови:

Jestem człowiek, sam własnych kaprysów sie boję

Bezpieczniej zrobię, kiedy władzy się wyrzekę

I oddam los włościanów pod prawą opiekę

Та й то найближче окружения в особі ключника Гервасія протестує проти сього акту:

Boję się, żeby to coś nie było z niemiecka!

Wszak wolność nie jest chłopska rzecz, ale szlachecka,

і Міцкевич на сі аргументи та на проект, аби всіх селян поробили шляхтичами, не подає ніякої репліки і лишає діло в непевності, чи Тадеуш пішов за сею радою, чи ні.

Дуже інтересно в точці V Міцкевичевої відповіді галицьким приятелям бачити пораду, щоб шляхтичі виясняли всім верствам людності,

«що неволя селян походить із того, що обивателі, маючи руки, зв’язані урядом, не можуть ані поправити, ані змінити крайових законів, що самі тиснені податками мусять утискати підданих, що австрійський уряд має на меті ділити народ на магнатів, шляхту і хлопів».

Не можемо гаразд зрозуміти, як брав ті слова Міцкевич: чи вважав ті аргументи дійсно правдивими, чи трактував їх як чистий агітаційний маневр, який, без огляду на свою правдивість, може на нетямущих людей зробити певне враження. Коли Міцкевич уважав ті аргументи дійсно правдивими, які можна з чистим сумлінням голосити селянам, то треба сказати, що його знання історії польського селянства було дуже скупе та поверхове. Польський агітатор чи дідич-патріот, який би з такими поглядами був показався серед селян у Галичині, був би поперед усього висміяний; у 1833 р. жило ще немало людей, що тямили часи перед 1772 р. і могли на кожнім слові завдати брехню такій аргументації. Ще в 1846 р. така неприємність трапилася мандаторові Чаплицькому в Горожані, коли спробував промовляти до селян в дусі отсеї Міцкевичевої поради (див.: Sala, op. cit., 232).

Так само не могло трапити до переконання селян і те, що Міцкевич радить дідичам голосити, буцімто їх руки зв’язані урядом і вони хоч би й не хотіли, то мусять дусити та гнобити селян, а крайових законів не можуть змінити. Для честі Міцкевича мусимо припустити, що він не знав галицьких відносин, не знав і того, що галицькі селяни, особливо в Східній Галичині, майже зовсім не жалувалися на інституцію панщини, в своїх незчисленних скаргах не виступали (може, й не сміли!) проти неї, але жалувалися головно на надужиття, на надмірні жорстокості, здирства, кривди, побої та пакості з боку дідичів та їх офіціалістів, на ті «капризи», яких сам у себе боїться Міцкевичів Тадеуш; жалувалися, власне, на таке зло, що зовсім залежало від волі дідичів і при їх добрій волі могло б було (і бувало декуди) коли не зовсім усунене, то бодай зведене до minimum.

Та й ще одно. Хоча дідичі в Галичині не мали права й можності змінити крайові закони на користь селян, то проте Міцкевичів аргумент, що вони б то через те мусять тиснути та дерти селян, не має ніякісінької стійності. Адже на підставі тодішнього цивільного закону, не торкаючи зовсім закону про панщину, міг кожний дідич при помочі звичайного контракту унормувати свої відносини до селян, як би йому захотілося, міг переміняти роботизну на чинші чи данини натурою в обсягу своїх власних дібр, не дожидаючи крайового закону.

Серед далеко тяжчих порядків так робили многі дідичі в Росії та конгресовій Польщі; польський міщанин і справжній горожанин Сташиц надав своїм добрам спілкову організацію, що перетривала всі катастрофи розборів Польщі та пізніших повстань. Ми знаємо, що і в Галичині, там, де того домагалися місцеві відносини і де се було корисно для панів, були проби релюїції панщини на інші услуги [Див. мою працю «Грималівський ключ у році 1800», друковану в «Часописі правничо-економічній», т. 1]. Міра корисності таких релюїцій для селян залежала зовсім від угоди, значить, від панів. А кілько ж було галицьких панів, які до самого 1848 року подумали про сей вихід із важкого положення і забажали показати себе справді добродіями своїх селян? Дотеперішні досліди не виказали, мабуть, ані одного такого.

Повторяю, не хочеться вірити, щоб Міцкевич, піддаючи такі аргументи галицьким шляхтичам, чинив се в тім переконанні, що подає їм аргументи крутарські, не згідні з правдою, обчислені на туманення нетямущих. Радше приймаю, що він не знав історії й відносин, хоч у такім разі його рада, висловлена категоричним тоном, без оговорок, була досить легкодушна.

Для історика пізніших галицьких відносин дуже інтересно бачити, як часто і як пильно галицькі поляки, особливо в Східній Галичині, користувалися сею радою Міцкевича. Починаючи від поеми М. Попеля «Русин на празнику», а кінчаючи найновішим істориком тих часів, д-ром Броніславом Лозинським, ми бачимо на протязі звиш 60 літ ненастанне змагання польських істориків і публіцистів показати галицьку шляхту зовсім не винною в утисках селян, наскрізь пройнятою благородними намірами та свободолюбними думками; уся вина катастроф і нещасть спадає на австрійський уряд, що своїм принципом «divide et impera» попсував святу гармонію між хатою й двором, яка була за польських часів, на німців, на бюрократію та на «ciemne masy rozbestwionego chłopstwa». Та бачачи, як згідно всі ті змагання йдуть після киненого Міцкевичем плану, як каже німець, «Man merkt die Absicht und man wird verstimmt».

Не менше уваги заслугує й те, що Міцкевич в отсьому листі говорить про просвіту й усвідомлювання народу. Не входжу в те, які були на сю тему пізніші погляди Міцкевича; тут лише треба сконстатувати, що в даній хвилі, в початку 1833 р., Міцкевич не думав про дійсну, всесторонню освіту народу. Про школи народні, про вчителів і про те, які б мали бути відносини до них дідичів, він зовсім не згадує. Вся внутрішня діяльність, до якої він загріває своїх адресатів, «повинна мати предметом приготування і громадження сил і засобів для будущого повстання». Се найвищий принцип, якому повинно підлягати все інше.

«Трудитися для народного інтересу – се значить трудитися для свободи й рівності», а свобода й рівність можлива лише в відбудованій, самостійній Польщі. У ній якимсь чудом розтопляться відразу всі верстви суспільні, розпливуться всі національності. «Князь, граф, селянин і жид потрібні нам однаково: кожного з них треба переробити на поляка». Се мета тої просвіти, якої бажає для люду Міцкевич, яку гадає осягати патріотичними кантичками, «Śpiewami historycznymi» Немцевича, споминами Ружицького та Дембінського і т. п. Очевидно, се не була наука, освіта в повнім значенні, а тільки політична агітація, яку Міцкевич радив по змозі маскувати чи то релігією, чи лахманами історичних відомостей, не почуваючи, очевидно, небезпеки й неморальності такого «оброблювання» народних мас. На жаль, польські вчителі, а навіть офіціальні керманичі публічного виховання в Галичині й досі поступають по тій Міцкевичевій рецепті, і досі не дійшли до признання тої елементарної правди, ясно й різко проголошеної Драгомановим, що «неправда не освіта» без огляду на те, в якій формі, з якою метою подається її.

Та є в Міцкевичевім листі дещо й таке, що й досі і для нас не стратило своєї живої сили. Поперед усього ті золоті слова про те, «що хвилеве посвячення легше і менше успішне, ніж ненастанне, дрібне посвячення для рідної справи». Правда, наша нація менше від польської похіплива до хвилевих геройських поривів і більше привчена до тихої затяжної праці. Але як ще мало й у нас посвяченії я для рідної справи, як мало того тривкого, високого альтруїзму, що велить чоловікові працювати, не дбаючи про власну користь та про похвалу, а з одинокою думкою про ширший загал, про будущі покоління. І хоча й трапляються одиниці, що працюють таким способом, то й у них аж надто часто бракує видержки, постійності в тій праці, а се також у своєму роді брак тої постійної, дрібної жертволюбності, без якої й великі хвилеві пожертвування не раз пропадають марно.

Немаловажна також і досі не передавнена Міцкевичева осторога про те, щоб у основних справах національного життя, в справах свободи та незалежності не покладати ніякої віри, ніякого рахунку на посторонні сили, на чужу поміч, чужі впливи, на щасливий припадок, констеляції та комбінації.

Ми на основі досвіду можемо ще розширити Міцкевичеву осторогу. Він не велів покладати надії на європейські монархії, надіючися для Польщі добра від революцій та революційних правительств. Поляки тяжкими втратами та розчаруваннями оплатили сю віру і в значній часті вилічилися від неї. Пора вилічитися з неї й нам.

Хіба ж у нас велика частина нашої суспільності досі не живе в чисто містичній вірі на поміч від білою царя, від почуття единства 100-мільйонової Русі, готова для сеї віри приносити найбільшу жертву, яку може зробити частина, відрікаючися від своєї природної цілості, від свого питомого грунту, засуджуючи себе на безгрунтове й безідейне вегетування?

І хіба інша, правда, маленька частина не готовиться покинути працю на своєму грунті, над освітою й усвідомленням селянства, задля «великої» ідеї інтернаціональної робітницької солідарності та всесвітньої соціальної революції, хоча вже сьогодні всякому неупередженому видно, що в тім, більше голоснім, ніж великім, соціал-демократичнім русі наших днів дійсно тривким і цінним надбанням є власне та дрібна організаційна, а не революційна праця коло здруження та просвіти робітницьких мас, праця, якій повну аналогію на селянськім грунті творила у нас радикальна організація, коли натомість ота голосна інтернаціональна та революційна доктрина про недалекий соціальний крах уже тепер навіть теоретично збанкротувала, а в практичній діяльності робітницьких партій завсігди була або чистою зверхньою латкою, що не мала ніякого впливу на формулювання питань практичної політики, або коли й мала іноді деякий вплив, то він бував звичайно шкідливий.

І вже тепер, exemplis docti, можемо бачити, що наслідок переходу одної часті наших діячів у соціал-демократичний табір буде, крім назверхніх безплодних демонстрацій, дешевих паперових тріумфів по газетах, чистою тратою сил: від роботи серед селянства ті люди відірвуться, руських робітників по містах та фабриках замало, щоб із них утворити якусь організацію, що могла б заважити на вазі нашого народного руху, і їм прийдеться або вислугуватися польській соціал-демократії та її німецькій центральній організації, роблячи тут на місці чорну роботу журналістичну та агітаційну, яку преспокійно могли б робити і з далеко більшим пожитком на ріднім, руськім грунті, а на зверх, на соціал-демократичних з’їздах та репрезентаціях, піддержуючи фікцію русько-польської солідарності на соціалістичнім грунті, солідарності, якій на самім ділі відповідає хіба їх добра воля, але не фактичні обставини, а якої піддержання не лежить ані в руських, ані в польських робітницьких чи селянських інтересах, а хіба лише в інтересах тих чи інших проводирів та «генералів революції».

З деякими поправками можна й досі повторити нашим діячам і політикам усе те, що говорив Міцкевич про конечність зосередити всю свою діяльність на внутрішній, позитивній праці серед народу і для народу. Поправка потрібна остільки, оскільки ми ширше й глибше розуміємо освіту народу та перетворювання «магнатів, графів, панів і селян на поляків», тобто на свідомих членів нації. Та поза тим мусимо зрозуміти, що кожний крок внутрішньої культурної праці, кожна діяльна школа, кожна тисячами народу прочитана брошура, кожний твір штуки, що вірно малює нашу національну вдачу, кожний -наш вклад у скарбницю вселюдської науки дорожчий для нас від хвилевих ораторських успіхів, від хвилевого признання або похвали чужинців. Нам треба жити не лише своїм життям, але також для себе, без огляду на інших. Числімося самі з собою, числімо себе самих і свої сили, то й інші будуть числитися з нами.

Нарешті, дорогоцінна й для нас у Міцкевичевім листі віра в те, що інтереси нашої нації нерозривно зв’язані з інтересами свободи, поступу та людяності. Поляки, особливо в Галичині, дірвавшися верховодства, почали забувати про сей Міцкевичів заповіт, а витворена в останніх роках «wszechpolska» доктрина силкується навіть теоретично виправдувати і мотивувати те забуття.

Ми ані на хвилю не сміємо забути, що будущина нашої нації лежить у таких важних здобутках свободи й горожанської рівності, як запанування політичної волі в Росії, як заведення загального голосування в Австрії й Угорщині, як виборення такої перебудови великих держав, що давала б можність кожній нації без кривди для інших, але й без ущербу для неї самої, розвиватися культурно й політично і осягати той ступінь розвою й самодіяльності, при якому вповні самостійне її життя зробиться лише актом формального признання, а на ділі буде осягнене внутрішньою й назверхньою працею попередніх поколінь.

Примітки

…липневим повстанням 1830 р. у Франції… – Йдеться про буржуазну революцію 1830 р., під час якої було повалено династію Бурбонів, але верхівка буржуазії – фінансова аристократія – скористалася з перемоги народу і проголосила королем Франції близького до буржуазних кіл герцога Луї-Філіппа Орлеанського.

Гейне Генріх (1797 – 1856) – німецький поет і публіцист, революціонер-демократ. У 1831 р. переїхав до Парижа, де жив до смерті. Викривав буржуазну липневу монархію («Французькі справи», 1833).

Луї-Філіпп Орлеанський (1773 – 1850) – французький король (1830 – 1848). Жорстоко придушував робітничий і демократичний рух. Після Лютневої революції 1848 р. втік до Англії.

Секвана – Сена.

Байрон Джордж-Ноел-Гордон (1788 – 1824) – англійський поет, представник революційного романтизму.

«Tribune des peuples» – журнал, що видавався у Парижі за участю А. Міцкевича в 1849 р. (вийшло 158 номерів), пропагував ідеї солідарності між народами тощо.

Мохнацький Маврикій (1803 – 1835) – польський публіцист й естетик, брав участь у польському повстанні 1830 – 1831 рр., історію якого написав і опублікував у 1834 р.

…Сташиц надав своїм добрам спілкову організацію. – Мова йде про прогресивного буржуазного громадського і наукового діяча Станіслава Сташиця (1755 – 1826), який гостро критикував феодальні відносини, домагався поліпшення долі селян, організував ряд професійних шкіл для народних мас, Землеробське товариство тощо. Досліджував природні умови Карпат.

Немцевич Юліан (1757 – 1841) – польський письменник, учасник національно-визвольного руху.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 313 – 323.