Автограф № 215
Іван Франко
В автографі № 215 наявні лише перші п’ять розділів поеми. Вони мають розходження з відповідними розділами в рукописі № 232. Так, наприклад, у першому розділі чорнового варіанта, крім незначних відмінностей стилістичного характеру, інша редакція початкової строфи:
Вічна мученице Музо,
Ангеле римовних трудів,
Поможи й мені днесь піти
«Вісті з краю ботокудів»!
Строфи 2–10-а і 15–21-а, які є в автографі № 232, тут відсутні. Натомість перед трьома останніми строфами першого розділу в автографі № 215 іде ще строфа:
А як де й у вас найдеться
Щось на вдобу сього чуда,
То не ваш се плід, а наський:
То правдивий ботокуда.
Другий, третій, четвертий і п’ятий розділи чернетки мають незначні розбіжності редакційно-стилістичного характеру порівняно з відповідними розділами автографа № 232. Крім того, у п’ятому розділі першого запису відсутні 5–9-а і 15–21-а строфи. Ці строфи є в автографі № 239. Правда, в чорновій редакції на місці пропуску стоїть значок, який письменник ставив звичайно там, де мав намір зробити текстову вставку.
Строфи 14-а і 20-а п’ятого розділу повної редакції в чернетці відмінні:
Строфа 14-а:
Ах, брошури ті преславні!
Досі ще вни [в] стріхах
Ботокудських ся валяють,
Де припав їх смрад і прах.
Строфа 20-а:
Ах, премудрі ті брошури,
Свідки боїв тих грізних, –
Три як сестри, а змістилось
Півчетверта думки в них.
На першій сторінці автографа № 215 є найраніші варіанти другого і третього розділів поеми та інша редакція «Глупівського гімну». Наводимо їх:
II. Вість дуже важна про ботокудські сторонництва
Попередня назва розділу, пізніше закреслена, була: «Тут читач дізнається про те, як ботокуди зістали побиті, заким зо сну пробудилися».
Важну вість сю тим зачнемо,
Що сказав якийсь учений:
Хоть одно живе є тіло,
Але різні в тілі члени.
Рот на те, щоб їсти ним,
Голова – щоб кивать нею,
Руки – щоб міг християнин –
Хто що дасть – стулити в жменю.
Так також розвились наші
Ботокуди з бога ласки
В різні сторонництва, що
Різні повнять обов’язки:
Се ось – рук, що ‘д собі горнуть,
Те – жолудка, третє – рота;
Но у всіх одна, незмінна
Ботокудськая істота.
Перш усього восхвалім
Борби, крики, болі й труди
Сторонництва, що зовесь:
Твердо-древньоботокуди.
Справді, твердість дивна з них!
Передвсім твердії зуби:
Все згризуть, що йно зарвуть,
Хоть би кусень як був грубий.
Пальці теж твердії в них,
Що раз хоплять, то пропало;
Совість теж тверда, як слід,
Не дрогне, щоб що ся стало.
А вже чола ті, на диво,
В них тверді, так що сусіди
Чолобийниками звуть їх,
Що ці чола мають з міді.
Що вни древніми зовуться,
Теж за зло не мож їм взяти,
Хоть що слово те значить,
Дуже трудно ся дізнати!
Деякі премудрі кажуть,
Що від древа вно походить.
Може бути, не перечу, –
З правдов се досить ся годить.
Справді, до дерев у них
Бачимо любов велику,
Бо підпор, стовпів та пнів
Своїх є у них без ліку.
А ще, може, назва тая
Має й теє означати,
Що, як дерева, вни хтіли б
Вічно на однім стояти.
Друге сторонництво теж
Дуже близьке до тих древніх,
Святокуряче зовесь
І не має цілей певних.
Святокуряче зовесь,
Але не тому, що вічно,
Мов сліпая курка, блудить, –
Се було би іронічно.
Вно зовесь так, бо годує
Дивну курку довгі літа,
Ку[р]ка се з рідної раси,
Що зовесь Митро-кобіта.
Курка ся їсть дуже много,
Хоть часом і з посту пухне.
Досі не неслась, но, може,
Швидко де яйце нам бухне.
Курку сю держать у клітці,
Тож не знати, чи сама вна
Проїдає так багато,
Чи її дружина славна.
Цілей дальших сторонництво
Святокуряче не має:
Курку кормить і себе,
І на тоє гріш збирає.
Чи буде який пожиток
З того – не повім вам се.
Треба ждати, аж святая
Курка нам яйце знесе.
Третє сторонництво зветься
М’яко-новоботокудське, –
Хоть і не опозиційне,
Но також не чисто людське.
Продуктивне сторонництво,
Але – диво – все бідує!
Правда, вно не хліб святий,
А йно фрази продукує.
Се народне сторонництво,
Все лиш для народу діє,
Но тре знать, що під народом
Вно себе йно розуміє.
Се діяльне сторонництво,
І його діяльні люди
Все говорять: «Лиш заждім
Якось-то воно вже буде!»
Но при всім тім вно м’яке,
Смирне, добре сторонництво –
Хоть махає, но не вдарить,
Бо страшне му головництво.
Та й куди йому там битись!
Сил не має, ні охоти,
Бо від роду, нещасливе,
Все хорує на сухоти.
Се ті славні сторонництва,
І хоть різна їх робота,
Різні мови, – но одна в них
Боготокудськая істота.
III. Правдива історія о нещасливім розбудженні і щасливім засипанні боток[удів]
Був колись-то час гарячий,
Що прогнав народів сон,
То тоді-то сотворив
Ботокудів Штудіон.
Штудіон – то був потужний.
Хоть не мудрий мандарин,
Він з льокаїв, алілуйків
Ботокудів сотворив.
Ті розверещались зразу,
Затріпались, – звісно, діти,
Далі – далі втихли й смирно
Почали в куті сидіти –
І заснули. Змалу ще
Навчено їх чола гнути.
Ну, й відтак вни ще й донині
Того не могли забути.
Хай йно трафився сильніший
В мандаринському мундирі,
Всім вони поклони били,
Аж на чолах мали гулі.
Міцно били їм поклони,
Не жаліючи чола, –
Тож Глуповщина ім’я їм
Чолобийників дала.
А вони ж то, незлобиві,
Не прогнівались на теє,
Але в піснях прославили
Те ім’я своє новеє.
Пісня чолобийників
Наші предки, чолобийники,
Тож-то вам були осли!
За сто миль собі нашийники
Пана і канчук найшли!
Ми, сини їх, чолобийники,
Не такі осли вже крем,
По князів та по нашийники
Ми за море не підем.
Тра князів, аристократії, –
А що тра, то певно – ну,
Ми на той товар багатії!
Щоб лиш кланятись кому!
Ми, як треба, то покірно б’єм
Головами до землі, –
Но як стати паном чи князем –
Ой-ой-ой, – чому ж би ні!
Пісню сю вни в сні зложили,
В сні її й співали стиха,
В сні жили і дерли бидло
І не знали горя-лиха.
В сні просвіту розширяли,
Від котрої не було
Ні одній душі ясніше, –
В сні ціле життя їх йшло.
Спали чесні ботокуди,
Дивні сни не раз їм снились, –
Мов-то вни герої славні,
З смоками та львами бились.
Мов-то вни народ розумний,
Мов-то вни герої славні,
Йдуть со дари поклонятись
Ботокудському народу;
Мов-то світ увесь славить їх
За якесь велике діло;
А не знали, що се все лиш
Їм самим в ухах шуміло.
Примітки
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 432 – 436.