Промова редактора
Іван Франко
Аж нараз проглаголав
Маледикт усім на диво –
Що проглаголав, те ми
Все розкажемо правдиво.
«Всечесніші, премудріші,
Любезніші ботокуди!
Дух святий, що всюди є,
Най і в наших серцях буде!
Наша слава не загине,
Не загасне наша зоря,
Наші діла всі запише
В своїх примітках історія.
Каже приповідка: «Кождий
Най патрує свої хати».
Тож най кождий поспішиться
З зложенням пренумерати.
Неприязні елементи
Нанесли нам шкоди много,
Но в письменстві нашім видно
Новий зворот до старого.
Знавці кажуть, що явиться
Геній в нашій літературі, –
Та-бо й зародів багато
Гарних в нашій є натурі.
І в політиці на нашу
Користь появляєсь зворот,
Но о тім сотрудник мій
Іншим разом поговорить.
Тільки вражі елементи
В своїй злості безграничній
Напосілися і нам
Творять пакості розличні.
Не говорю вже о тім,
Що забрали нам всі школи.
Але жаден з них мені
Не поклониться ніколи.
Але чистий ще наш обряд,
І наш бог іще великий,
Він трираменним хрестом
Всіх їх виб’є без полики.
Тож не тратьмо ще надії,
А кріпімся і дерзаймо,
І всі разом наш преславний
Гімн глупівський заспіваймо!»
Гімн глупівський
Наші предки, чолобийники,
Тож-то вам були осли!
За сто миль собі нашийники,
Пана і канчук найшли.
Ми, сини їх, чолобийники,
Не такі осли вже крем,
По канчук і по нашийники
Ми за море не підем.
Тра панів, аристократії,
А що тра, то певно, – ну,
Ми на той товар багатії,
Коб лиш кланятись кому.
Поки треба, ми покірно б’єм
Головами до землі,
А як стати паном чи князем –
Ой-ой-ой, чому ж би ні!
Але диво, ні слова
Так добірні й повні сили,
Ані рідний гімну звук,
Ботокудам всім так милий,
Не могли вже в душах, серцях
Давнього огню збудити –
Всі лиш такали півсонні.
Но не хтіли нич робити.
Всі до сну клонились чола,
Наче під час спеки в жниво:
Передплата на «Ослово»
Йшла чим раз, то більш ліниво.
І тиша якась глуха
Густо край весь обгорнула,
Наче Ботокудья вся
Де в який туман втонула.
Далі все замовкло. Сумерк
Мглистий і вогкий насів
На весь край, і люд преславний
Сном блаженних захропів.