Ботокуди про самих себе

Іван Франко

Про широку ту діяльність,

Що лилась, мов ріки з моря,

Ось яке в той час писала

Славна «Ботокудська зоря»:

«Слава богу, час минає!

Не то диво, що минає,

А то, що, збудившись раз,

Наш народ вже не дрімає.

Не дрімає і не спить,

А кріпиться і ликує,

Славить бога і монарха,

І ні про що більш не чує.

Всього нам надарували:

Волю (хоть за бидла гроші)

І руїни академ’ї,

А що варт слова хороші!

Що варт то, що ми віднині

Звемось «сторожі порядку»,

А що варті всі надії

І ласка панська наостатку!

Все ми маєм! Нас злякались

Елементи неприязні,

Хоть недавно ще сміялись,

Що такі ми непоказні.

Все ми маєм, що нам треба,

Так, що більш нічо й бажати,

А ім’я велике наше

Вічно буде процвітати.

Ми лояльні! Ми за волю

Шабельками не рубали,

Що нам надано, ми смирно

І з подякою, приймали.

Ми тверді, бо, мов скала,

Стоїмо на віри грунті.

В вірі вся будучність наша,

А не в ворохобнім бунті.

Ми й учені! Ще дяки

Нас псалтир читати вчили;

З книг святих вся мудрість наша,

А плюєм ми на машини.

Ми великі! Сян, і Буг,

І Дністер наш безконечний –

Се границі наші! Тут

Ботокудський край сердечний!

В краї тім родина наша,

Ціль всіх наших праць і трудів,

О, тут стільки щирих серць,

Кілько щирих ботокудів!

Ми для свеї вітчини

Віддаєм без тіла душу,

Ми за ню в огонь підем,

В воду, найрадше – на сушу!

Вна багата щедротою,

Не залишить нас ніколи,

Ми також її не лишим

Аж доробимось поволи.

Доки молоком і медом

Ти пливеш, наш рідний краю,

Доки весело, в достатку

Череди твої іграють, –

Доти й ми тебе не кинем,

А хіба-бисмо здуріли

Аж тя доведем… туди…

До святої твеї ціли!»

Так писали в ті часи

Про діяльність ботокудів,

Так ширили наперед вже

Честь для їх великих трудів.

Але ж бо й ті труди справді

Страх які були невликі:

Вість о них останесь вічно,

Хоть вже з них нема й полики.