Походження ботокудів
Іван Франко
Передвсім вам тре сказати,
Без гніву і без осуди,
Історично і критично,
Відки взялись ботокуди.
Неприязні елементи
В злобі без кінця і міри
Ось що кажуть – розумієсь,
Сьому годі дати віри, –
Ось що кажуть: «Спочатку
Світ тонув у тьмі кромішній;
Зверха уносивсь канчук,
Внизу гнулись душі грішні.
Грішні душі, просте бидло
Гнуло в праці карк свавільний,
А канчук гуляв свобідно,
Лад піддержував суспільний.
Окрім бидла і канчуків, –
Так говорять злі язики
Кшепшицюльські, – не було ще
Ботокудів і полики.
Навіть край тоді не звався
Ботокудья, так як нині,
Но славетнеє ім’я
Мав – «Глупівської пустині».
І тиша була. Міг кождий
Весело час проживати,
Хто при свисті канчука
Мав охоту танцювати.
Аж настав поганий час,
Дивний гедзень на народи,
Так, що й не уговкать! Ну,
Почалися короводи.
Навіть згадувати страшно,
Що в той гедзень ся робило, –
Якби мож се змить з істор’ї,
Ми би тут дали на мило.
Отоді-то щез канчук,
І порядок щез суспільний,
Закричало, заметалось
Бидло, мов той божевільний.
Отоді-то в край глупівський
Надійшов якийсь оконом
В мандаринському мундирі,
Що звавсь графом Встидіоном.
Справді був се Встидіон,
Крий від нього божа мати! –
Бо таке тут наробив,
Що встид світові сказати!
Він, що присланий тут був
Для легальних, тихих трудів, –
Він з льокаїв, алілуйків
Натворив нам ботокудів.
Ну, та, звісно, Встидіон
Не був бог, то й ті особи,
Що він потворив, не мали
І крихти людської подоби.
Руки в них – лиш ‘д собі горнуть,
Рот кричить лишень, чоло
З міді й юхту – ані мізку,
Ані серця не було».
Так говорять Кшепшицюльські,
Но правдиві ботокуди
Голосно перечать тому,
І кричать, і б’ються в груди:
«Брешете! – говорять сміло. –
Ваша мова вся викренти.
Фальш і злоба, бо ви, прецінь,
Нам ворожі елементи.
Брешете, щоб Встидіон
Не на людськую подобу
Сотворив нас і за те
Гріх тяжкий поніс до гробу.
Не якийсь там Встидіон
Сотворив нас, мов паскудство,
Но сам пан біг сотворив
Нас і наше ботокудство.
І з-поміж усіх народів
На землі лиш ми єдині
Так, як вийшли з рук господніх, –
Так осталися й донині.
Так, донині ми невинні
З серцем, розумом дитини,
Наче вчора духом своїм
Оживив нас бог із глини.
І та глина – ми то чуєм –
В нашій ще лежить істоті,
Вічно нас манить і тягне
В ріднім бабратись болоті.
О, та глина преподобна,
Наша вічна, рідна мати,
Досі нас держить, невинних,
Не дає нам загибати
В омуті наук, теорій,
Поступів, ідей розличних
Позитивних, богопротивних,
Дарві- й соціалістичних!»