1. Іван Лінюх

Іван Франко

Був тут собі в нашім селі Іван, парубчак здоровий і вродливий, але такий лінивий, такий лінивий, що нехай бог боронить. Так і прозвали його Іван Лінюх.

Щоправда, лінивство його багато де в чому не подібне було до мойого або твойого лінивства, шановний читателю, і коли б нам прийшлося щодня зробити хоч половину тої роботи, яку звичайно робив Іван Лінюх, то, без сумніву, нам би здалося, що ми зробили бодай половину міфологічних Геркулесових робіт.

Іван уставав геть-геть перед сходом сонця, кормив, поїв і чистив худобу, клепав косу, в’язав льон, косив, молотив, рубав дрова, що аж іскри скакали, молов зерно на ручних жорнах, двигав тягарі, різав січку, носив воду з ріки, – одним словом, робив тисячі тих важких, а ненастанних праць, що становлять зміст хлопського життя.

Від рана до ночі все на ногах, все занятий, він мало чим різнився від незлічимої многоти тих сірих постатей, що розсипані по широкім божім світі, лазять і снуються по ньому, мов мурашки, і гинуть, як мурашки. Вони становлять неначе частину самої елементарної сили тої землі і майже не лишають по собі ані крихти того, що називаємо історією. Жиють, щоби працювати, а працюють, щоби з голоду не вмерти, – ось і все.

І так раз у раз, із покоління в покоління, без ніякої зміни, без ніякої полегші, без ніякого – сказати можна – поступу. Та, проте, було щось таке, що вирізнювало Івана з-поміж сірої хлопської маси, а се було власне його лінивство. На лихо йому, лінивство се не могло проявлятися в ділах, а то задля двох причин. Раз тому, що Іван був мужик, а мужик, хоч би й найлінивіший, звичайно, мусить десять раз більше робити, ніж найробучіший «інтелігент».

А по-друге, доля, немов наперекір його вродженому лінивству, чисто на сміх та на глум, зробила його наймитом, бідолахою без поля і ріллі, без хати і роду. Виріс між чужими, поштуркуваний, занедбуваний і кривджений, служив за харч і одежу, – от тим-то звичайний тягар хлопського життя пригнітав його з подвійною силою. «Нанявся – продався» – каже приповідка, а що ж би то був за господар, котрий би, купивши таку цінну річ, якою є людська сила робуча, не старався визискати її якнайосновніше, з усіх боків, до остатньої крапелини?

От тому-то лінивство Івана Лінюха не могло проявлятися на ділі, то значить тим, щоб він нічого не робив. Про се при його стані навіть гадки не могло бути. Вроджена його хиба проявлялася тільки в його неохоті до всякої праці, в тім, що він раз у раз бурчав, зітхав і проклинав.

Бурчав і нарікав він, устаючи рано, проклинав сходяче сонце, з ненавистю поглядав на ті ниви, злиті його потом і оброблені його руками, а приносячі весь дохід кому іншому; а хоч ніколи не міг відважитися на те, щоби проклинати або бити господарську худобу, ту худобу, до котрої звичайно прив’язувався цілим серцем, мов до найближчої рідні, то все-таки, годуючи, поячи і чистячи улюблені воли або жереб’ята, він «виварачав» на господаря, бурчав на багачів взагалі або проклинав власну долю, що так уперто силувала його здобувати кождий, хоч би найнужденніший, шматок хліба працею, а надто ще такою важкою, пекельною працею.

Не за діла, затим, а за слова і «охвоту» осудили Івана селяни, прозвавши його Лінюхом. І по-свойому вони мали рацію, гулюкаючи на Івана, погорджуючи ним, посмішковуючися з нього, нерадо приймаючи його в найми. Хоч сам Іван робив добре, але його вічне бурчання, квасне та якесь заспане лице, осовілі очі, – все те обдавало його якоюсь атмосферою лінивства, котра заражувала і обезсилювала других.

В роботі хлопській, рільничій, переважно гуртовій – приклад, заохота, ота зараза моральна, займає дуже велике місце. Робітник охочий, веселий, жартовливий та співучий, у котрого «очі грають» і «жили ходять» при роботі, є великим скарбом; хоч сам він не раз менше робить, ніж другі, але під гомін його жартів, вигадок та пісень, на вид його палких очей, здорового, ясного лиця і хутких та крепких рухів робота всім іде спірніше, легше і краще; здобуток показується звичайно багатий, і люди не потомлені та вдоволені самою працею більше, ніж заплатою. «Такий уже дух на робітників наскочив», – говорять господарі і добре пильнують, щоби того «духу», то є власне того робітника, що так уміє другим «духу додати», задержати при собі якнайдовше.

Зовсім противно діється з лінивим робітником. Недарма говорить приповідка: «три дні не їж, а весело дивися!» Такий робітник, що невесело дивиться, може собі робити й найліпше, але для господаря його робота не має ціни: сам його вид, його ліниві рухи та його бурчання роблять йому більше шкоди, бо знеохочують других, заражують їх лінивством, бунтують їх. І робота їм тяжка, їда не смачна, і час довгий, і господар нелюдяний, і плата мала, а при кінці показується, що й зробили вони мало і не до ладу. А що найголовніше, то головний винуватець звичайно чинить вид, немов то «моя хата скраю, я нічого не знаю»; його робота найліпша, закинути йому не можна нічого, і господар мусить мовчки сам в собі гнути злість та хіба зарікатися, що на будуще не прийме до роботи проклятущого «бурмила».

От таким-то бурмилом у сільській роботі був і наш Іван Лінюх, і се була причина, що його не любили господарі, і нерадо брали його на службу, платили йому менше, чим другим, а кормили його гірше, а не раз навіть без вини наганяли зі служби. Та все се не то що не поправляло, не підохочувало Івана, а все більше квасило його, знеохочувало до праці, до життя і людей, до цілого світу. Робота була для нього найнелюбіша, найогидливіша річ на світі, була найбільша його прикрість, котру він кождого дня, кождої години мусив поборювати з найбільшою натугою всіх своїх сил, а в котрій, проте, ніколи не міг засмакувати.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 240 – 242.