7. Іван – чудовий робітник
Іван Франко
Побачивши себе на вольнім яснім світі, Іван зачудувався неабияк. Коли недавно тому йшов з дідом, то йому здавалося, що находиться в якійсь стороні, зовсім невідомій, серед величезних скал, трохи не до самого неба високих гір і бездонних ярів. А тепер він побачив себе в місцевості, добре йому відомій, де ліс був рідкий, гори невисокі, скал ані сліду, та й яри не глибші понад звичайну міру гірських провалів. Зміркував, що находиться недалічко того місця, де сидів, іно що ввійшовши в ліс, і де лишив свою сокиру, зарубану в пеньок. Туди він і направив свої кроки.
Ішов, не можучи зразу розміркувати докладно все те, що з ним сталося. Чувся тільки дуже вдоволеним, спокійним і певним, мов фляшка, наповнена водою аж по саму шийку. Навіть їсти йому не хотілося. Одно тільки знав, що може бажати чого хоче, а все йому буде сповнене. Та тільки не знав іще, чого має бажати в даній хвилі.
Перше, що йому стало в пам’яті, була сокира і дрова.
– От коби-то, – подумав собі Іван, – заким я прийду на місце, моя сокира була така мудра і сама дров нарубала, а господар щоби збожеволів та з возом по ті дрова сюди виїхав, – отсе було б гарно.
В тій хвилі Іван почув справді в лісі страшенний стукіт та траскіт, немовби сто сокир нараз пустилися рубати сухе галуззя. Майже рівночасно почув також туркіт і бренькіт воза, що їхав по нерівній лісовій доріжці. Поки дійшов до свойого місця, вже господар кінчив накладати на віз сухі гілляки. Набір був величезний, і господар дуже вдоволений.
– Добре ти зробив, небоже, – мовив він до Івана, – що ти так розпорядився. Тільки що ми скінчили в полі свою роботу, коли отсе прибіг той хлопчик, що ти його післав. «Нанашку, – каже, – казав Іван, щоб ви зараз їхали до лісу. Він дров наладив гук, а лісничий по обіді поїхав до міста і через помилку лишив рогачку отворену». Ну, але ж ти, небоже, мусив звиватися, коли ти за півгодини здужав назбирати і нарубати таку величезну купу сухарини. Таж сього б іншим разом і два хлопи за цілий день не наладили! Я й не думав ніколи, що ти такий робітник. Знаєш, сих дров нам вистарчить до самої глухої осені.
Іван слухав сеї похвали, і хоч їй не дивувався, бо знав, як воно все склалося, то все-таки робилося йому якось трохи встидно. Тому-то кинувся допомагати господареві складати дрова на віз, але де там! Все, чого тільки доторкнувся, летіло і рвалося йому з рук і укладалося само на те місце, де було треба, укладалося далеко ліпше і щільніше, ніж би се зумів був зробити сам Іван. Хотів бодай допомогти господареві обв’язати наладований віз залізним ланцюгом, щоби набір добре держався, але й ланцюга не міг дотулитися – той тільки мигнув, дзоркнув, віз затріщав і вже був обв’язаний і обтягнений так, немовби його тягло десять хлопів. Віз був готовий. Господар уже запрягав коні. Рушили.
– Ой, Іване, – скрикнув переляканий господар, глипнувши збоку на величезну фіру дерева, супроти котрої мізерні хлопські коненята виглядали достоту, мов миші, – що ж се ми наробили! Такого тягару ми й з місця не рушимо. Попсуємо коні! Де ж вони зможуть дотягти такий величезний тягар, та й ще горі горбом!
– Ей, не бійтеся! – сказав Іван. – Порятуємо їх, якось-то піде.
І, приступивши до воза, він узявся рукою за люшню. Коні, що перед тим ледве з місця рушити могли фіру, тепер пішли зовсім свобідно і вільно, немовби з порожнім возом.
– Ну, робітник з тебе, Іване, – сказав радісно господар, коли в кілька хвиль по приїзді додому дрова були не тільки поскидані з воза, але також порубані, полупані і поскладані на купу під шопою. Перший раз від нетямного часу господар закликав наймита до комори і почастував його горілкою, пшеничним хлібом і сиром.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 257 – 259.